В чудовий теплий осінній день молода дівчина прогулювалась по парку. Її думки про майбутнє весілля порушував тільки шурхіт пожовклого листя під ногами. Та вітер, який з’явився зненацька схопив їх, окутавши сухим листям, відніс в невідомі далі. Її увагу вкрав маленький хлопчик, який збирав багряний букет та підкидував високого догори. Листя розсипалося золотим дощем, в якому кружляв хлопчик. Він намагався підставити обличчя, щоб як найбільше листочків лоскотали та пестили його щічки.
Коли литочки торкалися його щік, він швидко прикладав до них долоні ніби хотів зловити і не віддавати нікому свій осінній поцілунок.
Їй здалося дивним, що він був один. Вона оглянулася навколо – нікого не було, тому вирішила поцікавитися чи не загубився бешкетник.
- Все гаразд? Ти не заблукав? А де дорослі? - спитала вона.
- Все добре. Я часто гуляю в парку. Я недалеко звідси живу, - відповів хлопчик, збираючи новий вогняний букет.
- Тобі допомогти?
- Ні. Я сам. Чи ви хочете, щоб вас теж поцілувала мама?
- Як поцілувала? – здивувалась дівчина.
- Моя мама осінь. Вона в листочках, у крапельках дощу, в осіннім вітерці. Вона обіймає мене ніжним свистом вітру, цілує і пестить дотиком ніжного листя, плаче дощиком, що так далеко від мене.
Молода жінка була вражена словами хлопчика, стояла непорушно. Подивившись на листя під ногами, згадала руде волосся матері. Вони були у сварці і давно не бачились. Навіть на запрошення на весілля мати ніяк не відреагувала.
Вона швиденько почала збирати листя у великих охапок та довго вдивлялась у нього. Ніби образ матері виник в неї перед очима: прекрасні втомлені голубі очі, кирпатий ніс та вузькі обвітрені губи. Дівчина з головою пірнула в сухий букет, але він їй здався ніжним, як сотні маминих поцілунків.
«Треба поїхати до матері» - швидко промайную у голові молодої жінки.
Дівчина швидко помчала додому. Вона навіть не роздягалась, похапцем зібрала мінімум необхідних речей і вискочила з квартири. По дорозі до вокзалу, вона написала коханому, що терміново їде до матері.
«Коханий я зараз їду до матері. Я так не можу. Мені необхідно з нею поговорити.»
«Чому так несподівано. Вона навіть не подзвонила тобі після того як отримала запрошення. І якщо ти не забула, то ми завтра йдемо до наого майбутнього свідка на День народження.»
«Підеш сам. Я напишу, коли приїду.»
«Так ніхто не робить. Тобі треба…! Мене можна було спитати?»
«Так ти прав. Так не можна – не розмовляти з матір’ю по півроку.»
Дівчина багато разів прокручувала в голові, що скаже матері. Вигадувала декілька варіантів розвитку подій. Вона навіть не пам’ятала причини їх сварки. За що просити пробачення?
У вирі цих думок дівчина не опам’янулась як уже сиділа в автобусі, що їхав до її рідного села.
«Я ніколи не ділилася з матір’ю ні проблемами, ні радостями, все переживала в собі. Вона намагалась щось розпитати, а я тільки відмовчувалась. Хотіла розділити мої проблеми, щоб мені стало легше, а наштовхувалась на стіну нерозуміння.»
Разом з думками в голові дівчини вимальовувався портрет матері, картини їх спільного життя.
Матір збирає їй букет на 1 вересня з чудових садових квітів. Вони разом за руки йдуть до школи.
Мати котру ніч уже не спить – шиє новорічний костюм для донечки, щоб вона була не гірш інших діток, розпоровши свою останню святкову сукну.
В котре латає старі зашкарублі зимові чоботи, в які через дірки пробирається мороз і сковує ноги мов у кандали, щоб відправити дочку на екскурсію до столиці.
«Скільки всього, що я не цінила. А їй так важко було мене ростити одній. Ні, я все це розуміла. Просто не говорила про це. Не знала як сказати, Чи що? А просто потрібно було побільше обіймати та цілувати її без ніяких слів. Але в той час я була дуже скупа на почуття, все ховала в середині. Можливо навіть соромилась проявляти все справжнє, що ховалось в мені.»
Думки як колискова, навіяли на дівчину сон. Вона прокинулась, коли оголосили першу зупинку. До її села залишалось пару кілометрів. У молодої жінки почали потіти долоні, запекло в животі.
На дворі вже стемніло, коли автобус під'їха до необхідної зупинки. Дівчина вийшла, швидко знайшла дорогу, яка вела прямісінько в село. Йти було майже пів години, тому вона зможе побути на одинці зі своїми думками, підготуватися до зустрічі. Але її перебив дзвінкий сигнал машини.
- Добрий вечір. Вас підвести в село. Сідайте, не бійтесь, - запросив молодик, який поважно сидів за рулем жигулика.
- Та я не боюся, однокласнику!
- Однокласнику? Ой це ти? Давно не бачились. Сідай!
Дівчина сіла в машину й недозволено грюкнула дверцятами. Хлопець скоробився, але промовчав. «Все ж таки однокласниця.»
- Не впізнав відразу. Багата будеш! Давно тебе не бачив. Ото як поїхала на навчання до міста.
- Я приїздила постійно до матері, але тебе не зустрічала.
- А! Ну да! То я пішов до армії, потім їздив на пару років на заробітки за кордон. Бачиш купив собі жигулика, женився, маю маленьку дочку…
Хлопець не давав вставити ні слова. Все захопливо розповідав про своє життя, пригоди, які трапились з ним на заробітках.
- А ти як? В гості? Це тобі на Шевченка, а я переїхав до жінки на Лісову. Я висаджу тебе біля магазину. Добре?
- Так, звичайно. Там пройти 5 хвилин.
Фіолетовий жигуль різко зупинився біля магазину, який для жителів села був і продуктовим, і галантерейним, і будівельним магазином.
- Ну, пока. Удачі. Я сам закрию двері…
Дівчина вийшла з машини, подякувала однокласникові, попрощалась та направилась по вузькій вуличці до рідної хати. Було лише сім годин вечора, а село затихло в глибокому сні. ...
Далі буде...
