– Його забрали з собою «ніндзі», – побачивши мене злякано промовила Азалія на моє привітання. Її очі були на мокрому місці.
Інга раніше мене примчалася до редакції і вже проникла сутністю того, що трапилося. Вони з Настею Воловик стояли біля вікна з заклопотаними обличчями. Слідів недавнього погрому вже не було.
– Що сталося?
– Ця вся катавасія через той клятий пологовий будинок. Здається Настя там потрапила в якусь халепу…
Азалія хотіла мені розповісти всі подробиці сьогоднішнього наскоку «масок шоу», але Настя перебила її на полу слові, аби донести мені свою правду.
Вона розповіла, що суть проблеми виникла після її відрядження до пологового будинку з метою журналістського розслідування випадків кіднепінгу, на що в моїй свідомості відразу виникли гнітючі асоціації відвідин Лабораторії. Я виразно уявив «Бокс 3» з ліжечками-качалочками в яких верещали малюки… В моїй пам’яті, немов відлуння, вчувалися уривки бесіди з Директором: «Це сучасні мамлюки – майбутні банкіри,.. відморозки-журналісти,.. універсальні солдати,.. урядовці – в них закладена діарема генезису майбутнього суспільства…», – виразно почув я його незрозумілі слова. Сам же Директор, згодом ніби виринувши з глибини Всесвіту, своїм цупким поглядом безцеремонно почав копирсався в моїй розслабленій душі. «Ви вловили сутність моєї викладки?» – запитало мене еманаційне відображення Творця.
– Ні-ні. Тут справа не в Насті, – рішуче заперечив я, стрепенувшись, немов звільняючись від нав’язливої мани.
«Флешка зі статтею про омолодження… Ось причина цього несподіваного наїзду силовиків», – зрозумів я. Але розповісти зараз про це дівчатам, аби їх заспокоїти, я не наважився, а тим паче мені зовсім не хотілося, щоб мене сприйняли за божевільного від спогадів відвідин таємничої Лабораторії.
Що справа з пологовим будинком і Лабораторією чимось пов’язані між собою, я вже здогадався. «Ми з Анатолієм Борисовичем послідовно, досить професійно, були втягнуті Службою Безпеки Директора в сферу своїх інтересів – їм конче була потрібна газета», – подумав я.
– Ви на похованні, чи що? – заглянувши в приймальню стурбованим голосом вивів нас з оціпеніння Генріх Карлович. Він, як завжди, мав заклопотаний вигляд. – О! які люди повсюди! Взрівши мене з Інгою накинувся він з привітаннями. – Ти мені по заріз потрібен. Я вже біг до Азалії, щоб вона терміново відшукала тебе в Буковелі. Дзвонив Анатолій Борисович… Ти мабуть вже знаєш про наші проблеми?..
– Щось є на слуху, але я доки що не в темі.
– Ти заварив таку кашу, що прийдеться всім нам їсти її з одного казана, – Генріх Карлович посварився на мене пальцем. – Так от, він сказав, щоб до його приходу твоє інтерв’ю з генетиком, в якому йшла розмова про омолодження стовбуровими клітинами, було відредаговане і передане на верстку. Ми його негайно опублікуємо в сьогоднішньому номері газети забійним ліхтарем на першій шпальті. Я вже попередив Аркадія Марковича.
– А як він там? Що з ним? – схвильовано запитала Азалія.
– Через годину він прибуде до редакції. З ним все гаразд. Наші правоохоронці трохи перегнули палицю, або ми не зрозуміли раніше надіслане нам їх послання, – якось утаємничено промовив Генріх Карлович. – Флешка з тобою? – звернувся він до мене.
– Так.
Я мацнув бокову кишеню піджака – там лежало дві флешки.
– Пішли до мене, час займатися справами по суті.
– А що ж буде з моєю «рибою», яку я скинула Анатолію Борисовичу напередодні? Там такий злив, соціум був би шокований дізнавшись про маніпуляції лікарів з пуповиною кров’ю, а він обрізав «рибі» хвоста, – запитала Настя.
Генріх Карлович хотів щось сказати дівчатам у відповідь, та змахнувши рукою стрімко вийшов з приймальні. Я підтюпцем ледь поспішав за ним.
Як виявилося флешки були однаковісінькі – обидві жовтого кольору. Мене охопив ступор безвиході. Яку з них подати для оперативного читання? – цього неможливо було визначити, і я, навмання, першу ліпшу, ткнув Генріху Карловичу в руку.
З реакцією на прочитане він не забарився.
– Я не зрозумів!!! Це що за маячня? Ти коли встиг нарити стільки компромату на цього «любого друзяки»? Я цей матеріал нізащо не дам оприлюднити. Це дорівнює самогубству!
Я зрозумів свою помилку і зашарівся, як школяр.
– Вибачте, це не той матеріал. До нього черга ще не дійшла. Ось тут моє інтерв’ю з Директором, – я передав йому іншу флешку.
Моя рокіровка Генріха Карловича не задовольнила.
– Хто тебе надоумив копирсатися в брудній білизні любих друзів Президента? Вони ж зітруть нас в лагерну пилюку! – Генріх Карлович дивився не мене переляканими очима. Ти перетнув межу дозволеного для оприлюднення, а в журналістському середовищі за такі речі можна потрапити і в «підвал».
– Будь ласка, не беріть це до уваги. То моя особиста справа.
– Е-е… ні, друже! Тут джінсою тхне. Ти нашакалив сумнівної новостухи і рахуєш, що ми все це проковтнемо заради чийогось піару? Ми тут всі замішані на одних дріжджах, а тому й страву твою прийдеться скуштувати всій редакції – головне щоб не спектися на гарячому.
Завред, перейшовши на журналістський сленг, виказував свій негатив на прочитане.
– Одна справа взяти інтерв’ю від офіційної особи і бути відстороненим від його сутності, а інше – вгризтися в потаємні справи урядовців.
– Давайте не будемо забігати наперед. Зараз мова йде не про вишки Стойко, а про досягнення наших вчених в галузі омолодження людського організму.
