Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44503
Рецензій: 87034

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

ЧУЖА КАНВА (Продовження-5)

© Boris, 17-08-2017
Борис Крамер

Чужа канва
Роман
(Продовження-5)
23
Якщо думаєте, що ми далеко їхали шукати готель – в Грушку чи Умань, то дуже помиляєтесь. Не багато сіл мають свій готель, а Великі Ходаки мають. За околицею, за цвинтарем, на відстані п’ятсот метрів від крайньої хати. Там вдень і вночі гуркотить, реве, шелестить, пікає і скрипить заблокованими намертво гальмами автобан Київ – Одеса. Гадюка на чотири паски. Ця траса для нас споконвіку – як жива істота під боком. Встелили її аеродромними залізобетонними плитами десь зразу після війни – на стиках колеса турух-турух, тарах-тарах. Молодші, ми тою трасою під’їжджали рейсовим автобусом до села, а далі пішечки, із сумками і дітьми, до тата й мами.
Наш метикуватий земляк Паславський понабудовував вздовж автобану заправки, майстерні, забігайлівки, кафе-ресторани, магазини, готелі-мотелі зі стоянками для ТІРів. І біля Ходаків розмістив з обох боків на полях, де Юхим Халявка любив сіяти буряки, своє гніздо – все-таки чоловік десять мають роботу…
Артем Нагорняк поселив нас і майнув у Грушку. Колишні однокласники  мовчки розповзлися по кімнатах – надто багато було вражень і втоми, аби про щось говорити.
Ми зі Степаном Шамшуром обрали один номер. Степан оглянув кімнату,  став перед дзеркалом, потер щоки.
- Ані поголитись, ні зуби почистити… - пробурмотів. – Гришо, ти наче з фронту повернувся…
Я мимовільно торкнувся бинта, ойкнув – рана ще не засохла.
- Бачив би… кастет… ті гайки… Якими він… ударив. Ти свої речі де подів?
- Прийшов до хати… А там чужі люди. Стою заблудою, дивлюся… Хто ви такі? – питають. Кажу, тут народився… Переминаються, мовчать. Згадати не можуть… Нате, ось, чемодан. Хай постоїть…
- У твоїй хаті хтось живе… А моєї… нема… купа глини, - згадка про рідну хату найдужче гнітила. – Навіть бачити того не хочу… Не можу. Знущання над пам’яттю…
- Наче пес, що урвався… Від буди. Гасав бур’янами, полями, ловив миші. А коли стало холодно – прибився… - Степан упав на ліжко, пружини скрипнули. – Що думаєш з приводу… цієї всієї… історії?
- Неправдива… З нами цього бути не могло!
- Ага, сидиш в готелі… арештований… перебинтований… і кажеш,  бути не могло, - хмикнув Шамшур. – А Підпалого зарізали!..
- Хтось із наших?.. Ти?.. Я?.. Сашко на п’яну руку?..
- Міг і Сашко, - несподівано підтвердив Степан. – Знаєш, що він відсидів… п’ять років? Збив жінку на велосипеді. Під Києвом…
- Не бреши!.. – витріщився я на колишнього друга. – Звідки довідався?..
- Обеес… Одна баба сказала… Валя Бирловська… І захисником, кажуть, у нього був Іван Підпалий.
- Слідчому про це сказав?..
- Мене питали про мене… За стук в армії вуха відрізають.
- Але ж це приховування обставин… Злочину… Наші всі накручені…
- Наївний… Слідчий давно пробив по базі. Його… Тебе… Мене… Всіх… Виловив мутну рибку!
- Ти так говориш про наших?..
- Які наші?.. Нема наших! Померли. Зразу після школи… А ці – примари. Чужі душі…
- І все-таки… Не вірю. Не вкладається у мою… побиту макітру.
- Може не Сашко. Може хтось із Ходаків… Ходаки теж… не наші. Впізнати важко…
- Говорив з нею?.. – не втримався я, ніби цікава свашка. – З Галиною?..
- Не говорив… Про що говорити? – після довгої паузи, аж подумалось, що задрімав, відказав Степан. – Незнайома жінка… Воно мені треба? Знаєш, у тому чемодані… Є її лист. Один. Написала в поїзді… Відкрила для себе, що… Великі Ходаки – неправильна назва. Ніякі вони не великі. Малюсінькі… Невідомі… Чуєш? Потрясіння!.. Маленькі!.. А світ – ніби океан.
- Вона й пірнула… - погодився я. – Ти женився?
- Пам’ятаю, до школи не пустили – морозище вдарив… Крига тріщала, сніг скавучав… - згадав своє Степан Шамшур. – А тато каже… Нащо він то сказав?.. Якщо прикласти язик до клямки… Не відірвеш. Так і будеш стояти, поки сонце пригріє… Або паяльною лампою… Я, дурний, лизнув… До цих пір у роті… сплюнути хочеться…
- Значить, не женився, - здогадався.
- Була одна… Фінка Венла… П’ять років митарилась… Потім утекла за лінію Манергейма… Теж дорікала, що світ зав’язав… Для всіх я Степан Дмитрович, товариш полковник. А для неї – Тиби. Ти би купив, ти би зробив, ти би пельку закрив, ти би лапи забрав…
- Повірити не можу, - мене діймала думка про нереальну, кимось обметану білими нитками, ситуацію, в якій опинились. – Ми з тобою… старі… Лежимо в готелі за селом… Балакаємо… А того всього, що пам’ятаємо… нема. Кануло…
- Ось є стіна, - гупнув позад себе Степан. – Вона реальна, тверда… Помацати можна. Он небо. В ньому налітав дванадцять тисяч годин. Це… П’ятсот діб… Майже півтори роки… Де то видно в небі?.. Нема!.. Й слід розтав…
- Фата моргана, - докинув я у тон. – Сон…
- А роки… спогади… душевні муки… вся колотнеча… кучерява… В твоїй черепушці… забинтованій… Там вони… І тільки там… Не буде тебе – світ не вмре… Он, Іван Підпалий… Це ми тут, поки закриті в готелі… Згадуємо про нього. А так… Загін не замітить утрати бійця… Як і не було…
- Померла хата, помер і дід… Обрізана пам’ять… Тільки два горбики – під грушею і на цвинтарі…
- В орла… В орла через сорок років дуже відростають пазурі, - згадав щось своє і повільно мовив Степан Шамшур. – Закручуються і він не може вхопити здобич… Дзьоб крюком стає… Тупим… Теж не клюнеш… Хоч помирай… І він летить у скелі до свого гнізда. Починає розбивати дзьоб. До крові, до памороків… Б’є, б’є і б’є… Лушпарить день і ніч, аж луна калатає. Потім чекає, поки гак відросте. І тим новим гаком обриває, обкушує закручені пазурі. Висмикує, чистить старе пір’я у крилах і на грудях. Півроку страждань і болю… Зате потім живе ще стільки…
- Ха-га!.. – засміявся я від такого порівняння. – То ми орли?.. Прилетіли у рідне гніздо оббити дзьоб і постригти пазурі?..
- Принаймні не горобці, - образився на той сміх колишній однокласник, який налітав у небі двадцять тисяч годин.
- Еге ж… Для того, щоб жити далі… - нарешті зрозумів його. – Ми мусимо переродитись. Пройти через біль, сумніви, страх… Позбутися обтяжливого минулого… Споминів, звичок, традицій… Ти прямо в точку попав! Тільки… ми… не орли. Прості слабкі люди… У нас усе по-іншому… Нема дзьоба, нема пазурів. Наші вавки в голові… Не обіб’єш їх, бо ще більше закровлять…
- Що полюбиш, у те й перетворишся, - прорік Степан Шамшур, позіхаючи.
- А знаєш, Борка Дранчук таки поламав кукурудзу… З Нінель, - поділився і я таємною інформацією. – Їй сподобалось і вона почала виснути на хвіртці. Довелося Борці втікати від Віті Чомбе у Кишинів…
На цій не метафізичній ноті ми вмовкли, задрімали.
Спали безпробудно години до третьої-четвертої дня...
Прокинувся від того, що за тонкими стінками з одного боку зашумувала вода, а з другого, у Сашка й Бориса, – зарепетував телевізор. Мої друзі по нещастю зарухалися, ожили. Спогад про вечір у буфеті і вбивство Івана Підпалого неприємною осугою вкривав серце. Весело погуляли. Привітно зустрілися. Гучно відзначили… Запам’ятаємо надовго. Воно нам треба було? На старості?.. Насипали на сиві голови жару…
Внизу за бар’єром з написом «Адміністратор» сиділа мила дівчина з Великих Ходаків Оксана Данилюк. Ну, Петра Данилюка, який фермером став, дочка… Ну, Насті Данилюк, яка в залізному магазині продає… Її, Настин батько, дід Оксани по маминій лінії, Микола Федюк ще був бригадиром тракторної бригади, коли колгосп розпався, не дав начальству розпродати техніку, спадок Юхима Халявки розпаювали між людьми… Ми слухали юне створіння і кивали, не здатні вишпортати з пам’яті хоч краплиночку з того, що вона називала. Відрізана скибка – таки відрізана. За цей час, відколи виїхали з села, людина могла народитись, вирости, одружитись, підняти дітей, дочекатися внуків… Ціла епоха. Село навзаєм також забуло нас, динозаврів. Хто згадає наші вчинки, вибрики, наші любовні пригоди, почуття і страждання?.. Чао, Бамбіно, саврі!..
Десь за півгодини, коли сповзлись у вестибюль попити кави (це тільки так  називається, бо, як виявилося, ми забили Оксані баки – те п’є чай чорний, те – зелений, тому водички мінеральної, тим після вина – подай трійла нерозбавленого), до готелю під’їхали на старих «Жигулях»-семірці Люба Онищук і Валюша. За кермом – чоловік Люби, якого вона ще в юності після закінчення медучилища в Гайвороні перетягла в Ходаки.
Жінки почали носити каструлі й тарілки, слоїки і глечики із молоком, сметаною, сиром, сирниками, нарізаним великими скибками домашнім хлібом, спеченим у печі, курми вареними, коропами смаженими, підчеревиною вудженою, ковбасою кров’яною, ковбасками телячими, картоплею тушкованою на дровах. І самогонкою на калгані настояною, марганцівкою очищеною… Продуктів було на ціле весілля, тож ходаківська Оксана, яку ми ніяк не могли впізнати, допомогла зсунути докупи три журнальні столики, крісла й диванчики.
- Гуляйте, у готелі нікого нема, - дозволила. – На ніч може кілька шоферів зупиниться…
- Не могли вас залишити напризволяще, - бігала повнотіла Валюша з тарілками. – Війна війною, а вечеря за графіком, - сказала казна-що і зашарілася.
- Добре, що приїхали, - похвалила Валентина Бирловська. – Хоч якась розрада… Бо після вчорашнього… Я, чесно кажучи, занепала духом. Наче всі соки з мене вичавили…
- А мене голова… йопт… болить… Проклята мігрень, - зітхнула Людмила Марчук і стисла скроні.
- Зараз вип’ємо самогончику і всім попустить, - приговорювала й собі Люба Онищук.
- Ну що ж… - потер долонями у передчутті свята Борис Дранчук.
- Наливаємо!.. - скомандував Сашко Савранюк. – Наливаємо!.. Бо тверезіємо!..
На нас напала веселість і балакучість, наче за тим гамором намагалися забути нічну пригоду, немов нас трясця трясла. З тої істеричної радості всі без винятку, прицмокуючи, хильнули по келишку калганівки. Та така добра горілочка, хто її робив?.. Та скажи нам, люба Любо, рецепт, у нас є сват, кум, брат, сусід, який цим ділом займається, ото буде дякувати. А ви пробували коропа в помідоровій підливі? Пальці оближеш… Як ти,  дорога Валюшо, приготувала, що кістки м’якими стали, губами можна їсти?.. Налисники! Самі в роті розпливаються… А кров’янка, що з гречкою, з підсмаженою, до хрусту, кишкою?.. Пробували?.. Аж за вухами лящить… А підчеревина, чуєте, вишневим димом пахне!.. А хліб!.. Хліб!.. Мамин хліб. Впізнаєте? Ніздрі розпирає від запахів…
Валя Бирловська була в своєму репертуарі, не вмовкала, згадувала смішні кавалки з шкільного життя. Пам’ятаєте, як їздили на «Пан Ніхто» у Грушку, потім до вечора гуляли парком, на стадіоні, над озером, обжирались морозивом у вафельних стаканчиках? – питалася. Смачне було морозиво, тепер такого нема. Поверталися автобусом і Сашкові Савранюкові ті вафельні стаканчики збовтались усередині, він закричав: «Водітєль, відкрийте задній прохід! Відкрийте задній прохід!» Його знудило. А ми зі сміху лускали… Нічого такого я не казав, заперечував Сашко Савранюк. Відкрийте задній вихід! – гукав. Ха-ха-ха!.. – заливалися ми. – Задній вихід!.. Поправив!.. А може треба було сказати про задні двері?..
Це ще нічого! А Кеші, пам’ятаєте, Кеші прищепили шпилькою на плечі папірець: «Джі-джі на паличці». Кеша з тим папірцем пішов у контору до Халявки на нараду. Джі-джі на паличці!.. А що таке – джі-джі на паличці?.. Хто придумав?.. Здуріти можна! Джі-джі на паличці прийшло на нараду у контору…
А Борка, Борка Дранчук, два фугаси плодоягідного випив!.. Не пив я, не пив! – закричав Борис. Ха-ха-ха!.. Завклубом Вітя Чомбе з парубками наловили на току жирних голубів, голови повідкручували, хвости ножицями пообстригали, тушки мокрою глиною обмастили, вкинули у ямку, розпалили зверху багаття – ждуть свята живота. М’ячики обпечуться, глина засохне, розкриваєш, як горіх, а всередині… Всередині гаряченьке, смачненьке голубине м’ясце… Без пір’я… Бо пір’я припеклося до глини… У-у-у-х!.. А-а-а-х!.. Пече… Додаєш солі, додаєш перцю… Тут Борка підвернувся, вони нашкребли рубль сімнадцять і послали його в сільмаг по вино. Три семірки називалося. Три сокири!.. – поправив знаючий Сашко Савранюк. «Мама – анархія, тато – стакан портвейну!» - проспівала голосом Цоя музикальна Аня Халявка, хоч ці слова з’явились значно пізніше. Аякже, червоне вино, смажене м’ясо… Як пише книжка. Повертається Борка до них і, як вправний жонглер, підкидає пляшку… А вона – хрясь об камінь! Щоб ти всрався, як маленький був! – відвисла щелепа у Віті Чомбе, який вже приготував гранчаки. Вайло замурзане!.. Ми тобі зараз руки-крюки поламаємо. Ми тобі!.. Біжи до хати, щипай у тата по кишенях, у мами по шухлядах, а нам сюди пляшку вина подай! Борка збігав через городи, назбирав копійок, купив другу пляшку, а тут на сходах котресь ляпнуло, що он його тато на велосипеді їде… Плодоягідне – шусь із рук! Знов розбив. Хлопці чекали-чекали, потім позичили у Теклі Закладної, яка цим ділом промишляла, піввідра самогонки, вижлуктали без етикету і блукали по селі, п’яні, як двері, Борку шукали. Борка тижнів три, як заєць, плутав по селу сліди, щоб Вітю Чомбе не зустріти…
- Помер Вітя, - згадала Люба Онищук – вона для нас «місцева», усіх і все знає. – Дибав подвір’ям, зашпортнувся, упав… Ще днів два лежав, казав, що ноги підвели… Які ноги?.. Інсульт кинув.
- І Нінель його теж… пішла спати, - додала Валюша.
- Це коли?.. – здивувалася Тамара Горпиняк. – Я не знала… Така наче міцна була жінка.
- Зверху міцна, а всередині… Ходить, спішить, упала – і нема, - Сашко Савранюк перехилив чарку і скривився. – Всі там будемо…
І нам ніби рукою зняло – де й ділася наша трясця, наш сміх, наші веселощі, всі замовкли, посмутніли.
- А я могилу Катьки бачила!.. – озвалася Аня Халявка.
- І Парамоновича…
- І фізрука…
- Кеша і Ма́ра на пам’ятниках такі молоді, - сказала Людмила Марчук.
- Надгробки в Ходаках тепер ллють з цементу, - долучився до розмови Борка Дранчук. – Ото де старий цвинтар, там граніт, а на новому – лупіш сірий… Стидоба!..  
- Івана Підпалого шкода, - ні з того, ні з сього хлюпнула носом Тамара Горпиняк.
- Я бачила… - Галя Ординцева дістала дзеркальце, почала ретельно обводити губи некрикливою помадою. – Як він на цвинтарі говорив з чоловіком. Молодим… Не знаю його… Десь зустрічала, а не пригадую… Аж іскри з лоба летіли…
- Буває, зіштовхнешся з людиною – сто років знаєш… А… Забула, як звати!.. - Валентина Бирловська все ще хотіла їх розвеселити. – Говориш, блимаєш в очі… а не називаєш… На кінчику язика крутиться! Потім – па-па, цьом-цьом – відійшла і блиснуло. Щоб тобі!.. Хоч бери услід кричи – Гапонька, я згадала!..
Зіпсувалося свято. Жінки почали збирати посуд, недоїдені страви, недопиті пляшки, носити до «Жигулів». Валюша командувала, на те й директор. Віднеси, подай, сюди не клади… Сашко Савранюк потягнувся до цигарки. Ми вийшли за ним надвір. Степан Шамшур похитувався з пальців на п’яти. Борис Дранчук зірвав колосок ячменю і теребив його, наче агроном перевіряв, чи стиглий. Дива дивні. Настільки ми чужі люди – і поговорити нема про що… Одна частина пам’яті живе минулим, притрушеним попелом згаслого багаття, то ще в ньому можна поколупатися і витягнути на світ якісь згарки, картинки і спогади для розмови. А інша частина, свіжіша, теперішня, не має жодного відношення до колишніх однокласників.
Прямо перед нами гуділа траса – легковики, фури, зрідка сільський «газон» пролетить дурним бичком кілька кілометрів, – ані хвилини тиші і просвітку. Гарує світ. Ми поглядали на той нескінченний рух, що заворожував, тягнув за собою, і кожен уявляв, як назавтра впірне у цю залізну маревну ріку і полине до рідного порогу. Ходаки назавжди залишаться на згарищі пам’яті… Наче їх і не було. Тільки фантомний біль, мерехтливі спогади, що схолодніють разом з нами… І нема на то ради…
- Убили!.. Убили! – раптом почули жахливе, наче з підземелля, жіноче волання. – Ой!.. Тримайте мене!.. Упаду!..
Від «Жигулів» у готель метнувся опецькуватим кабанчиком Любин чоловік. А ми стояли, наче нас громом ударило.
Біда не ходить одна.
У Каленя-кінокрута іноді плівка заїдала: уповільнено кадр, другий кадр, третій, четвертий, потім на весь екран – пш-ш, пш-ш, - пляма розповзається, горбиться, ворушиться, наче промаслений аркуш паперу посередині вигорає, – і капець, нема кіно…
Кадр перший: Валюша стоїть посеред вестибюлю, червона помідорова підлива з каструлі тече їй на поділ спідниці, на ноги, на білий кахель…
Другий кадр: юна адміністратор Оксана сидить навпочіпки у кутку, спідничка задерлася до трусиків, руками закрила обличчя і заведено, на одній високій ноті, пищить: і-і-і-і-і-і-і-і!..
Третій: Валя Бирловська на дотик шукає на підлозі окуляри з товстим склом, що розлетілось на скалки…
Четвертий: Сашко Савранюк позачергово, прямо тут таки, серед помідорової калюжі, закурює, кілька разів глибоко вдихає і випускає клубки диму...
Пш-пш, - пляма розповзається, чорніє краями, спалахує, горбиться, ворушиться, наче промаслений аркуш паперу посередині вигорає: у жіночому туалеті – двері розчахнуті  навстіж – лежить Галина Ординцева, одна нога боса, туфелька під стіною, руки закинуті за голову, наче когось ловила з останніх сил, шия червоно-бурякова, ланцюжок з хрестиком зірваний, заплутався у волоссі, лице набрякле, очі вирячені…
Вода з незакритого крану, відскакуючи від умивальника, дрібними краплями поливає їй груди – блузка намокла, пристала до тіла…
Бр-р-р!.. Повірити власним очам не можна.
І капець, - нема кіно, свист, тупіт, крик, вереск, матюки у залі…
- Хто це витворяє?..
- Нас тут усіх переб’ють!..
- Я негайно звідси втікаю…
- Яка мерзота нищить нас?..
- Не підходь до мене!..
- Бодай ти згинеш, нечиста сило!..
- А щоб тебе грім побив!..
- Забери свої руки!..
- А щоб тебе злидні обсіли!..
- А щоб ти, падло, дристало собі на поріг!..
- Мамочко рідна!..
- Сашко, ти де був?.. – вдарив я по розпаленій цигарці – жарини розлетілися на пів кімнати.
- Пішов ти лісом!.. – послав мене, зблиснувши дикими очима, Савранюк. – Бо зараз… погладжу… з другого боку.
- Мовчати!.. – гаркнув на всю лужену горлянку Степан Шамшур, аж готель  похитнувся чи то нам світ поплив. – Без паніки!.. Закрили роти і сюди зійшлися, посідали. Щоб один другого бачив… Нам не можна втікати!..
Так-так, правда, втікати не можна.
Всі замовкли, затихли, ніби немовлята після довгого заведеного ридання, навіть Оксана різко увірвала нестерпний писк. Хлип-хлип, спазматичний вдих… Хлип-хлип – обірваний видих…
Вона знайшла задушену тітку у туалеті.
- Треба… - Хлюп-хлюп. – Подзвони… ти… - Хлюп-хлюп. - У міліцію…
Оксана дуже мудро запропонувала. І головне вчасно. Ми іншого варіанту й не бачили. Молодець, дитинко, нехай міліція приїжджає і розбирається. У нас нема нікому тут віри, у нас одна надія на міліцію, що має викрити вбивцю. Міліція нас береже!.. Вимагаємо від міліції врятувати нас. Скільки це може тривати?.. Що за нечиста бенкетує?..
Ми погодились, з насторогою і підозрою пантруючи, аби ніхто не кинувся наввипередки до своєї машини. Або у високі кукурудзи́. Або поперек траси, у великий світ…
Адміністратор сама й подзвонила.

24
- Біжи до Вені! Бігом до Вені!.. – залетіла боса, без туфель на стрімких шпильках, Мар’яна, задихано дмухнула, зганяючи чубчик з лобика, де пудрою були ретельно заховані найменші прищики – такою стривоженою Артем її ще не бачив.
- Кава стигне?.. – не подався на її наскік слідчий. – Чи бімберу нема з ким хильнути?..
- Там у нього… Ковтун!.. – віддихнула полегшено секретарка і підняла на коридорі загублене взуття. – Калікою з вами стану… Рвуть і мечуть!.. Мечуть і рвуть!.. Тебе кличуть… Наче зжерти збираються. Біжи бігом!..
- Віддаєш мене… на поталу? – все ще пробував жартувати Нагорняк, але тривога дівчини його остудила.
Кабінет Пересядька міряв кроками козак Мамай – полковник Ковтун, дебелий, широкий у кості, чоловік із золотим різцем під прокуреними вусами. Дуже гарно то виглядало – міліцейська кокарда і циганський зблиск під верхньою губою. Миколу Івановича всі вмовляли: і жінка, і діти, і деякі колеги з портупеями, щоб поміняв золоту коронку, натягнуту на прогнилий різець ще за совдепії, на щось людське, сучасне, технології ж розвинулись до небес, будь-яку примху можна втілити, тільки забажай, а він хмуриться і віднікується: «Ху-ха!.. Я вам що, коняка, що в зуби мені заглядаєте? Га?..». Полковник палив люльку, веретено з синім клоччям крутилося за ним – це чи не єдиний чоловік у місті, який може диміти у кабінеті Веніаміна, та й то не стільки тому, що вони друзі-нерозлийвода, місцеві мастодонти, які тримають Грушку в кулаку, як тому, що прокурору подобається запах тютюну, який доставляють начальнику міліції з одеських контрабандних контейнерів. Це був підсвідомий спогад про, так би мовити, бурхливу студентську юність, коли Пересядько пробував курити, видмухував дрібний тютюн із «біломорини», змішував його з  порізаним конопляним листячком і плавав попід хмари на легких човниках, накачаних мрійливими химерами, та вчасно зрозумів: хочеш чогось досягти у цій життєвій довбанці, бери себе за барки і веди до мети…
- Оце він?.. Оце?.. – показав затисненою чашечкою люльки  на Артема драбинчастий полковник – ніби перший раз бачив, хоч уже під дубельтівкою хворого у Шамраївці разом голови вгинали. – Твій уславлений боєць?.. Не впізнаю!
- Що?.. Сталося?.. – не розумів напору молодий слідчий.
- Він ще питає!.. – клацав золотим зубом по мундштуку міліцейський огир. – Розвів… срач… у Ходаках! І питає!..
- Веніаміне Андрійовичу, поясніть, - звернувся до начальника Нагорняк.
- Ну що… Що!.. – перебирав папери на столі, роздумуючи, прокурор. – Прошляпив ти момент, коли можна було… Закрити справу. Кирила… цього… без рила… притиснути. Маємо друге вбивство… У Великих Ходаках!
- Другий труп?.. – перепитав Артем, прикидаючи, де це могло статися.
- Другий!.. Другий!.. – запевнив полковник Ковтун. – Ти уявляєш, який зчинять ґвалт?.. Нагорі?.. У нас ще такого не було!.. В історії району… Два трупи вискочили, як чиряки… На серію похоже…
- Ви мені можете толком сказати?.. – ошкірився Нагорняк од того крику.
- Твої старики… у готелі… задушили жінку, - вичавив із себе розгублений Пересядько. – Чого ти їх затримав?.. Не розігнав?.. Навіщо зібрав докупи?!. Спровокував!..
- Ну-у-ужник засмердів?.. – здогадався уїдливо молодик. – Дядько двері зняв… Може б розказали мені… без хмикання… і микання?
- Ти говори та не заговорюйся!.. – помахав на нього пальцем Веніамін. – Нема ніякої таємниці! Просто я… ми… подумали, що ти впораєшся, без розгортання галасу… Вбили  адвоката – впіймав Кирила… без рила… Гайда до суду… А ти!.. Почав там копати, провокувати… І от маєш!.. Другий труп… Він на тобі висить!
- Це якось зв’язано з історією того любовного трикутника? – допитувався невдоволений Артем. – Ви щось знаєте?..
- Який, нахрен, любовний трикутник?.. – не втямив полковник, підійшов до вікна, відчинив, вистукав із чашечки золу. – На рівному місці – проблеми… Тобі – лише в атаку ходити! А мозком розкинути…
- Слухайте, їдьте туди та й самі розбирайтеся!.. – розізлився їхніми позирками та недомовками Нагорняк. – Дуже мудрі… Я вам що, хлопчик на побігеньках?..
- Ми тобі кажемо, що треба потихенько на поворотах, - захмарено глипнув на нього прокурор. – Раз-два – і в дамках!.. А ти включив… слідство ведуть знавці.
- Книжок начитався, - підтакнув зневажливо міліцейський огир, ніби звинуватив у нечуваному гріху.
- Коли довго і вперто… роблять помилки, це стає схожим… на продуманий план, - повільно мовив Артем, прикидаючи, що від нього приховують. – У вас є план?.. Продуманий?..
- У нас є ти!.. – мало не встромив у нього згаслу люльку полковник. – І будь-який план – шкереберть!.. В обочину!..
- Два півники… два півники… горох молотили, - пробурмотів молодий слідчий і демонстративно вмовк – навіщо сили витрачати, нервувати, злитись, захочуть, то самі розкажуть, а ні – сумувати не буде, сам розбереться.
У кабінеті запала мовчанка – Пересядько мельком переглядав папірчики, жужми скручував і шпурляв у сміттярку, наче збирався йти у відставку і чистив все поспіль, аби не залишити зайвого, а полковник Ковтун звис із вікна і розглядав хідник вздовж прокуратури, ніби когось виглядав чи просто ухилився, аби першим не заговорити: мовляв, Веня, це твій підлеглий, от ти його й укоськуй, просвіщай, посвячуй чи чортибісйогобатька-що роби, бо мій лейтенант Чорний простий, як шкільний зошит у лінійку – що напишеш, те й прочитаєш…
- Давай так, - нарешті озвався Пересядько, добре обдумавши все за тим шпурлянням непотребу у корзину. – Лови того, хто вбив цю жінку… в готелі. Убивця там, серед них… Ніхто туди чужий не прийшов! Я так розумію… І тоді будемо мати… дві жертви… і два арештанти. Кирило Той… без рила… піде за вбитого адвоката. А за цю нову… задушену… сам знайди. І сюди… тягни.
- Простіше простого!.. – повернувся до нього обрадуваний Микола Іванович. – Хап за шкірку – і на сонце!..
- З вами хапнеш… Одні загадки загадуєте, - із сумнівом обізвався Артем. – Ніби я вам під ногами плутаюсь…
- Та що ти таке говориш?.. – по-батьківськи схвилювався Веня-начальник і хутенько встав, підвів під руку до стола, посадив. – На, ось мій бімбер, чудово настрій піднімає!.. Миколо Івановичу, підходь сюди, піднімемо келих за успіх молодих… Ми ж віримо в успіх молодих бійців?..
- Головне, щоб за межі готелю не вилазили, - взяв малу чарчину у велику п’ятірню полковник. – Товчіться там, поки не викриєте… Убивцю. І на тому руки в боки – ферт!..
- Я маю щось говорити чи й так зійде?.. – сказав на ті тости Нагорняк. – Ви вперті, не даєте нитку…
- Якби ми ту нитку, друже, мали, ми б тебе туди не посилали, - простодушно ляпнув Веніамін Андрійович. – Самі б обрізали…
- То чого ж ви тоді… про делікатність… торочите? – вигукнув відчайдушно молодий слідчий. – Руки-ноги зв’язуєте?..
- Ніхто тебе не зв’язує!.. – аж захлиснувся рожевим бімбером Пересядько від тугої думки Артема. – Завдання просте – заскочив, ухопив убивцю і вискочив… Без позліток… сусальних…
- От-от!.. Заскочив, ухопив і вискочив!.. – підтримав прокурора полковник Ковтун.
- Там що?.. Радіоактивний фон?.. Чи ще якась біда?.. – колупався далі допитливий Нагорняк. – Чуже князівство?.. Китайці взяли в оренду?.. Чи ви туди… блядин возите?..
- Да пішов ти!.. – стукнув чарочкою на ніжці Веня-начальник, ніжка хруснула, відвалилась, чарка впала, по сукні розлилась рожева калюжка. – У Ходаки!.. І спробуй мені щось там натворити!.. Роздеру!.. Четвертую!..
- Оце я розумію!.. – підхопився награно молодий слідчий. – Команда – фас! Без різних недомовок… Лечу повинність ісправлять!..
- Прапор тобі в руки!.. – зблиснув циганським зубом полковник, дістаючи кисет з конфіскованим тютюном.
Обидва перезирнулися, мабуть, ще хотіли посидіти, сам на сам, прикидаючи варіанти розвитку подій у Ходаках. Вони посилали його, бо сподівались, що він обірве справу на першому епізоді. Зажали гнів, погнали його знов, бо все-таки надіялись, що закриє діло на другому епізоді. Наївні старі пияки у френчах, хіба можна передбачити те, що не піддається розумінню за сукняним, бувалим у бувальцях, прокурорським столом, під неквапливе цокання кутового часоміру, розмахування маятника? Поза часом?.. Упіймати те, що ріже полотно життя, як блискавка небо?.. Хіба можна спрогнозувати каверзи замуленої душі, що втрапила необачним харпаком у трясовину, хоче виборсатись і смикається, тягне за собою вербове галуззя та кожного, хто зопалу протягне руку?.. Хіба можна прочитати книгу, якщо не знаєш літер?.. Ніхто не знає! І скільки на ту інкунабулу не кричи, не тупочи ногами, не кидай її, не рви сторінки, вона ніякої індульгенції – ні начальникам, ані пішакам – не дає: буде так, як має бути, а не так, як ви хочете…
Знали би грубі шиї, натерті підшитими комірцями, як все розгорнеться, то прислухались би до поради Нагорняка, поїхали б самі у Великі Ходаки на розбори!.. А так… Звичка керувати, витягувати грушку з попелу чужими руками ледь не підвела їх під монастир. Через настирливість Артема…

25
Адміністратор Оксана поклала тремтячою рукою слухавку телефону.
І вже за півгодини біля готелю зупинилася, чимось калатнувши під собою, стара, армійського кольору, «швидка». З неї вискочили Артем Нагорняк і Михайло Чорний. Потім випав зігнутий і худий, наче пранико́м випраний, експерт. Поклав стілець біля приступки і з «швидкої» повільно з’явилася задом наперед губата лікарка.
- І на годину не можна залишити!.. – Це Артем Нагорняк.
- До цугундера всіх!.. – У тон йому Михайло Чорний.
- Не здивуюся, коли почнуть стріляти!.. – Експерт нюхав гумові рукавички: тальк чи якась гидота?..
- Люди добрі, ви від мене старші!.. – докірливо сопіла прямокутна жінка. – А наче сказилися…
Слідчий пружно підбіг до жіночого туалету, окинув чіпко труп.
- Це… Галина Миколаївна Ординцева? – Чи то запитав, чи то ствердив. – Значить, історія триває?.. Кому руки сверблять?..
Він застиглим поглядом зупинився на Степанові Шамшурі, а тим часом - до колеги:
- Тало Прокопівно, що скажете?..
У щокатої жінки, яка, як скіфська баба, тримала руки на животі, виявляється, гарне ім’я – Таміла. Вона нахилилася широкою тінню над Галиною Ординцевою, похитала, наче ганчір’яною, головою мертвої.
- Ще тепленька… Задушена… На шиї подряпини. Сліди… У когось під нігтями її епітелій… Може залишився. Будемо знімати проби.
- Все ясно, - зазирав через неї експерт. – Мені тут нема що робити.
Підняв золотий ланцюжок із хрестиком.
- Ігорю Антоновичу, не лінуйтеся, - наполіг слідчий. – Підметіть все, як слід. Он, дивіться, туфелька валяється… Дзеркало… Кахель…
- Зуб даю, половина з них залишила сліди!.. Але як пан скаже, так і будемо танцювати.
- Із зубом ви, будь-ласка, зверніться до полковника Ковтуна, - моргнув до лейтенанта Чорного Артем. – Він у нас по цій часті…
- А де ланцюжок із знаком Скорпіона?.. – витягнула шию Валентина Бирловська.
- Нема, - позаглядав довкола трупа експерт.
- Тільки не говоріть мені… що вбили… за таку дурницю, - скривився слідчий, ніби його заболіла щелепа.
- Нічого не кажу… Вчора… у буфеті… був Скорпіон, - нерішуче ковтала слова подруга. – Розглядала його…
- Гарний, я бачила, - підтвердила Людмила Марчук. – Мені би… йопт… такий. Та дорогий!..
- Треба подивитись у номері, - порадила розсудлива Валюша. – Може Галина сьогодні його не вдягла…
- Годі! Тихо!..
Артем Нагорняк попросив розповісти, що сталося. Перебиваючи один другого, ми в різнобій почали запевняти, що невинні, хоч за образи́ клади, що добрі й чесні, життя прожили, а такого зла не зустрічали, що авторитетні і поважані люди, що нічого не знаємо, що весь час були на виду, розмовляли, сміялися, смакували стравами, привезеними Валюшею та Любою Онищук. Пили калганівку, наїдалися, наче перед смертю, світили лицями, обіймалися, згадували. І на хвилину ніхто не був на самоті. Всі тут ось сиділи! Не можемо пригадати, щоб хтось кудись виходив. Та й Галина Ординцева не вставала з диванчика.
Лунатика-сноброду ніхто не бачить, хоч він довго вештається. Бо всі сплять. Ми теж ніби спали. Нам так здається…
- Коли здається, хреститись треба, - дорікнув нетерпеливий слідчий. – Чи було щось таке, що могло здивувати?..
- Здивували дівчата харчами, - не задумуючись, відповів Борис Дранчук. – Дуже смачні…
- А що підказує ваш тюремний досвід, Олександре Тадейовичу? – взяв бика за роги Артем. – Сиділець ви цигарковий…
Наш потривожений рій усіма своїми старими балухами вп’явся в зніченого чоловіка.
- Якої… репаної матері… переводите на мене стрілки? – вичавив із себе Савранюк.
- Ось у мене виписка, - помахав перед нами куцим папірчиком Нагорняк. – Засуджений на п’ять років. Скоїв детепе… Смертельно травмував громадянку… Де вона тут?.. Марушевську Майю Давидівну, сорок два роки…
- Ну й що?.. На городі бузина, а в Києві дядько, - опирався натиску слідчого Сашко. – Друга година ночі… Я повертаюсь із Будапешту… Сніг заліплює двірники… А вона несподівано випірнула… на велосипеді… перед фарами…
- Це зрозуміло. Та ви про дядька розкажіть, - допитувався Артем. – Себто про захисника… Однокласника Івана Овксентійовича Підпалого.
- Мені його держава надала… Безкоштовного… Я зразу й не туди… Не впізнав… Потім чую – Підпалий. «Здрастуйте, пиріжки з лівером  замовляли?» - прийшов до мене у слідчий ізолятор. І обіймає…
- Погано він вас захищав, що дали по повній програмі – п’ять років…
- Так вийшло… Зате Іван згодом попрацював. Вияснив, що баба десь була на гульках, п’яна виперлась на об’їзну. Знайшов свідків… Аналіз крові їй не робили… На велосипеді не було червоних рефлекторів… Підпалий добився перегляду справи і мені скоротили два з половиною роки…
- Ну-ну… І скільки ваш безкоштовний… здер за цей подвиг?
- По десять штук за кожен рік… Всього двадцять п’ять тисяч американських гривень.
- Нічогенько… Високі ставки! Розрахувалися?
- Продав свою помічницю… «Сканію». Пішов на пенсію…
- А ви не думали… - єхидно так поглянув на Савранюка слідчий. – Підпалий спершу програв справу… щоб побільше з вас злупити. За кожен рік...
- Заплатив би і ще раз, - не піддався на його кпини Сашко. – Коли побачив небо у клітинку… Коли розпач душу рве… Коли поруч туберкульоз бухикає… Я йому вдячний, що витягнув.
- Тоді, може, Підпалому було замало? Може це він з вами… Як то говорилося?.. Захотів звести баланс?.. Закрити рахунки?.. Апетит приходить під час їжі… А ви його ножичком!..
- Ага, і Галю Ординцеву за компанію, - легко підтвердив Сашко Савранюк. – Мені ваші… здогадки… і в носі не сверблять. Не вбивав нікого. Здурів на старість, чи що?..
- Ну… Не вбивав, то й не вбивав, - погодився й собі Артем Нагорняк і черкнув на куцому папірці. – Цікаво, чи ще когось… із вас… Підпалий пригощав ліверними пиріжками?
Ми в один голос заперечили – у нашого колишнього однокласника дорогий делікатес, нам не по кишені. Бог милував…
- Гаразд. А тут ось… Тут! Щось було таке, що здивувало?.. Пригадуйте! Не кожен день у вас на очах вбивають…  
- Галя сказала, що бачила на цвинтарі… - Валентина без своїх цейсів виглядала сліпою і розгубленою. – Іван Підпалий з чоловіком сварився…
- Так-так-так!.. – закивав Артем. – А це вже зовсім гаряченьке… Розкажіть, розкажіть!..
- Та ото й усе!.. – розгублена Бирловська озирнула нашу компанію, шукаючи підтримки. – Бачила, як Підпалий з кимось лобами зійшовся…
- І не назвала цього… другого?
- Не назвала. Не впізнала…
- Хто б то міг бути?.. – картинно звів брови Нагорняк. - Як ви гадаєте, Степане Дмитровичу?..
Втупився у Степана Шамшура, наче крізь оптичний приціл, піднімаючи й опускаючи вказівний палець над столиком.
- Ви де служили?.. – несподівано запитав його Степан. – Розвідка, спецназ?..
- Спецназ, - скосив погляд на ліву руку з татуюванням черепа в береті Нагорняк. – До чого це?..
- Сербія?..
- Ірак, Косово…
- То ви мали би знати, що військові так примітивно не діють… Це не чоловіча війна. Бабська…
- Не вчіть ученого… сухарі сушити!.. – роздратувався слідчий. – У служак, як ви, на старість може башту знести… Тоді нема ніякої логіки, пруть напролом!
- Арештуйте мене, - подав обидві руки Степан Шамшур. – Тільки час утратите…
- Арештуємо!.. – завівся Нагорняк. – Накинь йому браслети! – наказав Михайлові Чорному.
Лейтенант без тіні сумніву клацнув наручниками.
- Скажіть, шановний полковнику, як поживає молодший брат?.. – уїдливо розтягнув речення слідчий. – Я по ваших недавніх дзвінках вирахував його…
Брат?.. У Степана Шамшура є молодший брат?.. Як же ми могли забути?.. Скільки років пролинуло, занесло, як на Синиці, піском і намулом. Щось таке… коливається…  пригадується… Згарки пам’яті... Обірвані дроти… У Дмитра і Лєни Шамшурів була дворічна дитина. Синок… По їхній загибелі Степан виїхав з села. Світ йому був немилий, нічого не бачив, нічого не чув… Галя ніби перерізала нерв… До серця… Паралізувала. Покинув братика на сусідів. Думав, повернеться. Не повернувся, бо побрили в казарму. Не питаючись… Через рік залетів у село – брата нема. Сусіди – не благодійники, у них своїх ротів повна гарба. Здали хлопчика у Ямпільський сиротинець. Там виріс, тамуючи обиду на Степана, котрий зрадив його, відмовився від нього, покинув, як чужого, під плотом. Листівки йому, бачте, слав… Гроші… Це через нього батьки загинули. Побив шибки аптекареві. Побив вікна – тюрма – аварія… У всьому винен брат… Ніякої історії про нерозділену любов малий не чув. Вивчився на коваля, повернувся у сусідню Юзефівку, женився. А в Ходаки – ані ногою. Хіба десь-колись на могили батьків… Ніхто із Ходаків не знав його роду-племені… Та й хто нині переймається чужою долею? В газеті читають – плачуть, а поруч упадеш – переступлять…
- Забираємо?.. – Тала Прокопівна старанно витирала руки готельним рушником над ношами, на які положили тіло Галини Ординцевої Михайло Чорний і щуплий Ігор Антонович.
- Несіть, - дозволив слідчий. – То про що ви сперечались на цвинтарі, Степане Дмитровичу?.. Зі своїм братом… Юрієм Дмитровичем Шамшуром?..
- Не чіпайте брата!.. – Степан часто задихав носом. – Ми з ним говорили… Про своє… У нас є про що поговорити!..
- Може ви просили, а він не слухав?.. Штрикнути Підпалого ножиком?..
- Дурня́ несусвітня!.. Не прив’язуйте. У вас нема доказів!..
- Докази будуть… Зараз Таміла Прокопівна вишкребе у вас з-під нігтів кров жертви… Тоді іншої заспіваєте.
- Я був з усіма надворі. Все сказав!.. Робіть свою справу.
- Чекайте! Галя Ординцева… про Підпалого казала, - знову ні сіло, ні впало вигукнула Валя Бирловська. – Підпалий з кимось сварився… А не Степан Шамшур.
- А може то він з Юрієм Шамшуром лобами зрізався?.. – чіпався за варіанти Артем. – У нас новий фігурант на горизонті замаячив… Хто їх знає, цих братів!..
Тала Прокопівна проворно підсіла до Степана Шамшура, скальпелем пошпортала йому під кожним нігтем, повитирала мокрою ваткою на паличці. «Оце і є джі-джі…», - майнула у мене безглузда думка.
- Зачини його у машині!.. – наказав лейтенантові слідчий.
Той смикнув Степана за руку і повів надвір.
- Може не треба?.. – вступився я за однокласника. – Він там буде сидіти… Над нею… Це нестерпно.
- Нехай посидить, подумає, - безапеляційно відмахнувся Нагорняк. – Вважайте це місцевими тортурами ментів… Швидше дозріє… Зізнається…
- Я би не був такий упевнений…
Мій язик мене не слухав.
- А що накажете?.. – визвірився Артем. – У Грушці Михайло Копієвський пріє, над чистим аркушем ручкою трясе… Зізнанку пише. Думаю: все, клямка! Двері зачиняються!.. А тут далі вбивають!..
Він замовк, задумано задивився, як хутка, не по фігурі, лікарка Таміла шпорталась скальпелем розгубленим бабам і дідам під нігтями, проводила ваткою, нумерувала і підписувала… М’ячик із підписом «Кирило Копієвський» полетів у корзину – коц-коц! – об пластмасове денце і заспокоївся… Щось у цій справі було зле, невимовлене, не впіймане. Вислизає з рук, як верткий в’юн… Точить черв’яком сумніву… Не факт, що Тамілин аналіз дасть козир… Жертва могла себе подряпати, коли оборонялась… Роздивимось ще раз, що маємо. Мотив? Помста. Був любовний трикутник – Степан Шамшур – Галина Ординцева – Іван Підпалий. Ми обираємо, нас обирають, часто це, як у тій пісні, не співпадає. У Степана загинули батьки. Його зрадила кохана. Доля розлучила з братом. Тяжка, кам’яна ноша. Хрест, що спину натер до крові. Як з цим жити?.. Випала нагода – зрізав два кути. Нема трикутника. Відплата настала…
А якщо припустити, що це не Степан Шамшур, а хтось інший ламає трикутник? Може вони всі троє володіли інформацією, вибуховою для четвертого, який ховається, никає тінню?.. Тоді, за логікою, небезпека загрожує й Степанові Шамшуру. Він на черзі?.. Коли й так, то ізоляція йому не зашкодить…
Припустимо, не трикутник… Була четверта сторона. Без взаємності. Тупий квадрат. Перекіс. Перехняблена халабуда. Не збігся вибір. Відвернений погляд. Марення сивої кобили… Хіба можна повірити? Яку вавку треба в собі розколупати, роз’ятрити, щоб сукровиця текла і пекла, п’ятдесят років терпіти, аби відомстити…
- А де були ви?.. – показав на Людмилу Марчук пальцем, ніби шилом уколов у ту розпалену рану.
Жінка губами посиніла, не змогла встати на зомлілих неслухняних ногах.
- Я… тут… сиділа… йопт… зовсім… не… вставала…  
- У неї голова розколюється. Мігрень… - в одну шуршу постали за подружкою поближні сусідки. – Не виходила…
Артем дістав мобільний телефон, у записнику знайшов номер, набрав. На цей раз голосового зв’язку не вмикав.
- Алло! Маріє Іванівно!..
- Слухаю, - тихо обізвалися з того боку.
- Вас турбує слідчий Артем Нагорняк, з Великих Ходаків…
- Що вам від мене треба?..
- Ви сказали, що Іван…
- Овксентійович, - механічно підказала Валюша, яка безпорадно стріпувала з себе застиглу червону помідорову підливу.
- Овксентійович по дорозі мав заїхати у справі. Куди заїхати: в Умань, Білу Церкву чи ще куди?..
- Не знаю… Мене не посвячував… Казав, що його справи дуже важкі і нервові, не врегульовані законом. Не мучте мене!..
- Та все хотілось уточнити…
Дружина Підпалого відключила телефон.
Артем Нагорняк подивився на мене і запитав:
- Ще хочете попрацювати водієм?..
- Попрацюю, - просто відказав я.
- Авто Підпалого в селі, біля буфету?..
- Ну… Я ж не мав часу… Стоїть… - виправдовувався Михайло Чорний.
- Ключі!.. – важким духом дихнув на нього.
Лейтенант кинув йому зв’язку.
- Поїхали, - запросив мене до дверей. – А ти пантруй!.. – Суворо зиркнув на оперативника. – Уже двох маємо…
- Є!.. – вигукнула зі сходів Валентина Бирловська.
- Що є?.. – озирнувся слідчий.
- Скорпіон… У номері. На тумбочці…
- Хто вам дозволив ходити? – обурився Артем. – Шукати?..
- Хотіла, як краще… - кинула перед експертом Ігорем Антоновичем і сіла ображена.
Худий дядько відсахнувся, ніби скорпіон міг скочити на нього і вжалити.
- Мені він нащо?.. Замацаний…
26
Артем Нагорняк не довіряв мені. Мовчав, сопів, втупившись очима у дорогу. Роздумував, аж, здавалося, заціпило його. Цілком логічно. Для нього ми всі під підозрою. Тим паче, що я був надворі, коли вбили Івана Підпалого. Наприклад, накладка вийшла - дві події на одну: спершу впхав ножа у груди Підпалому, а потім уже Кирило Той із жінкою пригріли мене кастетом…
Про мотиви промовчимо – вони випірнають несподівано.
Чому не міг це зробити Сашко Савранюк під час перекуру?.. У нього була можливість і вдосталь часу. Каже, що за машиною поглядав. А якщо не за нею, а за Іваном Підпалим?..
Чи Аня Халявка і Люда Марчук?.. Анна кололася від діабету. Може вони й Івана Підпалого укололи ножем?..
Чи ще якась проказа виходила, а ми не знаємо?..
З десяток комбінацій і всі мають право на життя.
З ким Іван міг пересіктися, щоб аж так – ножем у груди – подякували?..
І друге вбивство в готелі абсолютно точно випірнає з першого.
Недороблена робота. Або зляканий новими обставинами вбивця…
Чужа канва, чужий сценарій не вкладалися мені в голову своїм безглуздям.
А, може, нема ніякої канви і все діялося спонтанно?..
Приїхали до буфету, Артем наказав не виходити, сидіти за кермом. Підійшов до легковика Підпалого, відкрив двері і багажник. Постояв. Зазирнув під килимки. Довго мацав під задніми сидіннями – тільки ноги надвір стирчали. Потім настала черга багажника. Задер повсть, якою накрите колесо-запаска. Нема нічого цікавого. Клацнув збоку схованкою, де зберігався вогнегасник і знак аварійної зупинки. Нахилився. Двома пальцями, наче безцінну небезпечну знахідку, дістав тоненьку течку, скручену у трубку. На капоті розгорнув папери, прочитав. Зачинив легковика. Зробив два дзвінки…
- Ти диви!.. Скільки вірьовці не витися… - Сів до мене. - Який я сліпий… Шкатулка просто відкривалася. Гайда до готелю!
- Щось знайшли?.. – мені кортіло знати.
- Знайшов, знайшов… Сокирку під лавкою. Женіть швидше…
- Не довіряєте ви людям…
- Людям довіряю. Людиськам – ні…
Тут я постарався, наче мене втяла оса. Цікавість аж розпирала. Натиснув на газ.
Біля готелю Артем зразу відчинив двері «швидкої», поманив Степана Шамшура.
- Виходьте!.. Скінчилися ваші муки...
Хотів розімкнути йому на руках кайданки. Але той подав браслети, сам звільнився.
- Як це?.. – зачудовано витріщився. – Хто дозволив?..
- Навчити?.. – Розминав зап’ястя тимчасовий арештант. – Можна банківською карткою… Або коробкою від цигарок… Гадаєте, у мене нема свого татуювання?..
Артем Нагорняк огледів наручники, але промовчав.
Всередині застигло напружене чекання. Любин чоловік на диванчику дзенькав ключами. Аня Халявка забула себе вколоти – вони гуртом радились, чи можна їй відійти, чи нехай на людях колеться. Погодили, що двоє підуть з нею, проконтролюють. Людмилі Марчук гуртом мочили рушник, щоб тамувала головний біль. Влада колективу – страшна і непоборна річ. Валюші не дали сходити до води, запрати спідницю. Любі Онищук – посуд у «Жигулі» віднести. Сашкові Савранюкові – покурити… Таміла Прокопівна чистила й обрізала свої нігті скальпелем, яким брала проби. Експертові Ігорю Ходолі не подобався запах гумових рукавичок – то впихав їх у кишеню, то кидав на бильце дивану. Перед ним блистів ланцюжок Галини Ординцевої зі Скорпіоном. Другий поряд був запакований у целофановому мішечку… Юна адміністратор Оксана, родовід якої ми не могли втямити, загнаною мишкою визирала з-за бар’єру…
- Звари-но мені кави, - попросив Артем Нагорняк, неквапливо всідаючись.
- Еспресо? Американо?.. – запитала дівчина.
Махнув рукою – що даси.
Наш дружний клас, що невигадливо убивав своїх друзів, зачаївся.
Слідчий провів долонею по чистому столику. Поклав перед собою папери, ручку, блокнот, мобільний телефон. Подивився. Пересунув їх місцями – наче м’ячики на полиці. Отак послідовно, краще… Загадково оглянув аудиторію. Настав кульмінаційний момент Еркюля Пуаро з Грушки. Ну, не Пуаро, але теж не останньої людини в слідстві… Пройшов Крим і Рим і мідні труби… Михайло Чорний допустив косяк. Глипнув на нього строго. Якби ретельно обшукав авто Підпалого, другого трупа не було б… В їхній роботі дрібниць не буває. Ігор Антонович також… Окремого запрошення чекає. Ще один твердий погляд, вже на експерта. Артем тягнув час, насолоджувався, втішав себе. Нехай переживають, помліють, потремтять, якщо на те пішло. Бас урвався. Скільки нервів вимотали, старики-розбійники. Ай-к’ю у них високе… Інтелектуали. Життєвий досвід. Гра на публіку… Ще не таких припирали до стінки… Звичайно, тут, по селах, набагато простіше… Он в Шамраївці вийшов один дурень, вдарений мішком з-за рогу, з дубельтівкою до сільради, почав по людях гатити. На війну зібрався за народну владу. Артем його на раз-два скрутив і мордою в спориш притиснув… У Розношенцях положив урукопашну чотирьох бандюг з ломиками – грабували фури на трасі. Більше не будуть – далеко від аптеки відійти не зможуть… На цукровому заводі цілий спрут на шматки пошаткував – вивозили обладнання під машкарою реконструкції…
- Довго думав і гадав, - розпочав, голосно сьорбнувши кави, Артем, - який мотив цих убивств? Без мотиву – нема ключа… А які є мотиви на всі віки – без терміну давності?.. Гроші і помста. З грошима виходило добре – Кирило Той з жінкою одного пригріли кастетом, другого полоснули ножем… Які ще загадки? Вкрав, випив, убив – у тюрму. Простіше простого… Зізнання було готове, бо п’яне гальмо хіба все пам’ятає?.. Ще й не такого може натворити в чаду… Але тут, в готелі, поспішили. На тобі, ще один труп!.. Кирило Копієвський іде у відставку… Вискочив на сухе. І лише одна фраза: Галина Ординцева бачила Івана Підпалого з кимось на цвинтарі. Пам’ятаєте?.. Сварились… Не впізнала. Тут на сто процентів вийшла наперед версія помсти. Правильно, Степане Дмитровичу?.. – позирнув, ніби за підтримкою, на Шамшура.
Степан мимовільно масажував зап’ястя, ще недавно стиснуті наручниками, промовчав.
- У кожного з вас міг бути скелет у скрині… Любовний трикутник, у якому не було кохання, а була смерть батьків Степана Шамшура. Справді, не можна зважити… на терезах… почуття – Галина Ординцева говорила, що нічого не було. Івана Підпалого ми не можемо запитати. Степан Шамшур стоїчно мовчав. Ще одна особа, яка плуталась поміж кутами, Людмила Марчук. Теж, видно, нерозділене кохання…
- Не вписуйте!.. – відгородилася жінка з рушником на чолі. – І так памороки… йопт… забиті… Назад дороги нема. Давно не люблю… авантюр.
- Але вона… Як би це сказати?.. – підбирав слова Артем. - Не з тої породи, щоб убивати ножем чи душити. Я не помиляюся, Людмило Григорівно?.. Вам легше словом ударити, це без крові і болить довше…
- Ви дуже добрі до мене…
- Отож, залишався Степан Шамшур. Як то кажуть, помста – страва, що має бути холодною. Почекав півстоліття – відомстив. Рука не здригнулася…
- Буде вже на мені їздити, - сердито засопів, піднявши верхню губу, Степан. – Не кінь тупий…
- Слова Галини Ординцевої мене збили з пантелику. Якби це був хтось із вас, вона б назвала… А так – незнайомець. Чужий… І в цей момент відкриваю, що Шамшурів двоє – є молодший брат у Юзефівці, який був того дня на цвинтарі у Ходаках. Ну, скажіть, будь ласка, про що я міг подумати?!.
Він демонстративно поглянув на Степана, мовляв, був гріх, даруйте.
- Так, про змову двох братів. Як виявилося, вони розмовляли про своє, сімейне… Цілком можливо. Та й те… Ординцева бачила не братів Шамшурів. Ординцева бачила Івана Підпалого з незнайомцем. Чи міг тим незнайомим бути молодший Шамшур? Міг… Але… Дві сварки на цвинтарі… Для одного… Це забагато. Не в’яжеться… А якщо помста Шамшурів відпадає? Відкидаємо всю ту… Хм-хм… Нерозділену любов. Легенду. Перекази… Що ж у сухому залишку?.. Знову наперед виходить перший мотив – гроші.
- Прийшли туди, звідки вийшли, - вставив і своїх п’ять копійок Сашко Савранюк. – Тільки без Кирила Копієвського…
- Поміркуймо: для Галини Ординцевої – всі незнайомці, бо вона давно виїхала з села. Як і ви… Ви самі без ночі не тутешні… Хіба ви могли когось пізнати із місцевих?.. Ні. Принаймні, не багатьох… Може бачили ту різку розмову, але не надали їй значення. Гадаю, то був…
Артем Нагорняк зробив тривалу паузу, оглядаючи всіх. Ми застигли у передчутті страшної правди.
- Та перед тим, як назвати чоловіка, - смакував кавою, наче медом, цілив у саме серце, - скажу, що непокоїло. Слова дружини Підпалого: він по дорозі мав заїхати у невідкладній справі. Куди?.. – міркував собі. У Білу Церкву, в Умань чи ще в якісь Дерті Чоботи?..
- Сирові Вареники, - ляпнув зненацька, аби розрядити обстановку, Борис Дранчук. – Не тягніть за душу!..
- Якщо так, то просвітку не видно. Глухар…
- Нерозкритих ви не любите, - зі знанням справи – потовкся по тюрмах, пройшов університети – підтакнув Сашко Савранюк. – За висяки вас чистять…
- Чистять… - погодився легко Артем. – З області… Папери, що знайшов Михайло Чорний, були справді адвокатською макулатурою, аж ніяк не проливали світло. Я їх крутив і так, і сяк… Тоді задумався над словами жінки: що значить «по дорозі»? Це значить, вирушити заздалегідь, кудись заїхати? Завернути?.. Відхилитись від курсу на Ходаки?.. Давати гаку?..
Слідчий смакував, прицмокуючи, лінгвістичними тонкощами рідної мови.
- А якщо це значить «заодно», «разом з тим», «водночас»?..
Він розгладив на столі знайдені у легковику Підпалого папери.
- Ну?.. Може хтось зізнається? – грізно запитав. – Облегшить тягар?..
Ми мовчали, ані пари з уст. Крадькома позирали один на одного, ламаючи голову, яке це з нас зірвалося з прив’язі.
- Не тягни, - здвигнувся на стільчику біля дверей заінтригований Михайло Чорний. – Артист…
- Гаразд… Тоді я йду шукати…
Нагорняк випалив без жодних переходів:
- Валентино Валентинівно, а якщо це значить, що він заодно, разом з тим, водночас приїхав до вашого сина Валерія?.. Тоді все стає на свої місця.
Ми побачили, як на гладкому і неслухняно-блідому обличчі Валюші повільно загоряють, розквітають, спалахують червоними маками рвані плями. Прямо на наших очах. На шиї, на грудях, на щоках, на лобі… Теньк! – пляма. Теньк! – квітка. Здавалося, вона ось-ось вибухне вогнем.
Та це півбіди. Щось упало у нас всередині. Упало голосно, наче повне відро з цямриння. З глибочезним відлунням і зойком. Зі скриком. З жахом непоправної втрати. Калатаючи по стінах… По наших сивих скронях… Упало безповоротно, назад не підіймеш… Такий тягар. Намертво… Ми відчули, як нещадними руками колія-вбивці у нас вирізають серця – ось тут вони тріпалися, тепліли, раділи поверненню додому, ловили енергію рідного села, грілися спогадами, били струмом у скроні, жили в грудях, а зараз нема – порожньо, холодно, безгучно. Ніби у ямі. У могилі… Нас підло зрадили. Обманули. Обібрали до нитки. Окрали. Образили. Зламали віру!.. Такої наруги над своїми почуттями не сподівалися. Нами грали, нами маніпулювали, нас використовували. Нам підсунули чужу канву, чужий сценарій, і сказали, що це наша задумка, наша мрія… Наш сюжет… І хто? Валюша, яку ми знаємо з трирічного віку, яка сиділа з нами в класі і кричала за цукерку-подушечку мамі Катьці, що пі-пі хоче!..
- А справа була все в тих же грошах!.. – продовжував без жалю  добивати Артем Нагорняк.
У цей момент жінки зашелестіли таблетками, а чоловіки опустили, наче винуваті, голови.
- Що ви там казали про розмову з Підпалим?.. – слідчий знайшов очима розгублену і підсліпувату Валентину Бирловську.
- Я?.. – стрепенулася жінка, наче їй висунули звинувачення. – Нічого не казала… Про яку розмову?
- Про баланс, закриття рахунку і підсумки… Вам же він?..
- Так-так, тут забудеш… як тебе звати. Була така розмова…
- От!.. Якби ми вміли читати людські думки… Вся розгадка в цих словах…
- Якби вміли читати… - Борка Дранчук зле гупнув кулаком. – То нас би тут не було…  
– Гроші – страшний мотив, - продовжував Артем. - А великі гроші – тим паче. Валерій Зайцев орендував у сільради ставки. Коло них треба добряче попотіти, бо позаростали чагарями… Без техніки не обійдешся. Зайцев узяв техніку у лізинг. На чотириста п’ятдесят тисяч доларів. Київська фірма надала. Він заплатив перший внесок – сорок п’ять тисяч, а потім – пшик! – нема з чого платити. Риба поздихала, доходів катма… Валерій знаходить у Києві адвоката Івана Підпалого, який спеціалізується на неврегульованих законодавством питаннях. Чи сам знайшов, чи хтось підказав, приміром, мама, мовляв, земляк, допоможе…
Ми повернули голови, наче за вказівкою екскурсовода у музеї, до Валюші.
- Знаєте, є дві лінії фронту, а посередині – нейтральна смуга. На нейтральній смузі, співав Висоцький, ростуть квіти небаченої краси. Ось Підпалий заскакував на нейтралку і рвав. Тільки поводився з тими квітами не по-джентльменському. Топтав. Несамовито… Стерв’ятник. Брав половину від виграної суми. Він вигриз у київської фірми техніку. На крючках, комах і крапках, суперечностях… На беззаконні… І  зажадав від Валерія Зайцева двісті тисяч доларів. З собою рішення суду привіз!.. І тут ось на папірчику написано: «Половина – мені!»…
Слідчий продемонстрував папір на фірмовому бланку з печаткою.
- Я погана, га?.. Погана?.. – озвалася Валюша пересохлим голосом. – Скажена сука?.. Нещира, зла, підступна?.. Я така сама, як і ви! Добра, чесна, порядна, справедлива. Нікому ані на рісочку зла не вчинила… Ніколи й не думала, що буду оце перед вами горіти. І кликала вас щиро, хотіла, щоб згадали та порадувались…
Ми її слухали, угнувшись, наче самі були винуваті – не догледіли, сліпі й довірливі, старі  діти.
- А він приїхав, і дай йому двісті тисяч, хоч кров з носа… Де ми такі гроші візьмемо? Заледве назбирали на перший внесок – хату мамину продали, всю худобу, птицю… По селу назичилися… Не хотіла я Валєру пускати на ті ставки. Серце чуло… А він затявся: ні і ні, не трясись, все буде добре. Про нашу славу ще почують в Одесі й Києві. Почують, аякже… Багатів думкою. Набив молоковоз коропами, рипнувся туди, рипнувся сюди, поїхав аж у Черкаси – не беруть. Треба наперед домовлятися… А зимою все поздихало під кригою…
- Він убив Івана Підпалого? – запитав украдливо Артем Нагорняк.
- Не гадала… Що мій син, кровиночка… Здатен на таке… Каже, штрикнув ножем, сам не спам’ятався… Та не сподівайтеся! – крикнула надривно. – На себе візьму!..
- А Галину Ординцеву… За що?
- Бо дурна… Перепудилася… - по-буденному, наче щойно корову подоїла, мовила Валюша. – Вона сказала, що бачила на цвинтарі… Валєру… Згадала у туалеті. Коли посуду мили… Думала… А ні про що не думала. Як у кошмарному сні… Задушила й не подивилася… Валерія було жалко… Тільки про сина… думала.
Борис Дранчук різко зірвався, посунув між столиками до скляних дверей готелю.
- Курве ку доеспрезече феце, - пробурмотів по-молдавськи і повторив для нас. – Курва з дванадцятьма лицями…
- Така не така… Така сама риба, лише болотом смердить, - сказав і собі казна-що слідчий.
Це він так відрізав Валюшу від себе, від юної Оксани Данилюк, від нас, від Великих Ходаків, від усього білого світу, який справді добрий, щирий, порядний, справедливий… І тільки окремі… ось такі… з дванадцятьма лицями… десь-колись… іноді… виринають… і крають наше серце, мовби друге життя хочуть мати. Не сховаєшся від них!..



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Якби хтось ще

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олександр, 18-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84185385704041 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …