– Оголошую вас чоловіком і дружиною, – слова ці з уст Алевтини Вікторівни Романюк злітали чи й не всоте за минулий квартал.
Працюючи керівником у службі реєстрації актів громадянського стану, вона керувала процесом укладання шлюбів у місті й прилеглих околицях, тож мусила виголошувати заготовлену фразу рази та й рази.
«Собі б хоч раз таке сказати» – відвідувала іноді думка, як прочанин святі місця, та й поверталася без прощі назад до своєї оселі, наче вічно проклята й незугарна до власного щастя.
Алевтина Вікторівна – це, напевно, надто протокольно сказано. Тридцять два роки – ще не той вік, аби всюди в офіціозі. Аля, як величала рідна ненька, вона й донині була Аля. У себе вдома, сидячи на канапі перед собою та безмовним телевізором, була Аля. На людях, звісно, Алевтина Вікторівна. Без дозволу будь-кому, крім найрідніших, на коротке Аля.
А в долі навіть не знала, чи Аля вона, чи щось серйозніше з батьківським іменем на причепі – а от чомусь не щастило. Як ото не щастить світу за вікном бризнути серед січня травневим розмаєм, так і їй не велося на супутника життя.
«Певно, траплялися безголові та нетямущі, от і не клеїлися до думки, як не клеїться сухий осінній лист до чого б то не було,» – втішала себе, коли гризло душу непогамовне бажання бути, як усі, при сім’ї та паростках будущини й поважності.
Линула в минулі літа – й погоджувалася з виколисаною по самотніх вечорах думкою.
Антон – перше її кохання й захоплення, він розпластався серед шкільних років і манив, манив за собою, як манить далеке небо закоханого в нього.
Тоді була дискотека в середмісті, вона там добряче задала жару, вийшла на вітер, аби схолонути, а він стояв побіля ліхтаря, кремезний, весь, ніби криця, стиснута в булаву, чи чогось чекав, чи просто дивився крізь скло на вечірку в нічному клубі.
– Гей, парубче, – сміхом обізвалася дівуля, – а чом танцюєш з ліхтарем, гейби дівчат на світі не стало.
Він поглянув якось повагом, наче ведмідь, повертаючи важку голову, чи то всміхнувся, чи й ні, але відповів:
– А нащо мені дівчата, шукаю кохану.
– Довго? – поцікавилась.
– Відколи маю таку можливість, – був серйозним.
– У тюрмі сидів, що не мав досі? – зверхньо мовила.
– Ні, в дитинстві, – повів плечем.
– І довго збираєшся шукати? – не вгавала.
– Не знаю, – щиро, простодушно відповів, – на таку музику в душі білетів не продають. Коли заграє – не знаю.
– А я що, не годжуся для скрипки? – мовила виклично.
Подивився – ну, достоту ведмідь – ледь голову нахиливши, зітхнув:
– Мені не потрібні ні скрипки, ні віолончелі, я потребую всього оркестру зразу.
Надула губи:
– А-а, ну, ми для цього мізерні.
Та й рушила назад до вечірки.
– Та ні, не мізерні, – почула навздогін, – гонорові.
– А ви потребуєте покірних? – зупинилась, озирнулася впівоберта.
– Щирих, – дивився в очі, – отаких, як ти, тільки щирих і не насмішкуватих. Серйозних.
Повернулася до хлопця.
– Серйозних, кажеш? – чи то перепитала, чи застовпила місце. – То я сама серйозність. Чесно.
Сподобався. З першого погляду. Дарма, що ведмідь з виду, в око впав, наче маленька мошка, поліз попід віями в саме серце – ні видобути, ні сльозою змити, ні витрусити.
Так з ним у душі й залишилася доучуватися останній клас у школі.
А як він любив!!!...
Він носив її на своїх ведмежих лапах, мов кришталеву вазу – незграбно, але так боязко, нібито остерігався розбити об краєчок столу, що знаходився за кілометр від нього. Він мався здмухувати з неї пилинки, але боявся своїм могутнім подихом розколошкати її зачіску, тож пилинки збирав устами тонко та ніжно, начебто з найтоншої квіткової пелюстки. Він просто її кохав – усю, до найтоншої лінії її стану, до найменшого вигину її брів, до найтихішого її слова, мовленого в нічний час поза ним.
А коли вона привела його до своїх батьків, він відразу полюбив і їх, бо вони виростили для світу й нього неземної краси самоцвіт. Їй треба було відповісти взаємністю.
– А ти коли мене своїм батькам покажеш? – перепитала.
Чомусь знітився, буркнув:
– Колись покажу, встигнеться.
І все не показував. А вона наполягала.
– Ти що, мене соромишся, чи як? – нарешті втратила терпець.
Мусив везти на оглядини.
В сусідню область, у далеке забите сосновими лісами село.
Коли пахкаюча чадом маршрутка якось доклигала до того села та викашляла їх перед напіврозваленим клубом, він зніяковів зовсім.
– Бачиш, сюди не було чого добиватися? – відвернувся.
– Ну то й що, – підбадьорила, – батьківщину не вибирають.
– Батьків теж, – хилився Антон.
Вона якось і уваги не звернула на ту биту багатьма вустами фразу, але коли вони добрели попід зігнилими тинами до якоїсь не хати, а руїни, вона вжахнулася.
– Оце тут живуть твої батьки? – не повірила власним очам.
– Вони п’ють, – зітхнув, – дико й безбожно.
– Як п’ють? – чи то не втямила, чи то ніяк не могла повірити в реалії. – Нащо?
Не відповів, натомість переступив через повалену на землю, давно прирослу травою хвіртку й рушив до оселі.
Боязко рушила за ним.
Скрипнув хатніми дверми, відчинив отвір у щось чорне й непривітне.
– Заходь, раз так просилася, – мовив приречено.
З отвору пахнуло таким духом, що, здавалося, й горобці на побитій сухістю яблуні позакривали дзьоби.
– Я туди не піду, – враз запротестувала.
– Ну й слава Богу, – чомусь аж зрадів Антон, – тоді поїхали назад у місто. Щоправда, годин чотири доведеться почекати на зупинці.
Тим часом з хати виповз не то чоловік, не то купа брудного мотлоху. Теж великий, як ведмідь, от тільки весь облізлий і синій.
– О, синок, – прошамкав брезклими губами, – а це хто, чи й не краля твоя? – вказав на Алю. – То веди в дім, приллємо.
– Мати де? – глухо перепитав Антон.
– Спить ще з учора, – белькотів батечко, – ми вчора врізали до всрику, тепер гніздимося на ліжку весь день. Але я її розколиваю. Ти щось привіз? – оцінююче окинув поглядом кульок у синових руках.
Аля злякано дивилася на Антонового батька, на котрого так був схожий її коханий, і раптом різко розвернулася й пішла геть.
– Вона куди ото? – чула позаду голос батька.
Антон наздогнав.
– Не тікай, Алю, – мовив, – я з тобою.
Йшла швидко та мовчки.
– Це ж і ти зап’єш колись, – нарешті випалила. – Гени, вони однак знайдуть.
– Я заховався у спорті, мене не дістануть, – усміхнувся парубок.
– Антоне, між нами все скінчено, – повернулася до хлопця, видихнула тому в самі очі.
Той лиш отетеріло кліпав очима.
– Гени оминули тебе, не оминуть наших дітей, – випалювала своє кохання. – Я цього не хочу.
– Ти що це верзеш? – обуривсь Антон.
– Я не верзу, Антоне, – прискорювала ходу, – але я ніколи не піду заміж за сина алкоголіків. Ніколи.
– То я ж не алкоголік, я взагалі не п’ю, – зупинився й розвів руками.
– Те нічого не значить, – уперлася розумом супроти серця. – В тобі погана кров. Та в нас не сім’я буде, а порнографія. Сині діти – фу, прощай, Антоне.
– Звідки тобі знати, які в нас будуть діти? – гукав навздогін, якось ураз відставши від неї.
– Подивися на своїх батьків, – відповіла. – І не руш за мною, – зупинила, як рушив за нею. – Ти з поганої крові, ти мене не гідний. Я ж тобі казала, що я надто серйозна. Я живу розумом – і все тут.
– А як же серце? – по губах його прочитала.
– Серце – купа м’язів, та й по всьому, – пояснила. – З нього нічого, крім крові, не сочиться. А в тебе вона погана. Дуже.
І пішла. Він навіть не наздоганяв. Вернувся, напевно, до батьківської хати.
З того часу його не бачила.
А її серце, ота окреслена нею купа м’язів, чогось не хотіло тільки переганяти кров. Усе кликало кудись до одного гуртожитку, де мешкав колись її Антон.
Навіть сходила, розпитала, куди подівся такий і такий.
– Десь поїхав на село до батьків і більше не з’являвся, – пояснили дівчині. – Дзвонили йому на мобільний, то взяв трубку бозна й хто, проварнякав, що Антон кріпко запив.
«О, я ж казала, що погана кров, – якоюсь сатанинською думкою освітився мозок. – Жени його, Алю, жени.»
Вона й прогнала. Перекреслила його на півсвіту ведмежі сліди тоненькою рисочкою розумної жінки – та й усе.
Щоправда, креслила якось пунктиром, інакше не здобула б на стороні дитяти.
Того ж року майнула на море. І там, серед лагідних хвильок, раптом побачила його. Сидів на «банані», чекав клієнтів, могутньою спиною до неї, м’язи та бронзова шкіра.
– Антоне! – аж скрикнула з несподіванки.
М’язи заворушилися, з-поза ведмежої шиї повернулася крита «блайзером» голова та глянули на неї зеленуваті очі.
Ні, це був не Антон, але до чого ж схожий. Ні, не лицем, поставою. Ну, ніби Антон з горя й розпуки змінив собі обличчя.
– Я – Євген, – відрекомендувався юнак, – але готовий зайняти місце Антона.
Навіть не знала, що нею вело понад морськими берегами.
– П’єш сильно? – тільки перепитала.
– А до чого ця балачка? – білозубо вишкірився парубійко.
– А батьки п’ють? – стояла на своєму.
А він зареготів.
– Усе бачив, про все питали, але чи п’ють батьки – ще ні разу, – не вгавав, сміявся й сміявся.
З його сміху зрозуміла, що не п’ють. Тож і пішла за отим Євгеном. До межі. І за межу теж.
Усе здавалося, що йде за Антоном. Пару разів, коли могутнє тіло крило її всю та рвало її долини солодким щемом розіп’ятих гір, кричала-стогнала:
– Антоне, Антоне!
Могутнє тіло не противилося тим крикам, знай сопло та вершило свою справу, щоби по закінченні морської вакації щезнути з її життя на віки-вічні.
А слід лишило. З міжгір’я раптом защеміло новим насінням.
Рвалася до білих халатів, аби приорали плід, але вусатий старий лікар, обдивившись заражені простори, виніс вердикт:
– А вам, жіночко, я б абортуватися не радив. Можете втратити здатність на плодоношення в майбутньому. Є тут у вас деякі нюанси, що мене тривожать.
Алина мати, вчувши той вердикт, раптом узялася кригою, панциром, бронею стометровою:
– Роди. Не захочеш ти, я виховаю дитя. Але калічити себе я тобі не дам.
– Нащо мені відгук дурного гріха? – противилася дочка.
– Гріх був би, якби розплився білою сметанкою по морю, – грубістю розразилася мати. – А це не гріх – душостворення. І проти того гріха, на який ти націлилася, морський гріх буде іконою святою, а не гріхом.
Отак і родила дитя, хлопчика.
– Буде Антоном, напевно? – якось ніби стверджуючи, запитала мати.
– Ні, – твердо стала супроти, – бо ще й через ім’я геном п’яниці пройде по своєму окультному фарватеру. Буде Жоржом. Жоржиком, – і всміхнулася, як усміхається мати.
