Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44260
Рецензій: 86429

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №29

© Конкурс прозових творів "Нові історії" , 18-08-2017
СПРАВЖНІЙ «ЖЕТЕЛЬМЕН»
−  Гей, Петрівно, виходь у двір! – кричала, виглядаючи з вікна, пишнотіла  жіночка поважного віку.
−  Ох, і нетерпляча ж ти, Марійко! Хвилин через десять - п’ятнадцять вийду. Доварю борщ, і підемо. Я по тебе зайду! − махнула рукою у відповідь сивочола худорлява Петрівна зі свого балкону. Вона  нахилилася, взяла з корзини пучок зелені і зникла в кімнаті.
Після грайливого літнього дощику повітря дихало свіжістю. Тепла і мокра земля в парі з квітковими ароматами створювала неповторний букет, який спонукав багатьох мешканців настіж розкрити вікна і балконні двері.
Через деякий час подруги вже сиділи на лавці перед будинком і насолоджувались чарівністю літнього вечора.
−  Знаєш, що скажу тобі, − впевнено почала Марія Павлівна, – за кордоном такі, як ми з тобою, тільки-но жити починають. Діти вже стоять на ногах, на роботу ходити не треба. Насолоджуються люди життям. Подивись, хто найчастіше у нас гостює. В основному такі, як ми. Тільки їх за сто кілометрів від наших відрізнити можна. Зовсім вони інші, інакше вдягнуті.
−  Обличчя  у них інші, он що! – не витримала Катерина Петрівна. Щасливі, усміхнені. А ми, у що б  не вбиралися, а вираз обличчя все наше життя виказує.
− Ох, і не кажи-и-и…− замріяно зітхнула Марія Павлівна. У них там навіть є клуби для літніх людей, щоб не було самотньо. Можна зустрічатися, разом цікаво час проводити, на танці ходити. Я по телевізору бачила.
− От уже розсмішила! З ким на танці ходити? Хіба що нам з тобою одна з одною гарцювати. Чоловіки  наші де? Мабуть, на десяток таких, як ми, один нормальний  і знайдеться. А то й ще менше.
−  Може, воно і так, тільки життя у наших чоловіків теж непросте. Деякі  до оковитої занадто охочі. Ось і прощаються зі світом білим раніше за нас, жінок. А ми живучі, до всього пристосуємось.
  −  Воно дійсно, що так. Але куди тим іноземцям до наших чоловіків. Кого  не візьми – майстер на всі руки. І на роботі, і по хазяйству. Особливо, коли щось полагодити треба. Хіба що, може, манери не ті.
  − Ні, не можу погодитись. Це від самої людини залежить. Візьми, наприклад,  Івана з дев’ятого поверху. Простий собі чоловік, а завжди підтягнутий, привітний.  Допоможе і сумку тяжку піднести, і вперед пропустить. Можеш пригадати, щоб колись бува  не привітався? Якщо полагодити – всі до нього. Ніколи не відмовить. Одним словом −  «жетельмен».
− Що правда, то правда, нічого заперечити. Та тільки і він полюбляє інколи набратися, «як чотири дівки». За що і отримує на горіхи від своєї Вірочки за такі речі. Воно й правильно. Чоловіка міцно тримати треба,  − показала кулака Катерина Петрівна.
− Чого це ви до Івана причепились? – перебив співрозмовниць веселий голос позаду.
− Ой, Тетяно, привіт! А ми думали, що ти на дачі, − повернулися обидві жіночки до прибулої.
− Завтра поїду. Воно після дощику одне задоволення в землі попорпатись, − примостилася подруга скраєчку.  − А що до Івана, то скажу вам, таких як він ще пошукати треба.
Тетяна Іванівна не часто ходила на вечірні посиденьки. Завжди часу не вистачало. На свої шістдесят п’ять виглядала доволі моложаво. Підтягнута, енергійна, вона  вважала за краще вести активний спосіб життя і подруг своїх підбивала на всілякі подвиги, у вигляді ранкової зарядки чи культпоходу на виставку.
− З деякого часу у мене з Іваном особливі відносини, – загадково посміхнулась Тетяна Іванівна.
Подруги з цікавістю переглянулись.
− Так, так, та-а-ак… Це вже цікаво, − зауважила Катерина Петрівна.
− Ну даєш, подруга, в ногу з модою значить! Деякі зірки великі завели собі чоловіків в два рази молодших, і ти туди ж! – здивувалась Марія Павлівна.
Тетяна Іванівна розсміялася:  –  От старі пантофлі, ви про що подумали? Одне в голові! Особливі відносини – не обов’язково те, що ви маєте на увазі. Ми тепер з Іваном, наче брат з сестрою.
− З яких це пір? – єхидно запитала Марія Павлівна, таємниче підморгнувши Катерині Петрівні.    
− З березня цього року. Готувалась я до приїзду дочки з зятем та внуками. Справа відповідальна. Найдорожчі ж для мене гості. Зрозуміло, хотілося прийняти якнайкраще. Довела квартиру до ладу, а в останній день взялася куховарити. Хотілося чим-небудь смачненьким побалувати.
До вечора майже все встигла: холодець стояв у холодильнику, пиріжки – в корзині, борщ доварювався. І тут  пригадала, що дуже вже дітвора полюбляє мій сік. Домашній же. Дай, думаю, схожу в  підвал, поки ще видно, принесу пару банок.
Пройшла через двір, дивлюся – підвальні двері прочинені. От уже, думаю, якась роззява забула замкнути! Засвітила свічку, іду до своєї комори. Самі  розумієте, там така темрява, хоч очі виколи, лампочка горить тільки біля входу. Взяла дві банки соку, таким же чином зі свічкою дісталася виходу, стою і не знаю, замикати – не замикати двері. А раптом хтось навмисно залишив їх прочиненими, бо перебуває тут. Мешканців же багато! Для впевненості декілька разів прокричала: «Агов! Чи є тут хто?» Тиша… Значить, нікого немає. Це ж треба такому статися: хтось із мешканців забув замкнути двері! – обурилася я  Що за недбальство? Замкнула двері на ключ і пішла додому.
Доварила борщ, займаюся і далі своїми справами. Чекаю на гостей. Мої ж прилітають пізно ввечері. Залишились останні приготування. Подзвонили у двері. Хто там? – питаю.
− Добрий вечір. Сусіди. Ви часом не ходили сьогодні в підвал?
Розумію, відбулося щось неприємне. Від хвилювання навіть не впізнала чий то голос. Відчиняю. Стоїть наш Іван. Зазвичай він усміхнений, а тут очі колючі, наче тебе рентгеном просвічують.  − Заходьте,  кажу. Що сталось?
  − То це ви були в підвалі декілька годин назад?
  − Так,  кажу.  Десь години три тому.
− А чи знаєте ви, що замкнули мене там? Я просидів весь цей час, як дурний, під замком. Через вас на роботу не пішов. У мене сьогодні нічна зміна.
  − Ой, Іванку, дорогесенький, як же це? Пробачте, будь ласка, що так сталося. Завинила,  дуже завинила перед вами. Перепрошую. А сама розгубилася, розхвилювалася.
Він бачить, що діло небезпечне. У бабусі нещасної, чого доброго, може і серцевий напад статися. Сам злякався: – Та не хвилюйтесь ви так. Я ж живий, не вмер. Все нормально. Але дуже вже цікаво, вибачте: як це ви так примудрились?
Тут я і розповіла історію своїх мандрів. Очі у Івана потеплішали, і повідав він у відповідь свою історію. Спустився в підвал, щоб до початку зміни встигнути перебрати картоплю. Загальні двері навмисно не зачиняв, щоб було зрозуміло, що хтось тут присутній. До того ж, всім відомо, що вони зсередини і не замикаються, тільки з двору.
  − Ой, Іваночку, дорогесенький, так я ж декілька разів кричала, про всяк випадок, чи є хто в підвалі!
− Пробачте, я трохи недочуваю, та ще й у ямі сидів. А ви ж бо що? Невже не бачили, що здалеку світло пробивається? Не в пітьмі ж працював, там лампочка горіла. Хоча можливо,  − замислився,  − через прочинені двері світло не досить яскраве.  
− Що ви, кажу, я ж погано бачу! Може світло й горіло, та я не помітила.
Тут ми як розсміялися  обоє. Все, як в тій поганій комедії під назвою «Як сліпий з глухим у підвалі були». У обох зразу неначебто камінь з душі впав.
     − Боже милостивий, які ви неприємності тепер через мене маєте! Хочете,  кажу, на коліна стану?
Він знову як засміється: − Та годі вже, з ким не буває.
− А що ж тепер на роботі буде?
− Та нічого не буде. Так, чи  інакше  – запізнився. Зателефонував, щоб заміну організували. Причина ж поважна, − засміявся знову. − Вже якось  воно буде.
Я почала було переконувати, що обов’язково компенсую втрати. Але він і слухати не став. Почав заспокоювати і вибачатися, що потурбував.
Так обом чомусь легко на душі стало, такі братерські почуття один до одного з’явилися, що розійшлися ми з взаємними  запевненнями  в найщирішій повазі і відданості.
Іван навіть наголосив: «Я чоловіка вашого, який так рано пішов від нас, дуже поважав. Якщо буде потрібна допомога  – приходьте, звертайтесь. Ми ж з вами не чужі тепер»!
Я пообіцяла, що обов’язково виберу час зайти на гостину. Але тут діти приїхали, стільки клопоту з’явилося! Потім весна в розпалі, розпочались звичайні дачні справи. Все не було часу. Нарешті зібралася. Взяла пляшку шампанського, пляшку горілки, коробку цукерок і піднялась на дев’ятий поверх. Дзвоню у двері. Виходить Наталочка, Іванова донька. Я спробувала було пояснити, з якої  такої великої радості мене принесло. Раптом вона як пирсне зі сміху: «Проходьте, проходьте, − каже, − я хочу, щоб мама це почула».
Самого Івана не було вдома. Вірочка  куховарила на кухні. Почувши регіт,  здивовано вийшла дізнатися, що сталося. Наталочка аж заливається від сміху і просить для мами повторити «на біс» все спочатку, не пропускаючи жодної дрібниці.
Тоді ж бо я і зрозуміла, що Іванко таки, дійсно, джентльмен. Так і не признався своїм, хто його в підвалі замкнув.
Виявляється, діло було так: закінчив Іван картоплю перебирати, замкнув свою комору і до виходу. Сіпнув двері – зачинено. Спробував туди-сюди ще декілька разів. Дзуськи! Ой, матінко рідна! Час уже на роботу збиратись, а тут якась морда собача замкнула в підвалі! Дуже пожалкував тоді нещасний, що мобільний телефон дома залишив. Звичайно, пішов у хід весь багатий словниковий запас, який дуже личив до подібної ситуації. Що робити? Мусив  нещасний сам собі у помочі стати.
Підійшов Іван до підвального віконця, почав кричати. Може хто у дворі почує? Ніхто не відгукнувся. Посидів, подумав. Що його далі робити? Хоч плач! Вирішив ще раз спробувати. Пішохідна доріжка не так уже й далеко від віконця. Якщо горланити щосили, може хтось і відреагує. На жаль, поряд галаслива вулиця. Щоб почути, музикальний слух потрібен.
З відчаю повернувся Іван до своєї комірчини, де в ящику з інструментами була надійно схована пляшка горілки. Воно самому не дуже й пити хотілося, та на що не відважишся через таке горе. Багато не пив, боявся  впасти і заснути. Не приведи господи таке б сталося, то й не шукав би ніхто. Вдома були б впевнені, що він на роботі. Була б халепа – ночувати в темному холодному підвалі зверху на картоплі! Отож, піддав трішки для хоробрості. Почекав, поки рятувальне тепло по жилах потече і вирішив влаштувати концерт пісні і танцю. Повинна ж хоч якась собака почути!
Знову підійшов до віконця, схватився руками за грати і почав горлопанити всі пісні, які тільки знав. Незабаром вичерпався увесь репертуар. Ніякого толку! Тут уже і темніти почало. Така образа, така злість взяла! І на роботу запізнився, і невідомо ще, скільки часу прийдеться просидіти у цьому клятому підвалі.
На щастя, повз віконце проходив Василько з восьмого поверху. Іван у темряві не впізнав зразу, хто це. З радості заволав так, що бідна дитина злякалася і збиралася вже було дременути. Страшно сказати:  якась дика людина горлопанить, трясучи гратами і плигає, наче мавпа. Ото пригода,буде що хлопцям розказати!Але зрозумівши, що дикун не вискочить з замкненого підвалу і нічим не загрожує, підійшов ближче.
  Нарешті! Іван прокричав Василькові, щоб той піднявся на дев’ятий поверх, подзвонив у двері. За його підрахунками Наталочка уже повинна була повернутися з університету. Хай вона візьме у сусідів ключ і прийде визволить татка.
Перелякана дитина нарешті второпала, чого від неї хочуть. Іван витягнув для наочності з кишені свого ключа і став крутити його перед носом: «Ключ, розумієш, клю-у-уч потрібен!»
Наталочка, дійсно, вже повернулася. На жаль, вона тільки-но встигла прийняти душ і помити голову. От лишенько! Подякувавши хлопчині, зібралася було вже до сусідів, та побачила з вікна, що мама щойно приїхала на трамваї і прямує додому. «От і чудово, − подумала дівчина,  − мама з’явиться, я і розповім про неприємну пригоду. Хай візьметься за діло. Це ж   краще, ніж мені з мокрою головою по вулиці вештатися». І заходилася сушити феном волосся.
Нещасний Іван, чекаючи на визволення, все виглядав та й виглядав. Ніхто не йде! Тут вищезгаданий словниковий запас знову пішов у хід. Хіба ж міг він знати, що улюблена донька сушить волосся, а кохана на зупинці теревені розводить з подругою?
«Господи, на все воля твоя, не дай мені нещасному ночувати разом з мишами» − перехрестився бідолашний і вирішив з відчаю кричати поки не охрипне. «Рятуйте,люди добрі! Допоможі-і-іть!!!» − заволав, наче перед смертю.
Навіть на зупинці почула Вірочка несамовиті, хоча й віддалені крики  і, звичайно, впізнала голос чоловіка. Ото вже злякалась! Кинулась до будинку і підняла догори голову. Невже Іван збирається з балкону плигнути? На щастя, нікого не видно. То з якого такого переляку кричить, наче різаний? Так розхвилювалася, що ніяк не могла второпати, звідки долинає голос. Уважно прислухаючись, попрямувала у мандри навкруг будинку.
Можна собі тільки уявити, які теплі почуття оволоділи подружньою парою, коли вона зустрілася з різних боків підвального віконця!
Вірочка миттю прибігла з ключем і відімкнула двері. Нарешті коханий вийшов на свободу! Тут вищезгаданий словник знову став у нагоді.  
Ніколи  не бачила Вірочка свого чоловіка таким розлюченим. Прийшовши додому, він зразу ж, під гарячу руку, вивалив всі образи на Наталочку, бо та не кинулась негайно на порятунок. Потім рішуче заявив, що не заспокоїться, поки не знайде ту худобину, яка підклала йому таку свиню
Та, перш за все, необхідно було владнати справу на роботі. Напружена телефонна розмова піддала ще більше жару. Не звертаючи уваги ні на які  вмовляння, Іван рішуче вирушив на пошуки ворога.
«Господи, я думала, комусь точно буде гаплик! − сміялась Вірочка. − Пішов злющий, як собака, а повернувся такий тихий, лагідний. Янгол, та й годі! Як не просили  назвати винуватця страждань, все марно. Мовчить, як партизан. Ще й заспокоює: «Годі вже, чого в житті не буває».
Так і не дізнався ніхто правди, поки я сама не з’явилася, − закінчила розповідь Тетяна Іванівна.
Катерина Петрівна не витримала: «Оце мужчи-и-ина, скажу я вам, − дружині рідній не признався!»
Марія Павлівна мрійливо зітхнула: «А ви кажете, справжні чоловіки у нас перевелись. Кам’яна стіна. З таким і в вогонь, і в воду, і в розвідку йти можна. Справжній «жетельмен».

Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Олександр, 25-08-2017

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 24-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 18-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4519190788269 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …