HELL OF AUGUST
Млява і апатична муха на давно не тертому склі майже не пручалася, дозволивши кирпатому офіціантові розтовкти себе газетою. На вікні з'явилася нова пляма. Ще одна клякса в цьому умовно стерильному місці, далеко не ідеальному світі.
– Хіба всі ми не вбивці? – спостерігаючи, як кирпатий тре руки вологою серветкою, з якою відразою зіжмакує і викидає у сміття аркуш з місцевими новинами, киваю в сторону молодої манірної дівулі. У неї пласка модельна фігура. Довга шия. Коли вона напружується, я бачу під прозорою шкірою напнуті блакитні судини. Руки зрадливо тремтять. Як усвідомити, що все це не сон?
Дівулі не подобаються мої слова. Вона вважає мене надто п’яним або занадто дурним. Відсовується, допиває колу. Йде. Я махаю її рукою, надсилаючи повітряний поцілунок, чим остаточно виводжу із себе. Вона смикається, пришвидшує ходу. Тікає.
Серпнева спека виносить мозок. Чи чули власники цього закладу про кондиціонери? Нормальну систему вентиляції? Люди в барі тануть з тією ж швидкістю, як тане лід в їхніх склянка. Із колонок лунає оскаженілий рок. Здається, соліст іноземного гурту не співає, а викрикує у гучномовець прокляття, приплентавшись до нас з одного із кіл пекла.
Я завжди відчував відразу до подібних місць. Але зараз зовсім не хочу повертатися додому. Не можу.
За кілька хвилин на стілець біля барної стійки, поряд зі мною, опускається інша пташка. Повнувата дівчинка у досить відкритій суконьці. На чолі і над верхньою губою у неї блищать краплини поту. Мабуть, в дитинстві вона мала зелені очі. А з віком їхній колір зробився розбовтаний. Як розведена фарба.
Деякий час спостерігаю, як вона цідить із соломинки густий банановий сік. Згодом вітаюся, роблю дешевий комплімент. Цікавлюся її справами.
Вона охоче долучається до розмови. Моя нова знайома належить до тих дівчат, які слухатимуть кожного, хто мило до них посміхнеться. Доки Настуня, так звали мою візаві, розповідає про життя-буття, маму-вчительку, яка приносить додому зошити і поганий настрій, я намагаюся пригадати, чи приймав напередодні ліки. Пляшечка з пігулками постійно стояла на столі, прикрита то однією, то іншою книгою. Але осатаніла спека і триклятий зуб зіпсували мені увесь вечір. Потрощений карієсом, він смикався і нив, підмовивши закатувати мене ще й своїх побратимів. Здавалося, болем зайшлася вся ліва частина щелепи. Пам’ятаю, ковтав знеболювальне. Мав проковтнути і свою пігулку. Ковтав, не ковтав…?
Розмірковую, чи добре зачинив двері, уходячи? Навіщо я взагалі пішов? Чи не прийде до нас сусідка, її сестра? Накачую себе алкоголем, аби не думати про інше.
Настуня скаржиться, що піддалася на вмовляння матері і пішла на педфак. Що мати переконала її в тому, ніби вона не годиться для жодної іншої роботи. А дівчина зовсім не хоче бути вчителькою. Вона боїться дітей. Вони їй осоружні.
Розуміюче киваю. У мене теж не склалося зі старими. Мати завжди була втомленою, сумною, заляканою, терплячою, що виявилось найгіршою з її вад. Батько ненавидів світ і своє нікчемне життя, але поквитатися за свої невдачі міг лише з нами. Алкоголь перетворював його на монстра, який любив прикрашати моє тіло синцями. Коли татусь заходив до будинку, гримаючи дверима (умовний знак, який визначав ступінь його сп’яніння), у мене на кілька хвилин зупинялося серце. Він знав всі мої сховки. А я був надто малим і дурним, аби вигадати нові.
А після останнього дня осінніх канікул (за іронією долі він співпав ще й з Хеллоуіном) , коли я «випадково» випав з вікна і отримав струс мозку, моя флегматична мутер зібрала чоловікові речі і випхала його за двері. Замкнула їх на всі можливі замки, заставила письмовим столом. Він гатив кулаками у вікна і лаявся. Згодом пішов, обіцяючи нас дістали. Але чомусь не виконав своєї обіцянки.
– А де працюєш ти?
Каверзне, невчасне запитання. Не хочеться ні з ким ділитися навіть цим.
– На фірмі. Коли не хворію.
Важкий метал змінюється приторною романтичною мелодією. Від цього стає навіть гірше.
– Чим? – прониклася вона співчуттям.
– Маю одну капосну болячку.
«Ваша хвороба називається «просоночний стан». Без сумніву, її спричинила травма голови. Це навіть гірше від шизофренії», – потішив мене лікар. Якщо скористатися науковими термінами, то якоїсь миті після пробудження мій мозок починає розрізняти реальність, але, в той же час, продовжується сон. Моя підсвідомість досі малює дивні образи. Від чого реальне поєднується з нереальним. Я реагую на все, що відбувається довкола так, ніби це дійсність.
Все почалося за кілька тижнів після мого польоту із вікна. Миттєве нестримне бажання заснути могло звалити мене з ніг в будь-яку хвилину доби. Я засинав в туалеті, на кухні за столом. Якось ледь не відключився, переходячи дорогу.
Прокидаючись, я досі перебував у в’язкому полоні сну. Але тоді я цього не знав. І те, що відбувалося довкола, достобіса мене лякало.
Якось я навіть розповів про це мамі. А вона порадила раніше лягати і не дивитися на ніч жахастиків. Просто відмахнулася, як раніше відмахувалася від інших проблем.
Такі випадки траплялися відносно рідко. Мені це не заважало доти, доки я не кинув ножем у свого колегу. Але я цілив не в нього. Розплющивши очі, я побачив, що знаходжуся не в офісі, а в напівтемному підвалі із характерним запахом цвілі та гниття. У порожньому дверному пройомі стовбичила тінь. Вона невпинно росла.
Ліки не надто допомагали. Я не міг керувати усіма тими капостями, які бачив уві сні. Як свою поведінку в період умовного пробудження. Коли не стало матері, я дуже боявся лишатися сам. І переніс цей страх у свою нову родину. Ліда нічого не знала про «просоночний стан». Мені здавалося, що я навчився себе контролювати. Що стовідсотково безпечний.
– Мабуть, татко дуже тобою пишається, – говорить Настуня.
– Його вже немає, – ми любимо казати «а», не переймаючись «б».
Бачу, як захмарилось її обличчя.
– Ні, це добре. Нормально.
Коли він жив з нами, я мріяв, що колись виросту і його вб’ю. І навіть образився на смерть за те, що забрала його увісні. Що я не встиг викричати йому в обличчя того, що відчував всі ці роки. Що не я завдав останній удар.
Настуня йде пудрити носик. А в мене більше не тремтять руки. Зараз я переймаюся плямою на сорочці більше ніж тим, що чекає на мене, коли я переступлю поріг власної квартири. Так діють алкоголь і шок? Чи хвороба зробила мене черствим?
Прошу офіціанта принести морозиво для дівчини і рахунок. Маю робити те, чого так не хочеться. Повернутися додому, туди, де на мене чекають буденні речі. Викликати поліцію. Але спершу ще раз на неї глянути, сподіваючись, що все було всього лише одним з тих снів; що я помилився. Вірячи, що якась невидима сила змусить її легені дихати, закриє їй очі. Що вона не дивитиметься на мене з таким подивом.
– Сумуєш? – запитує, наближаючись, Настуня.
– Ні. І тобі не раджу, – підморгую їй. – Відгадай загадку: «Вона заманює в ліжко як найспокусливіша панянка. Вона любить людей зі слабкою силою волі. Потрапляти до неї в полон так приємно».
– Не знаю, – мило посміхається вона.
– Здаєшся?
– Угу.
– Лінь.
– Справді, – погоджується дівчина. – Сам вигадав?
– Ні. Батько.
Мабуть, це єдине, що я взяв від нього. Кращу його частину.
– Я ніколи не ходжу в бари сама, – зізналася Настуся. – А тут подружка не прийшла. І я подумала, а чому б не випити склянку чогось…
Дивлячись на мене, вона ніяковіє. Поспішаю заспокоїти.
– Ти правильно зробила. Я тут теж аби перепочити.
– Перепочити?
– Еге. Перед стратою… Жартую. Не бійся.
Насправді я просто втік. Так чинять звичайні боягузи.
Сутеніє. І зуб знову смикає десну. Минула майже доба відтоді, як я на мить заплющив очі перед телевізором, а прокинувся у залитій білим сяйвом печері. Зі стін звисав мох, під ногами хлюпала іржава вода.
Я спробував поворухнутися, розтерти обличчя руками. Аби остаточно прийти до тями. Але з темряви вилетів великий птах. Яструб. Я бачив перед собою його загострений дзьоб, його крила торкалися стін завузького приміщення. Розумів, що це двобій. Покірно прийняв його правила.
Він ширяв навколо мене, намагаючись атакувати. Я ухилявся. Та все ж здобув у тому дивному бою кілька дрібних подряпин.
Якоїсь миті мені пощастило вхопити його за крило, а потім дістатися шиї. Він пручався, шипів, змінювався. Несподівано я побачив перед собою обличчя батька. Дивився на нього, відчуваючи, як мої вуста роз’їжджаються у щасливій посмішці, як під теплою плоттю стискаються руки.
Минали хвилини. Я сидів на підлозі, погойдуючись. Знову відчував себе малим. Дитина, що нашкодила. Птах лежав поряд, біля моїх ніг. І то був зовсім не яструб. Істота на килимі ніколи не мала дзьоба, крил, пір’я. Те тіло не могло належати моїй дружині…
Приносять морозиво. Не пройшло й року. Настуся дякую, пропонує заплатити. Наказую їй їсти і мовчати. Мила дівчинка. Мені потрібно йти. Я можу заснути прямо тут. Це може призвести до непередбачуваних наслідків.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
