Яка нагода! Брати перезирнулися та зрозуміли одне одного без слів. Загалом-то бабуся заборонила їм користуватися човном за якесь чергове неробство-неслухнянство. Та хлопці тим свій гріх не спокутували, не каралися, тому що образилися на стареньку. Покарання здалося їм надміру жорстким: літа в році лише чвертка, тільки влітку й рибалять вони з того човника, хіба ж так можна?! Та нині зранку на дачу причовгала збентежена сусідка, щось сказала бабусі, та поспіхом зібралася та рушила до міста. Вже від хвіртки вона крикнула хлопцям, що по обіді повернеться, та щоб вони самі дали собі раду зі сніданком і не здумали бешкетувати, а якщо на човна бодай подивляться, то не побачать його вже ніколи.
Щойно пролунали бабусині погрози, а сама вона зникла за деревами, хлопці притьмом витягли човна з хати. Так, човник їхній гумовий, надувний, тому й зберігається під ліжком у мішку! – і наразі з тим мішком брати вчвал рушили до води. Там вони миттю накачали човен так, що той аж дзвенів від найменшого дотику, витягли його на хиткий місток і кинули його на воду. За хвилину в човен полетіли вудки та решта рибальського знаряддя, а тоді й самі хлопці вмостилися на стрибучих надувних подушках. Та щойно брати заходилися веслувати, як на березі з’явилася височезна постать і гучним скрипучим голосом владно наказала їм повернутися. Тітка! – і де вона взялася, вона ж була в місті та на дачу начебто не збиралася! Все, приїхали, тепер риболовлі кінець.
Однак все обернулося навіть гірше: тітка бажала й собі порибалити з малими. Такого вони не очікували та загалом не бажали, тому почали щось белькотіти про кількість місць, вудок, черв’яків і риби в річці, а наостанок згадали про нещастя, які досвідчені мореплавці пов’язують із жінками на кораблях. Але тітка на те не зважала, влізла в човен і почала в ньому так вовтузитися, що брати аж застрибали на своїх подушках і мало не повилітали за низенькі борти. Коли жінка вмостилася, вона владно тицьнула поперед себе довгим тонким пальцем і наказала:
- Веслуйте!
І вони повеслували. Мілиною човен сунув так плавно й тихо, ніби й не рухався зовсім, та щойно дістався глибини, почав розгойдуватися та підстрибувати на неспокійній воді. На веслярів і тітку полетіли рясні бризки. Дніпро тут і справді був глибокий, зі швидкою течією, ним гуляли чималі хвилі, а надувне судно по тих хвилях брикало та гарцювало, наче норовливе лоша. Хлопці мовчки веслували, похмуро позираючи на тітку, а вона прискіпливо дивилася на воду, а тоді скреготнула:
– Якір! – і заходилася наживляти черв’яка на гачок, безпомилково або випадково обравши з купи вудок найщасливіше з братерських знарядь.
Якір, тобто кілька цеглин у поліетиленовому мішку, обв’язаному грубою мотузкою, важко шубовснув у чорну воду. Течія та вітер разом підхопили човен і бадьоро потягнули його за собою. Тому коли якір нарешті досяг дна, якірний канат натягнувся та потужним ривком зупинив човен. Хлопці вже звикли до цього, тому заздалегідь вхопилися за розпечені сонцем гумові борти. А попередити тітку вони й не подумали: хто виходить у море, той або знає, або начувається!
І брати побачили простягнуту до них закривавлену руку та здригнулися, їм аж млосно стало від того видива. Замість черв’яка тітка наживила власного великого пальця; величенький гачок пройшов пучку наскрізь, і витягнути його назад було ніяк – на те гачки й мають борідки, аби риба з них не сходила. Риба або недолугі рибалки, які не знають, що…
Хвилі гойдали човна, човен хитав вудку, вудка смикала тітчин палець, а тітка без угаву репетувала та лаялася. Хлопці перезирнулися, видобули з брезентового мішка ножа та перерізали волосіння вудки, на якій теліпався тітчин палець. Ну й що? – вушко гачка також було завелике, аби протягнути його крізь рану, не туди й не сюди, а ще…
– Інфекція! Зараження! Сепсис! Правець! – волала тітка, а вітер розносив понад водою дедалі страшніші діагнози. – На цих ідіотських гачках і тупих черв’яках повно інфекції! В лікарню мене, негайно! Веслуйте до берега!
Тепер брати чимдуж веслували до берега. Хоча тітчин прохромлений гачком і закривавлений палець мав моторошний вигляд, вони потай зловтішалися. Хто тебе кликав, чого лізла, ми ж тебе попереджали… А ще вони сподівалися, що тітка рушить до міста, а їх залишить самих та у спокої, і вони повернуться до перерваної риболовлі. Проте на березі вона звеліла їм супроводжувати себе до лікарні; від болю її голос зробився таким нестерпно-пронизливим, що брати навіть не намагалися сперечатися. Схоже, порибалити їм сьогодні не судилося.
В лікарні все відбулося блискавично: хірург якимось сліпучим згустком металевого сяйва відтяв вушко гачка та одним рухом видобув його з рани. Тоді вилив на палець мало не літр перекису водню, який шипів, як найкраще ситро, крикнув медсестру перев’язати палець і пішов собі. Після «операції» тітка на дачу повертатися не схотіла; вона потягла братів за собою додому, де й здала їх під опіку бабусі, а сама впала на ліжко та почала голосно стогнати. Між зойками та скриками тітка знов і знов розповідала про травму, нарікала на хірурга, медсестру, лікарню та медицину, а тоді знову поверталася до пригоди на човні. Брати сполотніли та аж очі позаплющували: тітка їх виказала, зараз їм буде від бабусі на горіхи за сваволю, хоча через тітку вони й не порибалили зовсім. Однак обидві жінки так завзято бідкалися над тітчиним пальцем, що про хлопців наразі не згадували.
Брати непомітно вшилися на двір і заходилися обговорювати пригоду. Як вони самі не второпали, що треба відтяти вушко? Взяти обценьки абощо та «клац»! Ну, тепер знатимуть: адже їхні пальці також час від часу ловилися на їхні власні гачки. А ще вони дивувалися тому, як безвідмовно й швидко спрацював одвічний забобон про жінок у море: щоправда, найбільше постраждала сама жінка, дивина, та й годі; виходить, той забобон насправді захищав жінок від негараздів? Хтозна! Пусте: вже завтра зранку вони повернуться на дачу, знову візьмуться за риболовлю та інші дачні розваги, хоча, здається, їм ще належить відбути якесь покарання… Та вони сподівалися, що тітчина травма та їхня участь у порятунку її пальця змусять бабусю забути про їхні провини.
Та повернутися на дачу братам ще довго не судилося. Тітчина рана не гоїлася, тітка вередувала, бабуся клопоталася, наче йшлося не про палець, а про цілу руку або ногу. Про дачу, здавалося, взагалі всі забули. Брати марнували час у дворі, розжареному, пересохлому, запилюженому, спраглому серпневому херсонському дворі, та щодня рахували, скільки днів літа їм залишилося. За всіма підрахунками, літа зоставалася дрібка, і брати тихо зненавиділи тітку: літа в році всього лише чвертка, ну от як таке можна було з ними зробити?! Ой, правду кажуть розумні люди: жінка на кораблі до біди! А ще вони сперечалися про той забобон: хоча «на морі» ушкодилася жінка, вона ж тепер потерпала й «на суші», але й брати зазнали втрат, і втрат чималих, вкрай болючих і дошкульних. Адже їм доводилося нидіти в місті та безпорадно спостерігати, як минало літо; виходило, що заборона жінкам бути на суднах мала слушні підстави!
І брати щодня присягалися всіма клятвами, які знали та вигадували, що ніколи й нізащо не дозволять будь-якій жінці ступити на палубу їхнього гумового човна чи будь-якого іншого судна, яким вони спільно або окремо володітимуть. Хай навіть не наближаються!
…Коли аж у вересні бабуся з онуками вибралися на дачу, брати від щастя і про давній забобон, і про власні клятви забули. Вони навіть вирішили запросити бабусю на риболовлю: а ну, як старенька все ще пам’ятає про те невідбуте покарання та про порушену заборону? Але про те їм дізнатися не судилося: доки вони нудьгували в місті, хтось вдерся до їхнього дачного будиночка та поцупив човна, що зберігався під ліжком у мішку. Це було єдине, що взяв невідомий злодій.
Вбиті цією втратою та примарністю надій на здобуття іншого човна, а ще незбагненною, непередбачуваною, а надто невідворотною силою прадавнього забобону, хлопці подалися на берег. Вони видерлися на стару шовковицю край води та з сумом втупилися в недосяжні дніпрові далі. Мовчанка панувала довго, аж доки брати чи не в один голос вибухнули болісним воланням:
– Що тоді баба не замкнула від нас човна!!!
І там, на шовковиці понад водою, брати відновили свої вже колись принесені клятви, а ще підсилили їх новими, такими жахливими та гучними, що над їхніми головами аж зацвірінькали стривожені пташки. Однак і ця нова присяга виявилася марною: нового човна вони так і не здобули, ані спільно, ані окремо, потім бабуся несподівано продала дачу мало не задарма, а далі життя почало неквапно розводити братів у різні боки, і отак розводило їх, доки не розлучило остаточно.
