Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44612
Рецензій: 87289

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

ЧУЖА КАНВА (Продовження-3)

© Boris, 15-08-2017
Борис Крамер

Чужа канва
Роман
(Продовження-3)
17
Кирило Той сидів на Горлику. З цього боку туди треба їхати по дамбі через Котлован, через Кацанівку, біля Домотдиха (отак одним словом, бо у Ходаках ніхто не скаже Будинок відпочинку, хоч язика відріж). Хлопці приходили з армії і казали: Домотдиха. І нема нічого дивного. У селі, де зірвали козацьку церкву, міг бути тільки Домотдиха. Хоча ще зі старовини це будинок пана Конєцпольського. В літню пору там грав сурмами дитячий табір. По четвергах і неділях під могутніми шовковицями крутили кіно, грали танці. Хлопці-дембелі ходили туди до чужих дівчат-вожатих. Каленик заряджав кіноапарат бобіною з плівкою, вивішував полотнину екрана на гілляку, запускав шнурком однофазний двигунець – і кіно починало тиркотіти. А ми, дрібнота босонога, іноді Каленеві перемотували плівку (всі свистіли, якщо коні скакали назад), подавали бензин у пляшці, тримали екран, коли вітер налітав… Запам’ятав те кіно з другого боку, навиворіт, бо сиділи за екраном, витрішки продавали, поштурхувались та поглядали, хто яку обіймає…  
Горлик – біля колишньої ферми. Звідти давно хуткі люди повтікали, недобрим словом згадуючи Юхима Халявку. Свиней років двадцять нема, будівлі розтягли, цеглу обтесали і пустили на будови, транспортери розклепали і постелили на подвір’ях замість доріжок, навіть стовпчики з паркану вихитали, - а їдкий запах гною, силосу, перепрілої соломи досі накриває вулицю.
У Великих Ходаках люди винахідливі – все, що легко лежить, - зникає, наче корова язиком злизала. Це був такий протест проти халявчиного батога.
- Партизани довбані!.. – лаявся на всі заставки Юхим.
- Lecken Sie mir Arsch! – відповідали соковитою і калиновою, у перекладі, звичайно.
От посіє він коло воріт конюшину – яке пришелепкувате не вийде вечерком та не натопче у мішок зелені – кролям, свині чи корові? Або що там?.. За сівозміною. Кукурудза? Молочна, молода – у каструлю, зріла – у комору. Цукровий буряк? Прямо в яму з машини кума, коли везе на цукроварню. А соняшники!.. Це така молотьба звіддалік лине до села… Береш мішок, зручну палицю і шелестиш кусючими, наче рашпіль, почорнілими заростями подалі від обійстя. Зірвав головку, засунув у мішок – телеп-телеп! – оббив палицею. І на горище. А зимою - у Грушку, там хитрий заготовач, по-сучасному, цеховик, міняв на олію…
Давид-міліціонер регулярно диркав мотоциклом попри ворота, винюхував, Юхим Халявка вставав на бричці, наче ховрах на горбку, витягувався, прикладав руку дашком, відтягував вухо – дарма, партизани не в тім’я биті…
Одного разу Гафія Добронога прямо на того череватого ховраха виперлася з клумаком на плечах.  
- О!.. - І сам отетерів Халявка. – Боже помагай, Гафієчко!
- Казали боги… щоб і ви… помогли… - Розгублена Гафія поглянула на стежку у соняшникових нетрях – пізно втікати.
- А чого ж!.. – грізно погодився Юхим. – Тільки ти йди попереду, а я за тобою на бричці… Но-о-о, пішла, курва злодійська!..
І погнав жінку з клумаком, що став зненацька тяжким, наче піском насипаним, вздовж вулиці. Та пужалном свистів.
- Неси, срако голодна!.. Хай люди дивляться!..
Пробігли попід хвіртками, ніби пастух і вівця, коло воріт здер того лантуха, аж зі шкірою, висипав зернята.
- Дарую!.. – великодушно відпустив Гафію. – Клич і на другий раз… Поможу!.. Тридцять трудоднів заробила! В мінус…
Жінка зачинилась, зо два дні лежала, мовби мертва, потім їй урвався ретязь і вдосвіта вискочила гола й боса – розкошлані, клоччям, патли, білі, наче порожні, мішечки грудей, з яких давно висіялась мука, звурджений погляд – на греблю, топитися. Вчепилася в залізні рейки, перехилилась, висить. Вагається… А то був якраз четвер, базарний день. Люди піймали її над кам’яними порогами, зняли, вкутали в куфайку, припровадили у хату…
Микита Худанський батогом не відбувся – теж у четвер, після базару, поночі приперся з бідоном на тачці до будки з гасом, зірвав ломиком колодку, націдив по вінця, кран не закрив – чи то, щоб не знали, скільки вкрав, чи поспіхом забув – керосин із резервуару втікав у яму, на тому місці Корнелій Лозовий ухопив собі ділянку під забудову, то в криниці смердючі райдужні клепки плавають до цих пір, і потягнув злощасний бідон під хлів, у бузину. Ху, ху, ху – сухоребрим гнідим у шлеї, шкроб, шкроб, шкроб – голобіськи у кирзаках, а липкий дух гасу мокрим мотузком за ним услід. Заправив каганець, почитав кусок газети з-під оселедців і закуняв. Та не встигла лампа догоріти, ще тільки розвидніло – рум у сіни – Давид із патичком, по галіфе хльостає. Впаяли три рочки, як почесну грамоту виписали…
Та найзагадковішу історію втнули ходаківські партизани з трубою від котельні. Коло величезного клубу Юхим Халявка надумав притулити котельню. Управління комплектації з Умані завезло котел на дровах і трубу метрів на десять. Лежала собі в бур’янах, руки не доходили. Всі бачили – ось вона, іржавіє, забута. І раптом додивилися – катма! Поцупили!.. Як ти її украдеш – з Умані везли на машині з розчепіркою на колесах. Вулицею не покотиш, на плечах - пупець розв’яжеться… У кого розв’яжеться, а в кого – ні. Ярема Тимофійчук, у якого всі сорочки порвані на раменах – що не купить Ганіся, - нахилиться чи повернеться, - трісь-трісь, а щоб тобі добро було! - з трьома своїми лобуряками, які залишали за собою сліди сорок п’ятого розтолоченого, перенесли здобич під садок, викопали канаву, загорнули трубу і зверху посадили вишеньки. Осінь, городи зорані, сади скопані – комар носа не підточить. Вжалений Халявка матюкався і шаленів: не могли вкрасти, потягти, не під силу таке людині без крану, без машини! Виходило, що це він десь змахлював… Приперлася комісія з району, ходила з Давидом по дворах, зазирала попід плоти, під купи хмизу, за походом все перевертали, мало що тарілки не рахували - нема труби, наче у ріці втопили. Зібрали збори у клубі, в президії сидять нахмурені районні пуриси, Юхим розпинається та ледве не стає на коліна, щоб повернули трубу, бо то комплект, нову треба купувати втридорога, - ніхто ані мур-мур, слухають і мовчать, тільки котресь підкинуло ідею, що то могли бути механізовані вурки із Кам’яної Криниця чи Шамраївки. На тому комісія й вирішила: просіяти решетом сусідні села…
Літ через двадцять, як за Халявкою вітер засвистів, коли Давид-міліціонер пішов на той світ нечистих тлумити, а крислаті вишні почали всихати, постарілий Ярема зі своїми нежонатими – від них молодиці втікали, як чортиці від ладану - биками відкопав трубу і здійснив мрію, план стратегічний – уложив і зацементував її коло воріт, щоб нестримні дощові бурчаки, у завію і негоду, плинули убік, по розбитому провулку, а не на подвір’я.
- І воно того було варте?.. – запитав я, уздрівши його задоволеного, наче після трьох чарок перваку, на ослінчику біля хвіртки.
- Ти знав?.. – розважливо – що вже там станеться – запитав дід Тимофійчук.
- Всі сусіди…
- Чого ж не шепнули… Халявці?
- Такі труди… Гераклові… На зло!.. Із принципу! Щоб з батогом… не задавався…
Старий Ярема витягнув аж на дорогу свої драбинясті голоблі – брудні мізинці висунулись у дірки розтоптаних, без шнурків, черевиків, прищурився хитрим оком.
- По секрету… Халявка знав про трубу.
- Знав?.. – не повірив я. – І мовчав?..
- Років через два… Коли перегорів… Хтось цокнув язиком. Припер сюди «Віллісом». А ми стали вчотирьох на воротях. У мене в руці кривий сікач… Гострий… Свиней валашаю… Кажу… Ступиш на подвір’я – відріжемо одне. Одненьке… Більшого та труба не коштує.
- А він що?!.
- Крякнув… Буга-га-га! – зареготав. Аж розпирало його. Від утіхи. Халявчині яйця дорогі… Гиржить… Буга-га-га!.. Обізвав нас дурнями коло… колоритними… Що воно таке?.. Тільки через мій труп!.. – гаркнув. Поки я бігаю, не подумайте класти… Витягувати!.. Засаджу! Ну от, ми й чекали…
- Двадцять літ… - зачудовано промимрив я. – Це ж треба – стільки чекати! Ви справді колоритні…
Що тут додати?..

18
Кирилові Копієвському і кільком його сусідам ферма не заважала – вона в’їлася їм у печінки і шкіру, в одяг і лахміття, дихали, як рідним, тим силосно-солом’яним  сопухом.
Очевидно, світло фар стало у селі серйозним подразником, особливо на околицях та хуторах, бо якщо глибокої ночі до тебе добивається машина, жди якоїсь прикрості. Ще й коли всередині тенькає, позаяк… Знаєш, чого. Кирило сидів на порозі, курив.
- А чого це ви, той, шляєтесь уночі?.. – Позіхнув, пошкрябав волосаті груди. – Добрим людям, той, спати не даєте?..
- Скучили!.. За тобою! – Михайло Чорний скрутив йому руку і турнув у темні сіни, аж відро чи балія заторохкотіли. – Закрий свою п’яну пельку і без команди не смерди!..
Відчинив хатні двері і підштовхнув Кирила до брудного, замасленого стола, на якому шарами прилипла шкаралупа від картоплі в мундирах, варених яєць і куски газети, шкірки оселедця, хребці тюльки, крихти черствого пряника і халви, притиснув, у чоловіка баньки вирячились.
- О!.. Японська мама!.. – вишпорталась на ліжку з-під рядна чорнезна, мов циганка, запухла, з синцем під оком, жінка. – А що це… Кириле… за гості такі?..
- Сиди, той, тихо!.. - Процідив слиною у стіл Кирило Той.
- Розказуй, де гроші?.. – майже по-дружньому запитав Михайло Чорний, защипнувши кайданками його руки за спиною.
- Які, той, гроші?.. – Не сприйняв тону господар хати.
- Гроші людей, яких ти пограбував!.. – Знову буцнув його лобом до шкаралупи лейтенант. – І вбив!..
- Я нікого, той, не вбивав!.. - Заслинений смикнувся Кирило. – Не треба на мене, той, вішати…
- Ніхто на тебе не вішає. Ти сам собі повісив. Років п’ятнадцять суворого режиму. Або й довічне, бо ще є розбій… І твоя немита шмара також загримить…
«Немита шмара» пірнула під рядно, немов хотіла сховатися від тюрми, потім пошаруділа рукою у купі брудного лахміття.
- Осьдо!.. Нате!.. Удавіться!.. – Тицьнула перев’язану вузликом ганчірку.
Лейтенант кинув той вузлик сільському голові.
- Порахуйте!..
- Ми, той, складали на ремонт хати… Думали, почнемо… - Відхлинув від стола Кирило. – А ви, той, забираєте…
- Перестань дурня клеїти!.. – знову скрутив йому руку оперативник. – Де ніж?..
- Який, той, ніж?..
- Яким ти вбив чоловіка!
- Нікого я, той, не вбивав!.. – Здається, по-справжньому злякався Кирило. – Хоч шкіру, той, деріть, не вбивав!.. Вона он свідок…  
- Який свідок?.. – скептично оглянув напівп’яну жінку Михайло Чорний. – Вона забула, який сьогодні день і як її звати!..
- Осьдо скажу… Сьогодні субота. Нє, неділя… А, може, понеділок?.. Звати мене Анто… гм-м-м… ніна… Тося… Тоня… Жабуринська…
- Вона скаже все, як їй звелять, - авторитетно запевнив Кирила лейтенант. – І підпише… Що ти зарізав людину.
- От ще… Налетіли… Нікого я, той, не різав…
- Різав! Свідки є… Не викрутишся!
- Відпусти, той… - присмирнів Копієвський. – Розкажу, той, як було…
- Вісім тисяч п’ятсот сім гривень, - відрапортував сільський голова, поклав гроші на стіл і перевірив свої кишені.
- Ваші?.. – запитав мене Михайло Чорний.
- Мої тисяч три з половиною. - Подумки порахував я, скільки було, скільки розтратив. – А решта – Івана Підпалого.
- Перший тайм зіграли, - задоволено сказав міліціонер. – Приступаємо до другого… То де ніж?
- Нема, той, ніякого ножа, - затявся сільський крадій. – Нікого я, той, не різав… Кастет, той, маю. Он тамо дістань, той, з мисника…
Лейтенант кивнув мені, щоб я дістав. На полиці у пощербленій кварті справді дзенькнув кастет – чотири великі, зварені докупи, гайки, сяк-так обшліфовані точилом.
- Мушу з тебе кліщами тягнути? – нагадав про себе оперативник. – Кажи далі!..
- Тося город сапала, той… Парасці Сабат. Ну, ми, той, посиділи… Параска, той, нарізала сала… Хліба, той, було мало… А вона, той, млинці спекла… Поставила, той, пляшку… Ми її, той, приговорили… А потім, той, ми у Параски позичили другу… І теж, той, випили… У Параски, знаєте, скажена… той… самогонка. А як смеркло…  пам’ятаю… приплівся, той, сусід Сабатки… Семен… Як його, той?..
- Пропускай!.. Що далі?.. – з нетерпінням слухав ту балаканину Михайло Чорний.
- Сьома теж, той, позичив у Параски пляшку… І з нами, той… За компанію… Добре було… Швидко стемніло, той… Ну, ми, той, пішли додому… А коло буфету, той, купа машин стоїть… Світло, той, горить… Двері рипають… Співають… Гуляють, той… Оцей, - показав на мене, - до машини, той, приплентався… Відкрив, той, багажник… Ну, я його пригрів, той, поза вухо…
Я мимохіть помацав рану, що боліла під бинтом. Ай!.. Нічого собі пригрів. Міг убити страшними тими гайками… Трохи нижче, на скроню… Як людина не шанує чуже життя?..
- Положив, його, той, на траву… Збоку… Акуратно, той, положив… Нехай не обижається… Дістав, той, з кишені гроші… З багажника, той, сумку взяв… Там, той, книжки, сорочки… Ми ту сумку, той, потім сховали під греблею… Вийняв, той, колесо, домкрат… І Тоня тут мені, той, шепоче: під стовпом, коло буфету, п’яний лежить… Удача пре! Ми з сумкою, той, пішли туди… Мац-мац по кишенях, гроші, той, телефон… Ще у нього, той, ключі були і, той, документи… І тут я, той… Чую під рукою мокре. Слизьке. Той… липке. Дивлюся, той, а в нього на грудях, той, кров розпливається… Отак юшить. Хтось перед нами ножичком, той, вколов… Тося, той, хотіла закричати. Я її кулаком, той, заспокоїв… Ми, той, склали  все в сумку – гаманці, телефон – і, той, прикидали чакалою під греблею… Можемо, той, показати…
- Це правда!.. Чиста правда!.. – Зобразила чесне циганське лице із жаб’ячими очима Антоніна. – А він мене кулаком… Осьдо… Синяк…
- Гарно співаєте. Та музика не ваша… Моя! Пакуймо їх у машину, - наказав  нам, ніби підлеглим, Михайло Чорний.
- Чим так смердить?.. – Оглянув я задрипану, наче гуси ночували, конуру Кирила Копієвського.
- Брагою, - відповів сільський голова Лозовий. – Вони квасять брагу з буряка, щоб менше цукру кидати, а буряк вже старий, гнилий, лінуються варити, та де там, не дають пійлу навіть зіграти і цмулять, як вужі…

19
Ніч наступила у тривозі. Того й слід було чекати – вони не спали, крутились по хаті, світло горіло у всіх вікнах, немов би готувались до гостини чи у якусь наглу дорогу і крадькома поглядали на телефон, що мирно дрімав на підвіконні. Сьогодні дзвінок запізнився, не теленькав, може й взагалі більше не озветься, може ніч злякалась чоловікових окриків і погроз та й втихомирилась. Якби ж то так!.. Господар якраз скручував розібраний карбюратор від мопеду – гарна штука, не велосипед і не мотоцикл, добре їздити на роботу в кузню, прошмигнеш по найтоншій кладці, не треба до мосту пертися, і бензину багато не їсть, як тут ключ йому вивернувся з руки – пластмасовий свіргун на вікні затрясся, загудів і замигав екраном, на якому не висвітлювався номер. Дружина теж перестала різати тісто, завмерла з піднятим ножем.
- Ну й що?.. – взяв знущальний апарат рішучий чоловік і хакнув невідомому мовчуну. – Далі будеш німувати?.. Чи озвешся нарешті?..
- Не впізнаєш?.. – відгукнувся неждано потемок переривистим голосом.
- Чого я маю впізнавати?.. – аж встав із крісла господар і красномовно поглянув на дружину. – Ти хто такий?..
- Я твій брат!.. – коротко відповів мовчальник, який зцідив усі сили за кілька ночей.
- Брат?.. Нема у мене брата!.. – різко відповів на те зізнання чоловік й пошкодував, що кинув курити – аж груди стисло від спазму.
- Юрку, це я!.. Твій брат!.. – знову повторив далекий і незнайомий голос.
- Нема у мене брата!.. – роздільно, з наголосами, з притиском, вимовив захоплений несподіванкою Юрій. – Ти помиляєшся!..
- Я все розумію… Винен!.. Каюсь!.. – поспіхом заторочив незнайомець, у якого пробився голос. – Та не відмовляйся від мене. Життя пройшло, пора зустрітись. Помиритись…
- Я з тобою не сварився, - відрізав непримиренно чоловік, в якого тонко заскніла у серці журба. – Ти мене покинув!.. На чужих людей!.. І тепер ось знову нерви крутиш… Своїми дзвінками. Це у твоєму стилі…
- Даруй!.. Не міг озватися… Горло перехоплювало!.. – почав виправдовуватись забутий брат. – Тільки хочу щось сказати, а воно… здавлює, здавлює… І голос пропадає!..
- Угу, пропадає!.. Так, як ти пропав!.. На п’ятдесят років, - погодився знущально чоловік. – А тепер ось знайшовся… Я тебе давно похоронив. У думках… Нема в мене брата!.. Помер замолоду!..
- Так, так!.. Я згоден… Але я ще живий!.. Приїхав у Великі Ходаки. Щоб тебе побачити…
- Приїхав?.. – розгублено перепитав Юрій і знову безпорадно глянув на застиглу дружину. – І… І… Що ми будемо робити?.. Обніматися?..
- Обніматися!.. – погодився радісний брат. – Ми ж рідна кров!.. І життя закінчується… Хвате дутися!..
- Скажи йому… Скажи йому!.. – зашепотіла поступлива господиня. – Нехай приїжджає… Перший раз за п’ятдесят років побачитесь!.. Тобі було два роки, як за ним зафуркотіло… Ти ж навіть не уявляєш, який він!.. Скажи йому, що ти ще не вспокоївся. А жінка запрошує…
- На!.. Сама кажи!.. – роздратовано тицьнув їй напасний телефон чоловік. – А моїх сил нема!.. Я не готовий!.. Думав, відмерли мої почуття!.. А бач, впіймало… Де ти пляшку діла?..

20
Розвиднялося. Тонкий сизий туманець порваним простирадлом хилитався по низинах та ярах, зачіпався бородами за незрушну рогозу, що тьмяніла стіною аж ген до краю села. Перегукувалися, змагаючись, півні. У копицях верб гукала невиспана сова. Котресь раннє калатало у лузі молотком – причалювало на випасі корову. В акацієвих заростях, що вкрили схил за кар’єром, святкували ранок горобці – шкварчали, наче картопля на сковороді, стоголосим хором. Птахи ніч розкльовували. Знизу, від амбулаторії, нам назустріч торохтів мотоблок із причепом. За кермом – худий чоловік у вихідній одежі, на причепі – огрядне бабисько з руками на животі. Поїхали на торговицю у Грушку… У Ходаках давно вже не галасував базар, навіть забули, де він юрмився… Тепер там хати і городи.
Ще кілька років тому у селі чоловіки вдалися до коней – чого про двадцять перший вік говорити, коли він дуже дорогий. А коняка – невибаглива тварина: трохи сіна, трохи трави, буряка, вівса – і маєш безвідмовного помічника. Гроші на себе заробляє. І дрова привезе з Голованівського лісу чи з акацієвої посадки, і город виоре чи заборонує, картоплю підгорне, кабаки-буряки витягне. І на базар є чим з’їздити… Але ось з’явилися дешеві китайські мотоблоки, тож коней вкотре поздавали на ковбасу… Хоча це ідіотизм вищої марки – використовувати як транспортний засіб те, на чому нерідко нема фари. Підвода проворна і передбачувана. А воно волочиться, не знаєш, чого від нього чекати на дорозі. Тиркоче по Грушці і Давида-міліціонера не боїться. Бо він давно на тому світі осягає, хто влада, а хто – тільки пужално…
У буфеті висіла ранкова дрімота. Ольга Семенюта з Валюшею сховались у порожній коморі, тихо перемовлялися – одне слово на півгодини. Сашко Савранюк і Борис Дранчук, розморені кількома пляшками молдавського вина, що п’ється охоче, як вода, спали на кулаках. Галя Ординцева хитала склянкою з шипучкою й тупо спостерігала за бульбашками. Валя Бирловська  вперлася товстими окулярами в екран телефону і тицяла пальцем. Аня Халявка дрімала на колінах у Людмили Марчук. Теж подружки. Нові-старі… Люба Онищук, Тамара Обідняк та решта жінок їли торти і печиво, - а чого ж добру пропадати, - і підсміювалися над собою: наші фігури найкращі, пізно на скоромному сидіти…
Артем Нагорняк допитав кожного, налітав то з одного боку, то з іншого, чіпався за слова, просив повторити, по двадцять разів з різних уст уточнював історію з коханням, що не склалося, і з батьками, що розбилися, сяк і так приміряв її до вбивства Івана Підпалого, переставляв фігури (Степана Шамшура, Галини Ординцевої, Людмили Марчук, навіть мою грішну душу) і тихо лаявся: хтозна цих крейзанутих старих, що в них робиться в головах, яка там вавка роз’ятрилась чи навпаки загоїлась. Такого вбивства ще не мав: усе п’яндиги і поножовщина сільська, без фанаберій і глибоких екскурсів у психологію. Аж  нудно, як на його армійський досвід. Вкрав, випив, вбив чи покалічив – і в тюрму. Не вкрав?.. То все одно: залив мозок - і з котушок. Не залив сліпи?.. То шарик вискочив. Під копірку…
Тут усе було не так. Тут десь глибше зарили собаку. І зверху заступом приплескали. Дерном закидали…
Ось тільки хто? З яких мотивів?..
Перегортав папери Івана Підпалого – адвокатську макулатуру, як сказав лейтенант-оперативник, і зітхав: жодного просвітку. Чи можна припустити, що хтось спеціально приїхав із Києва, щоб прирізати адвоката? Можна. Кожна версія має право на життя. Але це малоймовірно. Там, на місці, серед велелюддя, сотні варіантів підвертаються… Збили машиною і – до побачення. У румовищі великого міста легше приховати злочин. Хіба для цього треба пертися сотні кілометрів, щоб тебе, чужого, засікли у селі, де кожен знає, скільки у сусіда тарілок на кухні?..
Відпадає… Треба шукати причину, не відходячи, як то кажуть, від буфетної каси.
В чому делікатність, як натякнув Пересядько, цієї справи?.. От же мастак брови хмурити!..
Вдома Артем тримає повне відро тенісних м’ячиків. Після служби в спецназі ніхто його не вчив ні дедуктивного, ані, даруйте, індуктивного методу. Кілька місяців на курсах… До всього доходив навпомацки. М’ячики – це такий спосіб означити потрібне, а потім вихопити, викинути зайве. Підписуємо «Іван Підпалий». І ставимо першим на полицю. Далі – «Степан Шамшур», «Галина Ординцева», «Людмила Марчук», «Директор школи Зайцева», «Буфетниця Семенюта», «Григорій Долинський», «Бирловська», «Халявка», «Дранчук», «Савранюк», «Онищук»… Хто там ще? О, сільський голова!.. «Лозовий». Всіх, всіх на полицю. Нехай постоять, наче на вітрині.  А потім по мірі потреби повикидаємо в корзину. Аж поки не залишиться сухий остаток…
Ми розбудили невиспану буфетну дрімоту жвавими голосами. Не дали Нагорняку подумки підписати м’ячики…
- Приймайте гостей!.. – Заштовхав досередини напівп’яну парочку Михайло Чорний. – Любителі хапнути задарма… Зарізяки!
- Нікого я, той, не зарізав… - не впевнено заперечив збитий з пантелику на людях Кирило Той.
- Чия?.. – кинув на стіл рожеву сумочку оперативник.
- О!.. Моя!.. – здивовано вигукнула Валентина Бирловська. – А як вона?.. У вас... опинилася?
- Один не зовсім чесний громадянин… Вітя Батон… передав. Із поклоном…
Лейтенант коротко переповів слідчому про вкрадену Батоном з машини сумку, про знайдені у Копієвського гроші, про кастет, про плутану байку з пограбуванням, але без убивства, про сумку, сховану під греблею.
«А от і головна кулька! – подумав слідчий. – Кирило Копієвський. Куди її покласти?.. Зразу за Іваном Підпалим».
- Отже, так: веди їх до схованки, - скомандував збадьорілий Артем. – А ви і ви, - показав на червоних зі сну на кулаках Савранюка і Дранчука, - будете за понятих…
Під греблею справді знайшли сяк-так прикидану рогозою мою жовто-брезентову сумку. Всередині уперемішку – сорочки, книги, недогризене печиво, два гаманці і телефон Івана Підпалого.
- Утю-лю на зайця!.. – Лагідно присів Артем Нагорняк. – І нема чого мудраґелити. Вкрав, випив, вбив – і в тюрму. Так?.. – озирнувся на Кирила.
- Не треба мені, той… Не вбивав я…
- Бабці своїй розкажеш, якщо вона жива. – Варив воду слідчий прокуратури. – Куди подів ножа?.. Може ти скажеш?.. – зиркнув на малу Тосю.
- Осьдо дивись… А щоб мене правець розбив!.. А щоб я під землю провалилася!.. - клялася жінка. – А щоб у мене пір’я в роті виросло!.. А щоб мене підняло й гепнуло!.. Не вбивали!..
- А щоб тобі заціпило!.. – в тон їй продовжив Артем. - Ага, останній рубіж. Переступити важко… Ще й не такі зізнавалися.
- Можна взяти сорочку? – недоречно вискочив я. – Бо ця брудна… Після його кастета.
- Ну… Це речові докази… Та візьміть, - пожалів мене. – Повертаємось у приміщення.
У буфеті слідчий ще раз розщепив сумку, нетерпляче поглянув на Ольгу Семенюту, на шинквас, вхопив суху полотнину, якою витирали столи, і спритно дістав із середини мобільник Івана Підпалого. Знайшов останній дзвінок. Вхідний. Записаний «Марія». Справді двадцять друга сорок сім. Увімкнув голосний зв’язок і натиснув кнопку. Було ще дуже рано – тільки шоста, але з другого боку відгукнулися зразу:
- Доброго ранку, Іване. Я цілу ніч не сплю, кошмари ціплять… Ти чого так рано дзвониш?..
- Вибачте, це не Іван…
- Овксентійович, - як завжди підказала Валюша.
- Овксентійович, - дещо захрипло сказав. – Це слідчий прокуратури Артем Нагорняк… Ми знайшли цей телефон і дзвонимо вияснити…
- А де Іван? Може йому недобре стало?.. В нього ішемія…
- Ви хто йому будете?..
- Як хто?.. Дружина Марія Іванівна Підпала… Що з Іваном?.. Де він?..
- Вчора пізно ввечері ви йому дзвонили? – запитав Артем, хоч це було безглуздо – мобільний сам показував. – Про що говорили?..
- Про що… Він узяв якісь папери, по дорозі мав вирішити… Я просила не нервувати. У нього ішемія… Серце… А чого ви розпитуєте?.. – непокоїлася жінка.
- Його вбили, - випалив напряму молодий слідчий. – Ножем… Я веду слідство.
На тому боці надовго замовкли, ніби зв’язок обірвався. Нарешті Марія Іванівна зашелестіла здавленим голосом:
- Не вірю… Ви жорстокий чоловік… Він же такий добрий… Людям помагав… Це не правда!..
- На жаль, правда, - зітхнув Артем Нагорняк і подумав: як добре, що довелось повідомляти по телефону – очі не бачать, серце не болить. – Хто приїде забирати?..
Знову довга мовчанка, шелестіння і схлипування.
- А хто приїде?.. У нас дітей нема… Я приїду. Там і похороню… Ходаки  народили, Ходаки його і вбили…
Слідчий відключив телефон і натиснув пальцями на очі, аби зняти втому. Закрив лице долонею, мовчав і думав. Ми – анічичирк, тихо спостерігали за ним, наче по тій паузі мав виголосити важливий для всіх вердикт. Навіть Валюша заспокоїлась, поклала перед собою платок і розправляла його пальцями… Артем вагався. З одного боку все було ясно – пограбували і вбили сільські деграданти, п’янь п’яна, а що не зізнаю́ться, то це недовго, бо Михайло Чорний вміє з такими говорити, - все розкажуть і покажуть, нікуди не дінуться. Факт, як то кажуть, у кишені: впіймані з очевидними доказами… З другого боку, щось заважало покласти крапку, муляло, не давало спокою, як цвяшок у черевику: через крок-десятий вколе, через думку-дві тенькне, - а чи не прошляпив важливе, щось таке, що лежить на поверхні, але прикрите мінливим туманцем, виринає і ховається, як верба чи копиця, не розгледіти. Чи не поспішає з висновками?.. Якщо зараз поквапиться, відпустить цих стариків-розбійників, -  роз’їдуться по всіх усюдах, потім не збере. Треба чекати. Дотискати Кирила з жінкою і чекати. Може якраз проблисне те, що його непокоїть…
- Так, дорогі самаритяни, - оглянув нас, невиспаних і сумирних, Артем Нагорняк. – Не можу вас відпустити. Поки-що… Протоколи, те-се… Доведеться почекати. Хто живе в Ходаках?..
Валюша, Ольга Семенюта, Люба Онищук, сільський голова Леонід Лозовий підняли руки.
- Можете йти додому, нікуди з села не зникайте. Коли треба буде – викличемо… А решта – їдуть зі мною в готель, поживете день-два… За ваш рахунок, зрозуміло, - заусміхався задоволений молодик.
- У мене тут сестра, - сказала Галина Ординцева.
- І в мене!.. – Це вже Валя Бирловська.
- А я живу в сусідньому селі, - нагадала про себе Аня Халявка. – Зовсім недалечко…
- Припиніть!.. – обірвав усіх Артем Нагорняк. – Сказано – готель, то готель!.. Не буду вас збирати, як курчат, коли знадобитесь…
- Чи можна взяти в гаманці свою картку?.. – вкотре нагадав про себе я. – Банківську… Або гроші віддайте.
- Всі… речові докази… порозтягаєте, - покартав мене слідчий, дістав з полотниною у руці мій гаманець, подав картку. – Машин вистачить?..
Легковиками приїхали в Ходаки Сашко й Борис, я, Валя Бирловська, помістимося.
- А ти забирай… - наказав Михайлові Чорному. - І працюй з цими… Вурдалаками.
Тихенько подав телефони, - тих, що зголосилися, щоб покопирсався, хто з ким і коли розмовляв.
- Що робити з Вітьком Батоном?.. – запитав лейтенант.
- Сумочку поцупив?..
- Еге ж… Украв.
- Факт… Замітай! Там побачимо, може на щось більше розколеться…
- Єсть, пане слідчий прокуратури!.. – виструнчився Михайло Чорний. – Слухаю і виконую!..
- Ти часом не забув… флягу з коньяком… покласти на місце?
- Обиджаєш, начальник!.. У мене своя є!.. – розвернув до дверей Кирила Копієвського напарник. – Пішов, дурко́… Но!.. Ги-ги!..
Ділові стосунки склалися у молодих напарників…
21
Веніамін Андрійович – загартований кадр: сьома година, а він уже як штик, на роботі, мрукає і мружиться, вправним пальцем тицяє у комутатор, просить косулю з обведеними очима покликати Нагорняка, якщо є. Нехай там гори падають, небо змішалось із землею, нехай світ крутиться, в горлянці клубок застряг, бо вчора політав на кочерзі з френчами сусіднього району, а він тут як тут, палець попадає в клавішу. Мар’яна знає його вередливий норов, приходить на роботу наперед, хвилин за десять, розкладає поліграфічне приладдя і друкує свій ранковий портрет – в акурат встигає метнути останній штрих, коли старий кендюх заходить і сліпма вітається, не бачить її художнього хисту, не для себе ж вона старається, а для реноме приймальні, зрештою, прокуратури, дзенькає ключами. Він нікому не довіряє свій кабінет – ані секретарці, ані прибиральниці. Закрив – і до побачення, нема чого шастати за його відсутності, це вам не прохідний двір, а святая святих прокурора. Тут, може, ховаються таємниці державної ваги…
- Іди… Тебе Веня кличе, - без ентузіазму зазирнула до Артема Мар’яна. – Нетерплячий…
- Муха сіла на ніс? – уточнив Нагорняк і підморгнув, аж косулі світліше стало. – Зараз проженемо…
Пересядько рипнув м’яким кріслом на пружині, привітався за руку, показав на стілець. Від нього пахло апробованим і безвідмовним – на всі випадки життя – убійним «Шипром».
- Звітуй, чекаю. Що там у Ходаках?..
- Убили… Підпалого Івана Овксентійовича, адвоката з Києва. Під сільським буфетом. Ножем у груди…
Далі Нагорняк переповів суть справи, по ходу роздумуючи, що, куди й навіщо. У село з’їхались п’ятнадцятеро стариків святкувати піввіку закінчення школи. Доволі незвичний захід, як на вік фігурантів. Організувала їхню зустріч нинішня директорка Валентина Зайцева. Відзначали у клубі, а потім у буфеті. Підпалий теж із цієї компанії випускників. Вийшов надвір поговорити по телефону. Його знайшли зарізаним під стовпом. Паралельно, майже у той самий час, іншого учасника свята Долинського Григорія вдарили кастетом по голові біля власної машини. Оклигав.
- Цей ударений… Долинський… заси… засмічує… мій інформаційний простір… ностальгійними нюнями про нерозділену любов, - заусміхався молодий слідчий.
- Навмисне?..
- Та ні, щось там було. За царя Тимка…
- Ану-ну! – ожив прокурор.
- У молодості склався любовний трикутник – Іван Підпалий, Галина Ординцева, Степан Шамшур. Між ними накльовувалось… Степан Шамшур побив вікна в аптеці, де жили Підпалі. Забрали в міліцію. Шамшурові батьки летіли на мотоциклі його виручати і розбились на трасі… Далі всі роз’їхались і не бачились п’ятдесят років. Зустрілися – Підпалого вбили…
- Отаке кіно, - протягнув Веніамін Андрійович. – Лихий сценарій. Як на замовлення… Кого підозрюєш?.. Шамшура?..
- Це ж яким треба бути… схибленим, щоб через піввіку ножем ударити, - із сумнівом видихнув Нагорняк. – Він колишній військовий льотчик. А там відбір. Хоча… Взяв на замітку, буду перевіряти…
- Ну… В житті бувають такі повороти, що диву даєшся. Помста має бути холодною. А тут вона аж перехолонула! - крякнув знаюче Пересядько і погукав у кнопку. – Мар’яно, давай каву на двох!..
Косуля тут же відчинила двері, наче стояла напоготові з тацею – знає, як сім сорок танцювати, роки дресировки не минули дарма. Війнула парфумами, поставила горнята і погордливо похиталась на шпильках у приймальню. Чоловіки дивились услід - хто зрозуміє, що цим жінкам зненацька капає на носик…
- Отже… Довго чекав, думав, палив себе зсередини, - далі розгортав лихий сценарій любовного трикутника Веніамін Андрійович. – Шиза вхопила… А тут нагода випала – зустріч однокласників.
- І що?.. Отак прямо – ножиком до стовпа?.. І отою… шизою… обмалював?..
- Посварились, згадали. Не стямився… Труп під ногами. Такі… затяті… самі не відають, що творять.
- На спалаху… Без раціо. Без запасних аеродромів. Буває… Перевірю.
- Добра кава, - сьорбнув і змовницьки підморгнув Веня-начальник. – Але ж ти мені… дарма… варенням спину мажеш. Про любов… Знаю, заарканив одного… зарізяку.
- Ковтун сказав?
- Сказав, - охоче погодився прокурор. – У нас з ним зв’язка… Попри конкуренцію. Ну то що за кандидат номер один?..
- Кирило Копієвський. Деградована личина… Пияк, розбійник. Разом із жінкою проходив коло буфету. Ударив цього… Долинського… кастетом. Пограбував. Завалив… думаю… і Підпалого під стовпом. Теж обібрав. Гроші в обох поцупив, а речі сховав у сумці під греблею… Знайдуться, мабуть, його пальчики на документах, телефоні. І кров убитого на руках…
- Бач, як усе просто? І не треба вітійствувати, - схвалив його напрям думок Веніамін Андрійович. – Убив, закопав і на могилі написав… Дотискай, нехай зізнається, пише явку…
- Ножа нема, - обережно подув на прокурорську гарячку молодий слідчий. – Знаряддя вбивства… Не знайшли… Не показав…
- Зізнається – покаже, - безапеляційно відмахнувся начальник. – А якщо ні – й того доста… Для суду. Побічні докази залізні!.. А ще добровільна явка…
- Хотілось би… розібратись, - погупав каблуком об паркет Артем. – Щоб уже напевно… Невже повністю дурний? Речі зі своїми відбитками залишив під греблею… А ніж, виходить, викинув?
- Від кого ти хочеш здорового глузду?.. Воно ж сліпи залило, пре, куди нечиста поведе, нічого не пам’ятає. Ніякої логіки… Я тобі три дні можу розказувати такі історії. Язик всохне…
- Розкажіть…
- Не наглій!
- А все-таки… Розкажіть, - наполягав сміливий молодик, бо вагався: послати нарваного начальника туди-пересюди чи самому піти за вказаною адресою. – Може чогось навчусь…
- Ну… Наприклад, - Веніамін Андрійович ковтнув кави і скривився, наче згірчило – цей пацан не відчепиться, треба ламати. – Прибігають тут… Колька і Голька. Задрипанці. Жили в старій кінобудці. Не виганяли, бо хотіли визначитись із малою дитиною… Дали дитячу допомогу. А Колька і Голька закрутили в парку на лавці карусель: носять і п’ють, носять і п’ють. Роздайся море. На ранок баньки протерли – дитинки нема. Гвалт!.. Круть!.. Верть!.. Спасайте!.. Нема!.. Украли!.. І до нас… У коридорі волають, руки заламують… Пащеки повідкривали, сморід… Почали розбиратись. І виясняється… Пропили доньку! Віддали в оренду на літо циганському барону… Сеці, який щороку стає табором у Грушці по дорозі з Тирасполя до Полтави. Пропили!.. Розумієш?.. Рідну дитину!.. І не спам’яталися… А ти кажеш… Згадає він, куди ніж викинув!.. Твій Кирило дерев’яний…
- Знаряддя вбивства треба знайти. Тоді крапка. Тоді не відкрутиться. А поки…
- От не скаже, де ніж?.. Забув сп’яну, чи впреться. На коліна перед ним станеш? – здивувався його м’якості Веніамін. – Чи відпустиш?..
- Мушу подумати… Проаналізувати, - опирався начальниковому нахрапу слідчий.
- Дотискати треба!.. Аналізатор хренів!.. – зовсім не розумів його прокурор, у якого на всі питання – прості відповіді. – Убивця у руках, а ти буси перебираєш!.. Не годиться!.. Тут не дім… благородних дівиць. На тебе це не схоже!..
- Є якась червоточина, - зітхнув, розгублений під тим напором, Нагорняк. – Тільки черв’яка не бачу…
- Слухай, не ламай собі мізки, - авторитетно заспокоїв його Пересядько. – Відмінно виконав завдання…
- Та от все думаю… про туалет, в якому не можна відкривати двері, - ляпнув несподівано нечуйний підлеглий.
- Яттобідам!.. – гаркнув одним словом господар кабінету. – Забудь!.. Закінчили марлезонський балет!.. Готуй справу до суду! Кирила… в кутузку!..
- Як пан скаже, - неохоче здався молодий слідчий. – Моє діло маленьке…
- І цих… стариків відпусти, - нагадав нахмурений Веніамін. – Куди ти їх запроторив? Все знаю, скурвий сину!.. Самоправець!..
- В готелі… коло дороги… відпочивають, - промимрив переможений Артем.
- Люди приїхали святкувати. А ти їм… прийом влаштував. Закрив і знущаєшся…
- А знаєте анекдот про дядька? – несподівано запитав Нагорняк.
- Про якого дядька? – аж осів Веня-начальник.
- До дядька приїхала поважна гостя із столиці. Пішла обережненько у нужник за хлівом, а там дверей нема. «Чого у вас в туалеті дверей нема?» - запитала. – «У… О… А нащо двері? Що там красти?» - відповів дядько.
- Ти це до чого? – Пересядьковий погляд заметався по кабінету. – У чому тут сіль?..
- То я для розрядки. Справді, що там красти? - засміявся Нагорняк і вийшов.  
«Завів у темний ліс і за дерево сховався… Крутить, мутить світом, хоче відвести убік, - став над секретаркою замислений. – Делікатну справу прикрити… В чому тут ребус? Де собака заритий?..»
Мусить тепер з подвійним інтересом поритися навсібіч, поглядіти, що й до чого – такі в них з Пересядьком установилися правила: один керує, наказує, грюкає по столі кулаком, переконує і вмовляє, а другий тягне гуму, опирається, зрештою, погоджується, щоб френч старий заспокоївся, відчепився, а сам чинить, як на серце ляже. Сказано – слідчий з особливих поручень. Делікатний слідчий. Ну дуже делікатний…
- Отримав імпульс? – підморгнула нафарбованим оком косуля, вдарила з розмаху діроколом по купі паперів. – Біжи, підмітай!..
- А кава в тебе смачна, - похвалив її хлопець. – Може б і мені якось зварила?.. Удома?.. Зранку?..
- Йди вже, йди! – відмахнулась секретарка, зумисне зітхнула. – Кантарія… з прапором…

22
Дороги у Ходаках – це біда. І то легенько сказано. Скільки пам’ятаю, - іржава багнюка, болото, грузька драговина, баюри і калюжі, трясовина. Навесні і восени без чобіт із хати не вийдеш. Посеред вулиць – глибокі рвані колії, вичавлені вантажівками. Пробирались попід тинами, узгірками, поза городами, над плавнями, чужими садами, сухою травою. Перед школою мили в калюжі кирзаки або обчищали об молоді вишеньки, що росли округ стадіону. Руки червоні від холодної води. Під нігтями чорні ободи… Коли з’являлись перші худі стежечки, змінювали чоботи на черевики, тоді наставала полегша на ноги і проблискувало у душі відчуття свята: скоро, зовсім скоро повіє теплий вітер, сонечко висушить багнюку і можна буде бігти босоніж, перекинувши черевики через шию.
Іноді вискакували гороб’ячою зграєю на полудрабок до цигана Мірчі, який розвозив селами аж десь із під Луполового білу глину – незамінну річ для жінок перед Великоднем та восени перед Дми́тром: світлі хати і підбілені стовбури дерев чинили з Великими Ходаками святкове диво. Мірча, вгнувшись, монотонно співав: «Біла-глина-біла-глина-біла-глина-біла-глина-біла… Гли-и-и-ина-а-а!» Богдан Загребельний, старший на рік, знагла курив у рукав за нашими спинами. А ми підспівували Мірчі: «Поїхав по глину, привіз глину, скидав!.. Поїхав по глину, привіз глину, скидав!..» І хилитали ногами. Кошлата циганська шкапа косила оком то в один бік, то в другий, може котрась господиня вийде і тицьне сухою скибкою у зуби.
На степку поміж садами, де висихало найшвидше і прокльовувалася зелена травичка, було наше тимчасове таборування. Звідси ми розходились: одному – на Сахалін, другому – на Ляхи, треті – по хатах, бо вже вдома. Тут на Паску парубки вкопували височезну гойдалку і виколисували дівчат. А ми сиділи поряд, буцались крашанками і зазирали під широкі спідниці. Дівчата ойкали та сміялись, наче їх за п’яти лоскотали. Хлопці стояли на дошці, а дівки сиділи між ногами, вчепившись мертвою хваткою.
- Ой, впаду! Пусти, бо млоїть!.. – верещали, аж мами до воріт вискакували. – Ай-я-яй, не крути, бо зараз за литку вкушу!..
Парубки розгойдувались і пробували прокрутити «сонце». Гойдалка з колод скрипіла і хиталася, наче скаржилась.
По дорозі з школи ми витягували з черевика шнурок, прикочували долонями до кінчика кусок смоли і ловили у великих дірках павуків-тарантулів.  Волохаті, лапаті, розчепірені, іноді з коричневою, іноді з червонуватою спинкою, вони хапалися за смолу, ніби пліточки за черв'як. Сіп-сіп! – опустив шнурок зі смолою у діру. Хап-хап! – роздратований павук обхопив наживку. Смолу вони не їли. Просто… Павуки дратувались, що хтось порушує їхній підземний спокій. Висмикнути з діри. Відхилитись мерзлякувато і вигукнути, що твій найбільший, страшенно дебелий і потворний. Показати хлопцям, погойдати перед носами, струснути зі шнурка і розчавити черевиком. Стережись, щоб не забіг у штанину. Не вкусив. То не так боляче, як неприємно. Наче оса втяла. Тоді треба роздушеним тільцем павука потерти місце укусу.
Коли закінчувався мисливський азарт і на горизонті появлялася хитлива постать старшокласника Місюри Черевка, ми готувалися до гри на копійки. У Місюри в портфелі завжди була замашна шайба від трактора. І пів кишені копійок. Ото ті копійки нас і зваблювали. Вибирали рівне, втоптане місце на стежці. Проводили поперечну лінію. Відміряли п’ять кроків (Місюра завжди міряв сам, широко ступав, щоб нам важче було поцілити). З тої відстані треба попасти в купку копійок по три і по п’ять копійок або й білими по десять, п'ятнадцять, двадцять. Залежно від того, які були ставки. Але оскільки ми дрібнота, то й копійки у нас були мідними. По черзі кидали шайбою. Не докинув до лінії – вилітаєш. Перекинув – відмічається рискою. Чия риска ближче до копійок, той б’є першим. Треба ударом шайби перекинути монету з решки на герб. Лупали шайбою по копійках, аж дзвеніло. Деколи монета застрягала у землі на кант. Тоді треба було бити по ній збоку. Найчастіше Місюра прямо зносив купку шайбою. То вона шулікою падала згори, то шурхотіла стежкою, здіймаючи порох, і спинялася на монетах. Ми програвали. Але іноді, коли в Місюри не йшла гра, рука тряслась, а ще ми під той момент кричали, що він город не скопав, корові сіна не намикав ключкою, не напоїв, чи скакали, мавпували, заважали, то пів кишені його копійок переповзали у наші. Місюра добродушно – от, мурашва! - казав, що завтра відіграється. Копійки у нас завжди були побиті, погнуті. На базарі продавщиця за халву не хотіла брати, питала, що ми з ними робимо…
Як висихали глибокі колії, легковикам було зась рипатись за ворота. Мірошник Павло Вербицький, який жив коло нас на Ляхах, якось надумав на горбатому «Запорожцеві» навідатись в Умань. Припекло йому. Гроші були, нестатків не відчував. Жінка забагла телевізора. Чи то він тільки спихав на неї – Палажка була тиха й боязлива. У селі ще ніхто не знав, що таке телевізор, бо електрики не було. Для контори, сільради, амбулаторії Юхим Халявка запускав вечорами неоковирного двигуна (по-сучасному – електрогенератора), що харкав димом, плювався, стогнав, наче пропасниця його ловила, у дерев’яній халабуді під сільмагом і часто надовго вмовкав. З десяток навколишніх хат і собі висіли на тому дроті, в тому числі й Халявчина. А Павло Вербицький по великих святах і вихідних запускав у хліві тріскотливий двигунчик: хвалився, що в нього сват майстер на всі руки, зібрав із різного залізяччя. Притягнув з тракторного стану метрів п’ятнадцять труби-шістдесятки. Приварив знизу диск від лущильника стерні, прикрутив з трьох сторін дріт, на вершечок припасував довгу, наче кукурудзяник, антену. Кілька чоловіків, понукуючи на себе, підняли ту вежу вище хати і виставили її на Жашків – кажуть, звідти ішов сигнал. Антену було видно за кілометр-півтора, аж на Суботи́ та Сахалін. Баби запитували, що то Вербицький таке виставив до хмар? А їм відповідали: мельник з Богом хоче говорити, гріхи замолювати…
Вибрав в Умані «КВН» - «Купив – Включив – Не працює»…
Той «Запорожець» Павло міг засунути собі в кишеню, у широку матнину, а він увіпхався всередину. Руль на волосатих грудях, ноги – калачем. Поруч худенька, наче дівчинка, Палажка. Розігнав і наскочив на засохлу грудасту колію. Газує, гойдає корпусом, тужиться, матюкається, а «горбатий» чеберяє на грудомахах колесами, немовби черепаха, якій «млинок» зробили. Не знаєте, як черепасі робити «млинок»? Втикаєте кілька патичків, на них кладете черевом черепаху. Вона перебирає лапками-ластами, крутить голівкою, а зрушити з місця не може.
Вербицький сам собі «млинок» зробив. Виліз з-за керма, підняв перед легковика разом з Палажкою – переклав. Підняв зад – пересунув. Почухав тім’я і поторохтів далі попри плоти, стежками.  
Юхим Халявка вдарив шосе – лущений камінь - з Грушки до контори, амбулаторії і ферми, комбікормового заводу. Греблю коло млина також замостив, бо на тій греблі зсовувались або в ставок, або в Синицю. По Кацанівці встелив частину вулиці грейдером в напрямку Вільхової. На решту доріг не вистачило снаги.
Содом і Гоморра діялись у селі, коли дощило. Заскочив Петро Стародуб, вантажений буряками, додому, бо теща Мотря на причілок завивала: голова в неї болить і тріскає. Відвези, кричить зятеві, в амбулаторію, може таблетку випишуть. Рятуй мене, галасує, виручай, бо зараз дочці скажу, вона тобі всі печінки виїсть.
- Та в мене буряки, я на Грушку маю летіти, - спробував заперечити зять.
- Тобі буряки дорожчі від мами?.. – пафосно запитала теща.
«Щоб тобі курка на ногу наступила!..» - незлобливо побажав Петро і присів на лавці чекати.
Поки баба заганяла гусей і годувала свиню, збирала шмаття з дроту, переодягалася, насунув стіною осінній дощ. А коли падає степова сіра стіна, - з неба до землі провисає розпатлане клоччя, клубочиться, заплутується за верби у плавнях, - то з поля вмить починають летіти чорні бурчаки з масним намулом-чорноземом. Ще до ярка біля Савранюків Петро доїхав, а там вгруз вище коліс. Спинився, наче серед трясовини. Газуй не газуй – тільки бензин вилітає в трубу. Недалеко на полі куняв у гусеничному тракторі Йосько Чужий, Петро до нього: витягни туди до Суботів, а далі донизу вже сам поїду. Йосько звично запитав про пляшку, Стародуб пообіцяв дві. Прикрутили троса, ДТ-54 гребе гусеницями, «газон» пливе з боку в бік, мовби знизу крига. Баба в кабіні, перев’язана грубою хустиною, запишнилась, ніби на весілля їде. Ми поверталися з школи, стали купкою, хихочемо. Ані трактор, ані машина не можуть зрушити з місця. Показували руками, що треба сюди, поближче до узвишшя, до плотів. І раптом трос обривається і лупить Сашка Савранюка по ногах. Відрізав би, та кирзові халяви врятували. Сашко впав і корчиться, несамовито верещить, кусає руки. Кров по губах юшить… Ми поклали під нього портфелі. Ніхто не знав, що робити. Йосько Чужий сів на брудну гусеницю і закурив. Петро бігав коло Сашка і питався, де його болить. На ту мить зі ставків виїхав на бричці-двоколці Юхим Халявка. Коричневий з білими плямами жеребець Микитка виніс його до ярка. Голові було добре, щойно приймав гостя з Грушки, положив спати у рибацькій хатчині, на сітках. Юхим дрімав, а Микитка сам микитив, куди прямувати. Розумний жеребець з начальницькими замашками: міг укусити, хвицнути не зав’язаним хвостом або з’їсти з чужого рептуха кормові буряки. Юхим здивовано прорухався, злетів із брички і давай періщити Йоська і Петра батогом.
- Тиць моя радість… Недороблені!.. Придурки!.. Куди вас чорти несуть?.. – свистіло замашне, плетене з лози, пужално. – А чи вам мізки залило?.. Чи глузд утратили?.. Я вам покажу, хто тут хазяїн!.. Бовдури!.. Вилупки!..
І батогом, батогом, без прицілу, куди потрапить.
Баба Мотря озвалася з кабіни, що то вона винна, що в неї голова болить. Ай-ай, як болить! Упросила зятя. Він по склі втяв:
- Ану вилазь, крива, з колгоспного імущества!.. Щоб тебе нижче пояса зціпило за пупа! Покатаю, стара шкапа!..
Підхопив на руки Сашка Савранюка, сів у бричку, аж та застогнала ресорами.
- Будете ґаблями гній збирати! – пообіцяв чоловікам. – Коло свиней!.. Говори стовпу, а він стоїть!..
Хряснув спересердя Микитку і той завірився червоним оком. Зірвався нести двоколку, людські вікна закидав баговинням.
Відвіз Сашка Савранюка в сільську амбулаторію, там наклали шини і переправили травмованого у Грушку. Ноги не перерізало, але тріщини у кістках були. Щасливий народився. Півтори місяці заживали його рани.
«Говори стовпу, а він стоїть!» - ця фраза кілька разів виривалась у знавіснілого Юхима Халявки. Бо доводили своїм безглуздям до памороків, до білої люті в очах.
По весні дороги висихали, протряхали, вкочувалися колесами краще асфальту. Чоловіки літали машинами, наче шуліки, вантажені чи порожні, з людьми в кузові, здіймали пилюку до неба. Вишню з’їсти не можна, бо на зубах скрипить. Білизну літом вішали сушити тільки на ніч або на горищі…
Нас погнали зі школи в городню помідори збирати. Дивимося – попід лісосмугу летять два шлейфи куряви. Метрів на п’ятсот розтягнувся кожний жовтою шаллю. Отак, як на картині: перед нами помідорове поле, за ним сизе капустяне. За капустою - дорога рівна, під шнурок. Лісосмуга з уже трохи помаранчевим листям. І дві машини назустріч. Бортові «газони» везли ланки. Хлопці, наче японські льотчики-камікадзе, вирішили випробувати один одного на слабу жилу. Не вступали з дороги. Гаврило Анійчин першим крутнув кермо убік. Та було пізно. Вантажівки зачепились бортами. Хрясь! – і дошки на тріски. Трах-бах-бабах! – і авто, як дві більярдні кулі, повідскакували і лягли набік. Крик, ґвалт, плач, лемент жіночий… Біжимо туди. Сапки, відра, хустки, ганчір’я… Потрощені зелені дошки з бортів. І кров чорна, горошком у пилюці. Одна жінка мертва, двом руки відірвало. Дивитись на те було страшно…
- Запроторю!.. С-с-суки!.. – хрипів загнано Юхим Халявка над тим побоїщем. – На віки вічні… Лобуряки!.. Молокососи!.. Злидні!.. Дурний вас піп хрестив! Морди дубові!.. А щоб ви згинули!.. А щоб вам повилазило!.. Розстріляю!.. Без суду!..
Приїхала «швидка» із Грушки, тут як тут вигулькнув Давид-міліціонер.
- Стрєлять нєльзя, - помахав пальцем на Юхима. – А кто у ніх начальнік?..
Халявка хутко назвав завгара Олексія Чабана, прикидаючи, чим ця аварія нагла загрожує йому.
- Нєт, дарагой, - заперечив грузин. – Начальнік у ніх ти! Тєбє і атвєчать…
- Я голова колгоспу, - парирував Юхим. – У мене знаєш, скільки… таких… недороблених? Тища душ…
- А что говоріт закон? Начальнік за всьо в атвєтє!..
- Слухай, казенна душа, чого ти до мене присікуєшся? Чи я тобі дорогу перейшов?.. Чи в кишеню заліз? Чи молодицю… переманив? Ти ж наче нормальний чоловік…
- Чєловєк у формє – власть. Должен єй подчіняться… Вот сєйчас возьму і арестую теб’я…
- Говори та не забалакуйся. Знай міру, - посутенів Юхим Халявка. – Я родінє ще послужу. Он бери цих… Контужених… - Показав на закам’янілих шоферів, які сиділи, угнувшись, під кущем. - Бери завгара… Щоб знав, як за людьми дивитись. І не топчись по серцю. Без тебе гавкати хочеться…
Ніхто не бачив, як Халявка плаче. Серце в нього зачерствіло і груди затверділи. Наче граніт з кар’єру. Та й не знати, чи було в нього те серце. Ото тільки сорочка прикривала, нічого не видно. Ходить, крутиться, балакає, сміється… А так – кремінь, не людина. М’яким ти не годишся ні до сака, ні до бовта. Затопчуть, зжеруть і виплюнуть. Підніжку поставлять. Надурять, як останнього недомірка. Команду не виконають. Розкрадуть усе!.. Злодійські партизани. Шкідники. Свої ж люди, якщо почують слабинку. Він здав завгара Олексія Чабана у буцегарню і жодним словом не зостав за ним. Кожен має відповідати за себе. Так сказав Дмитрові Шамшуру, коли поклав його на те місце.
Але Юхим заплакав…
Після Дми́тра на полях і городах все прибрано, передзим’ям дихає, так, дрібниці полишалися, які не дуже напружують. Зорати клин біля винограднику, кукурудзиння вивезти… Або кормові буряки викопати на городі. Знести вилами на купки і спалити сухий бур’ян. Потім зорати. І не забути попросити Йосипа Терлецького, щоб коло яблуньок піднімав плуга, бо коріння рве, не ростуть, старіють малими. Вже ночі стали довгими, зранку треба нипати потемки. В школі сторож палить пічки, хлопці розжарюють шкаралупу горіха, стискають у зубах і бігають темними коридорами за дівчатами. «Вампі-і-іри!.. Хова-а-айсь!..» Вдарили перші приморозки, руда бурякова гичка на парканах вкрилася крупчастим інеєм. Із плавнів повіяло перегнилим очеретом, баговинням, мертвою рибою. На ставах гуси з подивом вилазили-злітали на молодий льодок і шептали носами у пір’я. Ворони, за звичкою ще з церковних часів, злітали веретеном з ясенів біля клубу, галасували з-під хмар. На морози… Хто взув чоботи, хто – биті валянки в калошах. Зима на порозі…
До млина зі свіжим зерном потяглися машини, мотоцикли, вози, гарби, брички. Дехто привозив по мішку на рамі велосипеда. Два рейси туди-сюди – і не треба перед кимось шапку ламати. Рух, як на базарі. Одні заносили, інші виносили. Заїжджали, вихоплювались вповні на крутому повороті до греблі, впиралися голоблями і лобами. Мать-перемать… На окоренку за кутом млина розпивали могоричі – хто за що після третьої забували. Струшували борошно з шапок і куфайок. Сварилися за чергу. Кооперувалися на дорогу. Прикидали, чи добре цього року Вербицький меле. Відмахувалися від бабів, котрі ловили за руки та обіцяли пляшку. Стояли під брамою, курили, баляси точили, гуторили, аби язик не присох до піднебіння.
І раптом загуркотів у крутому віражі, згори, від ферми, на «шасіку» Т-16 з кузовом попереду Мелетій Горганюк. Він ніколи додому порожнім не їздив – нехай дошку по дорозі підніме, а привезе. Розвернувся на широкому дворі і попер тим кузовом на чоловіків під брамою.
- У-у-у, я вас зараз налякаю, а-а-а, втікайте, а то в штани накладете!..
Розважливі чоловіки повагалися, подивилися, як напирає «шасік» та й повідскакували від дурноверхого Мелетія. Стах Крицький залишився, прискаливши око від цигарки. Не з боягузів… Горганюк по гальмах – пац! А нога у валянку заплуталась у педалях. Пац-пац! – не гальмує. І тракторець з усього розбігу припер Стаха до брами. Аж потім Мелетій відкотився. Крицький впав, захрипів, червона піна виступила з рота. Ніде не видно жодної рани. Синій димок цигарки павутиною виповзав з-під куфайки… Чоловіки підбігли – вставай, не жартуй, та де там: тіло шарпнулося у конвульсіях кілька разів і завмерло.  
- Тримайте його! Тримайте під брамою!.. – без свічки в голові кричав за півгодини Юхим Халявка. – Роздушу, слимака… Дурисвіт!.. Покидьок!.. Убивця!..
- Не валуй!.. Спинися! – просили голову притомні чоловіки. – Хвате одного мертвого!..
Ніхто не кинувся тримати зблідлого, наче щойно зо млина, Мелетія в штанях, що змокріли. Юхим сам його притулив, як на розстріл.
- Ти в мене, стерво, зараз дошки будеш гризти!.. Юшкою умиєшся!.. – У три скоки виліз на тракторець і попер з розмаху на браму, аж «шасік» задзвенів, заверещав, як пилорама від грубої колоди. – Підлої матері син!..
Мелетій не рухався. Ані пискнув. Заціпенів, наче заворожений білими від люті, з ковальського горна, очима Халявки. Так би й припечатав його Юхим до дощок, якби меткий та проворний Павло Вербицький, який не втратив тяму, не висмикнув притьмом Горганюка убік.
Тракторець розбив переднього борта, зірвав браму з петель і заглух.
Юхим Халявка впав лицем на руль і схлипнув, наче йому у голові перекинулось, заплакав, скрегочучи зубами.
- Я… Для вас… Останні сили… А ви… Невдячні… Тупорилі… Вражі діти… Набрід!.. Хоч кілок на голові теши…
- Пора, навєрноє, тєбє на отдих, - подав йому руку всюдисущий Давид-міліціонер, який стерв’ятником крутився над Великими Ходаками, над Юхимом – не до шмиги йому був непослух. – К нам… Пор’ядок будєм у тєб’я наводіть. Развьол здесь гнілую демократію. Совєтская власть – ето жєлєзная дісціпліна… Сталіна на вас нєт!..
- А хочеш… я й тебе зараз… на цьому тракторі… припечатаю? – зле глипнув на Давида Юхим.
- Ето угроза? – мацнув за кобуру жандарм. – Я такіх, как ти, во врємя войни прямо в лоб…
- Це пропозиція… Може в галіфе накладеш.
- Ну-ну… Посмотрім… - Диркнув мотоциклом і покушпелив до найближчого телефону, в аптеку.
- То все горілка, - казали жінки. – Проклята горілка…
- А не треба було церкву руйнувати, - нагадували старші.
За такі не соціалістичні змагання – то на полі, то коло млина – Юхимові Халявці, мільйонеру, добре намилили шию, натерли рашпілем до крові, щоб не задавався, не заговорювався, не єрепенився, а пам’ятав, чию шлею носить і хто той упряж на нього натягнув…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43204092979431 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …