НЕПРАВИЛЬНЕ ЛІТО
Літо не відпускало. Як його руки. Ті розбавлені сумнівами почуття, відтінки та настрої, непристосовані до реальності мрії. Бути з ним і не належати. Почуватися відкинутою на узбіччя життя, тимчасовим центром його всесвіту, стихійною пригодою. З жахом перегортати сторінки календаря і вірити. Попри обставини і обмеження, наперекір долі.
Вдень вдавати стриману, чемну, покірну. Заклопотану хатніми справами жінку. Все так буденно. Відпустка. Втеча з міста. Виплеканий бабусею садок. Відключений мобільний. Сонце, яке щовечора тоне в мілкій пересохлій річці.
Щоразу засинати з книжкою в руках і надією в серці. А, прокидаючись удосвіта, бігти до нього по росі, яка лишає сліди тільки в душі. Минати людні місця, скрадатися таємною стежкою за балкою, продираючись крізь павутиння і бите скло. Наближаючись до занедбаної рибацької хижі, відчувати цигарковий дим. Він чекає.
У нас залишилось сімнадцять годин. В мене – квитки на потяг до міста. В нього – родина, зв’язані обов’язками руки. В напівтемряві з’являється вогник чергової цигарки. Він намагається не дивитися мені в очі. За його спиною вже стоїть осінь.
Ці три тижні настільки все змінили. Змінили мене. Віддалили від себе, наблизили до нього. Старший, досвідченіший. В його присутності мені завжди було неспокійно. Та яка дівчинка в юності не вигадує собі героїв, не закохується у вимріяний образ?
– Ми сьогодні…, – замовкаю. Певно, невдалий початок для подібної розмови.
Володимир супиться. Я знову почуваюся винною. Чи потрібно було все це починати? Чи заслуговує воно на такий ганебний кінець?
Він бере мої долоні в свої, намагається зігріти від уявного холоду. Я досі цокочу зубами, ця прохолода піднімається десь із середини мене, нас. Раніше ми були єдиним цілим. Принаймні, я в це вірила. А тепер?
– Я не хочу, щоб ти їхала, – врешті вимовляє Володимир. – Не хочу тебе втрачати.
– Хіба ми маємо вибір?
– Маємо. Маємо! – нервується він. – Я більше так не можу. Я поговорю з Людмилою. Ми розлучимось. Вона зрозуміє.
Його слова чомусь лякають. Це краще за буденне «Прощавай»? Чи гірше?
– Справді?
– Я довго про це думав. Я вирішив…
– Я не зможу жити в селі.
– Я й не прошу, – він подається вперед. – Я поїду з тобою. Куди скажеш.
Настроєний ніби рішуче. Але вагається. Я ж бачу тінь на його обличчі.
В його кишені грає мобільний. Чоловік не відповідає. Здогадуюся, хто дзвонить. Знаю напевне. Володимир потрібен в іншому місці. Можливо, навіть більше, ніж тут. Цей дзвінок нагадує мені про те, що я маю завершити це неправильне літо правильно.
– Маєш йти?
Він винувато посміхається.
– Якщо ти тільки попросиш…
– Ні.
Моє «ні» означає все й відразу. Він розуміє.
Повертаюся до бабусиного будинку. Так дивно. Місце може бути одразу і рідним, і чужим. Я подорослішала. Не вміщаюся на своєму колишньому ліжку. Навчилася розповідати напівправду.
Похапцем збираю речі. Бабуся не питатиме, чому я йду з дому так рано. Треба, то й треба. Знову ступаю по росі. Зарослою осокою стежкою, яка має вивести мене до автостанції. Подалі від нього. Тікаю. Сподіваюся, Володимир пробачить мені цю слабкість. В пам’яті вкотре постають його прощальні слова, моя долоня знову вислизає з його руки. Колись я зрозумію, чи правильно сьогодні вчинила. Можливо, з часом він перестане мене ненавидіти.
Серпневий ранок дихає прохолодою. Десь забарилося сонце, яке так нещадно висушило степові трави. За кілька годин осінь вже попливе колами по воді, небо вкотре розплачеться скупими слізьми сліпого дощу. Здається, дощ створений для того, аби плакати. Самотність – аби приховати свої емоції. Скоро нас розділять кілометри і Володимир ніколи не дізнається те, в чому я сама боюся собі зізнатися. Що він потрібен був мені тут, серед материнки і любистку, неба, яке не мало горизонту, необмеженої умовностями свободи. Але я не бачила його там, у моєму місті. В моєму житті.
Дорога вирівнюється. Нарешті помічаю дах автостанції. У заростях диких груш причаїлася «Скеля міражів» – брила червоного граніту, віддалено схожа на людську голову. Місце, де я вперше побачила Володимира. Говорять, поряд з нею можуть привидітися дивні речі. Могло примаритись і кохання.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
