ВІТАЛІНА І ЮЛЯ ОБГОВОРЮЮТЬ ХЛОПЦІВ
Історії з життя Віталіни Ш., учениці 9-го класу
- Юль, ну що будемо робити з нашим коханням?
Віталіна сказала в телефон саме «з нашим», адже обидві подруги всю весну і половину літа були закохані в одного хлопця. Він був чарівним і недосяжним. Навчався у школі №1! Дівчата примітили його ще на шкільному вечорі до Дня Валентина: він прийшов з діджеєм Стасом з 10 класу. Спілкувався тільки з хлопцями, щось там про апаратуру говорили. У бік дівчат ніби й не дивився. Можна подумати, що не бачив, як його розглядали всі одинадцятикласниці, а за ними й інші. Тим більше, що атмосфера вечора була «просякнута» темою кохання.
- Я буду в тебе через 15 хвилин, – замість відповіді повідомила Юля. Вона прилетіла вжне за 10 хвилин. В руках у неї було два ванільних чупа-чупса. – Це щоб краще думалося, – пожартувала Юля.
Віталіна схвально кивнула: – Ага. Будемо дебілитися, – вона натякала на Жанку й Свєтку з телевізійного КВК, які завжди виступали з чупа-чупсами.
Дівчата зачинилися в кімнаті Віталіни, зручно вмостилися на дивані, запхнули в роти льодяники і трохи помовчали – цукерки заважали балакати.
- Вжагалі-то я більше люблю ваші півники з цукру. Пам’ятаєш, як твої мама й тато нам колишь варили? – промурмотіла Юля.
- Угу. Треба нам якось самим зробити, – кивнула головою Віталіна, вийнявши з рота чупа-чупс і уважно його розглядаючи. – Десь на антресолі є стара форма. Забула рецепт, спитаю в тата. Можна буде вставляти в них зубочистки, – задумливо додала вона.
Дівчата ще трохи помовчали, чекаючи, поки льодяники зменшаться в розмірі й буде легше говорити. Але довго чекати було несила.
- Рожумієш, – Віталіна почала про головне, – ми практично про нього нічого не жнаємо. – Ну шимпатичний, ну вишокий, ну чогошь прийшов у нашу школу. То й шо?
- Але я бачила, як він на мене глянув, – замріяно промовила Юля. Та одразу, щоб подруга не образилася, вона запевнила її: – На тебе теж дивився!
- Це не факт, – примирливо махнула рукою Віталіна, вийнявши цукерку з рота. – Пам’ятаєш, як ми думали, що Стас дивиться на нас, а він вилуплювався на свою Христю, що стояла за нами. (Малася на увазі однокласниця Стаса, яка йменувалася Крістіною.)
Юля кивнула, задумливо перекочуючи за щоками цукерку.
- Не шкреби, будь ласка, по зубах, не можу чути! – попросила Віталіна. – Юля не всміхнулася, бо не було настрою. – Ну що ж нам робити? – мало не простогнала Віталіна.
Дівчачі серця прагнули чистого кохання до прекрасних принців, а їх не було, хоч плач. Навіть у кіно.
- А давай ми його забудемо! – раптом запропонувала Юля.
- Як?!
- Ось так! – Юля змахнула у повітрі чупа-чупсом. – Тьху – і все. Подумаєш! Не вперше, – додала вона.
Віталіна задумалася. Ось так просто – взяти й забути того, про кого мріяли вже два тижні? Проводили безуспішну розвідку через усі мислимі й немислимі канали? Намагалися щось вивідати в 11-А класі? Ні, шкода... І раптом їй стало весело:
- А давай!!! Що це ми, справді. Як дурочки...
Віталіна зіскочила з дивана, попросила Юлю встати і висунула диванну шухляду для постелі. Під складеною ковдрою вона намацала заповітний пакуночок – невеликий блокнот, замотаний у файловий пакет і закручений для надійності резинкою для грошей. Юля впізнала блокнот, і очі в неї заблищали.
У блокноті були списки улюблених співаків, музичних гуртів, пісень тощо. Були також засекречені сторінки з іменами знайомих хлопців. Точніше, йшлося переважно про тих, чиї серця Віталіна і Юля підкорили. Чи їм здавалося, що підкорили.
Якось мама запримітила ці задушевні записи й насмішкувато підняла ліву брову:
- Це що, список порушників для обліку в міліції?
З тих пір блокнот перебував у схованці. Та й рахунок розбитих сердець чомусь кілька місяців не поповнювався.
Віталіна взяла зі столу ручку, і дівчата знову вмостилися на дивані, підібравши під себе ноги.
- Ось, дивися. Нам, у принципі, є з кого вибирати, – повеселішала вона.
Першим у списку йшов «Ол-р Ко-ко».
- Що за коко? – засміялася Юля. – Я щось не пам’ятаю!
- Ну, Сашко Коваленко, Клавин двоюрідний брат з Омська. Забула? Влітку приїжджав. Знайомився там, ля-ля-ля…
- А, ну-ну. Симпатичний такий. Але ж де він? Що це за кохання – на такій відстані? – засумнівалася Юля.
- Так можна ж віртуально. Романтично! Він наче щось таке й пропонував... – невпевнено згадала Віталіна.
- Ой, я тебе прошу, – Юля була категоричною. – Краще вже Влад Пе, – додала вона, заглянувши у список.
- Ти що! Він постійно обкурений! Ніде не робить... Свят-свят… – Віталіна аж ніби перехрестилася.
- Вла-а-ад? Ти шо? – Юля зробила круглі очі. – Жаль. Такий гарненький. Він же всій школі подобався, такий був крутий. Ні, ти подумай, Влад – і наркоман!
- І кажуть, що «кончений». За літо пропав. Подруго, ти відстала від життя. – Віталіна кілька разів жирно закреслила запис «Влад П.» За ним ще кілька прізвищ, явно не вартих уваги.
- А Нік-фізорг – пам’ятаєш? – мрійливо сказала Юля, згадавши літні тусовки на пляжі. – Який він спортивний, яка фігура...
- Про Ніка теж можна забути. Він такий сухар, ні на кого з дівчат не дивиться. Тільки думає про свій спорт.
- Може, гормони якісь п’є? Ну, спортивні?
- Та ні, він же не боді…не бодібілдер. Юлько, кажу ж, що цей – не ведеться. І говорив він з нами тільки із ввічливості, бо разом у м’яча грали.
- Ну й хай собі. Зануда. У нього крута тачка. Точніше, в його таточка, – ні до чого згадала Юля. – А це хто? –У списку було гарно виведено й навіть позначено сердечками «Tім Ай». – Ай... Ой! Це ж Тім, як я могла забути! Класний пацан! – вигукнула Юля.
- Ага. Тім – це класний друг. Жаль, що він тут з усіма дружив без розбору... А як плакав, коли їхав... Так я й не зрозуміла – за ким? У нього можна було б на сто відсотків закохатися. Але це теж нереально.
Дівчата деякий час мрійливо згадували славного хлопця з Айови та всю команду американців, яка торік побувала в їхній школі. Звісно, ніякої любові бути не могло – це надто нереально.
Поїхали – й забули.
- Так, проїхали, – рішуче стріпонувши волоссям, сказала Віталіна. – Давай подивимося щось свіжіше, хоча б починаючи з осені.
- Та ні, почекай, влітку ще ж були брати Петренки – пам’ятаєш? Старший до тебе чіплявся, а менший – до мене.
- А ці, жирики, – Віталіна байдуже махнула рукою.
- То твій жирний, а мій просто підкачаний.
- Ага, підкачаний. Салом з ковбасою.
- Ну, Віталіно, підожди, не перегортай. Оно Бос і Глюк.
- Та перестань. Як вони могли нам подобатися – просто не знаю. У Боса фізіономія прямокутна, а Глюк точно як наглючений.
- Так це через дискотеку, там же темно було. Ми спершу й не роздивилися. А пам’ятаєш, як вони нас проводжали?
- Ага, а ми їх боялися. І йшли з тобою за руки.
- Ну. Зате всі думали, що вони наша «криша». Ірку – пам’ятаєш, як Бос її від нас відігнав? Сказав, щоб і не підходила.
- Да-а-а... А як тебе Глюк піднімав над головою на медляку...
Подруги помовчали. Кілька літніх дискотек були пов’язані з несподіваним шефством крутих парубків. Це було оригінально. Але поза стінами дискотеки з ними було нецікаво й страшнувато. Вони мовчки супроводжували дівчат додому, намагалися обіймати і курили. Тоді, влітку, обидві подруги майже зраділи, коли «шефи» раптом зникли.
- Куди вони пропали? – риторично запитала Віталіна. – Чи то на заробітки подалися, чи то їх кудись відправили…
- Бог нас милував,– іронічно вставила Юля. – Якби моя мама хоч раз побачила нас тоді...
- Тазик....
- А, твій Тазик! Хороший варіант. Тільки ж ти його «отвєргла». Тепер він Світланин, – у голосі Юлі звучав легкий докір.
Коли Алік оселився на їхній вулиці, хтось сказав, що його звати Стасик. Поки новина «зіпсованим телефоном» дійшла до дівчат, Стасика вже було перетворено на тазика. Ось так він і приклеївся, той тазик... А насправді хлопець був Аліком. Хоча його часто називали й Олегом.
- Знаєш, я не шкодую. У нього така велика голова. А пальці схожі на груші. І моє серце тоді було зайняте іншим, – сердито сказала Віталіна, а Юля скептично вигнула губки:
- Алік так довго ходив за тобою. А твоє серце все було зайняте. Періодично... Хоча пальці в нього, дійсно, товсті.
- А, то все було давно і неправда. Алік тепер точно ходить за Свєткою, як прив’язаний... Нехай собі. Так, ідемо далі. Тут є і твій Саник. Ти його теж «отвєргла».
Юля стрепенулася. Саник... перше кохання... Краще не згадувати.
- Віто, він просто виїхав. Чому, все, що найкраще, кудись їде?!
Віталіна задумливо зітнула плечима.
Тим часом від чупа-чупсів нічого не лишилося. Як і від першого кохання.
- Знаєш що, – сказала Віталіна, – ти посидь, а я принесу бутерброди.
Вона принесла з кухні на підносі хліб з вареною ковбасою, дві чашки компоту і два яблука. Робота продовжилася під жування, сьорбання і хрумтіння.
Юля з повним ротом заговорила про те, що вона не розуміє половини імен у списку. Віталіна почала розшифровувати записи, але теж багатьох не змогла згадати. Серед них були В.І.Б., А.Т.Б., В.А.Т.
- Сама не пам’ятаю. Це наче магазини або банки, – пожартувала Віталіна.
Були в блокноті ще якісь телефонні номери. Телефонувати за ними було небезпечно. Віталіна викреслила все незрозуміле. Список значно зменшився...
- А пам’ятаєш Костю Ге і Віталія Де? – запитала вона у подруги.
- Звичайно... Вони підбивали до нас кілки. Ми потім ще й ділили, хто кому більше підходить. Тобі – Костя, бо він кароокий шатен, на твій смак. Мені – Віталій, блондин із синіми очима...
- Ні, це синьоокий був на мій смак, – заперечила Віталіна. І до того ж, вони обидва були шатени, тільки мій темніший...
Оскільки цікаве знайомство, на жаль, обмежилося лише одними зональними змаганнями з легкої атлетики, дівчата не могли точно згадати знайомих спортсменів. Тому перейшли на обговорення кольорів волосся. Адже «шатен, блондин і брюнет» – це надто широкі поняття, є ще безліч цікавих відтінків! Зійшлися на тому, що Костя був скоріше світло-каштановий або каштановий, а Віталій – темно-русий. Це були улюблені відтінки фарби для волосся, якою користувалася мама Віталіни.
- Може, ми їх побачимо на наступних змаганнях. Тоді й перевіримо, – завершила дискусію Віталіна.
- Ага. Якщо вони не пофарбуються, – засміялася Юля.
- Осьо ще Серж – підкреслила ручкою Віталіна. Хороший хлопець. Позитивний. Якось зі мною потанцював.
- Так він же за Ганулькою з 10-А... Ти що, не знаєш?! – Юля переповіла останні шкільні плітки. – Учительські діти знайшли одне одного. Для нас він пропав.
- Ясно, – зітхнула Віталіна. – На черзі Гриша О.
- В його гаремі ще нас не вистачало, – презирливо процідила Юля. – Недавно мені знову «глазки строїв». А тоді ще й сміється!
-Точно, він артист. Мені теж «строїв». Такий ... Такий... – Віталіна не знайшла потрібного слова, щоб передати Гришкове вміння нахабно загравати з дівчатами й бентежити їх, особливо менших. Вона з досадою махнула рукою. – Так. Ж -180. Що це було? – Віталіна перейшла до наступного за списком.
- А, Женька-баскетболіст! 180 см! Женька теж загравав то до мене, то до тебе. А тоді вступив в універ, – Юля це промовила, як вирок.
- Ясно. Викреслюємо. Чи поки що хай побуде?
- Та хай побуде. Якщо не приїде на те літо з жінкою. Він такий гарненький, і характер нічого, хоч несерйозний.
- Всі вони хороші, коли сплять зубами до стінки, – саркастично прорекла Віталіна. – Тоді можна повз них пройти з палицею.
- А-ха-ха! – зайшлася Юля. – Зубами до стінки!
- Взагалі-то це мій тато так каже. Про нас із двоюрідною сестричкою, – чесно призналася Віталіна.
- Ой, «німагу»! Ха-ха-ха! – Віталіні стало ще смішніше.
- Ось ще Бєлий, Карась, Козел, Верблюд... Прямо звіринець.
- Ага, Юрського періоду. Жах. Куди ми дивилися?
Юля наїлася бутербродів і розвеселилася. Віталіна ще була трохи сумною.
- Знаєш, Юльцю, я вже не розумію, кого у списку більше: тих, кого ми підкорили, чи тих, хто нас кинув.
- Якби ти так не шифрувала, було б зрозуміліше. Але я думаю, більше тих, кому ми сподобалися. Це ми їх закохали в себе.
- То чому ж ми такі нещасливі? - Та я тебе прошу. Сама бачиш, що нам ніхто не підходить.
- Так і я ж про це. Що робити?
- А давай ми ці листки повириваємо і викинемо. І все почнемо з чистого листа!
Віталіна трохи подумала, потім рішуче сказала:
- А давай!
Їй теж стало весело. Вона вирвала з блокнота сторінки зі списками хлопців, а потім дрібно їх пошматувала.
Надійшов час трохи потанцювати, і дівчата ввімкнули музику.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
