Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №33

© Конкурс прозових творів "Нові історії" , 20-08-2017
НА ПАРНАСІ
Хто не чув про  знаменитий місцевий  генделик «На Парнасі», той багато втратив. Чудова кухня, приязна обслуга і прегарний  вид на місто. А влітку, коли столики  виносять надвір  – взагалі казка: густа зелень каштанів створює чудовий затінок . Сиди, їж, пий, балакай з друзями і , як то кажуть, лови кайф.
І назва  у закладу  символічна – за горнятком кави чи гальбою пива тут  полюбляють збиратися  люди мистецтва - художники,  музиканти,  і різного штибу  літератори – письменники, критики, перекладачі, та й просто аматори.
Як от сьогодні.  Я – не художник і не музикант. Ні-ні, боронь Боже, письменником себе теж жодним чином не вважаю. Так, бавлюся в літературу.  Кавалєрські есейчики пописую. А от мій  товариш Ромцьо Лило – природжений драматург.  Його чотири трагікомедії в самій  Канаді на якомусь там конкурсі  призові місця посіли.   Навіть один грошовитий  продюсер зацікавився, хоче кіно за ними зняти.
Що вже чоловік  вміє  драму перед читачем розгорнути, то вміє. Так само як  інший приятель  – Тосько. Той  – лірик.  Пише такі амурні історії, що за серце хапають  і  в животі метеликів полошать.  Кров-любов і всяке таке. Направду, не брешу. Знайомі жінки та дівчата  через Тоськове  ліричне слово  табунами за ним бігають..  А  підлеглі з СКБ почитати просять. Навіть три його дружини можуть підтвердити.  І дві колишні точно не  леститимуть. От  має чоловік талант, а талант як кажуть в народі,  не проп’єш, не прогуляєш.
Того літа, коли трапилося знайомство, день нічого особливого не віщував. Літо як літо,  сонце як сонце,  місто як місто.  Пора була далеко пообідня, надворі стояла несамовита спека.  Повітря парувало, асфальт плавився, з дахів крапала смола –  середмістя нагадувало справжнє пекло. Попри спекоту, вмовилися ми з  давніми друзями вибратися до центру,  про  літературу побалакати.
Певна річ, зустрілися  у нашій незмінній точці – «На Парнасі». Сиділи ми, значить,  попивали холодне пивце.,  бастурмою заїдали. І тут, звідки не візьмись, виникли перед нами  три грації:  блондинка, брюнетка і руда.  Такі ж чарівні, як у тому фільмі з Ніколсоном. Дяка небу,  з чоловічої половини я  був не сам, як герой  Ніколсона. Нас теж  було троє.  Три на три значить. Отже , впали три довгоногі пишногруді бестії просто за столик поряд. І собі пива замовили.
Я через  їхні форми ледь пійлом не похлинувся.  Поки кашляв, глип на Ромця ,  а той  теж під враженням– напружився, натужився,  на стільці засовгався. Спину випрямив, груди випнув. Якби не явна причина, подумав би, що чоловіка  раптово приспічило місце для наступного пива звільнити.  А Тосько, дивлюся,  заметушився теж . Бігом правицю за спину загнув і лівою непомітно  перстінного пальця правої – смик-смик, смик-смик. І на лиці  враз така стражденно-трагічна міна вималювалася, що аж хлопа шкода стало. Мені видно, я збоку  сиджу, бачу, що  обручка, мов голова комісії з моралі, міцно вчепилася,  тримає, ніяк перстінний  відпускати  не хоче.
– Альо, хлопчики, – зачеберяла до нас граційними пальчиками  руденька.  Тосько що сидів з того краю столика, де  до неї найближче, дженджикувато розвернувся у півоберта. Щоб не  було видно  обручки, закинув ногу на ногу, завбачливо затиснувши між ними  правицю.  І вишкірився як голодний  лось  на повні ясла.
– Хелоу, вогнику, як ся маєш? – впевнено пішов на контакт.
Ромцьо  на той час вже трохи оговтався після затяжного,  аж на три роки, женихання і  великого  прищатого гарбуза.  Знову почав їсти, пити,  щодня прати шкарпетки і  виходити в люди.
Нахилився до мене й, обливаючись потом хвилювання, а  водночас і сподівання, шепнув:
–  Може запросимо за наш столик?
Я  хотів було заперечити, але  промимрив  щось незрозуміле, бо якраз  в ту саму мить зауважив , як білявка мені підморгнула. Спочатку одним оком, потім іншим.
Ромцьо це також зауважив і спітнів ще дужче.
Поки ми кумекали, дівчата взяли ініціативу у свої руки. Я й пікнути не встиг, як опинився між  блондинкою та брюнеткою.  
« Дві? На мене одного?» – злякався я і почав шукати поглядом Тоська.  Він  в амурних справах – спец, то ж я  сподівався на побратимську підтримку.  Але мій кумпель задоволено щось  муркотів своїй руденькій, не звертаючи на мене  жодної уваги. Довелося двічі гучно кашлянути. Але і це не допомогло. Зате мою паніку зауважила брюнетка.
– Застудилися? Серед літа це вкрай прикро, – співчутливо взяла  вона мою руку у свої  прохолодні вузькі долоні з гострим  червоним манікюром.
– Ні-ні, пивом захлиснувся, – я обрежно вивільнив  руку з  м’яких долонь. Брюнетка на таку мою поведінку лише осміхнулася,  блиснувши разком рівних білих зубів.
– Може пана постукати по карку? – грайливо запропонувала білявка, що сиділа по інший бік.
Я запанікував і відчув, що, як і Ромцьо.  починаю пітніти.  А Ромцьо в той час мало не плакав. Адже йому не дісталася жодна із грацій.
Нарешті Тоьсько відірвався від своєї пасії і вирішив врівноважити ситуацію.  
– Народ, тут Адуся пропонує цікаву штуку.  
Ми  з Ромцьом нашорошили вуха.
– Вечірній моціон на Високий Замок.
– Файна ідея! – верескнув я екзальтовано , зметикувавши,  що дорогою можна позбутися наглого  штурму. А був настільки переляканий, що навіть не задумався, чи ображу свою реплікою  когось із моїх дівочок-штурмовичок.
Ромцьо ж, почувши про спацер із дівчатами, враз  перестав пітніти і осмілів:
– Мені подобається. Тільки от новий мешт ногу натер, не знаю, чи зможу далеко зайти.
– Для натертих новими мештами  ніжок є дуже помічна штука, – невгамовна блондинка полізла  ритися у свою маніатюрну торбинку.  Витягнувши паперову  смужку і піднявши ї як прапор, переможно виголосила: – Пластир!
Побачивши, що білявка  після мого «брику» переключилася на Ромця,  я  полегко дихнув . Все-таки одна , то не дві.  З одною якось дам собі раду.

***
Сонце  поволі сіло за дахи і в місті почало вечоріти. Спека трохи спала, але за день напечена бруківка віддавала тепло, тож вечір видався  теплим, і парким, як  свіжовидоєне молоко.
Йшли неквапно, щоб закаблуки  наших  супутниць не застрягали  в проміжках між бруком або плиткками. Дорогою розказували різні байки, жартували. Якось непомітно перейшли на «ти», а потім із загальних тем –на приватні, а  ще пізніше переметнулися на мистецтво та літературу.
Слово по слову, і виявилося, що дівчата прекрасно у них тямлять. Особливо в літературі.
– Філологині? – спробував відгадати Тосько.
– А йой, – скривилася білявка Леся.
– Вчителька мови і літератури? Чи що? - ляпнув Ромцьо.
На що брюнетка запрокинула голову і зареготала, знову блискаючи своїми  перловими зубами:
– Зимно,  як в Антарктиді.
– Дівочки,  що то за  гра?– діловито обурився Тосько, – Не філологині, і не вчительки , гм, то хто ж? Признавайтеся, бо тих п’ять гальб,  які я нині виґольґав,  мені точно  на вушко не нашепочуть.
Жарт дівчатам сподобався –тепер вже реготали всі три.
– Нє,  так не цікаво, – наморщила носа руда.  І стріпнула пухнастими віями :–  А давайте, ми вам признаємося пізніше. Жінкам личить таємниця.
Пиво зробило свою справу.  Що ближче до ночі, то дівчата нам подобалися все більше і більше. Тому ми не надто допитувалися – яка різниця, хто за фахом наші чарівниці.
Непомітно видряпалися на гору.
Тосько пригортав за талію Адусю, яка не те, що не пручалася, а, навпаки, була тим дуже задоволена.  Посоловілого Ромця  тягнула під ручку весела Леся.  Ми з Ренатою  йшли окремо.  Навіть за руки не трималися. Певно пива для мене було замало, щоб перейти до тілесного запізнання. Але , коли дійшли нагору і сіли на випадкову лавку, мені нараз  знову закортіло доторкнутися до м’якої білої долоні.   Рената мовби прочитала мої бажання. ЇЇ рука неквапливо наблизилася для моєї і лягла зверху. Тут я вже не стримувався і схопив її прохолодні тонкі пальчики у свою широку  та гарячу лапу.
Сутінки густішали,  і в сивій  поволоці міста, що  стихало десь там внизу, почали загорятися вогні.  Тьмяно мигнув спросоння жовтим оком ліхтар, що стовбичив поряд із лавкою.
– Та то не Високий Замок!—раптом примружився і зморщив носа  Ромцьо. – Що за чари-мари? Йшли на Замок, а опинилися на Лисій.
–  Точно,  Лиса, – здивовано підтвердив Тосько.
Я  ж пояснював собі невеличкий блуд  хмелем  і захопливим фліртом з нашими граціями. Так забалакалися, що не зауважили, куди притюпали.
– Нема поганого, щоб на добре не вийшло. Тут в сто разів краще, ніж на Замку.  Місця більше, нема бетону і галасливих туристів, –  блаженно позіхнув Ромцьо.
– Суперово.  Літо, теплінь,  сутінки, співають цвіркуни,  пахне матіолою.  Починаю вірити в щасливу кебету, – тісніше пригорнув Адусю Тосько.
– Від  долі не втечеш, – прошепотіла мені на вухо Рената.
Тосько  дістав зі своєї незмінної  течки-«аптечки» пляшчину закарпатського п’ятизіркового та одноразові келишки.  Терпко запахло виноградом і  дубовою корою. Бурштинова рідина булькнула і масно  хлюпнула у прозорий пластик. Склянки пішли в рух.  Але на цьому приятель не заспокоївся. Він знову порився у теці й вийняв коробку «Асорті» .  
-- Ой, як романтично! – надпивши зі свого  келишка і закусуючи цукеркою,  вигукнула Леся, театрально  вишкірилася та зашамкала: – Ніч на Лисій горі. Відьми зваблюють смертних, а потім на їхніх кістках влаштовують шабаш.
Збоку реготнула Адуся. В хащах лісопарку  тричі пугукнув сич.
В контексті примарного довколишнього краєвиду слова  білявки мене дещо напружили.  Моторошнуваті жарти на ніч.  Зненацька моя невротична уява намалювала жахітливу картину. А що, коли три грації насправді не грації, а відьми? А що, коли зараз їхні прекрасні личка раптом перетворяться на зморщені ікласті  почваристі мармизи? Ось воно, яструбоносе страховище  з червоними пазурами, в яку обернулася моя Рената ! Ось воно,  суне на мене і скрегоче зубиськами!  Обороняючись,  я  викинув вперед руки. Але за хвилю оговтався. Та що це я?  Струсонув  чуприною,  аби позбутися  виплеканої страхом мани. Добре що  було темно і ніхто не звернув увагу на мою  ненормальну поведінку.
-- Лесько, відьми – це кліше. – втрутилася Адуся, відкараскуючись від Тоськових поцілунків. –  Краще так: «Опівнічні розваги львівських вампірок на Лисій. Вампірки накидаються на випадкових перехожих і впиваються їм у горлянки».
– Або вовчиці,  – вставила п’ять копійок  Рената і зловіще блиснула  білими і  як здалося гострими,  зубами. А може це просто моя хвороблива  фантазія розбушувалась.
Ромцьо, що було  закимарив на Лесиному плечі, почув останню фразую і пробелькотів крізь дрімоту:
– Вовки ? Де вовки?
Тосько долив оливи у вогонь , прикривши рукою рота і завивши по-вовчому. Ромцьо, як сомнабула,  піднв голову з Лесиного плеча  сперся руками об лавку, прислухаючись і вирячуючи невидющі очі в темряву.
–  Ніде.  Нема ніяких вовків. Спи, Ромчику.  – погладила його залисини білявка. Ромцьо знову вткнувся носом у її плече і  голосно захріп.
–  Як на мене, то найкраще  все це поєднати.  Слухайте сюди.  Ти,  Адко, була б непоганою відьмою. Ти , Лесько – вовчицею, а я – упирицею! У нас харизми відповідні.  Правда, Аполінарчику? Тобі б сподобалося? – Рената  зазирнула в мої очі  й  легенько стиснула тонкими прохолодними пальчиками мою долоню.
Я кивнув,  одночасно  розважаючи в голові, чи остерігатися мені наших дівчат, чи сприймати все як гру залицяння.
– Нє-нє-нє, – замахав руками Тосько .– Надто все передбачувано.  Надто прозаїчно і прісно. Треба інакше.
– Як інакше? – збентежилися дівчата.
– Естетичніше, вишуканіше,  несподіваніше. Виразніше, кінець -кінцем! Зараз я вам покажу, що то є добра лірика і  експресивна поезія.
Наш товариш зірвався на рівні ноги і забігав навколо лавки в муках творчості. Потім зупинився навпроти нас і почав пояснювати,  підкріплюючи розповідь жестами.
Уявіть собі  сцену: Лавка. На лавці сидять троє  нікчемних п’яничок. П’ють вино, гучно лаються. Раптом зривається вітер. Гілля шумить. Небо –провалля,   як зараз. Нараз на небо випливає повня.  Біла, велика, як с.. плечі.  За кадром лунає тонка мелодія, прекрасна  і напружена водночас.  Біля дуба, ось цього, що зліва, з’являється прекрасна мавка. Вона така гарна, що п’янички моментально змовкають і витріщаються. Мавка починає танцювати. Згодом з’являються ще три мавки . Зелене волосся  в усіх трьох –до п’ят, а самі нагі й прекрасні у своїй наготі. Танець настільки заворожує, що п’янички тверезіють і ось вже в коло стають і вони. Танці, доторки. Шаленство триває.  Погляди,  подихи, зітхання, неземний спів  і кружляння, кружляння у дикому танку.  Ніхто не зауважує, як гілля дерев оживає, видовжується і оплітає все  навколо,  а тоді і п’яничок-танцюристів.  Мавки починають реготати і перевертаються на потворних страховиськ.  І як  дерева гілля ,  ці страховидла тягнуть руки до нещасних зваблених  людських істот, а тоді кидаються і п’ють з них кров. В лісі пугукає сови, виють вовки і ширяють лилики.
– Ну як вам? –Тосько  скромно вклонився і змовк.  Запанувала тиша. Десь далеко внизу годинник на Ратуші пропив північ. А ми сиділи з відкритими ротами під враженням від Тоськової лірики.  Чорнильні оксамитні  сутінки, залишки хмелю і прекрасні напарниці  доповнили поетично  змальовану приятелем картину. Навіть Ромцьо, вчувши про мавок,  прокинувся і  разом з нами  до кінця чемно вислухав оповідь. Тиша стояла ще кілька секунд.  А тоді всі заплескали в долоні.
–  Вау, – скрикнула Леся. – Цікавезно!
– Неперевершено! – проспівала Рената.
– Геніально! -  кинулася на шию Тсськові Адуся.  
– Ми також хочемо вам щось показати, – обізвалася Леся. – Дівчата, ану, ми ж не гірші, правда? Ми теж вміємо дивувати, нє?  Ану, станцюймо для наших кавалєрів.
До  білявки підскочили Ада і Рената і  три грації почали танцювати просто перед нами, підпилими та розмореними «літераторами».  Тосько вмостився посередині лавки, заклавши ногу на ногу,  як  справжній метр слова, і задоволено  склавши  руки на грудях. Ми з Ромцьом сиділи  обіч нього . А що, здибанка  «три на три» і справді почала видаватися романтичною і вдалою.  Гарячі панянки нам підвернулися.
Споглядаючи зґрабні рухи і підскоки,  я  відкинувся на спинку лавки, заспокоївся,  розслабився і навіть почав ловити кайф від видовища.  І тут у тьмяному світлі ліхтаря мені знову здалося… Чи не здалося?
З Адусиної рудої купи волосся на  скроні пробилося зелене пасмо і  блискучим гаддям поповзло вниз на  тонку шию, на білу  батистову блюзку і блакитні джінси що враз почали  щезати, оголюючи ідеальні форми.  Лиця їхні теж змінилися.  Гладку шкіру прорізали потворні рівчаки а зуби-четвірки почали видовжуватися у вампірські ікла.
Я з жахом завмер на місці, спостерігаючи за  Лесею і Ренатою, з якими відбувалися  аналогічні перетворення.
Але найжахливішим було інше. Те, що цього разу видовище напевне  вже не було проявом моєї уяви. Ми з приятелями, як поперчені,  разом схопилися з лавки заволали «Рятуйте! і  почали  несамовито хреститися. Та де там!  Поки даремно гаяли час, дерева простягнули до нас свої довжелезні руки -гілля і  почали хапати. за руки-ноги, обвиватися навколо попереків  і ший.  Ох,  чого  ми  раніше не докумекали тікати геть?
Наші  кволі спроби  відбитися від потойбічної  темної сили нічого не дали. Нездоланна нечисть переможно правила свій бал. Громовий регіт заглушив наші верески і невдовзі все закрутилося у нестримному вихорі гримас, предметів та голосів.
***
Мої очі ще були міцно заплющені, а тонка мелодія, яка розбуркувала водночас захоплення і страх, все ще лунала у вухах, коли поблизу щось траснуло.  Від різкого звуку  я відкрив очі й зрозумів, що лежу однією щокою на столі перед монітором. Звук удару повторився. Ай, та  то ж вітер. Вітер, що здійнявся надворі,  бив розчиненим вікно. Я відклеївся від стільниці і  випростував спину. Тоді  простягнув руку, витягнув штепсель  комп’ютерного шнура з розетки і спробував навести лад  у голові.
Вчорашня зустріч із друзями, три грації,  Лиса гора, а потім тотальний провал у вервечці подій. Лише  якісь невиразні уривки спогадів з похмільної пам’яті.  Шабаш? Жінки-вампірки? Що за дурня. Я підійшов до дзеркала і ретельно оглянув шию. Але нічого незвичного не побачив. Навіть слідів засмочків. Значить ніяких упириць не було.  Винне пиво. Пиво і коньяк. І ми теж добрі. Літератори… Треба ж  було так наклюкатися.
Затирликав мобільний. Тосько. Збуджено залопотів у слухавку:
– Привіт,  старий. Ти як? Прочуняв? А  мені нинька  такий сон снився, просто фантастика. Я вже встиг записати. Ні,  що ти.  Воно варте доброї прози.  Може навіть на роман потягне.. Що? Як Адуся? Ще не знаю. А, так, вечері передзвоню, номера не загубив. Ну все , лечу писати, па.
За Тоськом дався чути Ромцьо. Того теж після вчорашньої пиятики ґвалтовно на творчість пробило.  Він так поспішав, що ми навіть про вчорашнє пиво не встигли поварнякати.
Та що це з хлопами? Геть з  похмілля показилися.
А от моя голова гуділа нетворчо. Я прийняв душ, перевдягнувся і заварив собі міцну каву. Після кількох ковтків лещата, що стискали скроні, трохи  попустили.
Я сів за комп і знайшов на ютубі  приємну музичку для релаксу. Мало -помалу голова відпустила повністю .  Я сидів за компом і гуглив-гуглив-гуглив, намагаючись знайти хоч якусь інформацію про якусь із  наших вчорашніх приятельок.  Але не знаходив.  Невже винен алкоголь і  насправді нічого не було?  Ну добре,  з відьмами і  вампірами – перебір.  Але невже не було  і звичайного дива – чарівних дівчат,  трепетних дотиків ,  передчуття  польоту ? Це мене чогось страшенно  засмутило. З горя вирішив написати есей.  У мене враз з’явилися непозбувна туга  за Ренатою і  непереборне бажання  вилити цю тугу, поділитися нею, вихлюпнути разом із клаптиками подертого  серця. Так-так, писати-не переписати, описати все, що я  побачив , почув і осягнув цієї ночі.  Поділитися з монітором своїм зачаруванням і розчаруванням ,  і дідько з ними, явні мої нічні походеньки,  чи вигадані. Набрав на моніторі заголовок « На Лисій» і став обдумувати, як ефектніше подати вступ. Та слова не гахнули водоспадом і мене почали розбирати сумніви, чи варто взагалі щось починати.
Думка, цокаючи об сіру речовину,  м’ячиком  від пінг-понгу перелітала з півкулі на півкулю. Писати – не писати? Писати –не писати? Пи…
– Ясно, що писати! –  мелодійно війнуло біля вуха. Озирнувся, але нікого не побачив. Про всяк випадок колупнув у вусі, в якому вчувалося.
– Та пиши вже, лінюху! Вйо до роботи! – почув  я знову  і  тепер побачив крихітну істоту, що мов колібрі, випурхнула перед мої очі та зависла  в повітрі. Це була мініатюрна дівчина з прозорими крильцями, як у бабки. І страшенно нагадувала … Та це була копія Ренати!
Я подумав, що в мене  в голові коліщатко за коліща заїхало.
–  Ти не божевільний, – проспівала міні -Рената і засміялася, блиснувши разком  рівних білосніжних зубів. –  Просто нам давно пора познайомитися. Час настав.
З’ява забриніла крильцями і сіла на край  монітора звісивши на екран зґрабні довгі ніжки.
– Ап-полінарій, –  пробелькотів я,  злегка затинаючись.
Дівчина знову блиснула зубами і підморгнула:
–  Дуже приємно.  Рената…Муза. ..Ну що,  любий мій авторе, за роботу?

Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Олександр, 25-08-2017

[ Без назви ]

© Любов Д., 24-08-2017

[ Без назви ]

© Okaida, 22-08-2017

[ Без назви ]

© Антон Борисенко, 21-08-2017

[ Без назви ]

© Avtor, 21-08-2017

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 21-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42613697052002 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …