Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44158
Рецензій: 86166

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

ЧУЖА КАНВА (Продовження)

© Boris, 13-08-2017
Борис Крамер

Чужа канва
Роман
(Продовження)

9
Зі Львова Галина Ординцева, не завертаючи додому, помчала до Києва, подала документи в радіотехнічне училище. Краще б вона зазирнула в Ходаки. Бо так виглядало, що не хотіла нас бачити. Ніби чимось завинила… Потім стала під вінець із рудим зальотним чужинцем і перебралася аж у Красноярськ. А, може, то був не зальотний чужинець, а українець із Зеленого Клину, там же нашого брата насіяно, як маку. І пропала смішлива Галина, ніби комета на небосхилі, ні згадки від неї… Тільки недавно знайшла мене і надіслала світлину. «Впізнай», - підписала. Біда та й годі!.. П’ять жінок сидять за столом і всі на одне лице. Ви зауважили, що, старіючи, жінки стають схожими, а чоловіки – несхожими?.. Чи мені так здається?.. На тій фотографії методом довгого протирання окулярів я з сумнівом означив двох однокласниць-подружок: Галину Ординцеву і Валентину Бирловську. Щось невловиме було в їхніх поглядах. Та по всьому. Не-зна-йо-мі старушенції. В тілі. Не те, щоб надміру тлусті, але ж не шкільні прищепки. Впевнені постави, доглянуті, статусні, як то кажуть… Жінки з минулим, у якому робота, чоловіки, діти, внуки, клопоти, те-се. Галина – колишній консультант департаменту економіки крайового уряду, любить мандрувати Китаєм, Валентина – шеф-кухар черкаської мережі швидкого харчування «Натщесерце», яка снідає тільки вдома. Змовились і приїхали у Ходаки. Там їх і зустріла біля сільмагу Валюша – новоспечений директор школи. І заговорила про ювілейну зустріч. Вони не погодились, але й не відмовили. Хочеш – організовуй…
Валюша через треті-десяті руки познаходила наші контакти і таки укоськала приїхати. Ювілей – це дурня. Кому то цікаво? Цвинтар. Кладовище. Могили наших батьків. Спомини… Ось чим взяла Валюша. Чи не останній раз ми зможемо відвідати їх. Бо наші віконниці зачиняються, бо наші сили вичерпуються. Бо дорога стає нездоланною. Бо вже думка далеко не забігає. Бо пора казати: «На добраніч». Фініта ля комедія…
А ювілей – це солодка цукерка-подушечка, яку Валюша вирішила нам віддати.
Погодився й Степан Шамшур із холодного Новгорода.
Того літа вступати не їхав. І не планував. Навіщо квапитися? Тато обіцяв узяти учнем слюсаря в гараж. В колгоспі було двадцять сім вантажних авто («ГАЗи» і «ЗІЛи», три полуторки з пощербленими дерев’яними кабінами, яких «Кирилами» називали), авто лавка, два автобуси. Роби – не лінуйся. А Степан, як і його батько, техніку любив.
Завгару Дмитрові Шамшуру знайомі шепнули, що в Умані на нього чекає сюрприз. Він давно шукав мотоцикл із коляскою, бо літати полями й селами доводилася з досвітку до смерку. Перескакувати з попутки на попутку набридло. Та дефіцит, черги… Купити новий не можливо. Притарабанив розбитий військовий мотоцикл болотисто-зеленого кольору «Дніпро». За горбатий бак його прозвали «верблюдом». Потужна машина, скопійована совдепією з німецького BMW-R75, зеленого «слона» вермахту.
Степан уважно оглянув татове надбання. Чорний руль, оптичне дзеркальце, що виступало над рукою, на колясці спереду й ззаду діри для кріплення кулеметних стійок, по боках – сокира і лопата, тут же в сітці каністру на десять літрів. Огир потужний, чотири передачі з приводом на коляску, дванадцятивольтова мережа із запаленням на кермі. Такому коневі нема ціни. Ось тільки треба заварити бак, бо вирва над правою ногою, що кіт туди пролазить. Фара розбита на друзки. Переднє колесо з чорним ободом зім’яте, його не виправиш, треба міняти. Не біда. «Дніпровські» колеса універсальні, попитати у дядьків чи по магазинах. Важіль для запуску зламаний. Ще крила погнуті, коляска побита. Підрихтуємо! Так думав Степан, із насолодою дзенькаючи ключами. Десь цей кінь вилежував під дощами у бур’янах, чекаючи на справжнього господаря. Трохи поіржавів. Пізніше виявиться, що двигун не заводиться, карбюратор тече, треба міняти прокладку, засмітився масляний фільтр. До гвинтика мусив перебрати власними руками.
Але то було передчуття свята.
Зрідка згадував Галю. Коротко, фотоспалахами.
Кажуть, люди, в яких велика щілина між передніми зубами, - щедрі і щирі. Відкриті серцем…
Степан знав: Галя така.
Не розумів, як то буде з його роботою в гаражі, з її навчанням і чи взагалі йому слід все це підв’язувати перевеслом, зазирати у завтра-позавтра, бо вони жодного разу не торкнулися губами, ніби з остороги, що вдарить струмом. Тільки Галині позирки, Галин сміх перламутровий, Галині задерикуваті кпини та його тихий відступ...
Затерпав, як бовдур, - дорікав собі Степан.
А світ такий гарний і в ньому так багато місця для Галі. Срібне волоття павутини літало над оболонню, городами, садами, лоскотало обличчя, зачіпалось за галузки і тріпотіло на вітрі. Серпень добігав кінця, на полях гули трактори, чорногузи білими колоніями цибали, ходили борознами, набирали сил перед вирієм, небо синіло глибиною, повітря пахло хризантемами і цикорієм, м’ятою і паленим картоплинням, спілими яблуками, теплі хвилі напливали зі степу і городів, заколисували маревом, а вдосвіта густі тумани переповнювалися рибою і жабуринням з плавнів, все навкруги злагоджено творило плин ріки, що відкривалася перед ним, хлюпотіла, щебетала пташиними перегуками, літеплом торкалась пальців, кликала до себе пірнути. «Пожди-чекай, - стримував себе Степан. - Галя ще не повернулася».
І крутив гайки, наспівуючи…
Галя не повернулася. Приїхала Людмила Марчук. Згодом – Іван Підпалий.
Степан нікуди не ходив, нікого не розпитував, ремонтував мотоцикл. Ключі випадали з рук.
Нарешті закрутив останню гайку. Витер ганчіркою руки. Обійшов завмерлого «верблюда», пообглядав. Гарна робота. Все блистить і чистеньке. Можна спробувати…
Клацнув запаленням, покрутив руркою на кермі. Потім різко пацнув ногою по важелю.
Мотоцикл гуркнув, вихаркав, наче старий дід-курець, клубки сизого диму і утробно заревів. Зараз розірветься або злетить. Степан скочив на нього, ніби вершник на перегони, і випурхнув за ворота. За брамою, переминаючись, стояла з кешиною усмішкою Люда Марчук. Він газував і чекав, що скаже. Дим крутився над ними, наче зимова віхола.
- Глуши, Степане, нічого не чути, - закашлялася і помахала перед носом рукою.
Скинув газ.
- Який у тебе мотоцикл! – похвалила однокласниця. – Звіром гуде…
- Відремонтував, - промовив одчіпного.
- Ти нікуди не поступав?
- У гаражі буду працювати.
- А ми всі троє… Не склали. Ось зустріла Ма́ру, вона пхикнула – е, каже, так і знала… Так і знала? Не вірила?.. Хіба вчителька таке може говорити? Розізлила… Поїду в Миколаїв, там є осінній набір на інженера-будівельника. Хочеш зі мною?.. Удвох веселіше…
Її тонкі губи не слухались, кусали одна одну.
- Не хочу. У гаражі буду…
- Чого тобі тут чекати? У селі?.. – промовляла, мов закляття. – Не повернеться вона… Ф’ю-ф’ю… Погуляла з Іваном і не повернеться…
Ф’ю-ф’ю?.. Ніби світ запав од того ф’ю-ф’ю… Знайшла, як поцілити.
Степан увімкнув передачу і погуркотів угору до аптеки. Добротна споруда з червоної цегли височіла над урвищем. В селі залишились три такі будинки, зведені 1909 року за столипінської реформи: волость, де згодом була школа, лікарня, де зараз амбулаторія, і жандармерія, де нині аптека. У жандармерії сиділо зо п’ятеро служивих, котрі пантрували за порядком. Кажуть, що серед них був і батько Овксентія Підпалого. А приміщення символічно перейшло у спадок аптекареві. Совєтська влада любила всілякі символіки. Та й не тільки в матеріальному розумінні, бо Овксентій і його син Іван мали жандармську звичку застібатися на всі ґудзики. Холодні й неприступні, наче зимова риба…
- Іване, виходь! – гукнув, не чуючи себе, Степан. – Поговоримо…
Відчепив солдатську лопату від коляски.
«Добре, що кулемета нема».
- Якого?.. – озвався з-за колючої шипшини молодий Підпалий. – Чого тобі треба?..
- Зара’ скажу!.. – побіг сходами догори Шамшур. – Буде тобі ф’ю-ф’ю…
- Здурів! – Іван траснув дверима, сховався. – Яке ф’ю-ф’ю?..
- Виходь, пацюче! – лопатою по стіні.
- Тато вже дзвонить у міліцію!
- До сраки!.. Виходь, поговоримо!
І лопатою по вікнах. А вікна дубові, з кованими для жандармерії ґратами, з товстим зеленим склом, що розліталося зляканими передзвонами.
- А щоб твоєю мордою так просо молотили!.. – кляв із середини старий Кося Півтаблетки. – А щоб ти щастя не мав!.. Виродок!..
Треба було обірвати телефонний дріт. У селі тільки голова колгоспу Юхим Халявка та аптекар Підпалий мали телефони. Голова мав на столі чорний пластмасовий рояль з білими клавішами – ТКМС-12 (телефонний комутатор місцевого зв’язку на дванадцять номерів). Той «рояль» був зв’язаний зі школою, сільрадою, клубом, амбулаторією, фермою, гаражем, кар’єром, тракторною бригадою, будинком відпочинку, ваговою). Якщо хтось хотів зателефонувати з району на ці об’єкти, мусив набирати додатково до Халявчиного номера цифру – від 1 до 12. Коли ж котресь зі школи, сільради чи вагової насмілювалось подзвонити, то мусило підняти слухавку, довго пацати по важелеві і якщо Юхим був на місці, зв’язок встановлювався з ним, а якщо ж низовий абонент хотів подзвонити далі, то ґрунтовно пояснював голові причину, чого той має зайво трудитися, з’єднувати. Якось Халявка ганяв полями та ставами, а з вагової задзеленькали, щоб передати у статвідділ цифри. Головний бухгалтер Маня Ставницька на свою біду з’єднала. Величезного синця заробила під оком. А комірника Корнелія Лозового Юхим за той не санкціонований дзвінок таки вигнав з посади. Отакий був односторонній зв’язок з любов’ю.
Овксентій Підпалий мав прямий номер. Спадок від жандармерії…  
Не встиг Степан обійти кругом аптеки та добити вікна, як внизу заскрипів гальмами міліцейський «воронок».
- Паслушай, дарагой! – вийшов з простягнутими руками миролюбний Давид-міліціонер. – Зачєм єго нє любіш?..
З цим «паслушай, дарагой» Давид-миролюбець перевертав казан із брагою, зупиняв зерновоз у дощ, перевіряв ка́нтор у цигана, садив п’яного дядька, який заснув посеред греблі, у витверезник. А якось перепинив трофейний «Вілліс» Юхима Халявки, бо той на всю Грушку наробив тріску-диму вихлопною трубою, що перегоріла.
- Паслушай, дарагой, може на яму пора? - став перед фарами.
- Не колупай мені кози в носі! – попер на Давида налитим черевом Халявка. – Маю в гаражі три ями… Чого зупинив?
- А паґаваріть?.. - філософськи підморгнув грузин у мундирі.
- А по зубах? - вторив йому Юхим.
- Я же власть! - зобидився Давид.  
- Дурний тебе піп хрестив, - прошепотів йому у вухо голова колгоспу. – Влада – це партія трудящих… А ти сиди в своїй кутузці і не гавкай!
Юхим Халявка був головою колгоспу–мільйонера.
- Йому кров у голову вдарила, - вийшли наперед два міліцейські силачі в портупеях. – Кидай лопату! Шмаркач…
Шамшур не чув, обдирав шкіру у шипшині й бур’янах, бив по аптечних вікнах.
- Виходь, козячий горох! Поговоримо по душах…
Степана  скрутили, пригріли саперною лопаткою помежи плечі, стусонули кулаками по ребрах, впхали за двері без ручки. І потарабанили на залізничну станцію, у відділ міліції.

10
Біля самої хати Дмитра Шамшура прихопив густий дощ. Ураз хлюпнув - зашелестів тихо, сонно, умиротворено. Чоловік метнувся до воріт сусідки Марфи Кухти у сховок під гіллястим, вже по-осінньому задумливим, кленом, що жовтів листом. Хмари щільно облягли вечірнє небо, і дощ, з усього було видно, пустився затяжний, нудотний, якого не те що за півгодини, за три дні не переждеш. «Осінь буде дощовою», - подумав Дмитро.
Він постояв у сховку, досмалюючи цигарку та неквапно озираючи сіре й пустинне поле, що чорніло новоріллям - ще тиждень тому комбайни лушпарили тут покоси вівса. Зіщулився, відкотив комір на піджаку, міцніше натягнув дерматинову кепку і ступив під проливень. Хутко пробіг травою попід штахетами на своє подвір’я. Став на куті хати. Лєни ще не було вдома. На дверях висіла колодка, в хліві гуркав голодний підсвинок, у долині на причалі крутилась корова. Дмитро все тим же не поспішливим поглядом озирнув недоглянуте за літо обійстя, відзначив мимохідь, що треба було б уже полатати штахети, обрізати сухе гілля на груші, криницю вилити й почистити, добре було б і літню кухню перекрити - є тої роботи, тільки зачепись, далі міркував-думав під монотонне шелепотіння дощу про життя-буття, а про що саме - й сам толком не згадає, тоді перебіг до комори, взув гумові рибацькі чоботи з високими халявами (щоб не зароситися), одягнув брезентового дощовика, натягнув капшук поверх кепки і похляпав стежкою через город на долину.
Корову виводив провулком, бо город мокрий, пусти її, то затопче і капусту, і кукурудзу, і все, що під ноги трапиться. Напоїв, укинув в ясла хрумкого бурячиння, підсвинкові насік щириці, що була заготовлена жінкою ще з досвітку. Як упорався з цим, переодягнувся. Взяв під хатою головку часнику, що був розкладений на ряднині і мав би сушитись на сонці, та оце тільки обляпувався дощівкою з даху. Побачивши таке, Дмитро згорнув ряднину і відніс у сіни.
У світлиці панували сірі сутінки, домашнє безладдя. Влітку він тут бував тільки вночі: пізно прийде з гаража - поїсть чи не поїсть й упаде на ліжко. Не встигне й оком змигнути, а вже досвіток заглядає в шибку. Тепер, коли почали копати буряки, і Лєна забула дорогу додому.
Сина і мотоцикла не було коло хати – певне відремонтував і поїхав кататись. Може у ясла заскочив за малим Юрчиком. Десь зараз обоє мокнуть…
Дмитро увімкнув скрізь світло, походив по хаті. Відтяв у комірчині шматок сала, сів вечеряти. Часник смачно хрумкав на зубах. За вікном усе ще лляло, дзюркотіло з даху. Було похмуро, тоскно і сонливо. В таку погоду хочеться сидіти у затишку, в теплому кубельці, грітися спокійними, довгими думами, відсторонено зирити на мокрий світ. У таку негоду гарно бути вдома. Лєна десь, напевне, йде з жінками до села. Дорогу розвезло, машини стали, і ланка мусить простувати з поля пішки. Через колгоспний сад, долиною між ставками, під вербами, понад Синицею...
Після вечері Дмитро напився свіжої води, поникав по хаті, шукаючи якоїсь зачіпки. На очі втрапив забутий капелюх репродуктора. Увімкнув, сів на стілець. Руки поклав на коліна, спиною випрямився. Диктор оголосила симфонічну музику. Заграла журна, лагідна мелодія, що пучками жалю пощипувала серце. Шамшур забув руки на колінах, і вони лежали, як напрацьовані, гарячі ковальські молоти. Музика враз повеселіла, сонячно яскравіла, озвалась жайворонковим дзюрчанням і перенесла Дмитра в дивну урочисту залу, на сцену вискочили-випурхнули хлопець та дівчина. «Балет», - розчаровано здогадався чоловік. Зроду-віку не бачив того балету, може в кінохроніці перед колгоспними зборами, а тут примарилось. Хотів було вимкнути катеринку, але тільки зворухнувся і знову випрямлено і поставно знерухомів: ніякого нагального діла не мав, бо дощ...
Хлопець і дівчина легко й плавно танцювали. Він крутився округ неї, обережно підхоплював, носив на руках. Вона дрібно спурхувала назустріч або ж металася від нього, мовби втікаючи. Щось у тій дівчині, вдягнутій у коротку спідничину, лагідній, невагомій, прозорій, з гострими коліньми, тонким станом було дуже знайоме, близьке. Отак, наче Дмитро знав її цілу вічність, пам’ятав про неї, а потім забувся, втратив, як чисту мрію, як молоді роки. «Та це ж моя Лєна! - схопився вражено. - Ну, точно, як Лєна! Як моя Лєна... була колись».
Проливень однотонно мурмотів на горищі, шушукався з листям, навівав дрімоту. Заколисувала й музика. Повіки стали важкими, неслухняними. Дмитро протер очі, та раптом відчув що обома руками одночасно розмахувати не може, бо треба триматись за драбину. Лагідний тихий сміх кликав його угору, і він легко здіймався за ним. Аж ось побачив її - торкнувся чубатою головою до тугої литки. Олена рвала вишні, молодо сміялась і той сміх червоними крапелинами соку скочувався з уст. Дмитро протягнув руку і йому на долоню посипались ягоди...
Під вікном майнула тінь. Дзенькнуло відро біля порога. Дмитро зусиллям волі розплющив очі, а проте світу так і не розгледів - червоно яскрів вишневий сік на Олениних губах. Він було знову схопився за драбину, та рипнули двері і в хату зайшла Лєна. Дмитро випручався з дрімоти, струснув головою.
- Спиш? - жінка присіла до столу.
Зітхнув стілець. Лице в Олени загоріле, обвітрене, руки в чорних прожилках, потріскані, і вся вона якась буденно спокійна, збайдужіла.
«Ось так», - подумав Дмитро, а що саме його зачепило за душу не встиг додумати, бо знову поринув під теплу ковдру напівсну.
Музика колисала хатою, навівала тепло і спокій.
- Ти порався? - запитала.
Дмитро несвідомо махнув рукою.
- Треба було б корові щось укосити. - Жінка налила води в емальовану миску, талапнула ногою. - Бо там далі все зжовтіє...
- Бджоли на квітках. Жалко, - сказав щось несусвітнє Дмитро.
Лєна здивовано зиркнула на нього, витерла ноги і прилягла на ліжко.
- Ой, як же добре бути вдома, - видихнула стомлено.
Дмитро впустив голову на груди. Було тихо й затишно. І музика, що вихлюпувалась із старенького репродуктора, і дощ-сіянець, що монотонно нашіптував саду, землі, хаті, всьому світові, творили симфонію щастя. Тільки годинник розмірено і безпристрасно відраховував час. Хтозна, може, десь оце тепер у ньому натягувалась якась пружина, аби зірватися нагальним дзвінком...
- Агов, де ви там?! Спите?.. – нагло заторохтіла у шибку Марфа Кухта. – Виходьте! Стьопу вашого забрала… Міліція!
- Куди забрали? – вилетів надвір Дмитро і нічого не міг второпати. – За що?..
- Аптекареві побив вікна… Лопатою…
- Як побив? За що?.. – Шамшур вскочив у старі черевики і побіг до воріт. – Щоб йому добро було!.. Оце напасть!
Дощ давно спинився, тільки крупні краплі падали із листя. З-за Горлика виглянуло вечірнє червоне сонце. Марта Кухта цікавим носиком повела услід за чоловіком.
- Малі діти – малий клопіт… - зітхнула співчутливо.
Скажеш курці, а вона всій вулиці…
Дмитро уздрів «верблюда» коло аптеки, оббіг його, наче син міг сховатися у колясці під запоною, безпорадно роззирнувся: ніде нікого, ніби поховалось усе. Завів мотоцикла і на той гуркіт згори, з-за густої шипшини, до нього визвірився Кося Півтаблетки.
- Тепер будеш знати, як хлопця виховувати. Розпустився… Лихий… Паском йому треба розум вправляти.
- Чого він вам… за що вікна побив? – винувато знизу озвався Шамшур.
- А хіба знаю? Здурів… Якби не втік, покалічив би і мене… Чи сина… Лопатою.
- Просто так не буває… - метикував Дмитро, шукаючи причину, чим так допік його сина аптекар.
- Нє, я йому чимось завинив… Шмаркачеві… Треба було тою лопатою… помежи очі… Щоб до тями привести!
- То вже вибачайте! – фуркнув «верблюдом» донизу, до греблі. – Я йому покажу…
І сів на порозі смалити цигарку за цигаркою, прискалюючи око. Над ним ткалися і зависали голубі кільця, неначе над святим. Ніяк не міг змикитити, чого Степан поперся бити вікна аптекареві.
- А що ж тепер бу-у-де?.. – заголосила жінка над ним.
- Рукави і дуди, - буркнув чоловік з кільцями над скуйовдженою  чуприною. – Нехай ніч посидить, подумає… Бо де таке?.. Ні сіло, ні впало… А вдосвіта поїдемо забирати.
І більше ні слова. Дмитро курив, спльовував жовту слину і чавив бички, ніби дрібну гадюку. Ліхтаря не запалювали, щоб комарі не заїли. Чи щоб сусіди не чіпали…
- То він за дівчину… з Іваном… побився, - сказала, хлипнувши, Олена.
- За яку дівчину? – не зрозумів Дмитро.
- За Галю… Ординцеву.
- За оту чаплю… на ходулях? – аж звівся чоловік.
- За неї… Стьопа чекав її, а вона… Шури-мури з Іваном…
- Звідки ти все знаєш? – дивувався Дмитро.
- Тобі лиш би гайки і мотоцикли… І не поговориш з сином… А люди все бачать і чують…
- Угу, язиками чешуть…
«Про що говорити? Про дівчат?.. Не зарано?.. – перепитав себе Шамшур. – Та ж не зручно… Про гайки легше…»
Нарешті черкнув сірником, запалив ґніт. «Добре, що Степанко мотоцикла перебрав, - посвітив кругом. – У мене терпіння нема…»
- Ой, а малого ж не забрали! – похопилась розгублена жінка. – Побіжу, заберу, залишу у Кухти…
Вдосвіта вдягалися тепло – вже осінь, вчора дощ добряче помочив. Олена перев’язала себе під грудьми тонкою хусткою, потім закрутила спереду триста сімнадцять рублів. Надійно, як у сейфі. Ніхто не вкраде. А сама відвернеться, руку засуне поміж цицьки, відрахує, скільки треба, нікому нема до того діла. Це були величезні гроші, вони їх складали на синове повноліття. За них можна було купити телицю і кабана. Отакий тягар закрутила собі під груди Олена. Але мусили взяти. Про всяк випадок. Може «Паслушай, дарагой» підморгне…
- Ех-х-х, прокатаю! – вдавано бадьоро вщипнув Лєну змерзлий Дмитро.
Тої осені Юхим Халявка насіяв буряків, як дурний конопель. Кукурудза – добре, а буряки солодші. Так він жартував. Зранку до пізньої ночі на полях гуркотіли трактори, комбайни, машини, металися до неба божевільні стовпи світла. Завод у Грушці вимагав чистого кореня, бо інакше віднімав на вазі п'ятнадцять процентів на чорнозем. А міг і всі двадцять…
Жінки кісками (широкими замашними ножами, викуваними у колгоспній кузні) чистили буряки, аж руки німіли.
Не було тоді техніки, щоб сама робила.
Поле наповзало на трасу, бо за колісьми тягалося болото.
Дмитро і Олена летіли, мов на крилах, сина виручати. Двигун «верблюда» справно перепалював бензин, стрімка досвітня дорога намотувалася стрічкою на колеса. Турух-турух, турух-турух!.. – на бетонних плитах. Жінка закрилася брезентовим фартухом і дивилась убік, на метушливі дерева, кущі, пагорби, на досвіткові невиспані тіні, що з’являлися і зникали у світлі фари. Тонко нило серце від думки, що десь там, за ґратами, сам-один, як палець, серед хижих людей сидить її синок. Надія. Підмога. Світлячок… Вона не втямила, що сталося, коли в низині над Ятранню мотоцикл послизнувся на багнюці і з ревом кинувся на товсті троси, що огороджували шосе. Мить – і «верблюд» накрив їх у чорному березі ріки…
Степана випустили без кари. Він поховав батьків, закопав дві високі з прожилками крові брили граніту над їхніми могилами і виїхав з села.
Опинився аж у Новгороді, у вищому військовому авіаційному училищі. Служив військовим пілотом на Крайній Півночі.
Полковником вийшов на пенсію.
У нього нікого не було.
Полковнику ніхто не писав.
І полковник нікому ні слова.
Тільки Валюша прорвалась крізь морози.
Полковник відповів лаконічно: приїду.

11
Він уже не спав, чекав, коли озветься підступний телефон. Нічне мовчання вповзло холодним протягом у душу і скручувало та хибало у передчутті змін, що нависали, нахилялись над ним з невідворотного завтра. Що то за зміни його чекали?.. І чи треба їх боятися?.. Чому ніч телефонує до нього та нічого не каже?.. Хоч ти на коліна падай та проси відгукнутися, не краяти серце недобрими передчуттями. Ось!.. Знову зателенькав!.. Безсонний інквізитор!.. Скаче велетенським коником на підвіконні і блимає лютим оком. Нічого, показись, він не буде брати і озиватись, так на так, на мовчання відповість мовчанням, нема чого сопіти у вухо та шипіти ефірами, телефон для того й існує, щоб говорити, а не будити тривогами посеред темені. Мобільний умовкав і знову озивався, ніби з того боку вперто хотіли почути його голос.
- Ну то що?.. Не будеш брати?.. – зненацька стала в нього над головою пробуджена дружина.
- Який з того толк, як воно мовчить, ніби заціпило?.. – посунувся, не чекаючи команди, чоловік.
- Включити світло?.. – нахилилась теплими грудьми над його лицем жінка.
- Не включай!.. Не треба!.. – заперечив муж, ніби світло мало злякати на вікні домашнього цвіркуна з його таємницею.
Вони обоє лежали, споглядаючи за незмовкним коником, який крутився на підвіконні і пускав вогні по стелі. І так раз за разом – мовчанка, потім знову – телень-телень, і відблиски циклопічного ока у темному вікні. Наполегливо пробивається й вимагає, щоб узяли до рук і послухали навісну тишу.
- А… Алло!.. – не витерпів мук роздратований чоловік і вхопив мобільник. – Бздун ти без’язикий!.. Говори, бо більше не озвуся!.. Поміняю номер!..
Потемок шелестів скрипами, зітханнями й стогонами, як старий дід, якому не вистачало сил промовити останній заповіт.
- Ти мене чуєш?.. Мовчальнику?.. – знавіснів од невідомості господар безсонної хати. – Вилупку впертий!.. Або ти кажеш, що хочеш, або я зараз гахну кулаком по цьому телефону та й з кінцями!..
Мовчальник з того боку ніби злякався, що він й справді розіб’є телефон, й відключився.
Чоловік і жінка довго дивились на мобільний, який завмер і згас на підвіконні, чекаючи, що він ось зараз оживе та заскакає, невспокоєний, але мовчанка затяглась, на сьогодні мабуть все, більше дзвонити не буде, тоді вони, не змовляючись, як в молодості, кинулись один одному в обійми, немов шукали порятунку…  

12
Юхима Халявку в районі таки боялися. До нього навідувалось начальство з Вінниці та Києва, їздило полями, оглядало врожаї, хвалило, що вміє збирати мед з кропиви, а потім культурно відпочивало на рибацькому стані. У Великих Ходаках був тракторний стан, польовий стан. І рибацький. Ні в кого не було рибацького, а в Халявки – був.
Село лежить на трьох ярах. Головним яром тече річка Синиця. З двох боків до неї впадають мілкі струмки, які називаються Синиця Горлівська і Синиця Гнила. Халявка надумав ті яри заповнити ставами. А водойми випірнули з ярів та хлинули на сіножаті, пасовища, городи. Пішла гуляти осока… Понад тисячу гектарів плеса з'явилося серед сухого степу. О-о-о, для нас, підлітків, то були цілі моря, на яких ми днювали і ночували, купалися, ловили вудками, саками, вершами, хватками, руками коропи, окуні, лини, в’юни, ковблі, хоч Юхимові сторожі стріляли сіллю. Золоті верби за нами росли. Стави й плавні стали для нас безкраїм світом, у який можна було впірнути на цілий день зі школи чи з хати, коли батьки сильно допікали. Ані Кеша, ані Халявка, ані його вовкуваті сторожі не знали де, в яких нетрях наші курені або гнізда на деревах. Ми пахли болота́ми, травами і рибою. Ми мали запаси харчів. Свій детекторний радіоприймач. Свій посуд. Свої грядки. Своїх собак. І навіть своє лоша, яке відбилося від воза п’яного дядька з Кам’яної Криниці… І тільки одного разу наше блаженство порушив завуч Парамонович, який продерся крізь зарослі очеретів, куги, червоноголового щавлю, рожевої шелюги, вільшини, в’юнкої ожини… перескочив босоніж через іржаву тванюку… поколов ноги на штурпаках скошеного очерету… і з мстивою насолодою переперезав наші спини замашним шлангом, яким шофер нашого шкільного «Кирила» Федір Галузка зливав з бака у каністру бензин. Ми навіть місце не міняли, бо Парамоновича стало на одну таку розвідку, хоч він погрожував при зустрічі ще раз навідатись…
Зате переперезав смачно, з ненормативною, як то кажуть, лексикою.
Матюкались безбожно у школі три вчителі: завуч Парамонович, фізрук Петро Тинкован, який з дружиною Надією, вчителькою французької, приїхав того ж року, що й Катька зі своїм джиґуном, і Фріц, предмет якого закінчувався на нашому класі, а далі йшли французи… Фріц був хворою людиною: руки в нього тряслись, мов з холоду. Кажуть, служив перекладачем у концтаборі. Коли злився, глипав оком, дриґався, наче карась на березі. Любив дерев’яною указкою шпигнути поміж ребра. Або за волосся вчепитися, аж чуприна залишалась у тих непевних руках.
- Lecken Sie mir Arsch! - кричав навіжено.
Ну, ми попотіли і переклали: «Поцілуй мене в задницю!» Гукали Фріцеві в спину несогірший український варіант. Коли Кеша підловив нас, я вумно зауважив, що то поетична цитата Гете…
А фізрук – круць без інтелектуальних фанаберій.
- Йди сюди, потягни! - запрошував з туалету, коли ми на перерві вискакували покурити…
Скільки в селі води - з краю до краю, а нікому жаба цицьки не дала. Всі вміли плавати. Ото тільки Вася Ґудзик пустив бульки на Котловані, бо захотів дістати дна…
Восени Халявка стави спускав. Знизу догори, один за одним. Риба стікалась до сірих монахів-заставок і приваблювала нас, наче котів, плюскотом. Було два варіанти: або пантрувати, коли брати Беки налигаються і заснуть, а вони пили безпробудно, бо сиділи на ходовому товарі - черпнув кілька разів підсакою і пляшка самогону на дамбі, черпнув вдруге, черпнув втретє – скільки того життя, пукай у купі соломи, грійся; або терпіти до того дня, коли рибу виловлять і нипати по чорному ставу, перевіряти калюжі, чи не хилитається забутий короп. То вже було дозволено брати. На окремих ставах водилися лини і в’юни. Дуже хитрі, ховаються в багнюку. Жодна сітка їх не дістане. Ми заскакували гуртом у калюжу і давай несамовито її збовтували. Потім застигали чорногузами серед каламутної води: де постане бурун, там шукай у намулі слизького лина… Цибали босими по ставах, поки не скресне крига. А якось Петько Кабанчик і кригу ламав босоніж, на густий зарибок звабився. Потім кажуть, його з армії комісували, бо ноги не слухались.
Зимою ті моря і болота замерзали. Ми прикручували, прив’язували до кирзових чобіт коньки – і знову пірнали у жовте шумовиння плавнів. Грали вербовими ключками в хокей, поки зашпори не зайдуть, поки онучі не замерзали – покладеш у хаті біля печі, а вони стоять. Жменями ковтали промерзлу калину. Пили воду з-під криги. Дзижчали від холоду. Пританцьовували. Видушували з-під тонкого льоду коропців і пекли їх на прутиках. А, бувало, котресь дурне кидало сірника у жовте море очеретів і трав, то все село зо три дні душилося та лаялось, хто це такий розумний підпалив. Пізніше дізналися, що так халявчині сторожі Василь та Іван Беки розважалися і ловили на сильця фазанів, куріпок, зайців, лисиць, які втікали з вогню. Ці Беки були справжніми бузувірами: один побив сусідку, аж та згорбатіла, а другий змушував хлопчаків смолити човни, коли ловив їх з вудочками. І спробуй втечи – мотузок на шиї…
Халявка здавав рибу у кооперацію. Колгоспові то було дуже вигідно. Копійка до копійки – і мільйон.
Доля маслом губи мастить.
- Я мільйонер! - хвалився Юхим перед київськими гостями.
А ті підсміювалися, може й знали що.
Скупий голова платив людям трудоднями і натурою: пшеничним зерном, цукром, олією, рибою. Рибу смажили, солили, з риби варили холодець. Ніде правди діти – це теж добре, але жива копійка – завжди краще. Особливо новими грошима. Халявка жили рвав, пельку дер скрізь і всюди, щоб набити той мільйон. У селі працював гранітний кар’єр – сірий камінь цінувався, як італійський мармур, ним відновлювали Хрещатик у Києві, Мінськ і Ленінград. Щотижня за селом – бух та бах! – уламки летіли аж до городів…
Виплекав сад з обох боків траси – весною, коли там гуляли вихори цвіту, коли копиці рожевого сяйва миготіли за вікном, водії забували про дорогу, очей не могли відірвати. Ті яблука, щоправда, нам, швидконогим, не подобались: зелено-кам’янисті, зубами не вгризеш, симиренки. Те, що не можна вкусити зараз, у цю ж мить, - фе, тьху, не годиться. Навіть рвати ліньки. Юхим пакував яблука у ящики з тирсою і відправляв у далечину.
Посадив над Котлованом у затишку виноградник дамських пальчиків – грона без кісточок, такі ваговиті, солодкі і смачні, що губи злипались. Ми ходили зі школи з відрами збирати – Халявка наказав, щоб ніхто не вкрав додому ні грона, бо дуже дорогий виноград, йде в ресторани Києва. Хіба що поїсти. Від пуза. Бригадир-цербер Мефодій Радивой, хмурячись та хльостаючи широкими штанинами, обліпленими вошами череди, бігав між порожніми і повними ящиками, покрикував, підганяв. Ага, за нами встежиш – тишком-нишком насипали гору винограду в лісосмузі, потім розхапали по відрах. Ото тільки бур’яни росли серед кущів лози колючі і причепливі, на литках кров виступала.
З другого боку винограднику – баштан. Кавуни на ньому – ніби тлусті підсвинки. Смугасті, дзвінкі, переповнені сонцем. Даси щиґля, - всередині гуде, наче у столітровій дубовій діжці. Вони притягували, зваблювали удень і вночі. Засвітла нашвидкуруч – заскочити скраю, не вибираючи, злапати, що трапиться, може й диню, хапнути з огудиною і втекти на велосипеді. Вночі – серйозно, з мішками. Прийдемо звечора, сидимо в акацієвих хащах, розказуємо анекдоти, чекаємо, поки стемніє. Сторож дід Муха, щоб зігрітися, розпалював біля куреня вогнище.
- Бачу, бачу! – покрикував у темряву. – Замурзані мармизи…
Володя Достапчук складав долоні докупи і гукав совою.
- Пу-гу! Пу-гу-гу!..
Що він там бачив? Стіна непроглядна. Багаття якраз його сліпило, могли поруч танцювати тінями і корчити фіґлі-міґлі. Закотиш два кавуни, диню у мішок – годі, більше не дотягнеш. Під високовольтними лініями хтось сказав, що треба йти, не піднімаючи ноги. Шуруємо босими п’ятами, щоб не вбило. Стараємось. Дроти гудуть, потріскують. Тоді протягнули попри село залізні ферми стовпів із обвислими товстими  канатами. З Ладижина на Гайворон. А в селі електрики не було. Юхим Халявка скільки не бився, не міг вирвати ліміти. Аж у сімдесятому влада змилостивилась і вкопала стовпи по вулицях.  
На Горлику збудував свиноферму на десять тисяч голів. Що то за крик і вереск стояв над селом – до Умані було чути. І буряки, буряки… Гичка, жом, качани… Кукурудза - тут, кукурудза – там. Портрет Хрущова над конторою. Комбікормовий завод, млин. Все в копилку. На зиму, коли роботи не було, посилав чоловіків за Урал заготовляти ліс. Потім ешелони йшли в район на різні будівництва. Юхим з Манею Ставницькою рахівниці не встигали міняти…
Були у селі дві страшезні біди від того хазяювання: вдень – мухи, вночі – комарі. Діти виїжджали і не хотіли й на тиждень завернути, погостювати. Бо скрізь: у кухні, в хаті, на столі, на хлібі, на помідорах, розрізаних кавунах чорна хмара мух, відганяй їх чи не відганяй – нема порятунку. Зі стелі звисали переповнені липучки. А худоба на лугах до неба ревла від ґедзів, що тяли шкіру… Вночі ж інша напасть – добірні комарі з плавнів пікірували «месершмітами». Гудуть тонким хором, як натягнута мідна струна – дз-дз-дз-з-з-з… Скільки не ляпай себе по чолі, руках, ногах, все рівно на ранок весь у червоних плямах, наче вітрянка напала… Уявляєте, двоє цілуються біля клубу і ляп-ляп, і ляп-ляп… Або чоловіки, замісивши кіньми та ногами ґрасу (жовту глину з соломою і половою), кидають на зуб сало з часником у затінку під грушею і з чарок мізинцями делікатно виймають мух…
Отоді згадували незлим тихим словом Юхима Халявку: «А щоб йому булька з носа вискочила!..»
З нами вчилася його дочка Аня. Білява в білому пальто. Найкращий портфель. Найзручніша ручка, що не дере папір. Пенал, косинець, гумка, олівці… Вчителі до неї «Аня, сю… Аня, сю-сю… Скажи татові… Подякуй татові…» Аня заявки збирає і на нас не дивиться. Вона вдома грає на піаніно, відкривши вікна з тюлевими занавісками. Трень-терень-терень! – по клавіатурі. Жи-ли у ба-бу-сі два ве-се-лих гу-сі… Вона малює і вірші пише. На сцені у клубі читає на розтяжку. Точно буде акторкою. Відомою… Навіть не знаю, чи хтось із дівчат дружив з нею… Тільки ми, відірвані літуни, з жаринами в зубах, лякали її в темних коридорах: «Угу-гу-гу-у! Втіка-а-ай, Пала-а-ажко-о-о!..»
Того літа, як ми закінчили школу, Юхим Халявка витягнув піаніно на подвір’я і порубав сокирою.
Може Аня подала якусь особисту неправомірну заявку, а голові колгоспу тоді світила нерадісна перспектива – в’язниця або психічна лікарня. А, може, він просто прощався з минулим, коли міг собі та сім’ї дозволити все, що хотів, але не дозволяв, бо люди дивились, і готував домочадців до гіршого життя без витребеньок. Порубав піаніно, налив три слоїки самогону і поїхав у Грушку вмовляти Давида-міліціонера забрати заяву. «Паслушай, дарагой» пив самогонку, закушував оселедцями, що по руках текли, і цілу ніч у буфеті на станції пояснював нерозумному Халявці, що людина у формі – це завжди влада, а партія ненадійна, вона своєю лінією хитає, наче корова хвостом.
- Дарагой! – тицяв масним пальцем Юхимові у живіт. – Ти кто бил? Прєдсєдатєль колхоза. Мільйонєр. Партія тєб’я хваліла. Ти кто счас?..
Юхим мовчав, аби не зацідити тому в зуби.
- Нє, я тєб’я спрашіваю, ти кто сєйчас? - приставав захмелілий Давид.
- Жебрак я, - відмахнувся Халявка. – Не колупай шпилькою!..
- Вот, дарагой. А кто тєб’я сдєлал ніщім? Давід – добрєйшая душа?..
– Ні, не ти, - запивав гірку істину гірким самогонярою Юхим. – Ти тільки клявзулу написав… Забери заяву, Христом-богом прошу!
– Да падажді ти, єслі нада – заберьом, - святкував миролюбний міліціонер. – Ти мнє атветь: кто тєб’я сдєлал ніщім? Партія?..
Юхим Халявка неохоче зізнався: таки так, партія зробила його злиднем. Обібрала до нитки. Він старався, збивав той мільйон, по крихті, по копієчці, у степу і хрущ – м’ясо, на техніці економив, людям не доплачував, а вони зробили шах і мат: об’єднали його процвітаюче, кров’ю і потом виплекане, господарство із сусіднім, з Данилової Балки, де боргів, як у пса бліх. Там же одні ледацюги, дармоїди, працювати не хочуть! Ходять з вилами один поза другим та крадуть. Пропащі… Такого й в страшному сні не примариться. Він ще побореться, покомизиться, але вже ясно, що вітер дме йому в лице.
- Та пішли ви на хутір!.. – не кивав пальцем у чоботі, а тарахнув дверима у райкомі Халявка і поїхав з торбами до друзів у столицю.
А звідти послали назад, мовляв, лети повинність виконувати.
Юхим ще впирався, викручувався, як той сомище, попід корчі, під верби, у ями, на течію, все міркував, як зірватися з гачка, скрученого з циганської голки, але його неухильно підтягували й підсмикували до берега, укоськували, попускали й знову тягли, поки не накрили підсакою. І підсака – заява Давида-жандарма, що у Халявки  на полі в кагаті зогнило тридцять центнерів буряка. Нечувані збитки… Знайшли чим здивувати! Та у нього якось півсотні поросят здохло, закопав, ніхто й не пискнув. Десять корів викинув у скотомогильник. Зерно проростало на току, кукурудза стояла на пні, силос горів у ямі… Ліс рубають - тріски летять. Ніхто йому й слова за ці втрати не говорив. Закривали очі. Але то було раніше. Коли він мільйон заробляв. А тепер, коли треба ділити, під веселу дудку можуть провести колгоспні збори і посадити. Другим питанням, так, між іншим, проголосують об’єднання господарств.
- Паслушай, дарагой, - кваснів губами Давид, вивертаючи все халявчине єство. – Ми люді ілі нє люді?..
- Люди, - бурчав у гранчак Юхим. – Не пхай мені під ніс тертого хрону! Сто чортів тобі в печінку…
- Абнімі мєня, дарагой, - приставав п’яний грузин. – Ти мєня просіш, уважай…
- Не плети сухого дуба, - відхилявся, поки був злий-тверезий, Юхим. – Забери свій донос…
Халявка на ранок буфетного застілля, коли перший трилітровий слоїк був порожній, а решту реквізувала буфетниця Зіна в рахунок закуски, під милу душу обіймав клятого жандарма і цілував, золоті гори обіцяв, просив забрати заяву.
- Забєру, - пообіцяв мучитель. – Но нє парву… Помні, чєловєк в мундірє – власть. Бил, єсть і будєт!..
Юхим Халявка таки погодився об’єднатися, навіть перевів контору у Данилову Балку, сім’ю перевіз, майно, бо вірив, що підніметься, покотить гори, сили ще були, азарт не втратив, досвіду не позичати, старі друзі знову почали наїжджати в рибацький стан, похвалювати. І тільки побачив просвіток, виліз із боргів, почала капати копійка, як прозвучала нова команда – роз’єднатися. З дощу та під ринву…
- Щоб ви поздихали! – сказав начальству, як дурним курям, голова колгоспу, який був мільйонером, і пішов на пенсію.
Перепав на смик, схуд, загубив живіт, змарнів без семижильного галасвіта і помер від виразки, що луснула.
Аня Халявка, злякана батьковою сокирою, забула про театр, вивчилась в Умані на землеміра і тихо просиділа в селі, що згубило її тата…
13
Пес прошелестів перед моїм носом, понюхав і лизнув у щоку. Я лежав, просинаючись. Але ж я не спав! Тоді чого тулюся головою до вогкого берега – піді мною, нижче, плюскотів у зоряному світлі потічок. Ще трохи – і годував би раків. Спробував підвести голову, та шия не втримала. Важка, наче мокрим клоччям набита. Холера!.. Що зі мною сталося і чого не відкривається друге око?..
«Так, давай за порядком», - спробував систематизувати. Ось я лежу, ось трава піді мною, ось потік тече. Голова крутиться, дзвони б’ють, джмелі гудуть, тіло не слухає, отерпло. На одне око не бачу. Думки плутаються, пам’ять іскрить, наче підгорілі контакти в трансформаторі. Я вийшов надвір… Звідки? Вийшов надвір з буфету, де гуляла компанія… Чия компанія? Моя. Вийшов до машини. Жінки попросили… Однокласниці. Ага, зустріч. Мене попросили підписати книжку. Книжка в багажнику… Я відкрив багажник, нахилився і – бац! – носом у траві.
Гадюка ссала коло серця.
Що ж таке комусь знадобилося, аби лупати довбнею по скроні?..
Скотився з берега на пісок. Синичко Горлівська, умий мене. Змий кров з ока, з лиця, з душі, дай отямитися, поверни сили… Ворушив рукою у воді і мочив губи…
Став навкарачки і оперся на берег. Ось вона, машина, чорніє за кілька метрів. Було б добре добратися до неї – намітив ціль. Але дурень думкою літає… Насправді з берега довелося пластувати, повзти, наче під обстрілом таємних чужинців, а біля авто зіп’ясти на ноги вдалося лише з третьої спроби.
Моє «Шевроле». Відблиски від буфетного ліхтаря. Багажник відчинений. Всередині рейвах. Сумки нема, запаски, домкрата також нема. Спираючись тремтливими руками, визирнув з-за машини, побачив метушливих людей при вході у буфет і прохрипів:
- Ей!.. Допоможіть!.. Я тут!..
Темрява знову накрила мене мокрим рядном.
Вдруге збудили ляпасами. Жінка не чула міри – долоні в неї були важкими – ляпала, аж бамкало у скронях. Чого вона до мене причепилась, ніби кат немилосердний?.. Б’є і періщить по затерплих щоках. І відвернутися не міг, терпів.
- Прокидайся, Гришо, - наполягала незнайомка. – Що з тобою сталося?.. Хто вдарив?..
Хилить-хилить наді мною зламані постаті.
- Як він там?.. Живий?.. – Тягнуть шиї, щоб побачити. – Обережно, може зламав що…
- Гришо, озвися! – просила та, що ляпала. – Хто тебе?.. Вдарив?.. Ти мене чуєш?..
- Не розпитуй, бач, глипає… Бульки пускає. Наче мила наївся.
- Легенько несімо всередину, - скомандував хтось із чоловіків. – Піднімай!.. За руки, за ноги… Голову тримайте!
Це біда, подумав я, ти їх не знаєш, ти їх вигадав, вони з’явилися з темряви, поторочі галасливі, тіні хитливі, мішкуваті, рукаті, чужі, незнайомі, неприємні. Їх підмінили. Забудь минуле. Годі ганятися за вчорашнім днем. За туманом… Ті, котрих ти знаєш, не схожі на цих незнайомців. Ті абсолютно інші, просвітлені, молоді, гарні, вони по голові довбнею не били…
Мене підняли на руки і занесли в приміщення. Вас коли-небудь носили на руках – побитого і важкого? Краще цього не відчувати.
А ляскала мене по щоках Люба Онищук, медсестра наша чутлива. Вона щедро полила скроню йодом, забинтувала голову.
- Встати зможеш? – допитливо дивилася на мене.
- Не знаю… Спробую, - промимрив я, наче тримав камінь у роті.
Невпевнено перевернув світ вертикально, тобто, сів. Все навкруг закрутилось, усередині замлоїло…
- Що сталося?.. – хором запитали кілька голосів.
На мене вилупились невиразні лиця колишніх однокласників. Наче я з місяця звалився. З очей ніби мара́ спала – чого я серед них, що тут роблю і хто ледь не відправив мене на ходаківський цвинтар?.. Хіба цим старим маскам, що оточили, без продиху, можна довіряти?..
- Це я вас хотів запитати.
- Пх!.. – пхикнула Валя Бирловська, висока, грудаста, в синіх цейсах на носі, жінка, яка була (вибачайте за гальмо в голові) колись моєю однокласницею. – Ти пішов по книжки… А назад тебе принесли! І тобі нема що сказати?..
- Я пішов по книжки, - мов завчений урок повторив. – А назад мене принесли. Нічого більше не пам’ятаю…
- Ну, добре. А хто тебе огрів по казанку? – виступив наперед чоловік з нечисто поголеними щоками.
- Ти хто? – запитав я його.
- Добридень у вашій хаті, - відсахнувся незнайомець, наче я був з кіндратиком у побитій голові. - Сашко Савранюк.
А-а, це той, що працював далекобійником, женився-розлучався, зараз у Херсоні має півхати, самотіє.
- Сашко, замість того, щоб розпитувати… побігли б та подивились, може ті… - порадив я. – Ще не втекли далеко.
Довга фраза мене стомила.
- Нема чого нишпорити. Сюди їде міліція, - по-шоферському просто сказав Сашко, якому десь так плюс-мінус шістдесят сім. – Ти ще всього не знаєш… Івана Підпалого зарізали.
Ото добра душа – знов огрів довбнею по тім’ю і спостерігає за реакцією, як за хрущем, якого перевернули догори черевом.
- Зарізали?..
- Зарізали! – авторитетно підтвердило багатоголосся. – Нікого не бачив?..
Я вмовк і почав оглядати, з ким маю справу. Відчуття нереальності, не справжності, навмисності переслідувало мене. І я не я, і хата не моя… Криве дзеркало. Темна скриня. Задуха. Наче уві сні, ось-ось проснешся і все стане на звичні місця. Але сон триває, торкається до тебе чужими руками, говорить чужими голосами. Ти хотів зачерпнути з юності свіжих барв, яскравих почуттів. Напитися живої води з батьківської криниці. Почути легіт степу у кронах рідних дерев. А маєш… Чужу канву, чужий сюжет, в який тебе втягнули і змусили грати не свою роль. Наче ниточками смикали.
За шинквасом стояла, підперши кулаком щоку, Семенюта Ольга, власниця буфету, вони з чоловіком викупили приміщення, коли почали розтягувати халявчиний спадок. Після Юхима Халявки були інші голови, але все гірші й гірші. Довели Ходаки до занепаду.
- Ось, візьміть, попийте! – простягла склянку компоту зі свіжих яблук. – Легше стане…
- Йому би горілочки… Хоч понюхати, - авторитетно встряв погано поголений Сашко. – На, хильни!..
Я відмахнувся і від склянки і від чарки. Млість холодила коліна…
Біля Семенюти сиділа, сумирно склавши набік  ноги, Валюша. Тихенько плакала і втирала носовичком очі. Яка вона Валюша? Від тої трирічної дівчинки не залишилось і сліду. Переді мною пхинькала стара жінка з червоними склеротичними прожилками на щоках і грубими руками, яка щодня, перевіривши зошити, січе щирицю свиням і толочить варену картоплю корові.
- Григорію Васильовичу, - плаксиво звернулася Валюша до мене. – Ви сказали «ті». Їх було кілька?..
- Трясця тобі! – визвірився я на неї. – Кажу, не бачив!..
Товариство вкотре здивовано втупилося в мене.
Зібрала нас тут... А тепер нюняє. Але якщо покласти руку на серце, я не вірив, що Валюша якимось боком причетна до вбивства. Що вона знає про нас? Анічогісінько. Нуль по фазі. Ми жили в паралельних світах і фактично не пересікалися. Ну, заїжджав я в школу, виступав. Може ще хтось заходив, дивився на старі портрети відмінників. Кращі випускники. Хто знає, де кращий, а де гірший. Чим це оцінюється, вимірюється? Оцінками?.. Грамотами?.. Олімпіадами?.. Біографіями?.. Амбіціями?.. Дипломами?.. Посадами?.. Багатствами?.. Дехто життя спалить, промотає – туди-сюди, туди-сюди, скрізь не встигає показатися, як на торговищі, – і не визначиться, ким хотів бути. Все завтра та завтра. Сьогодні нема, сьогодні ніяк. Ніби можна щось змінити. Перелицювати. Переписати. Переінакшити. Чого ми поприїжджали? Щоб вшанувати могили батьків? І це теж. Щоб відвідати школу? Тієї старої вже нема. Халявка розсмакував і поряд з клубом збудував нову, гранітну. Наші вчителі повмирали, нових не знаємо… Ми приїхали сюди, щоб упевнитись, що прожили правильно, вдивляючись в обличчя, як в дзеркала́. Краще. Розумніше. Без помилок і переписування. Або: щоб упевнитись, що інші прожили гірше.
Так точніше.
Валюша влипла, як і ми. Який з неї вбивця?..
Отой чоловік, який відділився, стовбичить біля вікна, вдивляючись у темряву, – Степан Шамшур. Лисий, худорлявий, відчувається, жили має міцні. Солдафон кам’яний… Мабуть уміє поводитись зі зброєю, у тому числі і з ножем. Їх в армії натаскують до автоматизму. Особливо пілотів, якщо раптом доведеться катапультуватися. Він міг… Міг ударити Підпалого ножем, а мене по голові каменюкою. Хтозна, що діялося в його казармовій макітрі всі ці роки.
Валюша влаштувала урочисту зустріч у клубі. Зійшлися учні, вчителі. Чимало селян, вдягнувши чисте шмаття, теж підтягнулись гуртами й поодинці, бо школа на афіші пообіцяла концерт. Ми сиділи у залі, а Валюша з мікрофоном на сцені викликала до себе. І хвалила кожного.
Наш клуб - найбільший у районі. Його збудували на місці козацької церкви. Юхима Халявку зламали, сказали, що така партійна лінія. А він і не опирався, йому на господарство впала велика копійка. У нього, як у Сірка, з зубів вирвати. Недільного дня вигнали людей з хат, вивезли за село, кар’єрними бурами пробили отвори, підклали тротил, - бабах! – і півтораметрові цегляні стіни храму піднялися кривавою хмарою. Жодними вибухами ходачан не злякати, бо кілька разів на місяць в них і так здригались вікна від струсів у гранітному кар’єрі. Їх злякала Господня кара за цей злочин. «Клуб завалиться, стеля впаде на голови, а нас чекають великі біди», - прорікали діди й баби. Стеля не впала, клуб не завалився, біди не сталося. Це якщо не придивлятися. А якщо виткати ту ниточку з одного клубка, то можна побачити: село занепало, крайні вулиці – Ляхи, Суботи́, Сахалін, Кацанівка, Садовина, Макітри́ повимирали, хати поспалювали байкери, що нахабно, з тріском і клаксонами упівнеба, заскакують з траси на мотоциклах, - у кожного за спиною дівка, як бутля з водою, в лискучих штанях, галасують, колобродять та пускають пожежі гасити зорі, стави позаростали рогозою, лепехою-вошами, кар’єр наповнився каламутною дощовою водою, ферму розібрали до цурки, а люди моляться скляному богу і напитися не можуть…
Після жінок Валюша покликала на сцену Івана Підпалого, за ним Степана Шамшура. Глядачі роти пороззявляли, згадують-пригадують, про кого йдеться, з якого роду-коріння. Іван заметався, вибираючи, коло кого сісти. Шамшур випалив:
- Вступися, бо розчавлю!..
Валюша з мікрофоном стояла коло них, і та фраза впала на всю залу.
Галя Ординцева і Валя Бирловська перезирнулися.
- В тебе щось було з Іваном?.. – прошепотіла Валя. – У Львові?..
- Здуріла?.. – обурилась Галина. – Від нього хлоркою тхнуло.
- Хлоркою?..
- Як у шкільному туалеті…
- То він татові в аптеці підлоги мив… Щодня. Чого ж тоді в село не повернулася?..
- Відхлинь, хіба знаю?.. Так вийшло… Сіла на київський поїзд… Думаю… Чого я у ті Ходаки повернусь?..
- А зі Степаном?.. – причепилася Валентина. – Ви ж наче…
- Ото ще!.. Вигадала… Хіба він… мені що казав?..
- Та ж говорили, що він… що ти… чекав тебе… до свайби готувався…
- Мені про це… нічого не відомо було. Навіть отакусінько, - показала ніготь мізинця. – Мовчун нафантазував…
Отже, міркував я, маємо класичний любовний трикутник. Для слідчого не буде великої праці вивести на чисту воду вбивцю.
Крекчучи, звівся, причовгав до Степана Шамшура. Наші скручені тривогою обличчя, як білі маски з тіста, що потріскалися, зустрілися у темному вікні.
- Що там видно?.. – запитав у шибу.
- Нічого, - змістовно буркнув Степан.
- Коли приїде слідчий, звідси не випустить, поки не знайдуть злочинця, - зі знанням справи сказав я. – Єдність місця дії, часу і дійових осіб.
- Любиш читати детективи? – напрочуд невимушено Шамшур повернувся до мене і усміхнувся кутиками уст. – Чи пишеш їх?..
- І так, і сяк, - невиразно промимрив я, раптом втративши упевненість у Степановій вині. – Чого такий хмурний?..
- Не люблю, коли опівночі… когось убивають. Чи тебе це розважає?.. Ловиш момент?..
- Так… Ловлю… Та все по кучмі… по голові…
- Ага… На чужих синцях не вчишся. Справжні герої ідуть напролом…
- Годі вже!.. – мене роздратував словесний пінг-понг. – Це не кіно… Зараз приїдуть… будуть тягати… Вбито людину!
- Нехай тягають. – Знову відвернувся до темної шибки Степан. – Я його не вбивав. Не мастив руки... Що було – загуло… Якщо натякаєш…
- Та що натякати?.. Коли й так всі знають… Про ваші… стосунки.
- Нема ніяких стосунків! Закрито. Забуто!.. – рішуче провів рукою Шамшур, наче відрізав. – Між усіма нами… нема стосунків. Подивись на них, - повів очима по залу, - хіба кого пізнаєш? Невже це ті молоді… і наївні… максималісти, якими були ми? Ганчір’я… Дрантя старе… Самозакохане… Збори ударених. Без лою… Поговорити нема з ким. А ти кажеш - стосунки… Гришо, одстань!..
- Можу й образитись, - буркнув я і відійшов.  
І справді, навіщо полковникові у відставці вбивати чоловіка, якого не бачив півстоліття? «А хоча б тому, що через цього сухаря загинули його батьки, - шепотів улесливий голос, який звик до простих сюжетів. - Що втратив кохану дівчину. Що прожив життя на чужині, не маючи просвітку. Що нічого не повернути, хоч ти на весь світ кричи!..»
А ось і Галя Ординцева, наша загадкова леді, гарна цяця, через яку в Ходаках трапляється гармидер. Голуба мереживна блуза на верхньому ґудзику розстебнута, затиснені груди, гладенька, без глибоких рівчаків, шия, золотий ланцюжок із хрестиком… Золотий ланцюжок із знаком Скорпіона… На пальцях – персні з камінням… Антураж і какофонія. Ну от, нічого спільного з тим дівчуром у заквітчаному платті, який цвіркав сміхом крізь зуби у класі!.. Сидить у куточку, попиває солодке ситро і з неприхованим подивом оглядає компанію. На її обличчі з начальницькими рисами, тонко підкресленими ретушшю, можна було прочитати: скільки людей – і всі незнайомі, що я серед них роблю? Тут ми з нею друзі по нещастю…
- Що думаєш?.. – запитав її без реверансів, присідаючи поруч.
- Якого лихого… сюди приперлася! – випалила Галина, дістала з косметички пігулку, ковтнула, запила шипучкою. – У мене народилась онучка. Замість того, щоб поїхати до дочки, я втекла в Ходаки. Розумієш?.. Такі дурисвіти, як ти, заманили…
- Чого я дурисвіт? – несподівана шпилька образою вколола груди. – Що мелеш?.. Навіщо ти мені здалася?..
- Бо це ти з Валюшею все підстроїв. Думаєш, не знаю?..
- Чекай-чекай, сама ж із Бирловською… Фото прислала. Впізнай… Говорили з нею, що приїдете. Що не проти… А я вже підключився насамкінець. Здалися ви мені, як…
- Гаразд, не переймайся, - пом’якшала Галина. – Всі ми розумні заднім числом… Не хотіла би – не приїхала.
Мовчки подивились на склянку, з якої повільно злітали бульбашки.
- Це Степан Шамшур?.. – не договорила речення жінка.
- Не знаю… Може й він. Памороки забили…
- Тебе теж… положили. Як на заказ… Хто це витворяє?
- Тут усі ламають мозки… Не одна ти.
- А як не він, то хто?.. – допитувалась Галина. – Ти?.. Я?.. Хлопці під чарку?.. Чи хтось із села?..
- Ну… Мене точно не свої, - висловив я здогад. – Це легко перевірити, зіставити…
- А Івана?.. – Хитала склянкою із шипучкою Ординцева.
- Гадаю, слідчий у першу чергу допитає мене і тебе, - передбачив я. – У нього на це вагомі підстави. Я був надворі, коли вбили Івана, а в тебе…  В тебе стара історія, що може ожити.
- Знов за рибу гроші!.. – обурилася жінка. – І ти туди ж… Не було нічого! Не бу-ло!.. Ні-чо-го!.. – виразно повторила. – Ні з одним, ні з другим. У когось могло бути, але не в мене. В мене те, що мало бути, відбулося. А хто собі нафантазував, то його проблеми.
Я мовчки посидів, переварюючи сказане. З її точки зору нічого не було, вона може й не завважила, як поламала людські долі. Жінки на це здатні: не бачити того, що бачать усі, і бути зіркими там, де нічого нема очевидного. Ф’ють - сюди, ф’їть – туди, а за ними… Хвиля б’є, греблі прориває. Трупи падають. Та це вже, даруйте, буркотіння старого діда.
- Те, чого не було, не вбиває, - філософськи зауважив я.
- Як бачимо, вбиває!.. – непокірно струснула гривою, наче у школі, Галя. – Задовбали ці мужики… Понавигадують химер і не бачать нічого, наче баньки повилазили!..
- Ти про що?.. – оживився я.
- Про своє, про жіноче, - зітхнула Галина. – В контексті дискусії… Кожна птиця знайде собі Гриця. У мене такий самий квашений огірок удома сидить. Ще як працював, то нічого, а зараз на пенсії – шизоїд  прикрий, хоч за двері втікай.
- Де його вивудила?..
- У Києві. Був красень… Але це вже інше кіно.
- Гарна сливка завжди в коров’як падає…
- Еге ж… - погодилась з чимось своїм Галина. - Кожне кіно має назву. Тут наче посередині включили… Не втямиш, що й до чого… Куди потрапила…
- Треба разом його відкрутити назад. Переглянути ще раз…
- Ти це вмієш?.. – скептично майнула тонкими бровами Ординцева.
Пора міняти дислокацію. Галя натякнула на недалекоглядних чоловіків. А скільки нас тут? Четверо. Степан чопів біля вікна, ще двоє – Сашко Савранюк і Борис Дранчук під стіною посьорбували молдавське вино. Борис привіз із Кишинева. В нього там був дядько, покликав до себе, так і зачепився. Керував проектним відділом на заводі.
- Хлопці, налийте п’ять дек, - підсів до них.
- Може горілочки?.. – охоче запропонував Сашко. – Чуть-чуть... На дні. Для струсу організму…
- Мене вже струснули, - відмовився. – Оклигати не можу… Голова, наче казан… Щось бачили?
- Що бачили?.. – перепитав і почав загинати пальці Сашко. - Іван Підпалий вибігав із телефоном. Ти виходив. Степан... За тобою. Я отам на задніх дверях курив…
- Тільки я сидів сиднем і дрімав, - задоволено сказав Борис.
- Це треба, щоб інші підтвердили, - зауважив я.
- Підтвердили для чого?.. – насторожився Борка. – Захиріти можна. Шарики за ролики… Нащо мені його вбивати?..
- Так може сказати кожен...
- Оце влипли!.. – потягнувся позачергово до цигарок Сашко. – Хто ж його зарізав?..
- Я міг шпирнути ножем, потім лупнути себе каменем по голові. - За його прикладом загинав пальці. – Степан міг… Ти - між перекурами.
- Не треба мене сюди втягувати!.. - погрозливо випрямився Савранюк. – Виходив, курив… Але щоб Івана… З якого дива?..
- Ми всі втягнуті, - зітхнув я. – І нема на то ради… Чого ти виходив на задній двір?.. А не сюди, на ґанок?..
- Бо там, згори, поставив машину. Поглядав…
- А можна подумати, що підглядав. За Підпалим…
- Гришо, пішов ти!..
- Мене можеш послати. Я стерплю… А слідчий тобі печінки видзьобає… Готуйсь!
- Це абзац!.. – Борка хлюпнув у склянку вина. – Не люблю, коли мене використовують…
- А хто любить?.. – підтримав Сашко й собі підлив.
- Жінки виходили?.. – допитувався я.
- Хто за ними дивився? Мелькали туди-сюди…
- Аня Халявка і Люда Марчук виходили, - згадав Борис. – За тобою…
- От!.. А ви кажете – нічого не бачили... По ниточці – і зв’яжемо…
- Та якось не віриться, - засумнівався Дранчук. – Щоб жінки…
- Тут віри нікому нема. – Я випив солодке вино. – Ні чоловікам, ні жінкам, ні друзям, ні ворогам. Мусять бути тільки голі факти. Докази… Щоб викрити вбивцю…
- З чого ти взяв, що вбивця серед нас?.. – зірко глянув на мене Савранюк.
- Ви хоч дивилися?.. Рятували?.. Торкалися?.. Може він живий?.. – я підняв на лобі нашвидкуруч зав’язаний Любою-медсестрою бинт і пробігся поглядом по невиразних лицях постарілих однокласників. – Чи він там лежить, хрипить?..
- А-а-а-а!.. Ой!.. А-а-а-а!.. – завила над немитими тарілками  буфетниця Ольга Семенюта. – Ой!.. Боюся мерців!..
Ми замовкли, бо у вікні Степана Шамшура яскравіло світло. Машина звернула з грушківського путівця. Фари кинули світло туди-сюди, оминаючи вибоїни на грейдері, похиталися, наче на гойдалці, машина заскрипіла гальмами. Нарешті приїхала міліція.
Тепер усе стане на свої місця…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5793380737305 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …