Чужа канва
Роман
(Продовження-4)
Дороги у Ходаках – це біда. І то легенько сказано. Скільки пам’ятаю, - іржава багнюка, болото, грузька драговина, баюри і калюжі, трясовина. Навесні і восени без чобіт із хати не вийдеш. Посеред вулиць – глибокі рвані колії, вичавлені вантажівками. Пробирались попід тинами, узгірками, поза городами, над плавнями, чужими садами, сухою травою. Перед школою мили в калюжі кирзаки або обчищали об молоді вишеньки, що росли округ стадіону. Руки червоні від холодної води. Під нігтями чорні ободи… Коли з’являлись перші худі стежечки, змінювали чоботи на черевики, тоді наставала полегша на ноги і проблискувало у душі відчуття свята: скоро, зовсім скоро повіє теплий вітер, сонечко висушить багнюку і можна буде бігти босоніж, перекинувши черевики через шию.
Іноді вискакували гороб’ячою зграєю на полудрабок до цигана Мірчі, який розвозив селами аж десь із під Луполового білу глину – незамінну річ для жінок перед Великоднем та восени перед Дми́тром: світлі хати і підбілені стовбури дерев чинили з Великими Ходаками святкове диво. Мірча, вгнувшись, монотонно співав: «Біла-глина-біла-глина-біла-глина-біла-глина-біла… Гли-и-и-ина-а-а!» Богдан Загребельний, старший на рік, знагла курив у рукав за нашими спинами. А ми підспівували Мірчі: «Поїхав по глину, привіз глину, скидав!.. Поїхав по глину, привіз глину, скидав!..» І хилитали ногами. Кошлата циганська шкапа косила оком то в один бік, то в другий, може котрась господиня вийде і тицьне сухою скибкою у зуби.
На степку поміж садами, де висихало найшвидше і прокльовувалася зелена травичка, було наше тимчасове таборування. Звідси ми розходились: одному – на Сахалін, другому – на Ляхи, треті – по хатах, бо вже вдома. Тут на Паску парубки вкопували височезну гойдалку і виколисували дівчат. А ми сиділи поряд, буцались крашанками і зазирали під широкі спідниці. Дівчата ойкали та сміялись, наче їх за п’яти лоскотали. Хлопці стояли на дошці, а дівки сиділи між ногами, вчепившись мертвою хваткою.
- Ой, впаду! Пусти, бо млоїть!.. – верещали, аж мами до воріт вискакували. – Ай-я-яй, не крути, бо зараз за литку вкушу!..
Парубки розгойдувались і пробували прокрутити «сонце». Гойдалка з колод скрипіла і хиталася, наче скаржилась.
По дорозі з школи ми витягували з черевика шнурок, прикочували долонями до кінчика кусок смоли і ловили у великих дірках павуків-тарантулів. Волохаті, лапаті, розчепірені, іноді з коричневою, іноді з червонуватою спинкою, вони хапалися за смолу, ніби пліточки за черв'як. Сіп-сіп! – опустив шнурок зі смолою у діру. Хап-хап! – роздратований павук обхопив наживку. Смолу вони не їли. Просто… Павуки дратувались, що хтось порушує їхній підземний спокій. Висмикнути з діри. Відхилитись мерзлякувато і вигукнути, що твій найбільший, страшенно дебелий і потворний. Показати хлопцям, погойдати перед носами, струснути зі шнурка і розчавити черевиком. Стережись, щоб не забіг у штанину. Не вкусив. То не так боляче, як неприємно. Наче оса втяла. Тоді треба роздушеним тільцем павука потерти місце укусу.
Коли закінчувався мисливський азарт і на горизонті появлялася хитлива постать старшокласника Місюри Черевка, ми готувалися до гри на копійки. У Місюри в портфелі завжди була замашна шайба від трактора. І пів кишені копійок. Ото ті копійки нас і зваблювали. Вибирали рівне, втоптане місце на стежці. Проводили поперечну лінію. Відміряли п’ять кроків (Місюра завжди міряв сам, широко ступав, щоб нам важче було поцілити). З тої відстані треба попасти в купку копійок по три і по п’ять копійок або й білими по десять, п'ятнадцять, двадцять. Залежно від того, які були ставки. Але оскільки ми дрібнота, то й копійки у нас були мідними. По черзі кидали шайбою. Не докинув до лінії – вилітаєш. Перекинув – відмічається рискою. Чия риска ближче до копійок, той б’є першим. Треба ударом шайби перекинути монету з решки на герб. Лупали шайбою по копійках, аж дзвеніло. Деколи монета застрягала у землі на кант. Тоді треба було бити по ній збоку. Найчастіше Місюра прямо зносив купку шайбою. То вона шулікою падала згори, то шурхотіла стежкою, здіймаючи порох, і спинялася на монетах. Ми програвали. Але іноді, коли в Місюри не йшла гра, рука тряслась, а ще ми під той момент кричали, що він город не скопав, корові сіна не намикав ключкою, не напоїв, чи скакали, мавпували, заважали, то пів кишені його копійок переповзали у наші. Місюра добродушно – от, мурашва! - казав, що завтра відіграється. Копійки у нас завжди були побиті, погнуті. На базарі продавщиця за халву не хотіла брати, питала, що ми з ними робимо…
Як висихали глибокі колії, легковикам було зась рипатись за ворота. Мірошник Павло Вербицький, який жив коло нас на Ляхах, якось надумав на горбатому «Запорожцеві» навідатись в Умань. Припекло йому. Гроші були, нестатків не відчував. Жінка забагла телевізора. Чи то він тільки спихав на неї – Палажка була тиха й боязлива. У селі ще ніхто не знав, що таке телевізор, бо електрики не було. Для контори, сільради, амбулаторії Юхим Халявка запускав вечорами неоковирного двигуна (по-сучасному – електрогенератора), що харкав димом, плювався, стогнав, наче пропасниця його ловила, у дерев’яній халабуді під сільмагом і часто надовго вмовкав. З десяток навколишніх хат і собі висіли на тому дроті, в тому числі й Халявчина. А Павло Вербицький по великих святах і вихідних запускав у хліві тріскотливий двигунчик: хвалився, що в нього сват майстер на всі руки, зібрав із різного залізяччя. Притягнув з тракторного стану метрів п’ятнадцять труби-шістдесятки. Приварив знизу диск від лущильника стерні, прикрутив з трьох сторін дріт, на вершечок припасував довгу, наче кукурудзяник, антену. Кілька чоловіків, понукуючи на себе, підняли ту вежу вище хати і виставили її на Жашків – кажуть, звідти ішов сигнал. Антену було видно за кілометр-півтора, аж на Суботи́ та Сахалін. Баби запитували, що то Вербицький таке виставив до хмар? А їм відповідали: мельник з Богом хоче говорити, гріхи замолювати…
Вибрав в Умані «КВН» - «Купив – Включив – Не працює»…
Той «Запорожець» Павло міг засунути собі в кишеню, у широку матнину, а він увіпхався всередину. Руль на волосатих грудях, ноги – калачем. Поруч худенька, наче дівчинка, Палажка. Розігнав і наскочив на засохлу грудасту колію. Газує, гойдає корпусом, тужиться, матюкається, а «горбатий» чеберяє на грудомахах колесами, немовби черепаха, якій «млинок» зробили. Не знаєте, як черепасі робити «млинок»? Втикаєте кілька патичків, на них кладете черевом черепаху. Вона перебирає лапками-ластами, крутить голівкою, а зрушити з місця не може.
Вербицький сам собі «млинок» зробив. Виліз з-за керма, підняв перед легковика разом з Палажкою – переклав. Підняв зад – пересунув. Почухав тім’я і поторохтів далі попри плоти, стежками.
Юхим Халявка вдарив шосе – лущений камінь - з Грушки до контори, амбулаторії і ферми, комбікормового заводу. Греблю коло млина також замостив, бо на тій греблі зсовувались або в ставок, або в Синицю. По Кацанівці встелив частину вулиці грейдером в напрямку Вільхової. На решту доріг не вистачило снаги.
Содом і Гоморра діялись у селі, коли дощило. Заскочив Петро Стародуб, вантажений буряками, додому, бо теща Мотря на причілок завивала: голова в неї болить і тріскає. Відвези, кричить зятеві, в амбулаторію, може таблетку випишуть. Рятуй мене, галасує, виручай, бо зараз дочці скажу, вона тобі всі печінки виїсть.
- Та в мене буряки, я на Грушку маю летіти, - спробував заперечити зять.
- Тобі буряки дорожчі від мами?.. – пафосно запитала теща.
«Щоб тобі курка на ногу наступила!..» - незлобливо побажав Петро і присів на лавці чекати.
Поки баба заганяла гусей і годувала свиню, збирала шмаття з дроту, переодягалася, насунув стіною осінній дощ. А коли падає степова сіра стіна, - з неба до землі провисає розпатлане клоччя, клубочиться, заплутується за верби у плавнях, - то з поля вмить починають летіти чорні бурчаки з масним намулом-чорноземом. Ще до ярка біля Савранюків Петро доїхав, а там вгруз вище коліс. Спинився, наче серед трясовини. Газуй не газуй – тільки бензин вилітає в трубу. Недалеко на полі куняв у гусеничному тракторі Йосько Чужий, Петро до нього: витягни туди до Суботів, а далі донизу вже сам поїду. Йосько звично запитав про пляшку, Стародуб пообіцяв дві. Прикрутили троса, ДТ-54 гребе гусеницями, «газон» пливе з боку в бік, мовби знизу крига. Баба в кабіні, перев’язана грубою хустиною, запишнилась, ніби на весілля їде. Ми поверталися з школи, стали купкою, хихочемо. Ані трактор, ані машина не можуть зрушити з місця. Показували руками, що треба сюди, поближче до узвишшя, до плотів. І раптом трос обривається і лупить Сашка Савранюка по ногах. Відрізав би, та кирзові халяви врятували. Сашко впав і корчиться, несамовито верещить, кусає руки. Кров по губах юшить… Ми поклали під нього портфелі. Ніхто не знав, що робити. Йосько Чужий сів на брудну гусеницю і закурив. Петро бігав коло Сашка і питався, де його болить. На ту мить зі ставків виїхав на бричці-двоколці Юхим Халявка. Коричневий з білими плямами жеребець Микитка виніс його до ярка. Голові було добре, щойно приймав гостя з Грушки, положив спати у рибацькій хатчині, на сітках. Юхим дрімав, а Микитка сам микитив, куди прямувати. Розумний жеребець з начальницькими замашками: міг укусити, хвицнути не зав’язаним хвостом або з’їсти з чужого рептуха кормові буряки. Юхим здивовано прорухався, злетів із брички і давай періщити Йоська і Петра батогом.
- Тиць моя радість… Недороблені!.. Придурки!.. Куди вас чорти несуть?.. – свистіло замашне, плетене з лози, пужално. – А чи вам мізки залило?.. Чи глузд утратили?.. Я вам покажу, хто тут хазяїн!.. Бовдури!.. Вилупки!..
І батогом, батогом, без прицілу, куди потрапить.
Баба Мотря озвалася з кабіни, що то вона винна, що в неї голова болить. Ай-ай, як болить! Упросила зятя. Він по склі втяв:
- Ану вилазь, крива, з колгоспного імущества!.. Щоб тебе нижче пояса зціпило за пупа! Покатаю, стара шкапа!..
Підхопив на руки Сашка Савранюка, сів у бричку, аж та застогнала ресорами.
- Будете ґаблями гній збирати! – пообіцяв чоловікам. – Коло свиней!.. Говори стовпу, а він стоїть!..
Хряснув спересердя Микитку і той завірився червоним оком. Зірвався нести двоколку, людські вікна закидав баговинням.
Відвіз Сашка Савранюка в сільську амбулаторію, там наклали шини і переправили травмованого у Грушку. Ноги не перерізало, але тріщини у кістках були. Щасливий народився. Півтори місяці заживали його рани.
«Говори стовпу, а він стоїть!» - ця фраза кілька разів виривалась у знавіснілого Юхима Халявки. Бо доводили своїм безглуздям до памороків, до білої люті в очах.
По весні дороги висихали, протряхали, вкочувалися колесами краще асфальту. Чоловіки літали машинами, наче шуліки, вантажені чи порожні, з людьми в кузові, здіймали пилюку до неба. Вишню з’їсти не можна, бо на зубах скрипить. Білизну літом вішали сушити тільки на ніч або на горищі…
Нас погнали зі школи в городню помідори збирати. Дивимося – попід лісосмугу летять два шлейфи куряви. Метрів на п’ятсот розтягнувся кожний жовтою шаллю. Отак, як на картині: перед нами помідорове поле, за ним сизе капустяне. За капустою - дорога рівна, під шнурок. Лісосмуга з уже трохи помаранчевим листям. І дві машини назустріч. Бортові «газони» везли ланки. Хлопці, наче японські льотчики-камікадзе, вирішили випробувати один одного на слабу жилу. Не вступали з дороги. Гаврило Анійчин першим крутнув кермо убік. Та було пізно. Вантажівки зачепились бортами. Хрясь! – і дошки на тріски. Трах-бах-бабах! – і авто, як дві більярдні кулі, повідскакували і лягли набік. Крик, ґвалт, плач, лемент жіночий… Біжимо туди. Сапки, відра, хустки, ганчір’я… Потрощені зелені дошки з бортів. І кров чорна, горошком у пилюці. Одна жінка мертва, двом руки відірвало. Дивитись на те було страшно…
- Запроторю!.. С-с-суки!.. – хрипів загнано Юхим Халявка над тим побоїщем. – На віки вічні… Лобуряки!.. Молокососи!.. Злидні!.. Дурний вас піп хрестив! Морди дубові!.. А щоб ви згинули!.. А щоб вам повилазило!.. Розстріляю!.. Без суду!..
Приїхала «швидка» із Грушки, тут як тут вигулькнув Давид-міліціонер.
- Стрєлять нєльзя, - помахав пальцем на Юхима. – А кто у ніх начальнік?..
Халявка хутко назвав завгара Олексія Чабана, прикидаючи, чим ця аварія нагла загрожує йому.
- Нєт, дарагой, - заперечив грузин. – Начальнік у ніх ти! Тєбє і атвєчать…
- Я голова колгоспу, - парирував Юхим. – У мене знаєш, скільки… таких… недороблених? Тища душ…
- А что говоріт закон? Начальнік за всьо в атвєтє!..
- Слухай, казенна душа, чого ти до мене присікуєшся? Чи я тобі дорогу перейшов?.. Чи в кишеню заліз? Чи молодицю… переманив? Ти ж наче нормальний чоловік…
- Чєловєк у формє – власть. Должен єй подчіняться… Вот сєйчас возьму і арестую теб’я…
- Говори та не забалакуйся. Знай міру, - посутенів Юхим Халявка. – Я родінє ще послужу. Он бери цих… Контужених… - Показав на закам’янілих шоферів, які сиділи, угнувшись, під кущем. - Бери завгара… Щоб знав, як за людьми дивитись. І не топчись по серцю. Без тебе гавкати хочеться…
Ніхто не бачив, як Халявка плаче. Серце в нього зачерствіло і груди затверділи. Наче граніт з кар’єру. Та й не знати, чи було в нього те серце. Ото тільки сорочка прикривала, нічого не видно. Ходить, крутиться, балакає, сміється… А так – кремінь, не людина. М’яким ти не годишся ні до сака, ні до бовта. Затопчуть, зжеруть і виплюнуть. Підніжку поставлять. Надурять, як останнього недомірка. Команду не виконають. Розкрадуть усе!.. Злодійські партизани. Шкідники. Свої ж люди, якщо почують слабинку. Він здав завгара Олексія Чабана у буцегарню і жодним словом не зостав за ним. Кожен має відповідати за себе. Так сказав Дмитрові Шамшуру, коли поклав його на те місце.
Але Юхим заплакав…
Після Дми́тра на полях і городах все прибрано, передзим’ям дихає, так, дрібниці полишалися, які не дуже напружують. Зорати клин біля винограднику, кукурудзиння вивезти… Або кормові буряки викопати на городі. Знести вилами на купки і спалити сухий бур’ян. Потім зорати. І не забути попросити Йосипа Терлецького, щоб коло яблуньок піднімав плуга, бо коріння рве, не ростуть, старіють малими. Вже ночі стали довгими, зранку треба нипати потемки. В школі сторож палить пічки, хлопці розжарюють шкаралупу горіха, стискають у зубах і бігають темними коридорами за дівчатами. «Вампі-і-іри!.. Хова-а-айсь!..» Вдарили перші приморозки, руда бурякова гичка на парканах вкрилася крупчастим інеєм. Із плавнів повіяло перегнилим очеретом, баговинням, мертвою рибою. На ставах гуси з подивом вилазили-злітали на молодий льодок і шептали носами у пір’я. Ворони, за звичкою ще з церковних часів, злітали веретеном з ясенів біля клубу, галасували з-під хмар. На морози… Хто взув чоботи, хто – биті валянки в калошах. Зима на порозі…
До млина зі свіжим зерном потяглися машини, мотоцикли, вози, гарби, брички. Дехто привозив по мішку на рамі велосипеда. Два рейси туди-сюди – і не треба перед кимось шапку ламати. Рух, як на базарі. Одні заносили, інші виносили. Заїжджали, вихоплювались вповні на крутому повороті до греблі, впиралися голоблями і лобами. Мать-перемать… На окоренку за кутом млина розпивали могоричі – хто за що після третьої забували. Струшували борошно з шапок і куфайок. Сварилися за чергу. Кооперувалися на дорогу. Прикидали, чи добре цього року Вербицький меле. Відмахувалися від бабів, котрі ловили за руки та обіцяли пляшку. Стояли під брамою, курили, баляси точили, гуторили, аби язик не присох до піднебіння.
І раптом загуркотів у крутому віражі, згори, від ферми, на «шасіку» Т-16 з кузовом попереду Мелетій Горганюк. Він ніколи додому порожнім не їздив – нехай дошку по дорозі підніме, а привезе. Розвернувся на широкому дворі і попер тим кузовом на чоловіків під брамою.
- У-у-у, я вас зараз налякаю, а-а-а, втікайте, а то в штани накладете!..
Розважливі чоловіки повагалися, подивилися, як напирає «шасік» та й повідскакували від дурноверхого Мелетія. Стах Крицький залишився, прискаливши око від цигарки. Не з боягузів… Горганюк по гальмах – пац! А нога у валянку заплуталась у педалях. Пац-пац! – не гальмує. І тракторець з усього розбігу припер Стаха до брами. Аж потім Мелетій відкотився. Крицький впав, захрипів, червона піна виступила з рота. Ніде не видно жодної рани. Синій димок цигарки павутиною виповзав з-під куфайки… Чоловіки підбігли – вставай, не жартуй, та де там: тіло шарпнулося у конвульсіях кілька разів і завмерло.
- Тримайте його! Тримайте під брамою!.. – без свічки в голові кричав за півгодини Юхим Халявка. – Роздушу, слимака… Дурисвіт!.. Покидьок!.. Убивця!..
- Не валуй!.. Спинися! – просили голову притомні чоловіки. – Хвате одного мертвого!..
Ніхто не кинувся тримати зблідлого, наче щойно зо млина, Мелетія в штанях, що змокріли. Юхим сам його притулив, як на розстріл.
- Ти в мене, стерво, зараз дошки будеш гризти!.. Юшкою умиєшся!.. – У три скоки виліз на тракторець і попер з розмаху на браму, аж «шасік» задзвенів, заверещав, як пилорама від грубої колоди. – Підлої матері син!..
Мелетій не рухався. Ані пискнув. Заціпенів, наче заворожений білими від люті, з ковальського горна, очима Халявки. Так би й припечатав його Юхим до дощок, якби меткий та проворний Павло Вербицький, який не втратив тяму, не висмикнув притьмом Горганюка убік.
Тракторець розбив переднього борта, зірвав браму з петель і заглух.
Юхим Халявка впав лицем на руль і схлипнув, наче йому у голові перекинулось, заплакав, скрегочучи зубами.
- Я… Для вас… Останні сили… А ви… Невдячні… Тупорилі… Вражі діти… Набрід!.. Хоч кілок на голові теши…
- Пора, навєрноє, тєбє на отдих, - подав йому руку всюдисущий Давид-міліціонер, який стерв’ятником крутився над Великими Ходаками, над Юхимом – не до шмиги йому був непослух. – К нам… Пор’ядок будєм у тєб’я наводіть. Развьол здесь гнілую демократію. Совєтская власть – ето жєлєзная дісціпліна… Сталіна на вас нєт!..
- А хочеш… я й тебе зараз… на цьому тракторі… припечатаю? – зле глипнув на Давида Юхим.
- Ето угроза? – мацнув за кобуру жандарм. – Я такіх, как ти, во врємя войни прямо в лоб…
- Це пропозиція… Може в галіфе накладеш.
- Ну-ну… Посмотрім… - Диркнув мотоциклом і покушпелив до найближчого телефону, в аптеку.
- То все горілка, - казали жінки. – Проклята горілка…
- А не треба було церкву руйнувати, - нагадували старші.
За такі не соціалістичні змагання – то на полі, то коло млина – Юхимові Халявці, мільйонеру, добре намилили шию, натерли рашпілем до крові, щоб не задавався, не заговорювався, не єрепенився, а пам’ятав, чию шлею носить і хто той упряж на нього натягнув…
