Стукаю в двері. Замкнені. Скло тонке, за склом життя. Та не розбити. Так мало місця для мене у порожній кімнаті. Та не вибратися.
Стіни оточують зусібіч, змикають простір, стискаються. Тільки ніяк не зійдуться. Тільки повітря все менше.
Вікон немає. Не відкрити. Не вийти. Тільки двері скляні, та скло оте міцніше металу кутого. І стеля опускається над головою.
А хотіла б неба клаптик, хоча б у щілинку. Не видно. Тільки трави колишуться там за склом. Мені туди зась.
Шкребуся у двері. За дверима нікого. Усі десь далеко. Там де голоси і життя. І сонце.
Чому так мало сили? Чому не вдається самій зробити крок за двері? Кричати про допомогу? Та почує лиш вітер.
Самотність така спокуслива. Та простору мало. Стало. Неждано, так швидко і гірко.
Гіркота замінила всі запахи і смаки, всі кольори і звуки. А куди ж подіти її? Скаргам не вірять зачинені двері.
Сповзаю по стіні. Надто важко стояти. Стеля все нижче. Двері перед очима.
Навіть якщо відчинять, чи зможу вийти?
