Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44260
Рецензій: 86429

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №35

© Конкурс прозових творів "Нові історії" , 20-08-2017
СЕЛЯНКА
– Ну? Чим ти мене сьогодні здивуєш? – Ришко театрально сперся рукою до стола і подивився на Петруньку.
– Є каша, налиснички, борщик, бульба з м’ясом є. А до компоту – пиріг.
– Бульбу… - протягнув голосом повелителя, - могла би й флячки зготувати у відпустці.
Петрунька все вміла, але за тридцять літ навряд чи вгодила чоловікові. О, її Ришко – пан. А що вона? Селянка. Ця коротка думка вкотре майнула в  голові у жінки, поки вона підносила їжу до столу.
– Смачного, Ришку. Їж. А потім полеж собі трохи. З роботи все-таки.
– Не нервуй мене, не нервуй. Завтра точно на буйні села чкурнеш. Хіба ні?
Жінка мовчала, як винувата дитина.
– Так я і знав! Лишилася б ти вже тих городів своїх. Кому воно  треба…? -  цього разу він не назвав її селянкою, значить, не дуже сердиться.
Коли Ришко справді приліг, Петруня сіла думати. Воно й плакати не випадало: не п’є, не б’є, а віку дожити не дасть – думалося їй. Тай це жінці стало зрозумілим, коли доньки повиростали та заміж повиходили. Якось попри діти не думала про себе.  Останнім часом стало важко.
Їй пригадалося, як вона умлівала за ним – за високим світловолосим чоловіком, що навідувався у їхнє село до цьоці-сусідки. Яким красенем здавався, хоч і старшим за Петруню був добряче. Дівчина все шукала приводу до сусідки забігти, та так, аби непомітно було, що подобається їй той гість. Коли ж почула, як його звати – Ришард – зовсім пропала. І не чула такого імені раніше.
– Поляк? Він поляк? – перепитувала сусіду Петруня, коли племінник поїхав додому.
– Тато в нього поляк, тому й назвали так сина. А мама українка, як ми з тобою, сестра моя. А чого тут дивуватися?
– Та ні-ні. Просто не чула такого імені.
Тим часом дівчина до міста перебралася – в інституті вчитися, а Ришард розлучився з дружиною. Петруня за домом тужила, а він потребував усамітнення – до цьоці зачастив. Так в автобусі  й познайомилися. Кавальчик дороги від зупинки удвох ішли, слово за слово… Чи побачив тоді в Петруньчиних очах вогник любові, а чи хотів уваги жіночої – невідомо. Але за два роки вони побралися, хоч як не зітхала мати, що донька за розлученого  пішла.
І закрутило життя! То в Сибір на роботу за чоловіком, то дітки дрібні, то знов у місто повернулися – все облаштовувати довелося. Часу на сентименти не було: квартира, автівка, дача. Хоч як не хотілося їй, Петруні, трохи більше лагідності, трохи менше зрад від Ришка, але все це розсипалося розжареним вугіллям на її голову.
«Ай, то пусте. Що хотіла – те маю.» - відганяла вона образу.
Навіть нині,  погожого літнього вечора… Чом би їм не посидіти укупочці, вдвох? Чом би не пройтися містом, не відчути голою шкірою теплі дотики червня? Ришко читав газету. Він майже не розмовляв із нею. Особливо, коли до села збиралася.
А Петруні добре було в селі. По смерті батьків залишилися городи й поле. Та ж вона виросла тут - не могла хату й землю занедбати. Отак і втікала від Ришка. Влітку його уїдливість ще можна зносити, але навесні ставало найважче: поки все сіяла-садила, майже не спілкувалися. Він і погляд відводив в інший бік. Іноді Петруня, бувало, як вжене скалку в палець – то й згадається їй Ришко. Смішно, їй-Богу. Чого йому те село поперек стало? Все ж звідти, майже все, що на стіл до вечері поставила. У 90-х то була їхня єдина можливість вижити. Вона зітхнула.
Із зажури Петруню висмикнув Моцарт - знайомий рингтон мобільного. Дзвонила молодша донька, питала, чи мама приїде.
Навіть тут усе розділилося: старша зосталася в місті, а молодша заміж у село вийшла. От тільки далеченько від старої хати мешкала. Тому Петруня завчасно казала, коли й на скільки приїде, щоб хоч з дитиною побути, внуків на колінах почукикати.
Петруня поклала телефон на підзарядку і почалапала збиратися в дорогу. Перебирала пакети, сортувала слоїки, складала інші дрібниці – і враз застрягла, як ота скалка, в її голові думка: скільки то літ Ришко і поваги не має до неї?
Петруня звикла пробачати майже автоматично, не випоминати, не чекати на «перепрошую», але саме зараз у неї в голові вигулькнув один спогад. Вже й причини не згадає (мізерна була, мабуть, причина, як завжди), та розізлився її чоловік не на жарт, так сильно, так сильно, що поїхав додому, залишивши її, Петруню, з двома дівчатками-дошкільнятками саму в тій Рибаківці, на морі. Петруня не вірила два дні, місця собі не знаходила, аби чогось лихого не трапилося, аж поки не задзвонила додому. Ришко спокійно сказав:
– Нема чого нервуватися – я вдома. Я ж казав, що їду. Вазонки підливаю. Будь там, бо пропаде путівка.
І Петруня була. Була, не усміхаючись, приховуючи від дітей своє хвилювання і вигадуючи причину татусевого від’їзду. Що їй зоставалося? Більше з тих пір не їздила на море, хоч любила дуже. Воно було солоним, наче сльози. А як з потяга додому, то й питати боялася, чому Ришко швидше повернувся. Так за тиждень-другий затерлося.
Жаль стало їй саму себе: ані вбрана була, ані знана,  ані люблена.
Вона давно стелила в іншій кімнаті. Завтра на сьому ранку встигнути б – спати пора.
***
Цього разу Петруньки довго не було. Ришко не хвилювався (куди вона подінеться?), але за тиждень роздратовано луснув дверцятами порожнього  холодильника і вхопив мобільний. Довгі гудки монотонно скімлили.
Наступного дня Петруні знов не було. Зазвичай до його повернення з роботи дружина вже чекала з купою наїдків. Чи не трапилося чогось? Ця невиразна думка, яку він відганяв до пізнього вечора, все ж примусила задзвонити доньці.
– Добрий вечір, дитинко. – йому було трохи незручно, останню їхню розмову, бурхливу, як гірська ріка, Ришко різко перервав.
– Привіт, тату. Як ти там? – спокійно відповіла дочка.
– Та от дзвоню якраз, аби розказати. Щось мами довго нема. Не знаєш, що там в неї? Все добре? – Ришко погано ховав хвилювання. Зрештою, як і донька. –Так надовго ніколи мене не покидає.
– Все добре, тату. – пауза, -  Вона була в мене перед від’їздом. Мама в Неаполі.
Секунд п’ять він мовчав, вирішував, чи не причулося йому раптом:
– Де-де?
– В Неаполі, це в Італії.
– Я… я знаю, де Неаполь. А що вона там робить, до дідька? – майже закричав у мобільний.
– Тату, не кричи, щоб не було, як минулого разу. Заспокойся. – з удаваним спокоєм протягнула донька.
– Як тут заспокоїтися? Вона що – здуріла зовсім? Сел-лянка! Обдурити мене надумала? – він закипав дужче.
– Тату, вона давно хотіла. – так само здержливо продовжила донька.
– Чого їй не вистачало, ти мені скажи? Чого?  - він лютував далі, потроху усвідомлюючи своє безсилля.
– Всього, тату. Вона не могла так більше. Нічого нікому не казала, тільки мені перед самим від’їздом. Мені бігти час.
Ришко попрощався і мовчки сів за стіл у кухні. Їсти не хотілося. Взагалі нічого не хотілося. Обкрутила! Селянка! Не чекав! Ніколи в розмові й не поминалася про Італію. І якось же ж надумала? Що їй – на хліб не ставало? Усе ж мала, невдячна.
Ришко вийшов з цигаркою на балкон. Вечір дражнив пахощами матіоли, дзижчанням комарів і далеким шумом автотраси.
«Ото маю на старість!» - подумав він і плюнув вниз.
Вночі спав погано. Тижнями спав погано. Врешті вдруге задзвонив доньці в село:
– Передай мамі, нехай хоч задзвонить. –вже м’якше попросив.
– Добре, тату. Передам. – пообіцяла дочка.
За якийсь час Петрунька справді задзвонила:
– Доброго дня, Ришку. – спокійно так.
– Доброго, Петруню.  – насторожено, - Що ж ти таке вчудила зі мною? Не сказала нічого… Ностальгія тебе не їсть?
– Не я перша поїхала, Ришку, тут багато наших. Трохи сумую, певно, що так. За дітьми.
– За дітьми? – вчепився до слова чоловік, - А за мною ні грама?
Вона мовчала.
Потім випалила:
– Ні грама, буду чесною. – промовила, й сама не повірила, що таке сказала.
– От як! Що ж я тебе – мордував?
– Ришку, дзвонити дорого. Кажи, що хотів, бо часу мало. – ще сміливіше вона.
Після паузи чоловік несміливо повів:
– Може б ти вже верталася, Петруню?
То було для нього подвигом – отак сказати. Ніколи за тридцять літ не звертався він так до дружини. Хіба відмовить? Його жінка приїде найближчим рейсом. Вона завше слухалась. І це було до шляка приємно Ришкові. Однак Петруня мовчала. Це насторожувало, бо не віщувало нічого доброго:
– То що, Петруню? Може б ти верталася? – перепитав удруге.
– Я не повернуся. Ще документи не готові, а як будуть – то все одно не приїду.
– Та як, Петруню? – він звертався лагідно, сам не розуміючи, чому,  - В тебе там хтось є? Я вгадав?
– Ришку-Ришку… Нікого в мене нема. Та й не хочу більше. Все, бувай, час виходить.
– Зачекай, заче… - він ніяк не міг зрозуміти, що зв’язок перерваний. Назавжди. Чомусь довго тримав у руці мобільний і мовчав. Без флячків та бульби Ришко б якось тягнув, але спати ночами не міг. Не читалася газета, не хотілося нічого. З тих пір, як жінка поїхала, у порожній хаті замість неї оселилася Ришкове безсоння.
Полегшало йому лише трохи згодом. Коли відвідав доньку в селі.

Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 26-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Романа Любомирська, 25-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Антон Борисенко, 21-08-2017

[ Без назви ]

© Олександр, 21-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45600700378418 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …