Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86665

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

ЧУЖА КАНВА (Продовження-6)

© Boris, 20-08-2017
Борис Крамер

Чужа канва
Роман
(Продовження-6)
27
Ми дружно попхалися, штовхаючись, до дверей, аби назавжди покинути цей проклятий придорожній готель.
- Агов, самаритяни!.. – несподівано, як Мартин з печі, гукнув нам у спини Артем Нагорняк. – Куди зібралися?.. Справа не закінчена.
- Як не закінчена?.. – хором, наче зі сцени, обурились ми.
- А ось так, не закінчена, - вперто, дістаючи насолоду, повторив слідчий і притупнув ногою. – Валерій Зайцев не заарештований… Переховується… Ми не знаємо, що він скаже… У мене є всі підстави вважати... Що хтось прикусив язика… До крові… Тут!.. Чуєте?.. – демонстративно понюхав. - У повітрі пахне таємницею... Невже не цікаво?..
Ми в одне око подивились на Степана Шамшура.
«Що цей штемпель із Грушки надумав?» - промайнула думка. Увійшов у смак і хоче продовжити гру на свіжому повітрі, показати свою значущість і профпридатність. Ми уже раділи, що закінчились наші муки, викручування душ і мозків, а він далі за своє. Егоїст! Грубий спецназівець із черепом на руці. Сліпачище. Свиня у хомуті. Черствий слуга, якому наплювати на наші переживання. Сировий посіпака, що увійшов у раж і шукає кістку в молоці. Зараз буде нам шпильки під нігті заганяти. Артем нас дратував. Лагідно сказано…
- Я цього більше не витримаю!.. – Впала на диван, аж той застогнав, сліпувата Валентина Бирловська. – Де такі нерви…
- То ловіть його! – став перед слідчим, немов бик на мосту, Борис Дранчук. – При чім тут ми?..
- Ловимо… Ловимо! – запевнив Нагорняк. – Утік у плавні…
Здається, експерти Таміла Прокопівна та Ігор Антонович також були розчаровані рішенням слідчого. Михайло Чорний тимчасом накинув кайданки на пухлі руки Валюші.
- Які у вас є підстави… Серйозні… Е-е-е… Далі не довіряти нам? – делікатно запитав я.
- Чуйка… Все це мені не подобається, - повільно відповів Артем, не вдаючись у деталі. – Драма не закінчена… Не видно головного героя.
- Чуйка!.. Мать твою за ногу!.. – смачно вилаявся Сашко Савранюк. – Ця штука не лікується… Головного героя він шукає!..
Золоті слова і вчасно сказані. Якби слідчий прислухався до них, не мав би менінгіту на свою казенну макітру. Пес має йти по сліду. Хап! – ззаду за матню зубами. Барбос не повинен вибігати перед злочинцем, бо тоді стає зручною ціллю… Демаскується. Втрачає орієнтири. Нівелює ефект несподіванки. Згодом, коли від нього нічого не залежатиме, коли в дію вступлять гінці головного героя, Артем втішатиме себе думкою, що принаймні намагався… Дійти до суті, викрити всіх злочинців.
- У мене закінчується інсулін, - Аня Халявка панічно витрясла вміст ридикюлю на столик. – Ще один укол… Якби знала, сиділа б удома.
Здивувала. Якби ми знали, у що вляпаємось… То жодна Валюша нас налигачем не затягла б сюди… Тепер наче блекоти наїлись. Загальмовані. Нервові. Закручені. Все розуміємо і нічого вдіяти не можемо. Чи не розуміємо?.. Хтось може пояснити?.. На кого  нарікати?..
- Нехай Валюша все розкаже. – Примирливо показав на диванчики Степан Шамшур. – А ми ще раз послухаємо… Як вона змогла притягнути за вуха… Всю ту історію...
- Ну-ну, - погодився Артем Нагорняк. – Послухаємо…
- Нічого я не притягувала, - винувато заперечила Валюша. – Справді кликала на зустріч… Вас люблю… Поважаю… Не мало так бути… Пам’ятаєте, ви в школі натирали дошку парафіном? Крейда пише, пише, а потім – чирк! - рука послизнулася… Підпалий із сином збирались поговорити. Просто поговорити. Про їхні діла. Їхня справа – це їхня окрема… До вас не має жодного... Наскільки я знаю… Рука послизнулася. Валерій ударив ножем… Не витерпів… Такі гроші… І головне – нахабно вимагав.
- І в тебе теж… послизнулася? – Як окропом обдав її поглядом Борис Дранчук.
- І в мене… теж… - Валюша підняла перед собою руки в сталевих кайданках і простягла до нас. – Простіть… Наче пороблено. Наче огудою сплели… Не можу повірити, що це сталося зі мною! Я не жадна… Готова останнє віддати. А тут син… Летить у яму. Забула про все…
- І на кому… йопт… ці руки… ще мали послизнутися? – заїкаючись, запитала Людмила Марчук.
- Ні на кому!.. Богом клянусь!.. – Спробувала перехреститися спутана Валюша. – Це все нісенітниці!.. Та давня історія просто лягла… Як знахідка. Для нього… - Показала на слідчого. – Якби я не приїхала в готель. До вас… І тут почула, що Валєру бачили з Підпалим на цвинтарі…
- Свята наївність. – Аж прицмокнув з такої зухвалості Артем Нагорняк. – Все рівно розкопав би…
Йому було невпам’ятку, як змушував трясти ручкою над папером Кирила Копієвського – ще годину-дві і справу закрив би. Але у Валюші, невільниці обставин, в готелі руки здригнулися. Положила, немов ляльку, на кахель у туалеті Галину Ординцеву…
- Бредемо по десятому колу!.. – Ляснув себе по колінах Борис Дранчук і встав. – Нема потреби тут сидіти… Їдемо по домах!
- Сядьте!.. – у свою чергу трахнув по столі блокнотом слідчий. – Тут я вирішую, коли, кому і що робити!.. Сім раз відміряй… А потім відпусти.
У вестибюлі запала мовчанка, тільки за бар’єром адміністратора ходаківська Оксана з кимось тихенько перешіптувалася по телефону.
Тим часом Артем подумки упорядкував на полиці м’ячики з написами. У такому порядку: «Іван Підпалий», «Валерій Зайцев», «Галина Ординцева», «Директор школи Зайцева». Жертви і вбивці. Решту безжально викинув у корзину і тепер непевно смикався, неначе у тій масі пошпурив когось такого (одного чи двох?), кого треба повернути назад. Чуйка, себто, інтуїція йому підказувала. А ця хвороба, як сказав Сашко Савранюк, не лікується…
- Вже так звик до вас, що шкода прощатися, - заусміхався Артем. – Розкажіть-но мені кожен про себе: де живете, ким працювали чи працюєте, сім’я, діти, онуки… Про гріхи і грішки, все, як попові у церкві на сповіді.
На священика Артем Нагорняк був не схожий. Навпаки – ні смирення, ані прощення. Замість сутани – літня майка-безрукавка, на передпліччі татуювання зубатого черепа в береті набакир. Ніякої тобі форми. Проте, як стверджував Давид-міліціонер, влада людей у формі, особливо у тій, що не видно, – це надовго. Хоч скач, хоч плач… Районний слідчий, який вперся на своєму, для нас був законом і справедливістю, попри те, що виглядали його дії незаконними і несправедливими. З нашої точки зору. Ясно ж усе, як божий день. Обоє рябоє – Валюша і Валерій. Палати розуму не треба. Ловіть злочинця, допитуйте, уточнюйте деталі, а ми – втікаємо, бо дощ… Своє вже перестраждали. «А втім, - стримав я себе, - з Кирилом Копієвським теж було ясно… Явку з повинною хотів писати… Може й справді місцевий егоїст має чуйку?..»
Колишні однокласники, на початках ретельно підбираючи слова, ніби на екзамені, почали розповідати про своє життя-буття. Це було, чорт забирай, цікаво! Маско, я тебе не знаю, не впізнаю, відкрий своє личенько…
Бал масок… личин… овечих шкур… на вигоні!
Борис Дранчук проживає у Кишиневі, громадянин Молдови. Жінка померла. Має двох дітей – син Анатолій і дочка Леся. Син емігрував в Америку, розбудував бізнес – займається вантажними перевезеннями. Дочка у Кишиневі, вчителька, часто хворіє. Американський Анатолій онуків не подарував, все ніколи йому, а Леся народила двійко – вчаться в інститутах. Сам все життя працював керівником конструкторського бюро дослідного заводу мастильних систем.
- Моє бюро, до речі, брало участь в реконструкції змащувальної системи знаменитого Біг Бена, - з гордістю повідомив Борка. – Ви гадаєте, годинник – це проста груба механіка? Дзуськи!.. Там такий агрегат, розрахований до міліметра… Маятник висотою чотири метри. Триста кілограмів!.. Якщо треба прискорити – кладуть на нього малесеньку монетку-пенні. І є плюс четверть секунди на добу… Сила!
- Королеву бачив?.. – перебила його Людмила Марчук.
- Яку королеву?.. – не зрозумів Борис Дранчук і замовк: доста того, що розповів, захопився.
Людмила Марчук, як і планувала, поїхала в Миколаїв, вивчилася на інженера-будівельника, від дзвінка до дзвінка працювала виконробом на будівництві. Важка робота на холоді, на протягах, у дощ і спеку, у тісних вагончиках, з чоловіками, які лаються з похмілля… Безбожно лаються, з надривом, багатоповерхово, з вигадкою, з насолодою, особливо при ній, жінці, яка ними керувала. Щоб аж у вухах лящало. Щоб луна калатала будовою. Щоб увесь світ чув, який він до біса поганий… Сьогодні закриє очі і кожного вгадує по голосу. Куфайка, ватні штани, чоботи, каска… Брезентуха влітку. І ніякого тобі плаття чи манікюру… Унісекс. Безстатева істота. Але вона витримала. Коли йшла на пенсію, начальство обклало її квітами і на очах в усього міста під музику з гучномовця спустило на лебідці з п’ятнадцятого поверху. Провели вередливу бабу, що не давала спокою. З пляшкою шампанського в руці, з грамотою і конвертом. Невигадливо, простенько, вона плакала кілька днів від літепла у грудях… Розлучена. Два рази складала докупи і не склала. Другого чоловіка Миколайчика якось так виматюкала, що він у майці і трусах вискочив надвір і не повернувся. Образився… Інтелігент паршивий… У філармонії на дудці грав. Ото від нього має дочку Наталю. Працює вихователькою в дитячому садку. Дві онучки пішли маминою стежкою.
- І не чіпайте мене більше, - хлюпнула носом Людмила, - бо пошлю… На п’ятий поверх за цементом.
- Достатньо, достатньо, - заспокоїв її по-пасторському Артем Нагорняк. – Хто наступний?
Наступним був Степан Шамшур, мовчун, полковник, третій кут трикутника, якого не було, який не склався і який знищений. Так, фантасмагорія. Не можна знищити те, чого не було. А якщо й було, то затоптане, як малюнок на піску – скільки ніг прошелестіло, ніщо не нагадує ані минулого, ані давно минулого (плюсґуамперфекту, даруйте за лінгвістичні вправи – Фріц указкою наштрикнув під ребра). Є один Степан і трупи Галини та Івана. Трикутника нема, а два трупи є. Як викидні минулого. Невдалі роди з кров’ю і слізьми. Катарсис нерозділеного кохання. Парадокси реальності... Громадянин Росії. Проживає в Новгороді. Полковник у відставці. Військовий льотчик. Одружений не був. Дітей і внуків не має. Родичів не має… Окрім рідного брата Юрія Шамшура, який оселився в Юзефівці.
- Скупа ж у вас анкета, - протягнув недовірливо Артем Нагорняк. – І нічого додати?..
- Нічого! – швидко засопів носом Степан. – Хіба що… Закінчите тут свої… вправи… Поїду до брата. Там два племінники… Навмисне поїду!.. Відступати нікуди… Простять…
- Правильно, - схвалив слідчий і запитально оглянув аудиторію, мовляв, хто наступний.
І тут Остапа, тобто мене, Григорія Долинського, понесло. Про що їм розповісти? Про те, як гнав велосипедом з районної газети «Шляхом Ілліча», дощ періщив, ніби з відра, а за пазухою в сорочці мокла грамота-рекомендація на вступ до університету? Борис Онисимович, редактор, масажуючи потилицю, налив по півсклянки білої, запропонував підняти за мій успіх. Я віднікувався, впирався, наче теля, а він заспокоїв: «Один раз можна. Зі мною… Розженемо гіпертонію». Ковтнув судомно не для себе, для нього. І в дорогу. А тут злива… У хаті  дістав розбухлий шматок паперу, синя чорнильна печатка залишилась на животі…
- Ви б не могли якось… компактніше… про свої ілюзії розказувати? – перебив мене нетерплячий Нагорняк. – Бо он ще стільки чекають черги…
- Можу зовсім не говорити! – образився я. – Що ви розумієте в ковбасних відрізках!..
- В ковбасних – нічого… А в людях трохи розбираюсь. Розповідайте!..
- Не буду нічого розповідати!.. – запротестував я. – Вам щось відомо про таємницю персональних даних?..
- Яка там таємниця!.. – грубо відгукнувся слідчий-егоїст. – Кому вона потрібна!.. Скоро з собою заберете й по всьому…
- Заберу!.. А не розкажу!.. – вперся я й відвернувся.
- Гаразд!.. Гаразд!.. – примирливо оступився Артем. – Можете в загальних рисах…
- У загальних?.. У загальних – дуже просто, - примирився і я. - Чотири рази вступав на факультет журналістики, а таки вступив. Працював у багатьох редакціях, три-п’ять років – і до побачення. Гострий язик не давав усидіти на місці. Живу у Львові. Львівським не став… Бо… Чим горня прокипіло, тим і пахне. Написав дві книги. Якщо попитати Ґуґл, то знайдете мене у розділі маловідомі письменники. Дружина – подруга на бойовому полі преси. Двоє дітей – син і дочка – працюють в юриспруденції. Онуки ще вчаться в школі…
- Ви мене вбиваєте, - цинічно перервав мої спогади Артем Нагорняк. – Краще скажіть, маловідомий письменнику, чи доклали руку до зустрічі однокласників?..
- Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику, - образився я. – Втім, правда ваша… Проти діда Ґуґла не попреш… Багатослів’я не прикрашає… Я вже казав… Ординцевій… - Озирнувся на Валюшу. – На останньому етапі… Директор звернулася до мене…
- Івана Підпалого ви запросили?..
- Ні-ні. Я розшукав Бориса і Степана… Сашка… Ординцеву… Вона прислала фотографію з Валентиною Бирловською… Щоб упізнав…
- І не маєте тут жодного інтересу?..
- Який може бути інтерес? Крім пам’яті…
- А діти ваші юристи?.. Може з Іваном Підпалим пересікалися?..
- Ще цього бракувало!.. Не чіпайте моїх дітей. Руки закороткі!..
- Гаразд, зараховано. Поки-що… - Перестав свердлити мене поглядом слідчий. – Хто наступний?..    
Аня Халявка, перевертаючи сумку у пошуках інсуліну, розповіла, що живе в Даниловій Балці, куди переїхала сім’я після об’єднання колгоспів, її батько Юхим Халявка так захотів, а, може, й не захотів, а змусили, тоді були такі часи, що не питали, наказали і треба було брати під козирок: «Єсть!». Якось тато, накрившись газетою «Сільські вісті», спав п’яний після наради у Грушці, а вона робила уроки. Чує – хтось на неї дивиться. Сумний батько з хворою головою з-під газети виразно промовив: «Якби ми жили в Гамериці, доню… Ти би купалася в грошах. А тут… Гамно, а не Гамерика!» Закінчила технікум в Умані. Все життя працювала землеміром. Зашмарованим циркулем намахалася, до полюса, до білих ведмедів, вистачить. Рілля мокра, нога стрягне, чобота не вирвеш, а вона цибає, міряє, проклинає долю… Чи, може, тата, який заборонив і думати про театральний інститут. Про Америку говорив, а про інститут заборонив… Підошви стерла до кісточок… Чоловік помер, синочок Аркадій мешкає в Одесі. Іноді приїжджає, бо вона хворіє, привозить ліки. Чи передає при нагоді. Або онучок Олежик заскочить на машині. Та молоді тепер такі заклопотані, наче хтось їхній час краде… Бігом-бігом, з підскоком, ні присісти, ні поговорити… Хотіли забрати до себе. У квартиру на поверсі. Ану вас, відмахнулася, стару вишню не пересаджують, стару бабу не сватають… А так – самотина самотиною, навіть собаки коло хати нема, - Бровко недавно здох. Гавкав та нагадував людям, що вона ще жива… Сусідка Гатусилиха отруїла, бо за межу свариться. Попере і ллє з корита воду із пральним порошком під яблуню – трава кругом вигоріла. Такий чорний рот має, що на подвір’я не виходь. Гірше скаженої лисиці… Вкусить – сконаєш. Тепер тихо і страшно коло хати. А чого боятися? Що має бути – буде…
- Хвилину, - зупинив її Артем Нагорняк і звернувся до колег. – Забирайте затриману і їдьте. Тут нічого не висидите… Завтра зранку, - це вже до Михайла Чорного, - приїдеш з нарядом, чоловіків зо п’ять… Взуйтеся відповідно. Підемо у плавні шукати… Я залишуся тут на ніч. Ага, захопи… - подивився у блокнот, - Анні Юхимівні Халявці інсуліну.
- Він знає, який?.. – незадоволено буркнула жінка. – Хумінсулін «Ліллі». Хіба в Грушці є?.. Син привозить з Одеси.
Губата лікарка Таміла зітхнула, взяла саквояж і поперла тараном у двері. Зігнутий експерт подріботів за нею. Валюша озирнулась на порозі, вклонилася.
- Прощайте і простіть… Живіть щасливо.
Ніхто на неї не подивився. Ми не знали, яке Валюшу чекало горе. І аз воздам…
Михайло Чорний відвів у машину Зайцеву і повернувся, нахилився до вуха Артема:
- Хто тобі наряд дасть?.. Ковтун?.. Дождешся!.. Мусиш сам їхати і доповідати.
- А в тебе що, язика нема?.. – хмикнув молодий слідчий – йому не хотілось показуватись під балухаті очі начальства, бо зразу візьмуть в оборот, зіб’ють з пуття, зашепочуть про делікатність розпроклятої справи, в якій він поки-що не побачив ніякої делікатності, а тільки тупу жадність і слизькі руки. – Не вирішиш?..
- Моє діло маленьке – не висовуватись, - простодушно відповів лейтенант. – Я начальство оминаю…
- Добре, тоді чекайте, - здався Нагорняк. – Їдемо далі…
Люба Онищук показала на свого чоловіка, який калатав ключами від «Жигулів».
- Мій чоловік Зіновій. Живемо разом у Ходаках уже… ой-ой-ой, скільки років. Працювала медсестрою в амбулаторії. Чоловік на  пенсії. Син Олекса без роботи – куди в селі підеш? Тут або красти, або коло хати поратись… Чи на заробітки їхати. Он Максимко Їжак, родич, поїхав в Іспанію, збирав апельсини і втік через місяць. Спекота, піт очі заливає, дихати нічим, а робити треба з досвітку до смерку. Без вихідних. Олекса влаштувався трактористом у фірму «Екохол» - вона орендує в Ходаках півтори тисячі гектарів орної землі. Сільський голова Лозовий постарався. Соняшники, пшениця, кукурудза… Ходовий товар. Такі вже капіталісти!.. Трактор заглух серед поля. На ґрунт накапала калюжа масла. Що ви думаєте?.. Звільнили!.. Собачкою ходжу за їхнім директором, молодим і чванливим… Прошу, щоб повернув на роботу сина. Індика взяв, дві гуски… І губу копилить… Є надія, що поверне…
- Казав пан, кожуха дам!.. – Включилася в розмову Валентина Бирловська і грайливо до Артема Нагорняка. – Скільки вам років?..
- Мені?.. – позирнув недорікувато на стару жінку слідчий. – Як на вас, замолодий…
Валентина Бирловська розповіла, що має вдома, у Черкасах, жіноче царство: вона, дочка Неля і внучка Іринка, якраз такого віку, як слідчий. Чоловіки коло них не тримаються. Наче якась потороч натягла вінок безшлюбності…  І це при тому – оцініть! – що кожна відмінно куховарить. Працюють у мережі швидкого харчування «Натщесерце» - Валентина головним кухарем, дочка і внучка – менеджерами. Ви знаєте, як готувати картоплю по-ходаківському?..
- Чого не знаю, того не знаю, - усміхнувся слідчий і згадав, що за тим шарварком зранку й ріски в роті не мав.
- Берете реберця молодого теляти, рожевенькі, з хрустами, варите у чавунці, каструля тут не підходить, додаєте солі, перцю меленого, перцю горошком, лавровий лист, моркви кружальцями, потім закидаєте картоплю, порізану четвертинками. Поруч готуєте помідоровий соус – з магазину не підходить. У глибоку пательню нарізаєте соковитих помідорів, ложку-дві доливаєте домашньої олії, дрібно шаткуєте головку кримської цибулі, стручок червоного перцю. Смажите, щоб випарувався сік і ледь-ледь пригоріло. Потім усе те буяння запахів – бух у чавунець. Дерев’яною ложкою перемішати і покласти у духовку на півгодини…  
- Валю, перестань знущатися!.. – проковтнув слину Сашко Савранюк, аж борлак кавкнув. – Якщо ти так готуєш, як балакаєш…
Валентина зітхнула: не знати, що потрібно цим чоловікам собакоголовим. Одного разу приходить додому, бачить, кільце на унітазі підняте. Ну, може котрась мила… На другий день – кільце знову стоїть. Пообглядала дочку й онучку – ані оком не змигнули. На третій день не витерпіла – котра з вас мужика пускає в квартиру? І коли?.. Разом же ідуть на роботу, під руку – з роботи. Неля, дочка, щоки ховає в долонях: то вона познайомилась з охоронцем банку, що тут, під квартирою, на першому поверсі. Вова Пампуш. Летить в обід, а він на ліфті до неї… Привела Неля Вову, познайомились. Вигнали з міліції, пішов сердюком на двері у банк. Не любить гарячого борщу – витягує губи трубочкою і дує, на стіни летить. Та… Які не є, чоловічі штани. Пустили жити до себе. Морду балухату. Волоцюгу. Мугира. Любителя солодкого. Сидить Валентина на кухні, від безсоння п’є краплі, чує – двері рип, пузо волосате, труси палаткою, пре до кімнати Іринки. Лайно не роздушене. А щоб твій пупець вилисів, як від маку ступа! А щоб тобі стручок всох!.. А щоб ти не діждався!.. А щоб тобі повилазило!.. А щоб тобі рачки повзати!.. Та парасолькою, що вскочила в руку, по плечах, по голові, по животі, по… палатці… Знову монастир. Залишились  втрьох…
- Ну, я… Теж дую на борщ, - задоволено засміявся Артем Нагорняк.
У Сашка Савранюка навпаки: жінки хати не тримались. Він своєю фурою об’їхав півсвіту. Де Херсон, а де Пасео Сент Джон на Гібралтарі… Матроси на карті прапорці приколюють. В яку гавань заходили. З пригодами. З гиржанням: «А пам’ятаєш?..» Він і матрос, і капітан корабля на колесах… З сотнями тисяч лаве за плечима. Ото й вся схожість… Зате вдома жінки поводились, наче Сашко у далекому плаванні. Блудниці. Хвойди. Гулящі. Повії. Невдячні… особи жіночої статі. Комар кров п’є і мовчить. Жінка кров точить і верещить… Що тільки їм не привозив, не дарував! Одній купив сумку з крокодилячої шкіри «Прада». Іншій набір парфумів «Коко Шанель». Накопичить грошей – і на, радуйся. Можна було маєток на три поверхи підняти. Натомість живе сам у половині старої хати над лиманом…
- Діждався сраної немочі… - Сашко ухопив пачку, дістав останню сигарету.
- Ти наче їх… Купити хотів, - спробувала визначити діагноз Валентина Бирловська.
- Потрібні вони!.. Сто років навприсядки!.. Держатися за спідницю. – Укинув у рот цигарку. – Мегери… Фурії… Відьми…
- Годі-буде!.. – обірвав дискусію Артем Нагорняк. – На сьогодні досить. Одягайте памперси і по палатах…
Він здавався собі дотепним. Гострим і влучним паном ситуації. Сатрап молодий. Жандарм неотесаний. Дере кирпу. Вивищується. Діжде наших літ, буде жартувати…
Мене розпирало від невідчепної думки: що він вивудив із наших безглуздих сповідей?
- Григорію Васильовичу, ви казали, що плавні добре знаєте, - мирно звернувся слідчий. – Проведете?..
- Не можу. Ноги болять. – Сашко попхався до дверей курити. – Ще там не носило…
- Проведу, - дався на підмову я.
- Піду з вами, - зголосився Степан Шамшур.

28
Безапеляційний суд у складі прокурора Пересядька і полковника Ковтуна зібрався за раритетно-сукняним столом загодя, ще до появи Артема Нагорняка. З дверей приймальні на коридор визирала Мар’яна і, побачивши хлопця, жестом дорожнього регулювальника показала: сюди, сюди, для тебе тільки тут прохід, через кабінет начальника, вибачай, малий, така вказівка.
- На каву?.. – посміхнувся широко на те скерування Артем. – Вже запарила?..
- От, упертий!.. – ударила кулачком у плече секретарка. – Йди, там чекають… Набурмосені…
За широким столом сиділи – Веніамін посередині, у м’якому кріслі, як і годиться господареві, а полковник збоку, на приставному, - два місцеві небожителі у затягнутих френчах. Лоби мудро і суворо зморщені, погляди вимогливі і не підкуплені, губи стиснені, з легенькими, блудливими, авгуровими усмішками, що їх не слухались. «Змовники грушківські!..» - й собі усміхнувся на той ощир Артем.
- Ба!.. Чогось ми почали часто зустрічатися!.. – Нагорняк вигукнув до Миколи Івановича. – Може ви мене на роботу сватаєте?.. Перетягнути хочете?.. У міліцію…
- Сідай, не баламуть!.. – скривився, наче його заболів золотий різець, начальник міліції. – Поговоримо серйозно…
- Хіба я проти? Та Веніамін Андрійович… не відпустить… цінного працівника, - грав свою партію молодий слідчий. – Правда ж?..
- Слухай, перестань кривлятись! – гуркнув індик з прокурорського крісла. – Розказуй, що там знову натворив…
- Та нічого я не творив!.. – заперечив Артем. – Вони самі… творять. А ви мені ноги сплутуєте!..
- Ближче до тіла, - скаламбурив міліцейський драбиняк, схитнувся на кріслі, аж паркет заскрипів. – Чи до тіл… Убитих.
- Отже… - вирішив підбирати слова перед високими суддями Нагорняк. – Двоє убитих – Іван Підпалий і Галина Ординцева. Одного зарізали під буфетом, другу задушили у готелі…
Безапеляційний суд уважно слухав, не перебивав, хоч ці факти йому вже були відомі. Френчі ждали нової інформації, особливо тієї, над якою тряслися, щоб зупинити прорив загати, затулити те, що в принципі, як виявилось пізніше, спинити не можна – пішла ланцюгова реакція з своїми хитросплетіннями й вузлами, нежданими вивертами. Тут кинеш каменюку, думаєш все, загатив, спинилося, а струмина нахабно вибухає в іншому місці.
- Вони обоє з того любовного трикутника… Який тут бомкає, як приший кобилі хвіст… Івана Підпалого вбив Валерій Зайцев, син директорки школи Зайцевої. Ось за цей документ.
Слідчий передав самозваним «честям» без сутан рішення київського суду про виграну Підпалим справу на величезну суму. «Честі» взяли папери, перечитали по черзі, перезирнулись. Документ їх явно зацікавив, хоч і закрутив у носі. Побутове вбивство вмить перетворилось на бізнесові розбірки. Без варіантів…
- Вимагав відкату… Половину!
- Губа не дура, - зневажливо буркнув полковник.
- Деякі… відчувають… особисту образу, коли бачать, що хтось цупить більше, ніж вони, - уїдливо прокоментував безшабашний Артем.
- Га?.. Що?.. – скинувся Микола Іванович. – Ти мені?.. Та я тебе!.. Тут-о!.. Зараз приб’ю!.. Мазну по морді – юшкою умиєшся!.. Копійки ні в кого не вкрав! А ти смієш, шмаркачу!.. Веніаміне Андрійовичу, що відбувається?..  
- Не перегавкуйтесь!.. Прикусіть язики!.. – звереснув нетерплячий Веніамін. – Як на базарі!.. Хоч тюкай на вас!..
- А чого він, балабон, ображає?.. – невдоволено колихнув скрипучим стільцем Ковтун.
- Та ж я… загалом!.. – аніскільки не стушувався Артем. – Деякі – це ви?.. Чого вчепилися?..
- Перестаньте!.. Камінь вам у печінку!.. – зірвався на фальцет Пересядько. – Повертаємось до діла…
- Друге вбивство… в готелі… вчинила мати Валерія Валентина Зайцева, - буденно продовжив розповідь Нагорняк. – Галина Ординцева нерозсудливо сказала, що бачила, як її син і Підпалий виясняли стосунки на цвинтарі… Задушила голими руками у туалеті.
- Все?.. – провів рукою по переданому документу Веніамін Андрійович, наче хотів змахнути звідти буквочки і цифри.
- Поки-що…
- Поки-що?.. – скинув головою стривожений міліцейський огир.
- А ви як вважаєте?.. – запитав його без ухилянь Артем. – Валерія Зайцева треба шукати?..
- Оголосимо в розшук, - хитнувся у пружинистому кріслі Пересядько. – Будемо ловити… Далеко не втече!
- Та він і не втікав! Думаю… ховається у Ходаках, - упевнено заявив слідчий. – Убив експромтом… Без планування. Нидіє десь у норі… Перечікує…
- То це все безголов’я… без планування?.. – вигукнув розпачливо Веніамін. – Одне з другого випливає?..
- А я вам про що торочу?.. Вже кілька днів?.. – зраділо потвердив слова прокурора Нагорняк. – Ви мені… делікатна справа… делікатна справа… нужник… І нічого толком!.. Що приховуєте?..
- Давай так, - взяв на себе головування у суді Веня-начальник. – Питання тут будемо завдавати ми. А ти – виконуватимеш вказівки. Бездоганно. Чітко. Без самодіяльності…
- Так і виконую!.. – запевнив Артем.
- Тільки весь час вибігаєш за поле. В аут!.. – Ковтун перетанцював зубами по порожній люльці, наче заграв на губній гармошці. – І щоразу притягуєш… на хвості… нову напасть. Лиш подумаєш, а вона – хвать! – уже гризе мозок… І ти… ззаду… за поводок тримаєш… Дивіться, що я приволік!
- Це ж мій прямий обов’язок!.. – пафосно вигукнув Нагорняк. – За це треба премію давати, а не… шпинделя… в зад.
- Премію?.. Ти хочеш премію?.. – ожив Веніамін Андрійович, наче намацав ґрунт під ногами, зиркнув на полковника. – Буде тобі премія! Гарантую!..
- Та ви що?.. – не повірив молодий слідчий. – І Михайлові Чорному?..
- І йому теж!.. – пообіцяв замість Ковтуна Пересядько. – Якщо бездоганно дограєте матч…
- Ну-ну?.. – по-діловому зосередився Артем.
- Просте, як варениця, завдання, - повстав начальницьким духом Веніамін. – Мусимо пройти цю процедуру. Завтра зранку… поїхати в Ходаки…
- П’ять штиків тобі стане?.. – перебив голову безапеляційного суду ображений начальник міліції.
- Стане…
- Виїжджаєш у Ходаки, - чеканив далі завдання прокурор. – Ловиш Зайцева!.. Чи не ловиш… Він і так буде оголошений в розшук. Нікуди не дінеться!.. І повертаєшся з бригадою назад. Чуєш?.. Повертаєшся з бригадою у Грушку. Стариків відпускаєш… Нехай їдуть, звідки приперлися!.. Вони нам не потрібні. До суду…
- Я би його не посилав, - із сумнівом протягнув Микола Іванович, розглядаючи хлопця. – Егоїст відморожений…
- Я їм у дзьобику несу… Все, що піймаю. А вони… нарікають, - огризнувся Артем, тамуючи усміх.
- Та ж наче адекватно реагує!.. – захитав індичим рожевим волом господар кабінету. – Премію хоче!..
- Хочу!.. – згідно повторив підлеглий.
- Тільки я т-т-тебе, вилупку вуличний, попереджаю – не притягуй мені сюди нового лайна!.. – Веніамін для чогось вирвав із танцюючих зубів Ковтуна прокурену люльку і жбурнув на стіл – дратував тим перестуком не менше, аніж цей хитромовний молодик. – Схаменись! Будь людиною!.. Не то я тебе доконаю!..
Полковник невдоволено крякнув, ніби у нього відібрали улюблену іграшку, і накрив широкою долонею люльку – мало що, може Вені перемкнуло, зараз візьме і розтовче.
У приймальні хлопець нахилився до гострого личка Мар’яни, неначе хотів поцілувати.
- Занеси їм бімберу… Бігом! – скомандував. – Бо ікають…

29
Зранку гуртом – чотири міліціонери (п’ятий залишився сторожувати готель), Михайло Чорний, Артем Нагорняк, Степан Шамшур і ваш покірний слуга – увіпхалися у розхитану карету «швидкої», що була на обслузі грушківських правоохоронців. Біля сільради зупинилися, хлопці повискакували курити. Тихо перемовлялися між собою, штовхались, тупали чобітьми.
Червень добігав кінця. На крислатій вишні-морелі білобока сорока стріпувала крильми: клюне ягідку, погляне униз, на нас, одним оком, заскрегоче, знову дзьобне. Червоні краплі бризкали на листя…
По ярах лежав серпанок туманцю. Сонце, що зійшло з-за траси, ще терпляче, лагідне, розганяло сиве клоччя попід кущі, на трави і оболоні. Десь за буфетом, туди до греблі, цюкала сокира по колоді – дерево ойкало, дзвеніло, скаржилося. Поки холодок, не припекло, дядьки взялися перекривати хату. З того боку Синиці, за старою школою, два хлопчаки гнали на випас корів, ті підбігали до кукурудзяного поля, жадно хапали зелені початки, ковтали, кашляючи, пастухи били палицями по рогах…
У когось на подвір’ї бубоніла «катеринка» – розповідала про погоду…
- Михайле, чого такий хмурний? – штовхнув жартома заспаного напарника Артем. – Ти що – на автомобільному протекторі ночував?.. Учора здоров’я попсував?..
- Дуже мені охота… скуштувати ходаківського болота, - відповів майже в риму оперативник, розглядаючи свої гумові чоботи.
- Хіба хочеш?.. Мусиш! – азартно озирнув далекі плавні Нагорняк. – Зате наші… жмикрути… обіцяли премію. Якщо приведемо Зайцева…
- Обіцяли… воду… в решеті дати, тільки… веліли… трохи підождати, - вправлявся скручений від ранкової прохолоди Михайло.
Нарешті вийшов з-за брами, обшитої металевим листом, сільський голова Леонід Корнелійович Лозовий. У руках ніс кілька пар гумових чобіт. Чим ближче підходив, тим виразніше на його незадоволеному писку виділялись нові яскраві деталі: темно-червоні подряпини і синяк під оком.
- Пане голово, з ким це ви не поділили… чарку?.. – глузливо запитав Артем Нагорняк.
- Не п’ю! Щоб аж так… – Кинув перед нами гумові чоботи Лозовий і звично сіпнувся по кишенях, перевірив, що там є. – Вчора, мамунцю рідна, мало що не вмер… Ледь не віддав душу…
- Кому?.. – підсміювалися хлопці-міліціонери.
- Кролеві!.. Не повірите… Жінка пиляє й пиляє: забий кроля. М’яса їй захотілося… А в мене є такі – по півтори пуда. Вигодував… Взяв залізний шворінь, вхопив кроля за вуха… Й не туди собі, що перед собою тримати не можна. То така звірина, бережись! Бебехи може випустити… Я його по лобі залізякою – хрясь!.. А він мене по животі задніми лапами… А щоб ти був здох ще маленьким!.. – Леонід Корнелійович підняв сорочку – на череві побачили глибокі борозни, залиті зеленкою. – Міг роздерти до кишок. Утік, зараза… У бур’яни за гаражем. Ну… Я йому то не прощу.
- А синяк звідки?.. – допитувався, скоріше з інерції, слідчий.
- Тоді ж… Сам себе. До клітки… На кант… Присів… Щоб тебе собаки роздерли, зараза!..
- Ні-ні, жінка м’яса хоче!.. – загигикали молоді міліціонери.
П’ять хвилин оперативки. Лозовий навідріз відмовився йти у плавні: болить усе тіло, треба незрушно сидіти або лежати. І де ти будеш його шукати, того Зайцева?.. Море розливне чакали, очеретів, вільхівця, верболозів, купини трухлявих верб, болота́ – ноги не висмикнеш, потічки, струмки, копанки, загати, зруйновані дамби… Жаба цицьки дасть. Ми з Степаном Шамшуром перезирнулися – ще звечора намітили маршрут і об’єкти, які треба відвідати. В пам’яті ожили всі потаємні стежини. Може що й помінялося, природа бере своє, але не настільки, щоб не впізнати. Лозовий нам справді не потрібен.
- Гаразд, - погодився Артем Нагорняк і наказав оперативникові Михайлові Чорному. – Пощастило!.. Залишайся з головою, підніми в сільраді угоду Зайцева… А ми пішли.
- Може не сьогодні?.. – Леонід Лозовий обережно торкався до живота і шипів. – Я би до лікаря підскочив… В Одесу… Там знайомий…
- Не смертельно, - відмахнувся слідчий. – Сидіть у селі і нікуди не рипайтесь!..
Ми поїхали – через Суботи́, Ляхи́, до хутора Гриця Солодкого, до Котловану – аж під виноградник, що давно вимерз, зачав’ядів, тільки окремі лози пробивалися серед бур’янів. Там залишили бабусю «швидку» і впірнули у нетрі. Та-а-ак! Маковеїв брат!.. Одне діло хлопчаком босоніж цвіркати між пальцями багновищем, і зовсім інше – старим і важким грузнути чобітьми. Ми босими бігали тут з ранньої весни, від жаб’ячого жовтого квіту, до пізньої осені, до інею на траві. Підошви ставали товстими – по акацієвих колючках пролетиш, втікаючи від діда Мухи з кавуном, - навіть не зойкнеш. Литки тріскали, червоні струпи застигали, як ґлей на вишні. Не відмити і не відпарити – шал болю від гарячої води забивав памороки. З першими уроками взували черевики – тиждень-два і та ріпиця злазила клаптями, наче шкіра на обпеченій рані. Пасли корови – з усіх усюд зганяли худобу, роздолля – від неба до неба. Грали у ножика – хто програв, той завертає. Витоптуєш на мокрому твердий ґрунт, окреслюєш коло. Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із карману… Лічилка, хто першим кидає. Кинути треба так, щоб ножик застряг і не впав. З переворотом… З пальців, з ліктя, з плеча, з лоба, з маківки… Хляпнув ножик, біжи завертай, бо он Ряба повела до городів…
Там, серед верб, видно хатину – рибацький стан Юхима Халявки. Перед хатиною – два заводнені стави, на третьому – сухому – жовтий бульдозер «Коматсу» застиг ковшем догори під нагорненою дамбою. Валерій Зайцев почав ремонтувати водойми. Теоретично, якщо дурний, міг сховатися за тими маленькими віконцями, спати на горах сітей. Ми виборсались на сухе, підійшли ближче. Човен-косарка стояв на стапелі під вербою. На паколах звисала сітка у великих дірах. Хтось їх, ті діри, заплітав…
У хаті пахло вологою глиняною підлогою, гнилою рибою і жабуринням. На столі мокра від жиру газета, черствий, потрісканий, в голубій плісняві, буханець і порожня пляшка з-під горілки. Колись тут балювали…
За півкілометра звідси, догори, до грейдера на Вільхову, серед стовбурів шовковиць - удвох не обіймеш - білів колонами на ґанку Домотдиха. Там Зайцев теж міг заховатись серед десятка порожніх кімнат. Жити по-панськи не вдалось би, в підлогах діри, а пройми вікон гудуть від протягів. Зате мабуть валяються кілька старих матраців з іржавими плямами… Але ми із Степаном Шамшуром давно вирішили: кінцева мета нашого маршруту – Кам’яний Зуб. Це така скеля на правому березі Синиці, ген-ген в болотах, коло Сахаліну. Про цю скелю знало або чуло багато ходачан – гранітний пласт, що пролягав аж туди, на околицю, за край села, до кар’єру, вирвався тут, серед плавнів, заріс мохами і плющами, причаївся у зелені купчастих верб. Та мало хто відав, крім нас, всюдисущих хортів, що у тому Зубі є дупло-печера – тісненька така, чоловіків на три навприсядки. Головне – вхід, а входу й катма. Закритий припасованим каменем і колючою ожиною. Дивишся – не бачиш. Граніт і мох, тріщини… Хто припасував ляду – невідомо, але не один, мабуть, бідака ховався у тій печері ще з часів козаків та коліїв-гайдамаків…
Чому б Валерію Зайцеву не перечекати там? Тим паче, що молодь зараз лінива, нічим не цікавиться, далеко не совається, далі носа не бачить,  нині й риби тут нема, поздихала в іржі. Білоручки…  А старики давно забули стежки-переброди.
- Курс – на Кам’яний Зуб!.. - проголосили ми.
По високих очеретах колами бігав вітер, хвилював зелене море. Ми туди відважно пірнули. Перейшли, на мілкому, по намитому піску, річку. Далі знову – чвак-чвак. Лякливі пуголовки прудко метляли хвостами врізнобіч. Дрібно ляпала пірникоза – кек-кек! – скік у воду, сховалася, тільки голова з ріжком виглядає. Кремовий бугаєць, витягнувшись тятивою на очеретині, завмер, прикинувся, ніби його нема. Якщо не придивишся – не побачиш. Пропливла довгохвоста нутрія, в червоних зубах тримала кореневище осоки. Жива американка, не вимерзла… Пролетіла, висвистуючи крильми, сіра чапля, схитнула штиком носа, позирнула на нас карою бусиною ока – хлюп білою плямою перед нами.
- Агов, сусаніни, куди ведете? – не витерпів Артем Нагорняк.
- Зараз побачите, - пообіцяли ми.
- Тут змії є? – запитали хлопці. – Водяні?..
- Є! – порадував Степан. – Якось шурував руками попід кущі, хапав рибу. Впіймав зміюку – обвила по лікоть. Пищить…
- То водяний вуж, - заспокоїв я. – Шахматка… Він сам ловить рибу. Щупака ковтне і не скривиться…
- Слухайте, ми тут на цілий день… залізли. Утонемо! – Спинився слідчий, марно намагаючись побачити горизонт. – Хіба не було ближчої дороги?
- Ближча була. Та по самі… - Степан красномовно показав, як заглибоко треба було грузнути.
Стіна рогози пручалася, не пускала. Передній мусив розсувати зарослі. Хилить-хилить ногами, рукою з палицею впав туди, рукою з палицею  впав сюди. З Степаном Шамшуром торували шлях позмінно. Набрали повні чоботи води. Нарешті стіна урвалась, під гумовими чобітьми зашипіла осока. За кущами – Кам’яний Зуб! Стоїть, рідненький, упізнаний. Тут завуч Парамонович нас шлангом оперезав… Тут баба ворожила – кусок сала положила, тут воно є, щастя моє. Промайнула недоречна лічилка – хто піде ламати сухе гілля для вогнища… Біля скелі свіжі сліди. Слідчий підняв руку, мовляв, не шелестіть. Поглядом запитав, де вхід. Але його й так було видно – щербата притула валялась у траві. Відхилити ожину рукавом – ось діра. Артем дістав ліхтарика, підліз догори, посвітив усередину. Через його спину ми побачили зжужмлену ковдру, торбину із харчами, недогарок свічки. Порожньо. Хованець був, недавно, зараз нема…
- Нема нікого… Утік! Почув нас і втік, - розчаровано зіскочив на траву Артем Нагорняк. – Видно, що хтось був… Недавно.
- Тут не дуже втечеш… Ану тихо! – попросив я, прислухаючись.
Ніде ні звуку, ані шелесту. Тільки вітер хвилював зелене роздолля та сонце над головою палало.
- Але ж був! Сало, хліб… Ще запах стоїть, - слідчий кидався, наче пес: ось-ось побіжить.
- Далеко втекти не міг, - заспокоїв його. – То не так легко… Чавкати. Та й в селі побачать…
- Може сховався в іншому місці? – метикував Артем. – Хтось випередив нас… Доповів, що йдемо шукати.
- І хто б це зробив? Я? Він?.. – показав на Степана. – Чи ви?.. Нас кілька знало… Не рахуючи тих, що залишились в готелі…
- От-от! – підтвердив свою тотальну недовіру Нагорняк. – Тут зв’язку нема… Тож треба було прийти. Свої, з села…
- А хто з села знав?..
- Сільський голова Лозовий.
- Ніхто не буде знати, тільки сич та сова, та людей півсела, - скептично хмикнув я. – Дірява торба!..
- Думаєте розбовкав?.. Попередили?..
- Може й попередили. А може Зайцев й сам… кудись пішов, - погодився я. – Втікач, як заєць під кущем… Брик – і нема!  
- Сюди! Бігом! Дивіться!.. – вигукнув хтось із молодих міліціонерів з-за скелі. – Він тут!..
Ми притьмом кинулися туди. Валерій Зайцев лежав посеред іржавого потічка за Кам’яним Зубом – мокрий одяг, чорний від драговини, вибалушені очі до неба, по обличчю, по грудях у майці – тлусті, ситі п’явки. Утопили, утовкли в баговинь. І слід розсунутого очерету до села, до Сахаліну…
- Тьху!.. Ще присниться. – Молодий міліціонер тремтячими руками чиркав сірниками, щоб прикурити. – Жах!.. З п’явками…
- Не дивись, дитино, не дивись. – Я смикнув кілька пучків рогози і прикрив замащене обличчя Валерія Зайцева. – Мерців треба накривати… Щоб спочивали.
- Яка нечисть випередила? – Артем Нагорняк крутив над головою телефоном, шукав зв’язку. – Я відстаю на крок… Тут нема сигналу! Хоч на вербу лізь…
- То нічого не дасть, - спинив його Степан. – У Ходаках цивілізація… зашпортнулась… і впала.
Звідки їй бути? Серед затопленого привілля. У безгомінні. Сумирно спостерігали зі Степаном Шамшуром за його метанням і метикували: де, в яких жорстоких краях опинились, вже три вбивства у Ходаках, нечувано, це не наше село, його не знаємо, це не той Кам’яний Зуб, не ті плавні, якийсь паралельний світ з дурною грою за правилами, написаними підступним ворогом. Погано, коли нічого не тямиш, що відбувається. Хто нагодував багнюкою Валерія? Кинув п’явкам?.. Утопив?.. Може, у Підпалого був спільник? Такий добрий, сердечний, людям помагав… Це його жінка сказала. Чоловік і жінка – одна печінка… Брехня! Нічого вона не знала про свого чоловіка. Шахраї поодинці не ходять. Крутії збиваються у тічку. Великі гроші притягують… Але чужого в селі побачили б. І звідки йому знати про Кам’яний Зуб?..
Ми їхали у Ходаки звідусіль з іншими планами, з іншим настроєм. Летіли, ніби метелики на світло. Як на свято. А свято потьмарилось, захмарилось і перетворилось на похорони. І нас використовують, нами смикають. Хтось нахабно водить стежками, які ми не обираємо…
По траві, по вербах і кущах, по гостролистій рогозі прошелестів хутким вовком вітер. На шкірі забігали колючі мурахи…
- Треба звідси вибиратися, - вирішив слідчий. – Хлопці, ножики маєте?
- Є… - відгукнулися два.
- Ріжте дві товстіші вербини. Деріть лико. Зв’яжемо ноші…
- У печері є окопний ніж, - згадав я. – Колись був… Гострий…  Знайшли його у терновищі біля школи.
- Кулі, лимонки… - додав Степан Шамшур. – Вишпортували… Там обоз німецький перекинувся.
- Що?.. Тут є?.. У печері? – сполошився Артем. – Хлопці, обережно!..
- Та ні, - заспокоїв його. – Коли то було… Кулі ламали, висипали порох для розпалу костра. А гранати у ріку викидали…
Міліціонери дістали зі сховку кинджал і зачудовано оглядали вибитий напис «Бокер». Не вкрали…
Нашвидкуруч зв’язали носилки, поклали на них заціпенілий труп Валерія Зайцева з п’явками – бр-р-р, хто їх буде відривати? Чи самі відпадуть?..  Я знову накрив мертвяка довгою рогозою. І похилиталися – два хлопці несуть, два відпочивають – до винограднику, до «швидкої», зрізуючи кут убік, від Синиці, на Макітри́. Ми із Степаном попереду – рукою вправо, рукою вліво – розсували очерет. Новий маршрут – нове трудне торування… Артем вирішив: сюди не пройдуть Таміла Прокопівна та експерт Ігор Антонович. Нехай чаклують над брудним трупом у морзі…
За годину випхались на Котлован, на дамбу. Повикидали палиці. Вилили чорну воду із чобіт. Втерлися від поту. Нагорняк підняв над головою телефон. Катма. Лови – не лови…
- Ніякого проблиску… Впав зв’язок, - прошипів слідчий розчаровано. – Хоч у рейку калатай…
- Ну то й що? – не підтримав я його паніки. – Колись жодних телефонів не було… І скрізь встигали.
- Тоді час ми тримали… за вухо, - засміявся Степан Шамшур. – Як хлопчиська. Щоб нікуди не втік…
Аж біля машини, нагорі, за всохлим садом Гриця Солодкого, нарешті з’явився сигнал.
- Хальо!.. Алло!.. Михайле, чуєш мене?.. – кричав, витираючи чоботи у торішнє бадилля, слідчий.
- Чую, - озвався оперативник. – Але ти пропадаєш…
- Не говори багато!.. Слухай і відповідай. У нас труп. Валерій Зайцев. Утоплений. Що в тебе?..
- Цей Лозовий наче сказився від кроля. Завів «Точило», пре на мене. Каже, треба в Одесу… До лікаря… Бо помре… Від зараження крові…
- Не помре… Зачини його в хаті!.. Чи… прив’яжи до собачої буди! За двадцять хвилин будемо… А папери знайшов?
- Знайшов…
Сіли в карету «швидкої», розвернулися, пилюжили до села – хвіст куряви, як за кометою, піднявся і полинув рядном у долину.
- Одеса… Одеса… - бурмотів Артем Нагорняк, гортаючи блокнот.
- Що, Одеса?.. – запитав я.
- Та цей ваш… звихнутий… голова намилився в Одесу. Каже, що йому до лікаря треба… Щось у мене з цією Одесою мелькає…
- Хумінсулін «Ліллі», - нагадав я.
- Хумінсулін «Ліллі», - протяжно повторив Артем і задумався.
Машину підкидало на вибоїнах, наче на гойдалці.
- Що?!. – отетеріло перепитав слідчий і знову хапнув за телефон. –  Михайле!.. Михайле!.. Передзвони в готель… Хто там у тебе?.. Передзвони, нехай тримає всіх під замком. Під замком… Нікого не впускає… І не випускає. Чуєш?.. Клятий зв’язок…
Сиділи мовчки під завивання старої «швидкої», що пахкотіла димом на підйомах, зупинялась на горбах, захлинаючись, і обмірковували, оглядали, обсмоктували з усіх боків нову інформацію: Анна Юхимівна Халявка, наша тиха й непомітна землемір, яка відмахала циркулем до полюса, до білих ведмедів, котра хотіла стати акторкою, поки тато не порубав сокирою на подвір’ї піаніно, читала вірші розтягнутим, співаним голосом, якимось чином причетна до всієї цієї смердючої, з трупами, ахінеї.
Що зі світом діється? Перекинувся і дриґає ногами…
«Аню, хлопці казали, що ти остання повія в класі, - випірнуло з глибини, з солодкої малини, тамоване. – Я переконався, що ти не остання…»
Та вона точно не могла втопити Валерія Зайцева. Рученьки короткі…
Ніхто з нашого приязного класу, дружного загону, що втрачає бійця за бійцем, не міг цього вчинити.
Віра – рятівний круг, коли крутий вир тягне на дно.
Головне, не втратити ясні помисли, не вчадіти від диму, який тобі пускають в очі…
А чого сільський голова метушиться?.. Яка муха його вкусила?..
Якого лихого преться до тієї Одеси? Хіба нема доброго лікаря у Грушці?..
Михайло Чорний таки прикував Лозового, але не до собачої будки, а до металевої хвіртки. У розчахнутих воротах стояли «Жигулі» нуль восьмої моделі – «точило». Двигун перегрівся, розхитався, наче погубив гайки. Ніхто й не думав його заглушити. Шуря-буря здіймалася у Ходаках. Біля брами зібрався галасливий гурт жінок, які між собою голосно пересварювались, немов на базарі у черзі за дефіцитом. Чоловіки, опершись на велосипеди, спостерігали звіддаля, від сільмагу. Смалили цигарки. Головиха Горпина, навіщось підкидаючи грудьми, як пампухами, голосила:
- Ой, людоньки! Ой, рідненькі!.. – І грудьми вгору – повх, повх, – щоб не зіпріли. – Що ж це робиться?.. А-а-а!.. Прикували, як собаку!..
Хмурний Михайло Чорний оперся на штахети і мовчки дивився на те дійство.
- Захистіть вашого голову… Лю-ю-юдоньки!.. Ми собі так гарно жили… День потемнів…
Артем вискочив з кабіни прямо серед гурту.
- Що в тебе тут… за збори? – гаркнув на лейтенанта. – Не міг по-тихому? Без інцидентів?..
- Хіба кликав? Самі збіглися, - буркнув Михайло. – Концерт на замовлення… Лозового. Зараз баян винесуть…
- І ти ушквариш… Розійдіться! Ми його затримуємо!.. – звернувся до юрби слідчий. – За серйозним звинуваченням…
- А за що?
- Такого голову ще треба пошукати…
- Село наше добре. До пори, до часу…
- Ми хочемо знати!..
- Син комірника щось украв… Гени…
- Що в нас можна вкрасти? Все розтягли…
- Розійдіться!.. Не заважайте слідству!.. – горлав посеред сердитих бабів Артем.
- Людо-о-оньки, рятуйте!.. – Підкидала пампухами Горпина. – Беззаконня… На ваших очах!.. Стидоба! На всеньке село… А-а-а!.. Ой, дороге-е-енькі!.. Заступіться!.. Захистіть від лиха!.. А-а-а!.. На коліна стану…
- Беззаконня?.. – визвірився слідчий і почав гупати кулаком собі в долоню, наче на тренуванні перед боєм. – А чи знаєте, кого ми привезли?.. Хто там он лежить?.. Мертвий?.. З п’явками… Утоплений у болоті?.. Там – Валерій Зайцев.
Жінки хором:
- І-і-і-і!.. Убив!.. Зайцева! Валєру! Хто убив?..
- У нас є всі підстави… Підозрювати… - безжально карбував слова Артем. - Вбив його ваш голова Лозовий.
Чоловіки покинули велосипеди, підійшли до вікон «швидкої», витягнули шиї.
- Утопив! У болоті!.. – підскочив до Лозового імпульсивний слідчий, схопив за барки. – Кажи швидко: ти його убив?..
- Нікого я… - Смикнувся, наче від самосуду, сільський голова. – Мені до лікаря треба… В Одесу…
- Що то за лікар?.. В Одесі?.. Персональний?..
- То всім лікарям… лікар… Допоможе… - потерпав, аби зайвого не сказати, чоловік.
- Губу розвернув… Не крутись, як зміюка!.. – смикав його за сорочку, вимащену в зеленці, Нагорняк. – Зізнавайся!.. Кажи!.. Тут таки!.. Легше стане!..
- Відпустіть!.. – шарпнувся переляканим лицем убік, до штахетів, немовби схарапуджений кінь під натягнутими віжками, Леонід Лозовий. – Не маєте права!.. Я буду скаржитися…
- Хоч самому Господу!.. В нього сьогодні прийомний день для грішників, - порадив Артем. – Убивць!.. Тільки ти знав із села, що ми йдемо шукати Зайцева!.. Тільки ти!..
- Нікого не вбивав! Був удома, - стояв на своєму Лозовий. – Он Горпина підтвердить… І Павлина… Де ти, Павлина?.. – озирнув людей. – Вона бачила, як за кролем… бігав.
- Бачила-бачила, - чемненько підтвердила сусідка у білій хустині. – Матюкався, аж яблука… зелені… падали.
Артем Нагорняк на хвилю розгубився. Це що ж виходить, його інтуїція підвела? Сільський голова Леонід Лозовий таки не причетний до смерті Валерія Зайцева?.. І вся комбінація, що ось-ось мала скластися, зненацька розпадається?.. Може кому бовкнув, нехотячи?.. Він же, тільки він, Лозовий, знав про похід у плавні – Артем сам звечора, як то кажуть, нічтоже сумняшеся, передзвонив, уточнив деталі, виклав план. Як дятел відстукав незворушно…
Чи хтось коло Лозового крутився, що випитав план?..
Тут визирнув з-за «швидкої» зморщений, наче довго у воді мокнув, дідок із костуром, тицьнув тою палицею у Лозового.
- Льоню, то ти любиш і кролі, і рибку? Я тебе бачив… удосвіта. Поза городами… Повертався з Котловану.
- Ну-ну, шановний, де ви його бачили? Коли?.. – вхопився за нового свідка слідчий.
- Корову причалював… Сьогодні… Зранку, поки нема сонця, добра паша… Лупаю по кілку молотком… Бо вириває… Бачу – суне поза городами. Вудка у руці… Чого, думаю?.. Наче ще рано повертатися. Самий смак ловити… А він… Аж біжить… Халявами хльостає.
- Що скажеш? – зиркнув на сільського голову Артем, той змалів і посірів. – Рибку ловив?.. Чи Зайцева у болоті топив?..
- Єфремовичу, ти помиляєшся, - благально мовив до дідка Леонід. – Я був удома. Горпина, Павлина… скажуть. Може не добачаєш?..
- А ти що… газета, щоб я не міг тебе… прочитати? – захихикав беззубо  Єфремович. – Далеко бачу добре… Це під носом… сліпундра. Крався попід кущі… Наче тать.
- Шила в мішку не сховаєш, - задоволений Артем Нагорняк поплескав по худому плечу Єфремовича. – Все рівно вилізе…
- Старий дурень каркнув… А ви… Це вам вилізе… боком, - пообіцяв сільський голова. – За самоуправство… Я сільський голова. Мене люди обирали!..
- Ой, людоньки!.. Ой, рідненькі!.. – Горпина знову грудьми вгору – повх, повх, – мовби проснулася. – Що ж це робиться?.. А-а-а!.. Єфремовичу, дорогенький, чи ми тобі завинили?.. Чи ми тобі до пенсії надбавку не дали?.. Як ветерану праці?.. Забери свої слова!..
- Дали, - потвердив упертий дід-костур. – Сім гривень. По п’ятнадцять  копійок за кожен год… Тяжкого труда. На Халявку… На твого свекра, комірника… На всіх дармоїдів!.. Облизався, як пес на порожню миску. Кажу – бачив, значить, бачив. Не повилазило…
- Задоволений?.. – знову вхопив за барки Леоніда Артем Нагорняк. - Не викрутишся!.. От поспитайте його, поспитайте!.. – картинно показав жінкам на Лозового. – За віщо він убив Зайцева?.. Утопив!..
- І-і-і-і!.. За що?.. І-і-і-і!.. Убив!.. Кажи!.. – гурт переключився на того, кого щойно захищав.
У селі взагалі-то вбили вже трьох людей. Але Іван Підпалий і Галина Ординцева були для селян чужими, не так, щоб зовсім, але й не рідними, далекими й незнайомими людьми, які зопалу, як миготливі сонечка, залетіли в село, - ото тільки й розбурхувало, що їх тут повбивали. Чого та навіщо? Хто вбив?.. Де?.. А Валерій Зайцев свій, на очах виріс, он вчора в магазині хліб і тюльку купував… Не всі навіть знали, що його маму повезли в наручниках.
Жінки підступили ближче, почали смикати сільського голову за сорочку, штурхати у черево, зоране зеленими борознами.
- Льоню, кажи!.. Валєру!..
- Валюшиного сина… Утопив!
- Льоню, кажи!.. За що?..
- Зізнавайся!.. – тиснув молодий слідчий, наполягаючи на привселюдному каятті: мабуть такий був його план, побудований на тонкому передчутті, «чуйці», як він казав, інтуїції, що не підводила. – Добровільне зізнання… Полегшує покарання!..
- Нічого не знаю… Нічого не скажу, - вперто твердив Леонід Лозовий.
- Не скажеш ти – за тебе люди скажуть. Пройдемось по всіх стежках-доріжках аж до Котловану. Впевнений, крім Єфремовича, знайдуться ще свідки. Речі теж уміють говорити, - авторитетно пообіцяв Нагорняк. – Чоботи і їхні сліди… Одяг і на ньому біологічні включення Зайцева…
- Одягу нема. Ха-га!.. Спалив! – зопалу ляпнув Лозовий і прикусив язика, та було пізно – всі почули.
Зів’яло оперся на прикуту руку і занімів.
- Гайда, говори, - порадив аж ніби співчутливо Артем. – Пора закінчувати цей концерт… Оплесків не буде.
- Він першим ударив. Кулачиськом… Осьо синяк під оком! Погрожував!.. Вчепився, наче кліщ… Гроші йому давай!.. – не стерпів людського глуму Леонід Лозовий.
- І-і-і-і!.. Погрожував... Гроші давай… І-і-і-і!.. Убив! Кажи!
- Думав – сильніший… Бицюра з яйцями… Кинувся… Лобом уперед… А я його пикою… У болото!.. У болото!.. Пикою… Нагодував… Напхав… По саму зав’язку… Паскуда! Жанта… жував…
Людям вимкнуло мову – оторопіло гляділи на сільського голову круглими – терносливи у траві - очима, ніби вперше бачили.
- Ой, рідне-е-енькі!.. Прошу… Не відпускайте!.. – голосила у тій ворожій тиші на розчепірених воротях, наче по мерцю, Горпина. – Вік буду кланятись… А-а-а!.. Людо-о-оньки!.. Ви ж за нього голосували…
- Заберіть мене… Звідси... Все скажу, - спіснів Лозовий, витер вільною рукою сльози.
- Чули?.. Він зізнався!.. – урочисто проголосив Артем, наче припечатав.
Кивнув Михайлові Чорному, щоб той відмикав і тягнув Лозового. Хлопці-міліціонери у замащених гумових чоботях стали зусібіч, аби ніхто не надумав перешкоджати.
А ніхто й не збирався суперечити – всі тісненько розступилися, неначе перед публічною стратою. Хтось з-за юрми кинув у спину похнюпленого Леоніда гниле яблуко – повалений авторитет викликає зневагу і бажання вдарити…
- Горпино, подзвони генералові!.. – через голови крикнув Лозовий. – Уже подзвони!..
Старий Єфремович похитав головою і зітхнув собі у ноги, до костура:
- У жадібного тельбух гниє… Наїстися не може.
- Буде нам премія, - сказав у машині передбачливий лейтенант. – Аж двох веземо… Перевиконали план!.. Ой, випишуть!.. Будуть давати, поки зможемо втікати…
Розгарячілий Артем Нагорняк промовчав – думка про скорих на руку «суддів» проскакувала, нехай собі там божеволіють, гадають на чарочках бімберу у промінні сонця, він не може нічого вдіяти проти стихії, дамбу прориває, та й, зрештою, до котячої мами хвилювання начальників, які вовтузяться, ніби собаки у сіні, не розкривають карт. Йому своє робити – ловити убивць і злочинців, а там – хоч каміння з неба…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45535707473755 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …