14
У буфет зайшли, грюкнувши дверима, два чоловіки. Один, плечистий, чорнявий, під вусом, став в одвірках, наче ми могли котячою зграйкою, впійманою на збитках, дати дмухала надвір. Менший, у синій тенісці, з татуюванням на лівій руці - зубатий череп у беретці набакир - ляснув течкою перед Ольгою Семенютою, демонстративно понюхав повітря.
- Михайле, ти чуєш?.. Сморід… – кумедно зморщив носа.
- Не чую, - здивовано озвався від дверей напарник. – А маю?..
- Я уловлюю, - запевнив вайла в одвірках перший. – Запах убивці… Сховався поза плечима…
- То голубці пахнуть! Можемо пригостити, - нахабно збила його настрій Валентина Бирловська.
- Доброго вечора, - привітався молодик. – Я слідчий прокуратури Артем Нагорняк. А це – лейтенант-оперативник Михайло Чорний. Хто тут старший?
- В нас нема старшого, - жваво відповіла Валя. – У нас тут всі старі… Пеньки…
- Хто господар закладу? – повернувся до буфетниці слідчий.
- Я… Вони тут проводять зустріч, - заторохтіла послужливо Ольга. – Моє діло маленьке: нагодувати, напоїти… Піди, подай. Принеси. Але з них, як із зайця шерсті. Відкрила горілку, коньяк – не п’ють. Балакають, наче п’яні, таблетками шелестять… Ось директора школи розпитайте, - показала на Валюшу.
- Ви директор школи? – звернувся до Валюші слідчий. – Що тут відбувається? Як ваше прізвище?..
- Так, я директор школи. – Валюша м’яла вогкий носовик. – Зайцева Валентина Валентинівна…
От-от, згадав я, її батька звали Валентином, вмів прудко відкривати пиво камертоном. А коли загубив інструмент, то й зубами – пук! – і піна потекла по губах… Але прізвище у нього і Катьки було інше. Це Валюша заміж вийшла і Зайцевою стала. Її чоловік теж повіявся у світи. Приблудився і зник… Чого так буває: дочка копіює помилки матері? З тою тільки різницею, що у Валюші син, Валерій. Живе біля неї – мимохідь бачились кілька разів. Слухав мої виступи у школі… Валюша розповідала, що Валерій взяв в оренду халявчині стави – сільрада дозволила. З тої оренди одна морока – плеса позаростали, звиродніли, треба купувати техніку, чистити-косити, підгортати дамби, розколупані ондатрами, зарибнювати… З якої амбіції Валерій вирішив, що стави йому по силах, Валюша не розуміла, але й не відбивала: нехай щось робить, все якась надія є.
- Зайцева Валентина Валентинівна, - акуратно записав собі слідчий.
- Тут відбувається зустріч випускників, - продовжувала Валюша. – П’ятдесят років тому ці поважні люди закінчили школу…
- Скільки-скільки?.. – недовірливо перебив Артем Нагорняк.
- П’ятдесят років…
- Ого-го, - протягнув захоплено. – Старики-розбійники…
- Їх тут п’ятнадцятеро. Було… - Валюша знову втерла очі хустинкою. – Балакали, згадували… Танцювали, співали… Грали у гру: «Як назвати людину, яка при заповненні анкети у графі «Не заповняйте» написала «Добре»…
- Яку-яку гру?.. – перепитав слідчий.
- Як назвати людину, яка при заповненні анкети у графі «Не заповняйте» написала «Добре»…
- Ну і… Як назвали?
- Гуморист, дотепник… Конформіст, підкаблучник…
- Хто переміг?
- Дурень…
- А я написала «телепень», - протягла й свою баночку на дьоготь Валентина Бирловська.
- Дурень і телепень – це одне й те ж саме!.. – хутко внесла ясність Валюша.
- Телепень – це пень, який сидить перед телевізором?.. – вискочив зі своєю версією Сашко Савранюк.
- Перестаньте! Дитячий світ… Що далі? – обірвав наші словесні перескоки слідчий.
- Кажу, згадували, танцювали, співали. Поки не…
- Вбили людину, - закінчив за неї речення Нагорняк. – Той, що лежить під стовпом, теж однокласник?..
- Однокласник, - спазматично видихнула директорка. – Іван Овксентійович Підпалий.
- Підтверджуєте його особу?..
- Так! – хором.
- Виходили, дивилися?..
- Аякже!..
- За чуби над трупом тягались!.. – буркнула невдоволена Люба Онищук.
- Нічого такого!.. Просто пообнімались, - заперечив Степан Шамшур. – Від розчулення…
- Ага… Зустрілися… Порядний чоловік і порядна падлюка, - буркнув Сашко Савранюк.
- Ти кого маєш на увазі?.. – стрепнувся Степан.
- Розбирайте нагороди… самостійно, - ухильнувся колишній однокласник.
- Не треба було!.. Виходити!.. – остудив наш ентузіазм Артем. – Затоптали сліди… Тепер слухайте мою команду. Вам, - показав на Ольгу Семенюту, - прибрати зі столів. Вам – повсідатися, покласти перед собою документи і телефони… Дитячий садок, - буркнув насамкінець до себе слідчий зі страшним татуюванням.
- У мене телефону нема, - я винувато підняв руку.
- Складна машинерія?.. – глузливо запитав Нагорняк.
- Та ні… Без нього час повільніше плине. – Мені не хотілося вступати в дискусію з молодим чоловіком, який тебе не зрозуміє. – І телевізор не дивлюся…
- Ви унікум!.. – Зааплодував слідчий.
- У мене також нема… - Схлипнула Валюша.
- І в мене. - Підняла руку Тамара Горпиняк, яка працювала черговою на станції Христинівка.
- І в мене. - Це вже Люба Онищук.
- В мене є, та не вмію ним… - Аня Халявка знітилась. – Ось тільки на цю кнопку… тут-о… натиснути, щоб… до сина… коли погано… Діабет… Пожежний виклик…
- Ехм… А в цього, зарізаного, був телефон?
- Був. Йому зателефонували і він вийшов поговорити, - зі знанням справи повідомила Валя Бирловська.
- Добре. Спершу поговорю з вами усіма, а потім з кожним окремо. – Повернувся до Ольги Семенюти. – Тут є окрема кімната?..
- Є. Комора. Порожня…
- Фіксуй, - наказав слідчий оперативнику Михайлу Чорному, який підпирав одвірок.
- А мене по голові вдарили!.. – перебив я його розпорядчі дії і показав на бинт у зеленці. – Біля машини…
- Коли?.. – жваво зацікавився слідчий.
- Та тоді ж… Як Підпалого ножем.
- Разом були?..
- Ні, я пішов до машини… В інший бік.
- Цікаво-цікаво… Дивлюся – перебинтований. Думаю, п’янка, те-се… Погуляли!.. – хмикнув Артем. – Розберемось!..
Лейтенант сів за крайній стіл коло Валюші, дістав з папки кілька аркушів паперу – з друкованим текстом. Перевернув чистим догори. Він або не виспався, або не дуже хотів слухати Артема Нагорняка. Відомче не сприйняття. Може, не визначились, хто тут буде головним. Чи сільська розхристаність. «У провінції протоколи пишуть з голови, - скептично подумав я. – Тяп-ляп… Потім, коли виспишся, коли лінь мине… Хапнеш, що згадаєш».
Слово за словом слідчий прокуратури встановив картину вечора. Прийшли сюди з клубу о двадцятій. Супроводжував сільський голова Леонід Корнелійович Лозовий, син того комірника, якого Халявка витурив з теплого місця за несанкціоноване використання телефону. Рухливий чоловік, весь час по кишенях совав, ніби перевіряв, чи все на місці. Сказав кілька тостів, наче чужим людям, які випадково завернули у Великі Ходаки, - був набагато молодший, нікого не знав, випив зі смаком три-чотири стопки горілки, розчервонівся, заспівав з нами і пішов, посмикуючи руками. Кажуть, це в нього такий нервовий тік, що передався у спадок від батька-комірника.
- До речі, треба покликати, - нагадався Нагорняк. – Хтось має його номер?
- У мене записано, - Валюша перебирала перед собою зіжмакані папірці. – Ось… Згори…
Слідчий з папірця набрав номер.
- Хальо!.. Доброго вечора. Леоніде…
- Корнелійович, - прошепотіла Валюша.
- Корнелійовичу! Вас турбує слідчий прокуратури Артем Нагорняк. Вам негайно слід прийти до сільського буфету. Тут у вас убивство… - Помовчав, бо видно голова перебив. – Ніякі не жарти. До сільського буфету. Тут убивство. Негайно ходіть сюди!..
- Ось так, - оглянув нас Артем, ніби вчитель, який перевіряє уроки та пильнує, щоб ніхто не надурив.
Далі спільними зусиллями встановили хронологію подій перед убивством і після вбивства. О двадцять другій сорок сім хтось подзвонив Іванові Підпалому і він вийшов надвір поговорити. Звідки відомий точний час? Бо у Галини Ординцевої така сама мелодія і вона подумала, що їй дзвонять. Подивилася і запам’ятала годину, якраз промайнуло, чи не пора звалювати, тобто, прощатися і йти до родичів ночувати. Приблизно за три хвилини Сашко Савранюк вийшов на задній двір покурити і чув, як Підпалий бубонить за брамою. На німе запитання, звідки така точність, Сашко аргументовано доповів: за сорок два роки шоферування у нього всередині вгніздилися, як то кажуть гуцули, дзиґарі – точно раз на годину зозуля вискакує і нагадує, що пора запалити. Птиця невтомна… А востаннє він дивився на годинник за десять хвилин двадцята, коли курив і чекав початку вечора. Додай одну цигарку, додай другу, додай третю… Двадцять друга п’ятдесят… Приймається, погодився слідчий. За десять хвилин (тут уже ніякої точності, хіба що Ольга Семенюта сказала, що планувала о двадцять третій подавати традиційні ходаківські голубці з м’ясом, а на той момент вона розкидала їх по тарілках) Аня Халявка і Люда Марчук попросили мене підписати книжку. Я вийшов до машини, Івана Підпалого не бачив, бо стовп з ліхтарем, під яким його знайшли, - трохи вище від будівлі. І не чув. І навіть не знав, що він в цей час знаходиться надворі. Відкрив багажник, - хтось ударив по скроні. Далі – тьма тьмуща, поки не занесли у приміщення. Степан Шамшур, граючи жовнами, повідомив, що вийшов зразу за мною, бо хотів поговорити, просто поговорити про все і ні про що, адже не бачились довгі роки. Григорій, тобто я, видавався йому адекватним старим, що не вижив з розуму. Мерсі, Степане! Був би про тебе такої ж думки, якби не ця клята пригода, що начепила кожному з нас на шию по мертвому цуцику підозри. Степан на ґанку зупинився, бо почув нагорі, під ліхтарем, Підпалого, який розгулював з телефоном біля вуха. Настрій зіпсувався і він повернувся в приміщення.
- Стоп-стоп! – підняв догори пальця слідчий Артем. – Виходить, поки ви, - показав на мене, - йшли до машини, мертвий ще був живим?.. Позаду… Чув чи бачив?..
- Чув, - буркнув Степан.
- Чув оцей пан. Скільки йшли до свого авто?..
- Хвилин зо три… - задумався я. – Повітря було свіже, тепле… Я став під кущиком подихати… Згори від гаража через греблю і догори до аптеки проїхала вантажівка. Ще подумав, кого носить поночі… Поспішати було нікуди, щипали ностальгічні спогади…
- Далі ясно, - перебив Нагорняк. – Отже, з великою вірогідністю ви не вбивали Підпалого.
- Дякую!.. – красно схилився. – А хто мені голову мало не проламав?..
- Дізнаємось, не переживайте, - запевнив молодик.
- З великою вірогідністю убити міг я, – процідив повільно Степан Шамшур. – Але я не убивав. Навіщо мені це лайно?..
- Ти міг… і Гриця… по голові калатнути, - хлипнув вином із кутка Борка Дранчук. – Щоб нічого не побачив…
- З дуба впав?.. Утрися! – гарикнув у відповідь Степан Шамшур.
- Розберемося, - сказав слідчий. – Нема нічого таємного, що… Хто ще виходив на той момент?
- Ми, - в один голос зізналися Аня Халявка і Люда Марчук. – Вслід за Гришою пішли…
В Анни цукровий діабет, живе за розкладом, їй настала пора вколотися, мобільний телефон пропікав, нагадав про укол, вона не хотіла при всіх, покликала з собою Людмилу. Жінки стали під вікном, при світлі, Люда потримала блузку, Аня вколола себе. Шприц поклала в косметичку. Потім прошелестіли наосліп далі, присіли на траву…
- Чого Гриша Долинський на тебе… блимає? – запитала Люда Марчук.
- Згадав дід, як парубком був, - тихенько засміялася Аня. – Він до мене… в Умань… завернув. Жив у Херсоні, а їздив у Львів вступати… Чотири рази. Дівчата гукають: до тебе кавалер. Біжи бігом, бо втече! Стоїть під гуртожитком. Мнеться… У білій кепочці… Дерев’яний чамайдан з книжками залишив на вокзалі… Каже, на екскурсію приїхав. До мене… Походили по Софіївці, подивились кіно, потанцювали… у парку… Там щовечора хлопці на гітарах бренькали…
- Ніколи би не подумала… Гриша Долинський на тебе оком кинув, - здивовано хмикнула Людмила.
- Дражнився… Анька-дристя, вуха з листя, ніс – цибулька, зверху гулька… Аж плакала. На піаніно йому зіграй… Кричав. А тут приперся… Я жила сама в кімнаті – подружка змилась з літньої практики. На першому поверсі… Ми той чамайдан закинули у вікно. Попри вахтершу… Три дні жили на яєчні і вареній ковбасі… Не виходили…
- Все ясно… Закрутив голову бідній дівчинці… Аньці… Хм… Ніс – цибулька, зверху гулька… У чужому місті.
- Вночі вискочили, сіли на двадцять перший маршрут, автобус порожній… Везе. Їдемо, цілуємось… У вікнах нічого не бачимо… Так би й не виходили. Хоч на край світу… Доїхали до полів технікуму. Там сортова малина, три рази на рік родить… Така велика… Губи солодкі… Руки липкі… Все крутиться… Зірки падають… Чи то я… Ані душі…
- Ну ти даєш, подруга!.. – захоплено вигукнула Люда.
- Наче заворожена… Ніби зірвалася. Всі заборони… татові… порозбивала. На зло… Щоб знав!
- А Гриша?.. Що говорив?.. Що обіцяв?..
- Вдосвіта підкинувся, ніби блощиця вкусила… За чамайдан – у вікно… Тільки й бачила. Треба… треба… треба… Заклинило його.
- Просто так відпустила?..
- За коліна… мала… тримати? Падати?.. Я спросоння не второпала… Подала той тяжкий чамайдан. І на вокзал не поїхала – не захотів. Думала на день, на два… На місяць… Кудись йому треба. Не можна ж так обривати… Де там! Пропав пропадом… Ані словечка!..
- Я б не відпустила, - замріяно муркнула Людмила. – Якби до мене Степан… Тут би йому й капець… Задушила б на грудях!..
- Наче крила обрізав, - з жалем згадала далеку юність Анна.
- Коли жінці… обрізають крила… вона пересідає на мітлу, - за знанням справи хіхікнула подруга.
- Знаєш… - тихо прошепотіла Аня. – Згадую… І не шкодую. Таке більше не повторилось. Не було… малини. Одні кислиці… будяки… А йому… Що ти йому зараз скажеш?
Там, де стояло Гришине авто, було дуже-дуже темно, волохатилося, тому жінки злякано забігли до компанії.
- І все?.. – розчаровано перепитав слідчий. – Вийшли, вкололись і забігли?..
Розмови поміж собою жінки не переказали, навіщо прилюдно згадувати дівочі таємниці, що давно вмерли. Тим паче, що це до справи не стосується…
- Все, - зітхнули з полегшенням Аня і Людмила.
- Хтось ще виходив?.. Перед тим або після того? – суворо озирнув. – Зізнавайтесь, все рівно виявиться!..
У відповідь – мовчанка. Ніхто не проронив ні слова.
- А хто труп знайшов?..
- Я. – Дзенькнула тарілками буфетниця. – Під стіною діжка стоїть для помиїв… Потім чоловік забирає… Вийшла, вилила, дивлюся – хтось ліхтар увімкнув на стовпі. Через мій лічильник іде. Коли треба – клац! – увімкнула, коли не треба – виключила… Вийшла за браму на дорогу… А там він… Лежить… Ой, горе ж яке-е-е!.. – раптом заплакала Ольга, як на похороні. – Убитий!..
- І нікого не бачили?
- Не бачила… Зразу думала, п’яний, напився тишком-нишком, ці старі з собою возять. У залізній пляшці. Лигають… Потім дивлюся – на грудях темна пляма. Кров… А я крові боюся… Закричала, аж за греблею світло у людей засвітилося. Далі прибігли всі…
- Охарактеризуйте цього… - слідчий зазирнув у записник. – Івана Овксентійовича Підпалого.
- Наш однокласник, - коротко мовила Люба Онищук.
- Угу, ото й тільки, - хмикнув Борка Дранчук. – Нічого про нього не знаю. Взагалі… про всіх… нічого не знаю. Однокласнички…
- Але ж ви говорили з ним?.. – наполягав Артем.
- Привіт-привіт. Як справи?.. Та й по всьому, - передав суть розмови Сашко Савранюк.
- Мені він розповів, що… жонатий, - згадала Людмила Марчук. – На дітей не пощастило. Був син… Але помер маленьким… Від астми. І його жінка дуже схожа на… Галю Ординцеву.
Галина Ординцева від несподіванки захлиснулася шипучкою.
- Маю радіти?.. – обурливо кашлянула.
- А мені він сказав, - бадьоро зблиснула окулярами Валентина Бирловська, - що приїхав у Великі Ходаки зводити баланс…
- Та всі ми сюди приїхали зводити баланс! – випалив я.
- Чи закривати рахунок?.. Чи підбивати підсумки?.. – згадувала слова Івана Підпалого колишня однокласниця.
- То що все-таки конкретно?.. Сказав?.. – причепився до неї слідчий. – Згадуйте!
- Якби його слухала… Ми якраз у клуб заходили… Люди бігають, музика грає… А він щось белькоче… Може баланс… Може рахунок… Може підсумки… Воно все схоже…
- Це як подивитися, - протягнув задумливо Нагорняк. – Ще хтось розмовляв із Підпалим?..
Грюкнули двері на пружині і до нас завітали дві чудернацькі неоковирні опівнічні особи: прямокутна, немовби шафа, жінка в не прасованому халаті, з-під якого виглядала понизу вишита фабрично темна спідниця - криницю нею можна накрити, як у тієї циганки, яка хотіла поцупити мене на базарі, - з обвислими щоками, в м’ясистих губах тримала цигарку без фільтру, що не диміла, і високий, верства келебердянська, зігнутий, наче йому поперек скрутило, чоловік. Обоє у білих гумових рукавичках. За хвилю зразу за ними вигулькнув з темряви сільський голова Леонід Корнелійович Лозовий.
- Що тут відбувається?.. – Пошукав по кишенях невідомо-що Лозовий.
- Присідайте, до вас черга дійде. - Показав йому на стілець Артем Нагорняк, а сам нахилився до щокатої жінки-шафи.
Та зашепотіла прокуреним голосом:
- Чоловік років сімдесяти. Ножова рана в серце. Ніж побутовий, вузький. Таким картоплю чистять. Чи щось таке… Рана одна. Запаху алкоголю не чути. Подробиці – завтра.
Скручений чоловік потиснув себе рукою у спину і трохи випрямився.
- Ключі від авто, - поклав перед слідчим. – Паспорт на ім’я Підпалий Іван Овксентійович. Посвідчення водія… Посвідчення адвоката… Зверни увагу – Київська колегія адвокатів.
Артем кивнув і подумки відзначив, що про цю колегію вже вдруге за вечір чує. Пересядько наголошував. Делікатний момент?.. Що в цьому за дивина – треба буде розібратися.
- Грошей при ньому не було. Телефону при ньому не було. Жодних інших речей… Знаряддя вбивства відсутнє. Затоптали все, нема слідів. Здмухнув пальчики з вимикача на стовпі… Якщо ти не проти, провентилюю на предмет відбитків документи. Може якраз… - закінчив доповідь експерт.
- Треба зранку ще раз оглянути місце, - сказав невідомо до кого, швидше всього до лейтенанта-оперативника, Артем Нагорняк. – Говорив по телефону, а телефону – нема!..
- Охо-хо!.. – застогнала прямокутна губата жінка. – Гріхи наші тяжкії. Дочекатися пенсії і – на подра… Ми забираємо труп і їдемо.
- Агій!.. – похопився я. – У мене теж гаманець украли!.. Нема!.. Аж тепер виявив.
Слідчий кинув ключі від легковика Підпалого лейтенантові Михайлові Чорному.
- Оглянеш. А ви, - це вже до експертів, - ходіть на ще одне місце. Там його, - показав на мене, - вдарили по голові.
Артем поманив мене рукою.
- Сидіть на місцях і не рипайтесь! – наказав решті. – Усі під підозрою…
На цих словах підскочив сільський голова:
- Я з вами!..
- Ет!.. – відмахнувся молодик.
15
Ходачани ніколи не поважали сільського голову – нехай буде, нехай тут посидить, щоб довідку видав на отримання паспорта. Село, як відомо, було не паспортизоване. Совєтська влада тримала селян на прив’язі. Щоб отримати паспорт поза оком Юхима Халявки, треба було вступити у петеу, інститут або найнятися на шахти Донбасу. Тоді він посилав до сільради.
Не знаю, з якого дива, тато перед закінченням школи пішов до Халявки просити для мене роботи. А Юхим, не довго думаючи, фуркнув: хай іде підлоги мити у конторі.
- І всьо?.. - ображено перепитав.
- Нє, килим перед ним постелю! - Халявка думав про мільйон, навіщо йому той шмаркач.
Тато вийшов надвір, ноги занесли у буфет. Гранчак казьонки пролетів, як брехня над селом. І він, смалячи «Біломор-канал», поперся знову до Халявки. Без слів заїхав у черево, аж Юхим гикнув. Далі приторохтів мотоциклом Давид-міліціонер, татові впаяли п’ятнадцять діб…
А я подав документи у Херсоні на токаря, щоб одержати паспорт.
Головами сільради у нас були чоловіки із квіточкою за вухом. Давали горобцям дулі… Побалакати, послухати, поспівчувати, покивати макітрою – і нічого не зробити. Халявка підбирав таких, щоб не плуталися під ногами. І тільки один раз у Юхима злетів ланцюг з велосипеда, коли запропонував проголосувати за фізрука Петра Тинкована. Начебто про все домовились: хто за столом, а хто біля стола. Так і було до того часу, поки не зрізались на ходаківському базарі. Тинкован захотів винести базар із центру села. Вже й ділянку гектарів на три приглянув на в’їзді навпроти цвинтаря. А Юхим Халявка йому фіґу під носа: на, понюхай. Поле не віддам, у мене план!
Ви ніколи не були на ходаківському базарі? То вже й не будете…
Наш базар був всім базарам Базар. У центр села на стирлований майдан, що простягався від залізного магазину Созонта до гранітного кар’єру, від церкви до цвинтаря, щочетверга з’їжджалися, сходилися гуртами і поодинці, з худобою і без худоби, з крамом і без краму, з грошима і з пустою кишенею, тисячі людей. З Грушки, з Умані і Немирова, з Гайворона і Голованівська, навіть з Одеси і Києва. Просипаєшся вдосвіта, вікна темні, ні просвітку у небі, а на шляху чути, як тріщить під колесами молодий льодок, коні фуркають, корови за возами мукають, поросята у клітках верещать, льохи рохкають, кози мекають, гуси ґелґочуть, курчата цвірінькають і тихе кахи-кахи, гаття, гу-гу-гу, балу-балу, розмовляють. Нескінченна валка тягнеться з полів від Кам’яної Криниці, Вільхової, Синьок, Шамраївки, Юзефівки, наче звідти їх жене татарська навала. А ось і мама легенько трусить за ногу: «Вставай, Грицю!». Нам теж пора. Сьогодні ведемо на базар Красулю продавати. Шкода, але вже постаріла. Та й не потрібна нам ціла корова. Баба Муха кілька місяців просить відкупити у неї половину. А чого ж? Недалеко водити, через кілька хат. Тиждень у нас, тиждень у баби…
Красуля чує щось недобре, косить на мене синіми кобильохами. Тато міцно зав’язує на роги налигач, мама дає патика, щоб підганяв. Виходимо за ворота. Мама спершу намагається триматися: коли йде, махає рукою, щоб легше було. А потім пристає до якоїсь баби з костуром і разом повільно дибають «до села». У нас сходити до села, це значить, сходити до центру. Наче Ляхи, Суботи́, Садовина чи Кацанівка – не село…
А тимчасом ми із татом вступаємо в рухливе юрбище людей, машин, возів, гарб, коней, волів, корів, телиць, бичків, кліток, яток, діжок… Худобу продавали окремо, від гранітного кар’єру. Прив’язуємо розгублену Красулю до ясеня і роззираємося: хто в сусідах, що продають, скільки просять, чи никають покупці. Тут несподівано:
- Скільки хочеш за цю сухоребру?
Дядько в дерматиновій шапці з одним простакувато відкопиленим вухом показує пальцем на нашу Красулю.
- Триста п’ятдесят! - випалює тато.
- Нє, хіба є розум? – ображається дерматинова шапка. – Оно за триста нетель не беруть!..
І зникає поміж хвостами. Тато задумливо топчеться, потім каже, що піде, подивиться. Залишаюся сам. Якої тут не побачиш чудасії! Двоє чоловіків б’ють по руках, кидають об конячі кізяки шапками, розстібають куфайки, а ніяк не можуть зійтися в ціні на кобилу з лошам. Гурт жінок з одним дядьком перекидають з підводи на підводу тлусту свинюку, що висмикує ноги, грубо відгиркується. Неждано випірнає лиса почвара з розчепіреними грудьми – з-під сорочки виглядає жіноча цицька. Каже, що він чоловік, то над ним природа «пошуткувала». І тепер мусить добре їсти, бо помре. А щоб не помер, ти мусиш дати копійку чи врізати кусень сала або ковбаси. І тицяє брезентову сумку…
- По чім? - запитує тітка, притримавши крок біля Красулі.
Бачить мене, малого, і йде далі.
- Ти такий малий і сам продаєш корову? - Спиняється циганка – кругла й товста, в тороках, з вишивкою понизу, чорна спідниця хитається переді мною, наче зараз накриє. – Може тобі помогти?..
- Тато зараз вас нажене, - ховаюся за крислатими рогами корови.
Злякано відступаю, задкую. Рятує справді тато, який вже чогось повеселів, пахкає папіросою. Тихенько переминаюсь з ноги на ноги, спостерігаю, куди поділася циганка, потім відходжу, бреду по торговищу.
Ось довгий ряд дубових, мокрих, у ропі, діжок, переповнених жирними оселедцями з виряченими очима, тюлькою. Люди розхапують їх, наче гарячу картоплю з попелу. Я й сам люблю, коли мама з базару приносить оселедці: з’їси кусень, - і цілий день водичку попиваєш, у животі бовтається, як у коня. Оселедці бокасті, жирні, шкірка відстає, можна було всю обдерти і кинути котові, який терся, муркочучи тракторцем, до ніг, а всередині – ікра чи молочко, що танули в роті. Тепер таких оселедців нема…
- Де тато?.. – Нарешті дійшла мама до базару і впіймала мене за руку.
- Там, біля ясеня, - показав і не пішов за нею.
Тут ось цілий ряд стоїть із вагами і ка́нторами, продають сало, м’ясо. Далі дерев’яні прилавки з ковбасами, копченою рибою і халвою. Автолавки з сувоями матерії, з ножами, виделками, сковорідками та іншою всякою всячиною. Дід Магас із діжечкою вина. Розповідає чоловікам рецепти, похвалює виноград, калину і бузину. Хто добре спродався чи скупився, підійде до нього, вип’є, прицмокуючи, з акацієвого різьбленого келиха. А хто не задоволений сьогоднішнім базаром – вип’є і два… Старий може налити і в борг, якщо знає бідаку, але то з буркотінням, зітханням та наріканням на дороге життя, що настало після грошової реформи. Мама показувала п’ять копійок і казала, що за цю монету можна купити сорочечку. Ну… Не бачив я сорочок за п’ять копійок, а от халва була, цукерки-подушечки, що порскали у роті варенням…
Коли базар розходився, стихав, розчинявся у безкрайому степу, наче літнє марево, ми прибігали на перерві зі школи і наввипередки збирали копійки. Якщо знаходив зіжмаканий рубль під яткою – герой дня. Полювання!..
Біля контори на ґанку за столом сидить Давид-міліціонер, мружиться, благоденствує, вітерець куйовдить ріденьку гривку, яку він щоранку натирав огірковим лосьйоном, - кашкет зсередини вилиняв і взявся сірим листям маслини. Приймає заяви від населення. Які там заяви? Одна баба поскаржилась на сусідку Ганьку, бо кидає грудками у курей, поламала крила. Друга стара, не прикриваючи рота з коричневими пеньками, прямо йому під ніс упівголоса нарікала на директора школи Кешу, що його учні обчищають чоботи до штахетів… Стомилася здирати грязюку. Та й увесь прийом. «Паслушай, дарагой» встає, заправляє сорочку в галіфе, йде повільно між торговими рядами. Біля Гима Самайчука зупиняється, стукає зігнутим пальцем по новенькій, як дзвін, дубовій десятивідровій діжці.
- Хараша-а-а! – хвалить майстра. – Вот би яблучок насоліть…
А потім підходить до нас, питає:
- Паслушай, дарагой, пачєму у карови зуби жолтиє?..
- Кабаки любить гризти, - не змигнувши оком, відказує тато.
Далі Давид неодмінно зупиниться біля діжечки з вином, вип’є з послужливим дідом Магасом, почне шукати копійки по глибоких, по лікті, кишенях, ретельно, нахмуривши сірі брови, наче то чудасія з тим дріб’язком – дзвенить, а виловити не може, старий махне рукою – чого там, пригощаю. Подобрілий миролюбець голосно посміється з чоловіками, похльостуючи прутиком по штанині галіфе…
Туди вниз, над яром стоїть черга з каністрами, слоїками. Пірнають по ламаних сходах у дерев’яну буду. Там, у ямі, коло прикопаної цистерни, ворожить з міркою на довгій ручці Гриць Пелехатий.
- Не заступайте! – горланить нагору, до черги.
Круть краником – повна кварта, налив. І в посудину покупця. Густий запах керосину скрадливим вужем підповзає аж до худоби: корови махають рогами, коні харапудяться… Гриць продавав гас тільки по четвергах, у базарний день, приїжджав на старому велосипеді «ХТЗ» із Синьок. Люди казали Халявці, що треба поміняти на свого, ходаківського, бо як не стане керосину – сиди в темряві, без лампи, сліпай сліпами або позичай у сусіда до наступного четверга.
- Не крутіть мені ґноту! – нетерпляче відмахувався Юхим, якого кликали нагальні діла.
Гас у селі був ходовим і дефіцитним товаром.
По краях базару рядком човпли баби над живою птицею. Кури, півні, гуси, індики, качки стріпували крильми і волочили перев’язані ноги, втікаючи.
- А бодай тебе!.. – ловила баба курку і затискала поміж шитими валянками у калошах. – Стій, бо заріжу!..
Наче пташню чекала інша фортуна.
Мама з татом таки продали Красулю. Під кінець базару, вже коли не було кому наступати на ноги. Дерматинова шапка помандрувала околяса і випірнула:
- Двісті вісімдесят, - помахав грошима, - і не виламуйтеся!.. Он ще одне місце на машині.
Я побачив, як Красулю штовхали по дошках на бортовий «газон». Мама заплакала і перехрестила гроші, які їй тицьнув хитруватий заготовач.
Далі ми ходили, як покупці. Оселедці, ціпок магазинної ковбаси, халва – це святе. Купили мамі тернову хустину, бо на люди не має в чому вийти. Татові – трійний одеколон. Він сказав, що йому більше нічого не треба. Мені і братові придбали кирзові чоботи, щоб навесні добиралися до школи. Решту грошей відклали, бо ще не знати, скільки захоче баба Муха за половину корови, може, доведеться гнати на базар, аби скласти ціну…
Є погода – є базар. У дощ, сніговій, весняну розталь чи осіннє бездоріжжя ніхто в Ходаки навіть не потикається. Жінкам літом біда – хочеться на торговицю, гроші склала, все спланувала, а машина з ланкою – бі-бі-пі! - коло воріт, кличе буряки сапати. Бригадир звечора загадав… Маєш дядину – попросиш, маєш дочку – пошлеш. Мама підсадила на колесо мене. Зайняли по рядку, гони такі довгі, що краю не видно. Сонце забиває все кругом гарячими шалівками. Вітер, як на зло, заплутався внизу у плавнях і садках. Тремтять хвилі примарних озер, та не скупаєшся у них, не торкнешся, не доженеш – відступають до овиду разом з буряковими рядками. В пострижене на бубон тім’я пече… До бочки з водою під лісосмугою ген-ген ще тягтися. Ланкова Женя сапала попереду, блузка під пахвою зашита швидкою голкою, мокрі плями із білими ободами солі, рудий кущик спутаного, наче моя рибацька волосінь, грубого волосся світився з-під хустки. Зненацька ланкова піддерла спідницю, осмикнула труси, присіла – дзюр-дзюр - темна ямка на ґрунті. Потім озирнулася:
- Ой лихо! Забула, що Лідин хлопець з нами!..
Жінки оперлися на сапи, сміються, заливаються…
Несподівано усе це ходаківське свято, велелюдне зібрання, румовище, торговище, увесь цей базар, відомий за тридев’ять земель, надумав перенести за село, до цвинтаря, Петро Тинкован, якого Юхим годував з руки. Зразу й слухати не хотів. Утім, Петро теж не сидів, склавши руки. Написав у районній газеті замітку про всі ті коров’ячі ліпаки, конячі кізяки та інше щастя, що залишається щочетверга в центрі села після базару. І нема кому то прибрати, мусять з ферми бідарку присилати. А кореспондент з газети ще й сфотографував. Потім на сесії у Грушці хтось кулю злив, сказав, що у Ходаках смердить, як за юхтовими халявами у голови колгоспу. Каламбур втяв ґедзем Юхима Халявку і він ледь не дав зуботичину Петрові Тинковану. Але на той час вийшла настанова, що до зауважень простих громадян треба прислухатися. З десяток простих ходачан написали скаргу районному начальству. І Юхим Халявка здався – огородив плотом місце на в’їзді у село, навпроти цвинтаря. А Тинкован і десяток простих громадян взяли собі наділи на будівництво хат прямо на майдані, перед сільмагом, ще й на городи вистачило.
Згодом вперся туди і наступник метикуватого фізрука Леонід Лозовий.
16
Артем Нагорняк повів нас у ніч.
Надворі була темінь, хоч в око стрель. Зорі, наче необачно розсипані жарини, мружились звисока, мріли поміж хмарами, що пролітали на великій швидкості, та тільки увиразнювали чорноту ночі. Десь нагорі, під Горликом, межи темними хатами, пораненим звіром валував пес – довге утробне виття, жалісливе ридання, похоронне голосіння накривало тривогою півсела. Ноги зашпортувались за камінці, провалювались у вибоїнах. Пац-пац – наосліп. Того й дивися, носом полетиш у піке, бо не знаєш, що попереду - вирва чи баюра. Відколи побудували кафе, встелили дорогу грейдером і забули.
Мені дуже не подобається ходаківська ніч – мокрою цупкою сорочкою стисне груди, обкрутить горло обручем, перейме подих - відчай і безнадія, ні проблиску вогника, ні злету іскорки, одна тільки сонна, тяжка темрява з ворухкими почварами, що невидимими тінями тлумляться над полоненими садами, полями, хатами і змізернілими у них душами, які чекають ранкової просині, ніби воскресіння.
Вище буфету, на узгірку, світила лампа на стовпі. Під стовпом лежав Іван Підпалий, скрючившись. Видно, боліло, коли впав… Біля нього хитались два міліціонери, курили, про щось тихо перемовлялись. Шалівки променів зі стовпа упиралися у буфетний дах і сюди, наперед, на грейдер, не пробивались. Ніч обвислою стіною відгородила нас від мертвого Івана.
Мій легковик стояв скраю, біля греблі.
- Не піду!.. – сердито фуркнула у темряву лікар-експерт. – Трупа нема, до побачення…
Вона пожаліла, що я встав?.. Сердечна жінка…
- Добрі ви… - буркнув, оминаючи тлусту тінь.
Михайло Чорний клацнув брелоком сигналізації, перевіряючи, яка машина відгукнеться. Іван поклав свою прямо біля дверей – спалахнула жовтими підфарниками. Відкрив двері, шуснув усередину, почав ревізувати.
Артем Нагорняк увімкнув ліхтар, повів снопом світла на мене.
- Показуйте, куди.
Ми підійшли до крайнього авто. Багажник був відкритий.
- Ну ось… Зігнувся, почав шукати у сумці книжку, - бац! – і в канаві… - пролепетав я.
Артем посвітив у берег, де я валявся колодою затерплою. Витоптана трава – тут долав з останніх сил невисокий горбик.
- Воно нам треба?.. – поспитав згорблений чоловік молодого слідчого.
- Нє-а?..
- Багажник самі відкривали? – сонний експерт зазирнув усередину, посвічуючи.
- Сам, - підтвердив я.
- Ну от… Дурного робота. – Чоловік механічно повернув ліхтаря до греблі і щось побачив. – А от колесо візьму, - задоволено сказав, - на колесі можуть бути пальчики…
Метрів за п’ятнадцять ми уздріли покинуте колесо. Домкрата не було, принаймні його не вихопив із пітьми ліхтар.
Зсутулений чоловік, зітхаючи, покотив запаску до розтерзаної «швидкої», якою приїхала слідча група.
- Всередині нічого не вкрали? – запитав Артем, освічуючи салон.
- Хіба так зразу скажеш?.. – завагався я. – Вдень побачу… Та й нема там що… Техпаспорт при мені.
- Гаразд, повертаємось у буфет… Що у тебе? – спинився слідчий біля освітленого зсередини автомобіля Підпалого.
- Нічого цікавого, - озвався лейтенант Чорний. – Чисто, акуратно… В сховку фляга з напоєм… Коньяк, здається… Спробуєш?
- Я т-т-тобі!..
- Хі-хі-хі!.. На задньому сидінні папка з угодами, рішеннями судів… Адвокатська макулатура.
- Занесеш, подивлюся… Флягу поклади на місце! Знаю тебе…
У буфеті у вікні тонко дзижчала муха, впіймана павутиною. На полиці шамрало забуте радіо – під нього ми танцювали, наче підлітки. Світло з ночі здавалося різким і яскравим. Жінки у кутку, на лавках, встелених вузькими ряднинами, перешіптувались, окремо Люда Марчук показувала Ані Халявко, як вміє нанизувати буси з бурштину, Борис і Сашко сиділи за столом, далі посьорбували червлене винце, їм було добре, погідно, майже весело. Перед Сашком Савранюком лежала пачка термоядерних цигарок. Це, мабуть, вже прийшла година, зараз попроситься курити. Степан Шамшур, повернувши стілець з високою спинкою, сидів на ньому верхи. Дрімав. Ольга Семенюта і Валюша подзенькували посудом, талапались у воді – урвалось свято, пора прибирати.
Губата лікарка ображено сопіла, наче спала з відкритими очима.
- Та-а-к, - протягнув Артем Нагорняк. – Повернемося до наших…
Він прикусив язика, бо… Було б надто не коректно, образливо, адже ці суєтні діди й баби, які принишкли навпроти, аж ніяк не підходили під таку дефініцію. Скоріше всього, – здитинілі пенсіонери, шкідливі старигани, нерозважливі, ризикові літні люди, які захотіли пригод на свої сиві голови. Мають…
Слідчий показав широким жестом неговіркому оперативнику, якому не вигоріло з чужим коньяком, щоб сідав і далі нотував.
- А покурити можна? – Сашко Савранюк підкинув цигарки. - Вуха спухли…
- Хіба не пущу?.. Йдіть, - дозволив. - Чи хтось із села заходив сюди?..
- Нікого!.. Нікого не було, - запевнила буфетниця. – Ото тільки Герасим Пастух зазирнув за півгодини, як веремія зчинилася. Спитав, чи не завезла діжкового пива з Чернігова. Бере слоїк пива, доливає самогонки, настоює і п’є по чарці. Каже, голова не болить, світ розвиднюється і коло хати може ввихатися… А пива не було. Він і пішов…
- Гарну релігію придумав дядько… Тепер перейдемо до вас, - показав Артем на сільського голову, і той хутко встав, як на уроці перед учителем. – Анумо, Леоніде…
- Корнелійовичу, - підказала Валюша.
- Леоніде Корнелійовичу, перегорніть у своїй пам’яті контингент села: хто міг пограбувати гостей?
- Та в нас кожен може, як підвернеться момент!.. – ляпнув, не задумуючись, Лозовий, потім схвильовано помацав по кишенях.
- Леоніде Корнелійовичу, що ви таке… мелете? – осудливо похитала головою директор школи Валюша. – Аж не віриться…
Сільський голова зітхнув і виправився:
- Мав на увазі… Чужа душа… А під свічкою завжди темне місце…
- Нема часу, - застогнав з нетерпіння Нагорняк. – Свічки палити… Хто з ваших людей міг… Хто здатен пограбувати, вдарити ножем? Є такі?..
- Ну, не знаю, це голосно сказано, - раптом обізвалася Валюша, - але серед моїх… гм, анархістів… є двоє. Такі… Горіхові діти – Федько і Юрко Липчуки.
- Чому горіхові діти?..
- Вони спеціалізуються на горіхах. Заготовляють і здають. Гасають велосипедами у Голованівський ліс, мішками крадуть у лісництві. Там цілі посадки… Якось по них стріляли, то ледве ноги винесли… У людей крадуть горіхи. Можуть залізо з подвір’я поцупити…
- Сироти?
- Сироти, живуть з бабою Франею. Тато й мама вчаділи. Полягали зимою спати, напалили у верхній хаті і вчаділи. Може, каглу закрили… А баба в нижній кімнаті з дітьми не палила…
- Так, зафіксували. Ще кандидати?.. – знову звернувся до сільського голови. – Кажіть, не буду витягувати…
- Є один, - спромігся Лозовий. – Цей може… Кирило Той…
- Прізвище Той?.. – поглянув слідчий на оперативника, чи не пригадує серед постійних клієнтів.
- Прізвисько, - голова активно ревізував кишені. – У нього «той» за кожним словом. Пішов, той, туди, прийшов, той, сюди… А прізвище, дай, Боже, пам'ять… О, Копієвський його фамілія. Кирило Копієвський. Живе з якоюсь жінкою. Недавно привіз із Шамраївки… П’ють без продиху… Життя коромислом… Крадуть усе, що під руки трапиться. Може заберете, село подякує…
- Все?.. – пристукнув Нагорняк долонею по столі. – Ще хтось хоче додати?..
- Я сиділа тут, - піднялася Люба Онищук. – Дивлюся у вікно – поміж машинами ліхтарик блимає… Скік-скік… Думала – свої. А тепер… не знаю…
- Коли це було? – насторожився слідчий.
- Хвилин за п’ять… може десять… як Ольга закричала надворі…
- Бачте, як тісненько все… Головне – пригадуйте, не мовчіть, говоріть. Питаю: хто з вас ходив поміж машинами… із ліхтарем?
Всі мовчали, ніби води в рот набрали. Не виходили, не знаємо…
- Гаразд, хто із села міг швендяти?.. – Артем вимогливо подивився на сільського голову, мовляв, витрушуй з пам’яті сільську нечисть, просіюй.
- Хіба що… Вітя Батон, себто Віктор Ходжаєв… Барсетник. Років три відсидів… А тепер майстерню відкрив. Зранку до вечора у нього бігають замурзані чорти, пиляють, варять… гупають… Шум стоїть на півнеба. Може… Згадав, так би мовити, молодість… Пошарудів коло буфету.
- Ви мені… прямо маслом по губах, - похвалив Корнелія Лозового слідчий і до колеги-оперативника: – Їдь з головою, допитай. І Батона, і Копієвського… І сиріт… Не забудь про любителя пива… А я тут поспілкуюсь… так би мовити… індивідуально. Може щось і зшию…
Лейтенант Михайло Чорний вайлувато звівся.
- То основна версія – пограбування?.. – голосно запитав я. – Банальне?..
- У вас є інші пропозиції? Ану кажіть!.. Цікаво…
- Є. Хочу попрацювати шофером, - несподівано випалив. – Поки вони пішки обійдуть село, ранок настане. А я машиною підкину…
- Зможете?.. – показав на мою рану.
- Пусте…
- До весілля заживе!.. – ляпнула Валя Бирловська.
- До похорону… - додав хмурний Сашко Савранюк.
Тут мені було не цікаво. Нічого нового не дізнаюся, крім старої історії про кохання, якого не сталося. Про поїздку у Львів. Про запах хлорки… Про вигадане заміжжя. Про відремонтованого «верблюда». Про побиті вікна в аптеці і батьків Степана Шамшура, які загинули. Можливі інтерпретації, варіанти, уточнення, деталі, уїдливі коментарі Людмили Марчук, без якої ця історія не мала би такого трагічного ґатунку. Але жодної динаміки. Нема логічної ланки, що поєднала би свіже вбивство Івана Підпалого з тими стятими сподіваннями і надіями, пеньки яких покрилися зеленим мохом. Якою б не була холодною помста через півстоліття, вона, принаймні, не виглядала б такою безглуздою. У Степана Шамшура набагато вище ай-к’ю. Або в Галини Ординцевої… Або… Кого він ще підозрює? Невже таки справді примітивне пограбування?.. Без польоту фантазії?.. Без прихованих порогів і гри випадку?..
Вітя Батон жив за селом, біля перенесеного Тинкованом базару, який давно заріс молодими тополями. Крав гаманці, сумки з машин, впіймали, відсидів три роки у Полтаві. Тюремне життя йому не сподобалось. Таки дуже не до шмиги припало. Може тому, що там Вітю зо три рази побили, аж кров’ю харкав. Вчили уму-розуму. Ну от… Навчили. Відгородив частину торговища собі, навіз туди поламаних авто, кузовів, дверей, коліс, відкрив майстерню. Молоді хлопці ріжуть, паяють, гнуть і шурують жерсть, все навкруги верещить, стогне, завиває, як у пеклі. Шум висить украй неба. А Вітя грошики збирає. До нього навіть начальство з Грушки приїжджає…
Лейтенант Михайло Чорний загримав у металеву, зачинену зсередини, браму. Ворота захитались, наче п’яні, залускали жерстю.
- Батон, відчиняй! Податкова приїхала!..
Поміж темними горами залізяччя задзеленькотів цепком пес і грубо загавкав. Охоронець був великий і зубатий, такому краще в писок не потрапляти.
- За дев’ятими ворітьми гавкнеш, як оперіщу!.. – хоробро прокричав сільський голова.
- Батон, рахую до трьох… І даю команду на штурм!
І знову кулаком у металевий лист. Гух-гух-гух-х-х!.. Мертвих на цвинтарі навпроти можна збудити.
У глибині двору спалахнуло світло, барбос підбіг, захекав коло ноги хазяїна. Згодом брама захвилювалась. І розчахнулась. Перед ними постав зачумілий, щойно зі сну, пелехатий чоловік у спортивних штанях із білими лампасами.
- Тихо, Джус, не гавкай!.. Що за пред’ява?.. Чого спати не даєте?
- Вступися!.. – відштовхнув його оперативник і зайшов на подвір’я. – Будемо у тебе обшук робити…
- Не кришіть батон. Кажіть, за чим прийшли…
Вітя Батон тюрму не злюбив, поклявся, що більше не попадеться, ну його, те сіре життя в клітинку, але злодійський жаргон використовував, щоб по-своєму випхатись над обачними селянами – нехай чують і бояться, поважають. Тюремні роки треба капіталізувати у добру копійчину, у суспільний стан.
Під завалами брухту никало котеня і безпорадно нявкало. Джус трусив довгими вухами і дзенькав цепком.
- Зараз покришу… Кажи по-людськи: ти убив чоловіка біля буфету?
- Засада… Я тут гарую, світу білого не бачу… А вони… Начальник, обережно на поворотах… Це серйозні слова… Не кидайся!
- Тебе бачили біля буфету. Машини відкривав, - лейтенант вагався: вхопити його за горлянку і притиснути до піраміди коліс чи говорити мирно – Вітя знає правила, його голими руками не візьмеш.
- Хто бачив?.. Не кришіть…
- Бачили – значить бачили. Тут я питаю…
- Коли мене бачили?.. Хто?.. – стояв на своєму Вітя Батон.
Відомі редути: відповідати запитанням на запитання – найкраща форма оборони.
- Закрий амбразуру і слухай, - підійшов упритул до нього, важко дихнув Михайло Чорний. – У тебе невеликий вибір. Або ти мені відповідаєш, як на духу, або я тебе в’яжу і везу у Грушку… Біля буфету людину вбили! Тебе там бачили… Вибирай!..
- Тільки два варіанти? Малувато… А, може, розійдемось? Я не виспався, тобі пора…
- Ходжаєв, у мене терпіння вривається!.. – дзенькнув наручниками Михайло Чорний. – Давай поговоримо мирно…
- Цікався, щоб тебе чорти вхопили, - погодився Ходжаєв, прикинувши власні перспективи.
- Був коло буфету?
- Ну… Пробігав.
- Шарив по машинах?
- Начальник… Не тисни на мене.
- Питаю: лазив по машинах?
- Тільки зі спортивного… теє… інтересу. Щоб кваліфікацію не втратити. Розколупав одну…
- Там же сигналізація!.. – здивувався я. – Нічого не чули…
- Бабай, не сміши мої черевики!.. – пхекнув Вітя Батон. – Тепер в іномарках заводська… Ботаніки додаткової не ставлять. А я шнурочком… Хочете, покажу, як шнурком відкрити двері? Акуратно так протискаю, зачіпаю за пупчик – смик! – і дуру розкрив. Відхиляю… Головне, у салон не лізти, бо зразу зареве. Датчики. Муха залетить – пропало. Дротиком… по сантиметру… тягнеш до себе торбу… Наче коропа на донку… Атас, гуляй, Вітя!..
- Скільки ж то часу треба!.. – не здавався я. – А раптом хтось… побачить?..
- Маєш інший варіант?.. Потягнути?.. – не оцінив мій скепсис Віктор Ходжаєв.
- Потягнув?.. – вхопився за слово оперативник.
- Начальник… Ти ж знаєш – я зав’язав…
- Потягнув, питаю?..
- Тільки заради спортивного… Осьо, - шеберхнув жерстю позад себе, дістав рожеву сумочку. – Тюті-муті не знайшов… Не було… А решта – сто років задарма…
- І все? Більше не лазив?..
- Вони ж бігали… Швендяли туди-сюди. То одне, то друге… Торохкали дверима. Працювати спокійно не давали…
- А щоб не бігали… Ти прирізав чоловіка, - все-таки не втримався, вхопив Батона за горлянку. – Зарізав?.. Кажи, поки я добрий!..
- Начальник, не жени хвилю!.. – Стояв на своєму злодій. – Ти знаєш, я не по цій частині. На мокре не йду… Суворо. Мамою клянусь!..
- Твоя мама давно на цвинтарі… Звів із світу… Он дивиться на тебе. Може когось бачив?
- Нікого. Нікогісінько… Ані душі!
- Точно? Там же цілий натовп пробіг… Місцевих…
- Я тобі не композитор… щоб мугикати.
- У лоб не хочеш? Пам’ять підсвіжити…
- Начальник… Прошу тебе… Ми культурні люди – ти спитав, я відповів. А більше нема що казати…
- Все?.. А як виявиться, що ти збрехав?.. Приховав?.. Це стаття. Гарантована…
- Як виявиться – приходь. Завжди радий погуторити… З доброю людиною…
- Живи. Поки-що, - Михайло Чорний гупнув йому в пах коліном – Вітя Батон зігнувся, білі лампаси зламались, зашипів, наче колька вхопила. – Збрехав – на ранок прийду…
Ми пішли у браму, а Вітя Батон услід заспівав, ойкаючи:
- Не рви троянди, бо зів’януть… Ой!.. Не вір ментам, бо обмануть…
- Може треба було його ареш… арештувати? – несміливо заїкнувся Леонід Лозовий.
- Сказав же – на ранок прийду… Нікуди не дінеться. Він знає правила…
Які ще можуть бути правила, крім закону? Відкрив чужу машину, поцупив сумочку і йому хоч би хни?.. А може й убив Івана Підпалого – віри нема ані слову. Ні, це якісь дурноверхі правила – злодія залишати на свободі.
Ми з сільським головою зітхнули, розчаровані.
На подвір’ї Герасима Пастуха за оборою ґелґотали гуси. Леонід Лозовий упевнено лавірував серед розрізаних тракторних шин з водою, калюжками з пір’ям, відрами та бідонами прямо до дверей. Постукав кулаком, як сусід на пожежу:
- Герасиме, відчиняй!
В хаті хвилю-дві було тихо, потім завовтузилися, рипнули сінешні двері, клацнув засув.
- Кого там принесло?.. Гримають…
Спалахнула лампочка над одвірком і на порозі постав заспаний дядько – волосся нечесане, ніби ремез гніздо звив, під очима повненькі балабухи.
- Що це за весілля?.. – витріщився на нашу делегацію. – Нікого не кликав…
- Сьогодні приходив у буфет по пиво? – взяв його двома пальцями за обвислу майку, аби дисциплінованим був, Михайло Чорний.
- При… приходив, - дивився на Лозового Герасим, наче просив допомоги. – Не було. Пива…
- Когось бачив?.. – не відпускав його лейтенант.
- Ольку бачив… Семенюту. Якихось гостей бачив… Усередині… Співали…
- А коло буфету?..
- Нікого. Отут-о нагорі пацанів Франиних зустрів. Йшли до греблі…
- Все?..
- Всьо…
- Лягайте спати, - відпустив його чіпкий Михайло Чорний.
Ми пішли, поки світло світилося, до воріт.
- А що таке?.. – безпорадно гукнув нам услід Герасим. – Пива не можна випити?.. Ходять… Майку рвуть!..
Шуркнув засовом, вимкнув лампочку і поплентався до свого слоїка, щоб чарочкою заспокоїти нерви.
«Горіхові діти» чи то пак, Франині хлопці жили в облупленій халупі на Субота́х. Позад ними – аж ген туди до Ляхів, Сахаліну, Котловану, до винограднику, що давно засох і вимерз, – покинуті хати, зарослі акацієвими нетрями. Сліпі застиглі вікна. Провалені дахи з роззявленими пащами. Тільки де-не-де вивершуються старі крислаті груші. Безлюддя. Безгоміння. Примари димарів, горби жовтої глини. Обгорілі, спалені колоди, стелини… Похилені, зарослі плющем криниці. Бур’яни на городах, що переходять у безкраї плавні… Моторошно дивитися, якщо пам’ятаєш, яке все було живе. Руїна – ніби після важкої війни…
Світ такий великий і гарний, чистий, оперезаний автобанами, він і не здогадується про існування цього глухого кутка.
Франя здалеку побачила промені автомашини, що поволі, крутячись по небитій дорозі, добиралась до їхнього житла. Вийшла, потерпаючи, до воріт.
Стояла у світлі вилинялим слупцем.
- Де ваші хлопці, бабо? – сільський голова взяв з місця в кар’єр.
- А що?.. Сплять, - розчепірила тіні-руки у хвіртці. – Не забирайте їх!.. Не віддам!..
- Та схаменіться! – відсунув її зі стежки у темряву Михайло Чорний. – Поговорити треба…
- Щось украли?.. – металася між ними старою качкою Франя. – Вони добрі… Вони чемні… Я все віддам. З пенції…
У хаті на ліжку, розкинувшись, спали, як то кажуть, без задніх ніг, хлопчаки – руді, в ластовинні, по два вихори на тім’ї. Є така прикмета: ті хлопці, які мають два вихори, будуть двічі жонаті і щасливі. Хтось перевірив – чи правдива вона?..
- Ей, партизани!.. Підйо-о-ом!.. – скомандував лейтенант.
Старший, наче слизька ласка, ледь прокинувшись, в мить ока пірнув у відчинене вікно, а молодший кинувся нам помежи ноги.
- Ану, стій-стань!.. – виловив його з підлоги оперативник. – Куди намилився?..
- Ой, біда мені, біда!.. – Ламала руки у варцабі дверей баба Франя. – Не мучте їх, мене мучте…
- Бабо, нащо ви нам здалися?.. – грубо обірвав її Михайло Чорний. – Ваші хлопці людей обікрали…
- Ой, татоньку, мій татоньку!.. Може, оце-о? – відгорнула дрова в штандартах під плитою, дістала домкрат. – Бачила, як ховали…
- Ваш? – запитав мене оперативник.
- Мій, - упізнав я.
- Ще щось ховали?
- Більше нічого! Богом клянусь… Нічого. Я би бачила!..
Баба щиро хрестилася на ікону, плакала. Разом з нею рюмсав на ліжку менший.
- Як тебе звати?.. – присів перед ним лейтенант.
- Федько.
- Куди втік твій брат?..
- Він тут, у кущах. Ви його не впіймаєте!..
- Та ми не збираємось ловити. Поговоримо з тобою. Сьогодні по селу лазили?..
- Лазили…
- Біля буфету були?..
- Були. Ми звідти втекли… Злякалися.
- Чого злякалися?..
- Там один дядько лежав коло машини, а другий – під стовпом. Неживі…
- І ви втекли, нічого не взяли?..
Пошморгавши носом, Федько зізнався:
- Юрко прихопив домкрат. Там лежало колесо… А домкрат залізний…
- Металісти, обценьками вас за вухо!.. – покартав Михайло Чорний. – Бабо, тримайте їх на цепках. Або роботу дайте!.. Розкидайте горох – і нехай збирають!.. Не будете пасти, сядуть у тюрму!..
- А я що? Я для них небо… Всю пенцію… Вони ростуть… - торохтіла Франя. – Вони добрі… Все до хати…
- Більше нікого не бачили коло буфету?..
- Там під греблею ховався Кирило Той із жінкою, - несподівано з-за вікна озвався Юрко.
Сільський голова Леонід Лозовий помахав пальцем на те розчахнуте вікно, що заговорило.
- Ану перестаньте мені!.. Поночі тинятися! У селі вже й так вас бояться!..
У відповідь – мовчанка, тільки потріскування сухих галузок…
