Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44158
Рецензій: 86166

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

ЧУЖА КАНВА

© Boris, 13-08-2017
Борис Крамер

Чужа канва
Роман

1
Цієї смерті могло не бути. Але вона сталася.
Благими намірами вистелена дорога в пекло. Хто це сказав?.. Ет!.. Не важливо. Важливо те, що наші благі наміри убили Івана Підпалого.
- Ви хоч дивилися?.. Торкалися?.. Може він живий?.. – я підняв на лобі  неоковирно зав’язаний Любою Онищук бинт і озирнув бліді маски постарілих однокласників. – Чи він там лежить, конає?..
- А-а-а-а!.. А-а-а-а!.. – заплакала буфетниця Ольга Семенюта. – Ой!.. Боюся мерців!..
- Ой горечко ж яке!.. – й собі зарюмсала Валюша.
- Чекайте!.. Не завивайте!.. – урвав я той похоронний плач. – Хто йде зі мною?..
- Мені й тут добре, - зразу відмовився Борка Дранчук і підлив собі у келих червоного вина. – Не шатайтеся, де вас не просять!..
- Гаразд, я піду, - звівся Сашко Савранюк і взяв зі стола пачку цигарок. – Все рівно курити пора…
- Чого ти вирішив, що найрозумніший?.. – озвалася зі свого кутка Галина Ординцева – вона бавилась із бульбашками мінералки у склянці, похитувала водою й задумано спостерігала. – Сказано зарізали – значить зарізали… Не висовуйся!.. Міліція приїде, розбереться!..
- І справді, Гришо, - підтримав колишню пасію неговіркий Степан Шамшур. – Там може сліди… Затопчемо!..
- Отак будемо сидіти і чекати?.. А якщо він помирає?.. Кров’ю стікає?.. – не подався я на їхнє стримування. – Любо, ти медсестра!.. Кому, як не тобі, йти зі мною?..
Люба Онищук тяжко зітхнула й погодилась: таки так, вона медик, мусить іти у цю примусову вилазку у потемок, де під стовпом у світлі ліхтаря сидів, розкинувши ноги, наш однокласник Іван Підпалий, кимось ударений ножем у груди.
- А-а-а-а!.. А-а-а-а!.. – знову затягла свої плачі господарка буфету. – Тільки не заносьте його сюди!.. Тільки не заносьте!..
- Цить, сказав тобі!.. – визвірився на неї Сашко Савранюк. – Бо й так на душі коти шкребуть… А ти ще тут… розревілась…
Червнева ніч була темна, як на замовлення. Повівав вітерець, збиралося на дощ, лампа на стовпі похитувалась і тонко скрипіла. Стовп горів світлом вище буфету, там, де поклав машину Сашко Савранюк, а туди вниз, наперед, де стояли наші авто, було наче темною завісою закрито – тільки невеличка лампочка над дверима входу змагалась із пітьмою. Іван Підпалий сидів під стовпом – голову схилив на ліве плече, руки вивернув догори долонями, ніби просив милостиню, на сорочці розпливлася велика чорна пляма. Лице перекривив застиглий вираз болю. Ноги розкинені, як на відпочинку. На ногах – жовті шкарпетки. Ті жовті шкарпетки мені чогось урізались в очі. Це що?.. Така мода у київських адвокатів – ходити у жовтих шкарпетках?.. Чи простий чоловічий вибір – одягти те, що під руку потрапило?..
Нашу медсестру на пенсії била пропасниця – в Люби цокотіли зуби, ніби вона вперше бачила мерця.
Я підняв важку вивернуту п’ятірню зарізаного, закотив рукав сорочки – сині, неначе його вкололи шприцом із чорнилом, судини Івана виділялись мереживом на білій шкірі. Пульс не прощупувався. Приклав палець на шию під вилицею – теж ані живого поруху. Таки мертвий!.. Мабуть попали ножем прямо у серце. Хто ж це такий меткий вправлявся тут?.. Один удар – і Підпалого нема. А вони гуляли й нічого не чули. А я лежав на березі, прибитий чужим кулаком…
- Ну що там?.. Готовий?.. – нахилився до мене Степан Шамшур – він був спокійний, наче із заліза викуваний, сказано ж, льотчик-полковник, їх там вчать катапультуватись і виживати в екстремальних умовах і ножичком, до речі, вправно володіти. – Може вже відійдемо?.. Бо й так міліція нас усіх поплутає…
- Чого це мене мають плутати?.. – не погодився з ним Сашко Савранюк і пустив над головою хмару диму. – Я його не вбивав!..
- Любо, не клацай зубами!.. Й без тебе нудить!.. – важким духом дихнув я на безпорадну жінку, бо мав спитати головне у головного підозрюваного. – Степане, може це ти?.. Згадав молодість?.. І одним помахом… розв’язав... затягнутий вузол?
- Угу… Зарізав і до побачення не дав сказати, - зле погодився колишній однокласник, якому Іван Підпалий накоїв біди у далекій молодості. – Поганий з тебе детектив!.. Писака недороблений!.. Йдеш по найлегшому шляху…
- А щоб знав!.. Найлегший шлях… за статистикою… і є вірним, - блиснув я ерудицією. – Не треба далеко шукати!.. Убивця завжди коло убитого крутиться… Притягує його, як магнітом!..
- Ну то ти перший у цьому списку!.. – хмикнув знущальний Степан. – Чого приперся сюди?.. Перед міліцією?.. Може й по кумполу ти сам себе врізав?.. Для годиться?.. Щоб відвести підозру…
- Хотів би я… Щоб ти сам лупнув себе та й показав, - я мимовільно торкнувся до рани на скроні і зашипів. – С-с-с-с… Сука скажена!.. Може й мене ти оглушив… Для страховки!.. Щоб нічого не побачив…
Моя рука мимовільно вхопила Шамшура за сорочку на грудях – Степан у відповідь і собі вчепився: кров нам ударила в голови, ми почали смикатись і тягатись над трупом однокласника, ніби дикий ритуальний танець виконувати. Шарпали один одного й гупали лобами. Сили були нерівні – відчувалось, що полковник загартований, мав жили тверді і треновані. Але і я не хотів здаватися, бо у бійці головне - не сила, а відвага, йди вперед, лупи, бий і не думай, не вагайся, відкинь сумніви і страхи…
- Хлопці, вам по скільки років? – влізла поміж нас Люба Онищук і наступила на ногу мертвого Івана. – Перестаньте!..
- Годі, хвате сваритись!.. – перервав наш танець нетерплячий Сашко Савранюк. – Любо, втікаймо звідси!.. Бо вони зараз над Іваном почнуть битися… Два безмозких старики!.. З привітом…
- Нам його треба закрити!.. – виніс я вердикт, йдучи за ними. – У коморі!.. Поки міліція приїде…
- Кого закрити? – не зрозумів Сашко.
- А цього… Убивцю!..
- Ти здурів чи що?.. – накинулась на мене Валя Бирловська в буфеті. – Хто тобі дав право?.. Судити і розпоряджатись?..
- Проста логіка!.. Із нас – тільки він міг убити Івана!.. – наполягав я на своєму. – Стопроцентні причини!.. І поки міліція приїде – утече…
- Яка в тебе логіка?.. В удареного? – засміявся веселий від вина Борка Дранчук.
- Зовсім з ума вижив!.. – кинула у мене склянкою з водою зла Галина Ординцева. – Придумав історію і розкручуєш!.. Не було нічого!.. Не було!..
- А втім… Я – за! – поміняв думку винолюбний Борис. – Закриємо й віддамо готовенького… Міліції. Ось вам, нате!.. Спіймали убивцю!..
- Я теж - за!.. – раптом озвалася Аня Халявка й назвала дику причину. – Він мені ще зі школи не подобався…
- А мені подобався! – відповіла на те Людмила Марчук, наче вони розігрували привабливий приз у конкурсі. – Тільки… йопт… не звертав на мене увагу…
- Закрий свій чорний рот! – порекомендував Сашко Савранюк, якому катастрофічно не везло з жінками. – Якби не ти, нічого б не було!.. Розпустила язика…
- Нічого я не розпускала, - образилась Людмила. – Не треба перекидати зі здорової голови на хвору… Ти сам може Івана зарізав!.. Я бачила, вискакував туди…
- Сто років наприсядки… Він мені потрібен! – відібрав у Бориса пляшку й налив собі вина Сашко. – Я курити виходив… І все! Не вигадуй того, чого не було!
Ми розділились на два табори – хто був за Степана Шамшура, а хто – проти.  
Не знаю, може тут таки, в буфеті, почали би розмахувати кулаками й товктися, йти стінка на стінку, бо іскри поміж нами спалахували, як блискавки, та враз здалеку, згори від райцентру, захмарене небо розрізали фари – то в село їхала міліція. І всі, не змовляючись, швидко порозсідались, як перед уроком…

2
П’ятнадцять старезних бабів і дідів, які ще не втямили, що літа проторохтіли, ніби розхитана таратайка по кам’яному грейдеру, вирішили відзначити п’ятдесятиріччя закінчення школи. Час цівкою стік поміж пальцями. Неначе ловили долонями солодкий сік малини з розбитого слоїка, та нічого не вдержали, тільки облизали…
Похорони і весілля приходять неждано.
Порахуйте, скільки було нам… За довгий час ми стали незнайомцями. Нас об’єднувала тільки нитка пам’яті про дитинство і школярство. Нитка ця пробігла через німий цвинтар, притиснений громіздкими брилами граніту, що спить собі тихо і снить-сновигає хитливими хрестами попід рідними вікнами, завжди схожими на очі тих, хто за ними виглядає… Простяглася туди далі – серед полів і ярів із невидимими в заростях струмками – до траси, яка голодною змією краде з села дівчат і хлопців. Лиг! – і нема. Хап! – і пустка… Нитка ця потоптана, витерта, вилиняла під праскою літ, втратила барвистість. Ось-ось обірветься…
Здавалось би, скликати нас неможливо. З відстаней, що не вкладаються в голову. З болячок, що не вщухають. З синців, що не заживають. З гонору, зі скептичного глузду, з біографій, які спинились на стрімкій течії, як трухляві верби на закруті ріки. Не може зібрати символічна дата стариків з деренчливими амбіціями: краще хай пам’ятають мене тонколицим, здоровим і гарним, аніж печеним яблуком на ревматичних ногах. Бр-р-р!.. Маска, я тебе не знаю… Не хочу нікого бачити! Відповідь проста: не приїду, здуріли там, не займайтеся дурницями!..
Треба держати свій здоровий глузд за барки.
Так я відповів Валюші, коли вона засигналила в інтернеті. Приїжджаю у Великі Ходаки раз на п’ять-сім років. Проводжу зустрічі з вчителями та учнями, читаю їм оповідання. А от зустрічатися з однокласниками не випадало. Якщо я приїхав, то їх нема, якщо хтось із них залетів у село, то мене катма. І так усі п’ятдесят років, як не дивно. Десь-колись бачився з Любою Онищук, вона живе в Ходаках, працювала в амбулаторії медсестрою. Привіт-привіт… Як ти?.. А ти?.. Як діти?.. Як онуки?.. Щось пишеш?.. А ти ще нівроку… Тобі теж нічого не бракує… Та й по всьому. Якось завернув до хати на чай, бо вже так припрошувала та тримала, підписав книгу, балу-балу, холодець на столі, чарка в руці, дивлюся – книга під сковорідкою зі смаженею. А що? Селянська винахідливість. Хоч якийсь толк з тієї творчості…
- Гайда по маленькій… За здоров’я!
- Гайда!..
- Ой чий то кінь сто-о-оїть!.. - після третьої стопки.
- Гайда за здоров’я!..
За здоров’я – це святе. Все життя пили за здоров’я і на хворобах зналися. Косю Півтаблетки годували. Це у нас так прозивали аптекаря Овксентія Підпалого. У нього на всяку болячку одна норма: «Ковтнете, бабо, пів таблетки зранку і перед сном… Оце, дядьку, пів таблетки, і як рукою зніме… Покладіть пів таблетки на зуба і дихайте через ніс…» Кося Півтаблетки мав для всіх універсальний рецепт. І що ви думаєте? Помагало!..
Сидимо на подвір’ї, під акацією, мухи зганяємо з розрізаного кавуна. А тут до компанії у хвіртку – здрастуйте, не ждали! – Вася Знарить суне. Йому  сімдесят років, а він все Вася Знарить. Вже й забули, як по-справжньому його прізвище. У селі як пришиють квіточку, то на все життя…
- Знарить, іду, дивлюся – Гриша Долинський!.. – сів на розхитаний стілець п’яненький Вася, закурив, прискалив від цівки диму ліве око, підняв брову, наче готувався до розумної розмови.
- А ти не заглядай!.. Проходь мимо!.. – порадила сердита Люба й не запросила сусіда до столу.
- Чекай!.. Не гарчи!.. – пустив дим їй в очі Вася, який вже постарів, а все без пошани по селу бігає, бабам згорбленим коло хат за сто грамів помагає – обходить куток за кутком за графіком, ніби із служби сервісу. – У мене може до Гриші важливе питання… Кардинальне!..
- Яке у тебе питання?.. – відшила його неуважна Онищук. – Ти ото тихо сиди, бо зараз прийде син та й винесе тебе за хвіртку!..
- Чого це винесе?.. – обурився Вася й скрипнув розхитаним стільцем, немов хотів зірватись на непевні ноги або підсунутись до тарілок. – Знарить, війну мені оголосили?.. Підтримую!.. Мир хижчинам, війна палацам!..
- Було би з ким воювати, - буркнула невдоволена Люба. – Це ти  перевернув два вулики минулої ночі?.. Бджоли йому, бачте, не подобаються!.. Коло носа літають… На своїй території можу ставити, де хочу!..
- Я тобі що?.. Ведмідь?.. Щоб перевертати?.. – вкутав себе кільцями диму, неначе заслоною, непрошений сусід. – Може якісь собаки забігли та й підняли ноги…
- Угу… Пси!.. Такі, як ти!.. З п’яними баньками!.. – кинула в нього блискавкою чорних очей Люба. – Йди звідси!.. Бо зараз мазну… ненароком… Та й покотишся!..
- Отаке у нас життя, Гришо!.. – звернувся до мене по захист хитливий Вася. – І що воно… з людьми коїться?..
- Мозки попропивали!.. – без роздумів відповіла на той схлип моя колишня однокласниця.
- Раніше як було?.. Знарить, що поважали?.. – знову підняв ліву брову охочий до розмови чоловік. – Честь, добре ім’я і душу… А зараз?.. Зараз що, я тебе питаю?..
- Зараз поважають те ж саме, - ухильно відповів я, зговірливо поглядаючи на Любу.
- Нє-е-е, Гришо!.. – похитав на мене скрученим пальцем упертий Вася, який забіг пофілософствувати. – Зараз все навиворіт!.. Хто більше вкраде, той герой!.. Хто краще обмане, той сильний!.. А що таке душа, уже й не питають… Утопили в болоті!..
- Васю, кожен за свої гріхи сам відповідає, - поблажливо відказав на те я. – Тебе будуть питати… Знаєш, де?.. За твої!.. Всіх гамузом важити не будуть…
- Я найчесніший чоловік… Знарить, щоб запам’ятав!.. Гріхів не маю… Тільки душа болить за наші Ходаки. Порозкрадали все, що могли!.. І чого я в молодості не втік звідси?..
- Там!.. – непевно махнула рукою кудись за поле Люба Онищук. – Своїх хватає!.. Не нормальних…
- От що ти за жінка така?.. Любо?.. – харкнув собі під ноги й розтер Вася Знарить. – Нема в тобі романтики!..
- Моя романтика он… в полі… На тракторі трясеться… Одна. А друга… поїхала в Грушку… курячі яйця продавати…
Це вона так сказала про сина й чоловіка, яких не було вдома.
- От згадаєш, Гришо, моє слово… От згадаєш!.. – звівся й з жалем поглянув на чарки  не запрошений сусід. – Наші Ходаки ще бабахнуть… Якоюсь бідою. Все до того йде!..
- Не каркай!.. Бо пипоть на язиці вискочить!.. – випровадила його за ворота сувора господиня, в якої хтось поперевертав вулики.
Вася Знарить, як у воду дивився. Чи та пак, у чарку… Великі Ходаки так бабахнули, що багатьом у вухах задзвеніло. Якраз на нашу ювілейну зустріч…
З третіх уст чув новини про деяких однокласників. Володю Достапчука, мого сусіду через три хати, років п’ять тому привезла на таксі жінка, викинула з чемоданом під батькову хату, з розбитого вікна якої вигналась молода акація:
- Здихай тут, джиґири б ти напився!
І помчала у свій Кривий Ріг. Микола послухався: через півроку замерз біля тої акації. Знадвору…
Нас у класі було вісімнадцятеро. Шість хлопців і дванадцять дівчат. Залишилось у живих півтора десятка, які погодились на зустріч. Задубів, як уже казав, Володя. Він був електриком чи то в шахті, чи над шахтою… Помер Микола Перевізник, який служив майором на ВДНГ. Мав ескадрон шабель, як жартував. Ну, то служба важка і виснажлива для здоров’я. Не кожен витерпить. Там або пан, або пропав… Згоріла років через десять після школи Паша Усик. Спалила її якась жіноча хвороба…
Згадуватиму кожного, як пам’ять підсуне. Галина Ординцева. Чорні брови, барвисті плаття і кофтини «на виріст», з плеча старшої сестри, від яких Галя завжди здавалася худющою, ніби прищепка. Хлопчик, якого мама ранковим поспіхом, перед ланкою, вдягла у дівоче… І широка щілина між передніми зубами. Блись-блись… Цвірк-цвірк… Хі-хі… Ха-ха… Сміх часто без причини. Покажи палець – буде хихотіти. І всі за нею починають душитись. Кострубата, з гострими коліньми і худими лопатками, що випирали на плечах. Завжди як на шилі крутилась. Ха-ха-ха! – на кожній перерві. Хі-хі-хі! – на уроках. А чи знаєте ви, що коли в компанії сміються, кожен дивиться на того, хто йому приємніший? Галя на Івана Підпалого ніколи не дивилася. Галя кидала ґедзя на Степана Шамшура і ще голосніше заливалась. А потім навмисно щось ляпала. Про Степана і Борку, які затисли в темному кутку грудасту, пухку Нінель – жінку завклубом Віті Чомбе - і мацали спереду, щипали ззаду, шепотіли з обох боків про кукурудзу, що он, під клубом, на городі, поки хитра молодиця не сказала:
- Вламали… Пішли.
Хлопців як вітром здуло. Отут були – і зразу нема. Борка так утікав, що два крісла зламав і ногу скрутив.
- Парубки, як вам кукурудза? - знущалася Галя, уникаючи очей Степана. – А ти, Стьопку, нічого не зламав?..
- Раденька, що дурненька, - крутив пальцем Стьопка.
Казав, що причіпляється, як реп'ях, і шкіру дере…
Галя до Івана Підпалого ніколи не сміялася. А проте Іван Підпалий розглянув у ній щось таке, що згодом перевернуло догори ногами клас, школу, всеньке село.
І дістало його ножем у груди через п’ятдесят років.

3
До прокуратури Артем Нагорняк зайшов випадково – побачив вивіску і подумав: а чому б і ні? Зрештою, короткі вакації, які надав йому для поїздки у рідну Грушку друзяка Борис Єзерський, закінчувалися, він після довгих десяти років скитань по світах і війнах переступив поріг осиротілої без мами хати, посумував з приводу тільки йому пам’ятних деталей рідного обійстя – випив води з криниці, обкладеної каменем ще татом, подивувався вікнам, що неначе гляділи у світ маминими очима, зауважив, що волоський горіх, який шпурляв щоосені на шифер свої камінці-плоди, будив його вдосвіта тарахканням, всох і збілів без кори, от-от упаде сухою гіллякою на дах, побродив кілька днів вулицями і завулками містечка, де виріс, вряди-годи зустрічаючи якихось знайомих, які втратили пізнавані риси, посидів у кафе і забігайлівках, бездумно попиваючи гидке, без смаку, пиво і раптом упіймав себе на думці, що не хоче повертатися у толоку столиці, у румовище, біганину без початку і кінця.
Рипнувся шукати по старих записниках телефони однокласників. П’ятнадцять років пройшло, а кортіло зустрітися. Набрав один номер – мама сказала, що друг давно переселився у Чернівці, Калинівським ринком заправляє, за іншим йому дочка тоненьким голоском повідомила, що однокашник у від’їзді, каміння з нирок у Трускавці виганяє, а за третім – буркітлива жінка наказала забути номер, бо вона всім алкоголікам морди порозбиває…
Борис Єзерський молодець, приютив його у своїй рекламній фірмі, але дурна робота юриста, який читає-перечитує угоди з клієнтами і запихає туди підводні каменюки на свою користь, так набридла Артемові, що він ладен був завити вовком і знову підписати контракт в Ірак чи лиху Ліберію. Канцелярська робота за столом – не його стихія. Майнуло – прокуратура – ось те місце, де можна спробувати себе. І чого б не почати у Грушці?..
У приймальні на нього глипнула упівока, не відриваючись від люстерка, худа і заштукатурена секретарка, запитала зайнято:
- Ви до кого?
- До прокурора, - відповів їй, як нетямущій, Нагорняк.
- З приводу?.. – нарешті відірвалась від своєї намальованої мармизки косуля з розкосими очима.
- Працевлаштування, - без сумнівів відповів Артем.
- О, молоді кадри!.. – грайливо повела бровою і зацікавлено оглянула, наче конкурсанта на її прихильність, секретарка. – Як доповісти?..
- Артем Федорович Нагорняк.
Дівчина натиснула кнопку на комутаторі і лагідним голоском потривожила начальника:
- Веніаміне Андрійовичу, тут до вас… на роботу влаштовуватись.
- На роботу? – здивовано відгукнувся репродуктор. – На яку роботу?..
- Ну… В прокуратуру… У вас направлення є? – затулила трубку.
- Нема, - розгубився Артем. – А… треба? Звідки?..
- Без направлення, - доповіла прокурору. – Не пускати?..
- Хто це там такий? – заінтриговано хмикнув Веніамін Андрійович і, провагавшись, скомандував. – Нехай заходить… Неофіт.
У продовгуватому, з вузькими вікнами-бійницями, кабінеті, уставленому різьбленими шафами та шкіряним витертим диваном, за розлогим, ще зі сталінських часів, столом, оббитим посередині зеленим сукном, його чекав набурмосений, з акуратно зачесаними назад пасемцями попільного волосся,  чоловік, який відірвався від паперів і пильно озирнув, наче зважив на терезах.
- Отже, я слухаю вас, - знущально сказав, відкинувшись у кріслі.
- Прийшов… до вас на роботу… проситись, - дещо знічено топтався біля дверей Артем.
- З вулиці?..
- З вулиці, – підтвердив хлопець.
- Отак… проходив мимо і вирішив зайти? – розглядав його, як небачену комашину, прокурор.
- Якраз у відпустці… перебуваю.
- Вибач, як тебе звати? – перейшов на панібратський тон Веніамін Андрійович.
- Артем Федорович, - відрекомендувався Нагорняк, не здогадуючись, що пройде трохи часу, і оцей розвихрений, надутий чоловік у хвилини гніву та розчарування буде називати його Артьомом Фьодоровічем, сімдесятьма кілограмами не роздушеного лайна, егоїстом, прибитим неслухом, безмозким кретином, бевзем без третьої клепки, без лою в голові, дурнем царя небесного, навіженим крутихвостом, довбнею з бугра, Альошою - Мітіним братом, звихненим та ще безліччю гарних слів.
- Звідки ти такий… шустрий… узявся? – допитувався начальник у френчі.
- З Грушки… Тут народився, вчився…
- Щось тебе не знаю… Двадцять років сиджу тут-о, а не знаю… Хто твої батьки?..
- Їх уже нема… Тато працював підривником у Великих Ходаках… у кар’єрі… Привалило каменем… Мама теж померла… Викладала сольфеджіо у музичній школі…
- Як ти казав твоє прізвище?
- Нагорняк.
- Ні, не знаю, нічого не випірнає, - попорпався у своїй пам’яті, подивився у вікно, наче там мав бути написаний на склі родовід молодого відвідувача. – Я теж із Грушки. Але, бач, не згадаю… Кручене місто.
- Грушка не зогниє, - сказав завчене ще зі школи, як місцевий пароль, Артем.
- Артеме Федоровичу, ти вважаєш, що отак… з вулиці… можна зайти і влаштуватись на роботу в прокуратуру? – Пересядька аж розпирало від гумору.
- А що ще треба? – вдав, що не розуміє його смішку, хлопець. – Освіту маю, юридичну… Служив у спецназі…
- О, послужний список… крутий, - зіронізував господар кабінету і безцеремонно хихикнув. – Підходить Валя… до колінвала…
- Який маю, - не піддавався на ту іронію Артем.
- І… ким би ти хотів працювати? – автоматично запитав Веніамін Андрійович, прикидаючи щось своє.
- Слідчим… У полі… Тільки не з паперами.
- Ха-га! Ну, знаєш, без паперів зараз ні туди ні сюди… Хоч круть, хоч верть!.. Гриземо їх, як букарка бруньку… Мрія ідіота… Але… От! Оказується, ти мене здивував. Відверто кажу – здивував!.. Тут відбою нема – дзвонять, просять, присилають… Згори, знизу… Позвоночні… А ти сам. Візьму тебе на роботу… слідчим. Є вакансія… За однієї умови. Якщо відповіси на мою анкету. Там усього-на-всього два питання. Іди сюди, сідай, записуй…
Артем Нагорняк підійшов до приставного стола, сів, прокурор подав йому чистий аркуш, ручку.
- Питання перше, - продиктував господар кабінету. – Який твій найгірший, найчорніший вчинок? Зрозумів?.. Ну, те, що вкрай муляє?.. І питання друге… Як би ти хотів його справити?.. Якби можна було…
Вміє Веніамін Андрійович задавати питання, нічого не скажеш. Ця його анкета якась надто індивідуальна, до справи не стосується, наче хоче дізнатись найпотаємніше, аби потім тим докоряти, тримати у покорі. Мабуть що знаходились ду́рні, які відповідали щиро на його запитальник.
- Це виглядає, наче я… донос на себе… маю нашкрябати, - відсунув папір і ручку Артем.
- Чого ж так?.. Сповідь перед батьком, - поважно заспокоїв його прокурор. – Як твій начальник… майбутній… хочу мати… відкриті взаємини. Пиши… Пиши… Бо по-іншому ніяк!..
Нагорняк, поміркувавши, хутко відповів на два питання. Пересядько нахилився і висмикнув з-перед нього, наче явку з повинною, аркуш.
- Так-так-так, - забурмотів, читаючи. – Найчорніший вчинок – убив двох людей… Чорт, убив двох людей!.. – Скинувся очима від паперу на нього. - Як би хотів справити… Тільки покалічити… Ото ще матута!.. Після гибля сокирою… Це ти про кого написав?!. Про себе?..
- Та ви ж просили!.. Щиро…
- Ну… Не до такої ж міри!.. – мало не звереснув Веніамін Андрійович. – Чи це такий… жарт? У прокуратурі?..
- Не жарт… Було діло, - розглядав свої руки Артем. – Служив у миротворчих… На Балканах…
- А-а-а… Он воно що! – помахав на нього пальцем Пересядько. – Ти фрукт… із гірчинкою. Налякав старого… Миротворець…
Повагався, пойорзав сідницями, прищурено пообглядав Артема, ніби зважував всі за і проти, натиснув метким вказівним клавішу на комутаторі:
- Мар’яно! Відведи цього… молодого… бійця… у кадри, - наказав. – Нехай оформляє папери… На слідчого…
Косуля щось догідливо мекнула, вони обидва не розібрали.
- Візьму тебе… з іспитовим строком, - виніс вердикт посуворілий прокурор. – Але… Брате мій, прокуратура… Це… Єдиноначаліє. Ніякої розхлябаності. Строгий порядок. Начальник завжди правий. Я тут цар і бог… Будеш моїм особистим… порученцем. Слідчим з делікатних справ… Думаєш, у нас тут нема делікатних діл?..
- Денщиком чи що?.. – із сумнівом перепитав Артем.
- Тютя-матютя… Не знаєш штатного розпису, - поблажливо затряс індичим волом Веніамін Андрійович. – Ну нічого, попрацюєш, уб’єшся в колодочки… Розберешся, що й до чого. Головне – строго виконувати мої накази. Крок вліво, крок вправо – розстріл… Без вагань!..
- О, як на фронті! – вдав, що зрозумів, Нагорняк.
- А що?.. – розохотився Пересядько, збуряковів склеротичними щоками. – У нас тут теж… війна. Зі злочинністю… І перемагають її… не герої-одинаки, а команда. Зцементована… Будеш членом команди?..
На тому й погодили – Артем іде до кадровика, оформляє документи, має три дні, щоб розплюватися з Києвом, і з понеділка – на службу.
- Ти справді… убив двох людей? – догнав його питанням у спину, коли стояв уже біля дверей, господар кабінету.
- Вибору не було, - розвів руками Нагорняк. – Або – або… Колись розкажу.
- Це ж який тягар… на душу, - крякнув прокурор і налив шипучої води. – Забрати людське життя…
- Треба було віддати своє? – сакраментально усміхнувся хлопець.
Столиця зустріла його заклопотаним рокотом. Чого вона столиця? Бо має сто лиць і всі мінливі, рухливі, непевні, туманні, невпізнані, чужі, без жодної теплої рисочки, холодні, стурбовані, утомлені, невиспані, квапливі, злі, уїдливі, затушовані, м’які, розпливчасті, хмурні, ділові, мобільні, лабільні, багатослівні… Зранку біжать із паперовими стаканчиками на роботу, сьорбають на ходу якусь бурду з кавових лушпайок. У боснійському Мостарі, через який прокотилась руйнація, люди перед роботою задумливо дивляться у вікна кафе, на річку Неретву, на Старий міст, який відновили, п’ють справжню віденську каву, приготовлену неквапливим Марком-Керімом на шумливій італійській кавоварці «Omnia», яку так любили радянські вокзали, релаксують перед новим днем, що сходить на обрії таємницею, а тут взяли на озброєння не найкращу американську звичку – пити на ходу, з паперового посуду, щось таке, що віддалено пахне кавовими зернами, летять, штовхаються, розхлюпують, обливаються… І калькулятор в очах – клац-клац, клац-клац…
- Помилка Оноре де Бальзака, - скуйовдив руду бороду-гарибальдійку Борис Єзерський, коли Артем повідомив про зміну кар’єри. – Викис, вимок, виліз, висох, став на колоду та знову – бовть у воду. Куди ти прешся, друзяко? Всі звідти, а ти – туди… Грушка зогниє!.. Пропадеш ні за цапову душу!..
- Там я буду мати справжнє діло, - заперечив йому Нагорняк.
- Там ти будеш мати… діряву печінку і менінгіт на голову, - стояв на своєму впертий земляк, який осідлав норовливого рекламного коня. – Тут трохи перекантуєшся, а там далі… відкриєш адвокатську контору… чи ще якусь бісову маму… я допоможу… І вперед, за орденами!
- Ці ордени мені… груди тягнуть, - кивнув Артем на остогидлу купу паперів. – Люблю вільний вітер… А тут, як в казематах!..
Шкільний друг у Києві зачепився добряче: женився на дочці міністерської шишки, відкрив рекламне агентство, для початку тесть нагнав йому винуватих клієнтів, а потім уже й сам розкрутився, коли жінчиного батька  потурили з крісла – влада тепер скора на розправу, сьогодні пан, а завтра пропав, кради, поки можеш, поки є час, бо завтра все урветься - обвішався новими знайомими, зв’язками, закинув широкий невід, притягнув гроші, тепер безугавно кричить по телефону з трьома сім-картами, роздає наліво й направо своїм зуботичини – чужим обіцянки-цяцянки, підписує угоди й літає по Європі на конкурси, покази і ділові рандеву. Все у нього океєчки…
Але таке життя не для Артема Нагорняка – зелена нудьга, завити на місяць можна. Подякував друзяці, обійняв, тицьнув лобом до лоба і повернувся у Грушку…

4
Серед ночі десь на підвіконні затремтів телефон – вікно відкрите, свіже повітря ллється ручаєм у хату, цвіркун ножівкою пиляє шибку, а тут раптом – телень-телень! – озвався мобільний. Чоловік спросоння не розчовпав, що відбувається – хлипнув грудьми, ніби з-під товщі води випірнув і знетямлено повів очима по сірій стелі. У другій кімнаті скрипнуло ліжко – жінка теж почула те неждане теленькання і прокинулась. Чоловік навпомацки провів долонею по підвіконню. Де він, той голосистий?.. Яке навіжене дзвонить опівночі?..
- А… Алло!.. – ледве розціпив уста.
У відповідь – мовчання й зачаєне сопіння ночі.
- Говоріть!.. Чого мовчите?.. А… Алло!.. – закликав те сопіння розбуджений господар телефону.
Ніч мовчала, ніби їй заціпило, навіть цвіркун стомився пиляти й застиг на шибі перепочити.
- Ну ти скажи!.. А… Алло!.. Нащо було дзвонити?..
Чоловік сердито відключив мобільник й пошпурив його свіргуну, як непотріб. Але сну вже не було – тонко заскніла на серці стривожена думка – хто дзвонив?.. Навіщо?.. Чого мовчав?.. Буває ж така зараза!.. Розбудить, а ти потім крутись у ліжку до ранку, голову подушкою накривай…

5
Коли у клас під час уроку заходив Кеша – чекай напасті. Рипнув дверима – ні добридень, ані вибачте. Директор прийшов. Радуйтесь. Рукою поперед собою похитав – тихо-тихо, сидіть, не вставайте. Катька застигла з крейдою біля дошки.
- Потрібні добровольці, - кинув сірий погляд поверх голів.
Ага, знайшов тупих, знаємо, що до чого. Від Кеші нагород не чекаєш, директор може тільки захомутати. Хто буде добровільно пхати шию?.. Може привезли вугілля і треба тягати ношами під навіс або драїти підлогу у їдальні перед приїздом районної комісії. Кеша вигадливий на єгипетську роботу.
- Нема бажаючих? – бригадирським голосом притиснув нас до парт директор.
- Що робити? – запитав з принуки Борка Дранчук.
- Та не робити! – нарешті розкрив карти Кеша. – Треба на тракторний стан сходити. Там… переказують… Птах упав. Якщо вірити опису, то має бути… сип білоголовий. У нас його нема. В кабінеті біології…
- Я піду! – зірвався Борка.
Це ж халва – на цілий день позбутися уроків.
- Теж піду! – підняв руку Степан Шамшур.
- І я! – вихопилась Галя Ординцева.
Тут усі зірвалися, закричали і потягли руки. Виберіть мене!.. Виберіть мене!.. Ось я, тут!.. Дармова екскурсія замість скніння у нудному класі спокусила кожного. Хто не хотів би утекти від Катьки з крейдяними пальцями чи від М́ари з її маточками і тичинками?..
- Двох достатньо, - остудив нас директор. – Розбіглися… Підеш ти, - показав на Степана, - і… ти! – зупинив свій вибір на Галі. – Знаєте, що таке… сип білоголовий?
- У шпаківнях живе! – ляпнув хтось із хлопців, які спіймали облизня.
- Неодуковані… Птах родини яструбових. Залітає до нас із Криму…
- Живий?
- Кажуть, живий… Ударився у щоглу… громовідводу. Впав догори лапами… Принесіть, подивимось…
Кеша виготовляв опудала. По-науковому, як він казав, займався таксидермією. Хобі таке було у нього. Всяку звірину ставив на дротяні ноги, набивав нафталіном і клоччям. Його звірі й птахи пильно споглядали скляним зором за нами у кабінеті біології, нюшкували. Куди не повернешся – затихали, причаювались, присідали, пасли тебе, наче ось-ось на плечі плигнуть, вчепляться кігтями. Аж шия з ляку втягувалась. Здавалося, ми теж були кешиними об’єктами, тільки клоччя пхав нам у вуха. А, може, й в голови, хто тоді замислювався…
Галя і Степан помандрували у тракторну бригаду. Кілометрів за п’ять у степ, за трасу, до Голованівського лісу. Бабине літо синіло безкраїм озером, плюскало на поля теплими і прохолодними повівами, закривало сонце пір’їстими хмарами, що розтягувались порваною периною упівнеба, потім знову палило променями, наче зачіпалося ворухливими деревами за гарячий серпень, щоб вітри, які незабаром налетять, не віднесли весь літній набуток за холодний пруг осені. Простували стежками-байраками попри Горлик, по Семеновому полю, який, кажуть, згорів тут від горілки – орав ріллю, зненацька впав, рота відкрив, а звідти – хвіст полум’я. Причіплювач Патя Поліщук, який сидів на плузі, притьмом підбіг, розсупонив матню, пустив коника у ту роззявлену пащеку, щоб загасити, бо водою заливати не можна, не поможе, і вже гадав, що все, врятував, Семен почав хлипати, облизуватись, балухами водити, ніби на світ народився, але за мить ікнув – і прощавай, грішна душе. Прилипла назва до поля – Семенове. Мовляв, тлумиться, оре й далі, вночі трактора чути. І співає, п’яний…
Галя безугавно цвірінькала - руде, в густому лататті веснянок, личко її вигулькувало то з кукурудзи, то з-за кущів маслини. Рвала припізнілі маки і волошки, тицяла під ніс, аби понюхав, червоні пелюстки танцювали пірует і зависали на травах. Мочила долоні у потічках і хлюпала бризками йому в очі. Набирала воду у лопуха і обливала плечі. Степан ухилявся, ніби його лоскотали, белькотів, хмурився, наче молодий сонях при дорозі, прибитий пилюкою з-під коліс. Він ішов неквапливо, а вона гасала довкруги, немовби щеня, що вирвалось на свободу…
Підскочила до нього, вхопила холодними пальцями за носа:
- У двох матерів по п’ять синів, одне ім’я всім! - Худими коліньми вперлася в Степанові ноги, дихнула йому у ніздрі, аж в грудях затремтіло. – Хто це?..
- Раз, два, три, чотири… Козі дзвоника вчепили… - відвернувся від напасної Галі Шамшур. - Коза бігає, кричить, просить дзвоник відчепить… Ще не стомилась?..
- Ти… наче заморожений, - Галина хотіла образитись, але тут же пустила бісика з-під вій. – Мене соромишся?..
- Ото ще!.. Я думаю.
- Про що думаєш? Ось тут, серед степу?.. Зі мною?.. Що я дурна коза-причепа?.. Що не треба було йти?.. Удвох?.. Краще було з Боркою?..
- Та ні! – поспіхом заперечив хлопець. – Ти гарна. І з тобою весело… Я просто не вмію… говорити. Забуваю… усі слова…
- Ну й не говори, - легко погодилась дівчина. – Я за двох можу… За виграшки. То про що все-таки думаєш?.. Що хлопці будуть підколювати?..
- А тебе дівчата?..
- Пхе!.. Нехай обітруться.
- І мені байдуже…
- Зовсім-зовсім? – знову стала перед ним, наче навмисне, Галя. – І ти ні про що не скажеш?..
- Про що маю казати? – несамохіть відсахнувся Стьопа.
- Про курячу лапшу! – байдуже махнула рукою однокласниця і пішла попереду. – Думай свою думу… Може до чогось додумаєшся.
Перебігли бетонну трасу, машини – турух-тарах – під гору і в долину, поспішали у далекі світи, що ховались за розлогими ярами. Степанів тато якось казав, що зміряв на спідометрі синьківський яр – від чубка до чубка – п’ятнадцять кілометрів. Такий овид, ніби від гори до гори їдеш у незнаному краї…
Тихо розсували похилену осоку, що сховала стежку понад ставами Синиці Горлівської, – туди ген коло городні стукотіла помпа, гнала воду на капусту. На баштані кілька чоловік цибали чаплями, вибирали кавуни й кидали у вантажівку. Далеко попід жовтою лісосмугою понуро тяглася підвода з вуликами – коні метляли вухами й вуздечками, відганялись від бджіл: пасічник перевозив рої кудись на осінній цвіт…
Галя врізала литку і заойкала.
- Ще далеко? – запитала, витираючи кров пальцем. – А то всі ноги поріжу…
- Ніколи там не була? – здивувався Степан. – За тією посадкою… Абрикосовою… Хочеш, перенесу?.. На ґорґошах.
- Що? – погрозливо перепитала дівчина. – Зовсім здурів?..
Шамшур став, наче вкопаний. Сам не сподівався, що запропонує таке. Мале ж і легеньке. Напевно. Вихопилося…
Прямо перед ними прялася біла стріла літака, ніби вказувала шлях, щоб не заблукали.  
- Чого застиг каменем? – командувала попереду Галя. – Маєш одну думку й за ту зашпортуєшся?..
Вона таки з нього знущається, гостроязика коза. Туди-сюди дзиґою крутиться, аби світ розгойдати. Сипить горохом. А він у відповідь – ні бе, ні ме, ні кукуріку.
- Не віддамо Кеші яструба! – нарешті спромігся вимовити Шамшур. – Він його заріже, як півня, і поставить Ма́рі Дмитрівні на шафку.
- Не віддамо?.. – перепитала Галина. – А якщо він крило зламав?.. Каліка?..
- Сховаємо і будемо лікувати. Потім відпустимо…
- Де сховаємо?
- Ну… У мене, в хліві… Чи в тебе.
- Хм, Кеша нас уб’є… У нього вже руки сверблять. А ти… З-під носа… Таку здобич… Як він називається?
- Сип білоголовий…
- Кеша нам усипить… На екзаменах. По саму зав’язку… Він такого не пробачає… Нехлюйства.
На тракторному стані було безлюдно. Вся техніка на полях. За кузнею у високих бур’янах два чоловіки розбирали лущильник, калатали величезними ключами і кувалдами, голосно лаялись, бо щось не виходило. Пахло розлитим маслом, соляркою і паленим вугіллям. Під навісом хтось залишив на промасленій газеті кусочок сала і огризок хліба – оси крутились, наче то був їхній обід. У кузні фуркотіли міхи і подзенькував молоток. Степан зазирнув усередину і знадвору, з сонця, зразу нікого не розгледів.
- Прийшов копито підкувати? – виринув назустріч із сутіні білозубий і безбровий, обгорілий, ніби кочерга, коваль Остап Юрецький. – Давай ногу!..
- Ще не стер! – засміявся хлопець. – Нас прислав директор… Десь тут  упав яструб…
- А то чия?.. Дівчина?.. – цікаво поглянув на Галю коваль і тут же про неї забув. – Он там, у кутку… За діжкою з водою. Летів стрімголов, не побачив громовідвід… Тарах!.. Бах!.. Аж щогла захиталась. Нокаут. Памороки забив. Упав лапами догори. Я його накрив у ящику з-під мила…
- Живий?
- Оклигав. Дивиться у щілину круглим оком, ящір дзьобатий… Чуєш? Свистить і шипить, немовби йому на хвіст наступили. Дав сала – не клював. Дав хліба – не їв. Налив води – не пив… Хижа птиця.
Степан і Галя обачно взяли ящик, накритий фанерою. Ш-ш-шп, ш-ш-шп – стріпнув крилом яструб. Перезирнулися і хутко понесли попід абрикосову посадку. Хоч ноша була тяжкою, не ставали, наче коваль міг передумати і завернути. Майже бігли, аж Галя перехилилась на бік. Зрештою, Степан узяв ящик із птахом собі на плечі, попросив дівчину притримувати листок фанери. За городньою, над ставом, зупинились, задихані, зняли накривку. Крилатий бранець виявився несподівано великим і грізним – біла голова, закручений товстий гачок дзьоба, бурий, зозулястий колір пір’я, грубі, розчепірені пазурі на ногах, вчепиться в жертву – роздере до кісток або підніме до хмар, довгий сірий хвіст. Такого птаха вони не бачили зроду. Хижим жовтим оком глядів на них, наче готувався до нападу. Не рухався, вичікував, тонко посвистував, шипів. Беріг сили, як хапливий вітер, що випадково увігнався у пастку і щомиті був готовий знятися потужним вихором у небо.
- Випускаємо? – запитав Степан.
Галя мовчки кивнула, заворожена яструбом.
Шамшур різко перевернув ящик і витряс полонений вітер у густу осоку. Сип розкинув крила, скочив два-три рази і завмер – не злетів. Може не мав сил? Може ранений?.. Вони спостерігали за птахом, що лежав в осоці на одному боці, набирався сил. Степан скрадливо, високо піднімаючи ноги, наблизився до бранця. Вхопив за крила і підкинув.
- Ой! Зараза!.. – скрикнув. – Роздер… кігтем… руку!
Птах розгорнув крила і, підскакуючи по помідоровому полю, важко, немовби з ношею на спині, піднявся у повітря, то провалюючись до землі, то здіймаючись угору. Пір’я свистіло від помахів. Над абрикосами яструб різко зметнувся до сонця і завернув убік, понад стави і плавні. Вони гляділи за ним, не могли відірвати очей. Сип зробив коло, з високості хрипло закрукав – кр-кр-кр - і поширяв, зрідка помахуючи крильми, до горизонту.
- Полетів! – Галя взяла Степана за руку, приклала до рани листок подорожника. – Він… про Кешу… і не здогадувався.
До школи принесли порожній ящик з-під господарського мила.
- Де яструб? – зустрів їх на ґанку директор школи.
- Нема. Утік! – показав роздерту руку Степан. – Клюнув мене… Вирвався… І тільки й бачили.
- От ще де! – розчаровано зжував гумову усмішку Кеша. – Безголові… Як це так? Нащо я вас посилав? Маєте по двійці – за кожен пропущений урок… Погуляли.
Степан і Галя перезирнулися – у них уже була своя таємниця. Люди іноді багато говорять, не сказавши ні слова.

6
Прокурор Пересядько зустрів Артема, як рідного сина – поводив по кабінетах, познайомив з усіма, примовляючи, що цей харцизяка убив двох людей і не скривився, дивіться, не пхайте йому пальця в рот, буде нашим кращим слідчим, бо з рідною грушківською злочинністю тільки й можуть боротися отакі відчайдухи із суворим реноме, любіть і жалуйте, бо це його, прокурора, молодий боєць, за якого він буде стояти горою, – садівник розсадівникувався на славу. Після таких кабінетних походеньок та пересядькових солоспівів всі в прокуратурі, як і належить, не злюбили Нагорняка, наче він своєю появою зруйнував внутрішні бар’єри і перегородки, баланси і противаги, що давно встановились у колективі – ця тиха ненависть, але вже іншого ґатунку (аверс і реверс чиновницької медалі) ядуче тліла і після того, як розчарований Веніамін вперше заволав на всі коридори, що він задушить Артема, виродка такого, впертюха, схибленого, бевзя, бусурмана і дурного заброду, який кидає лайно у вентилятор. Всі наче аж ожили духом від такого вереску прокурорського…
А чи було чого верещати? Послали Нагорняка у команді перевіряти контору, що виписує інвалідність. Перевіряли, перегортали лікарські папери, комісійні рішення під тупіт одноногих, безруких, сліпих інвалідів, під звуки харкання, кашляння і стогону, поки Артему не урвався терпець і він не сказав Вані  Кунверту, чи то пак, Іванові Сироїду, який очолював цю жадібну контору, що відірве йому яйця. Просто так і сказав – чемно, переконливо, авторитетно. Той зразу пожалівся голові району, далі пішла вервечка дзвінків і розпачливих звуків. Що це таке? Хто такий? Що він собі дозволяє… в культурному… середовищі? Тут не місце погрозам і ненормативній лексиці. Веніамін – теж у крик, але з іншого погляду: Вані Кунверту може й треба дещо відірвати, але хто дозволив поперед батька в пекло лізти, вихоплювати з пельки його слова? Тут тільки він має право судити й карати, милувати і нагороджувати, а решта – прокурорські тіні, замерзла у льоду риба, що все бачить та зуби заціпила. Челядь, що виконує його накази і доповідає, мовчить, бо благоденствує…
Наступного разу вже знову водив Артема коридорами і хвалив:
- Боєць!.. Утер носа ковтуновим недоміркам!
Дзвонив начальнику міліції полковнику Ковтуну і лигав слова від захоплення:
- Ну як мій… миротворець… заткнув за пояс твоїх архаровців?
У Шамраївці дядько, у якого тріснув обруч, з дубельтівкою наперевіс  прийшов під сільраду встановлювати владу народу – пальнув озвіріло по вікнах, по прапору, по дротах і валував, що так далі жити не може, Устим Кармелюк його кличе. Районні оперативники повисовували з бур’янів портупеї і і тихо – кось-кось-кось, кось-кось-кось, дурненький! – просять, підкрадаються, а Нагорняк без тіні сумніву підбіг і дав прикладом новому Кармелюку у макітру, аж лускіт полинув. Полковник Ковтун, зблискуючи з-за сільмагу золотим зубом, тільки й похитав на те головою:
- Відчайдуха ти, Артеме!.. І заради чого? Оно мої орли зараз би його пов’язали…
- Може б і вкоськали, - розгарячіло відказав молодий слідчий. – Але навіщо ризикувати?.. Куля – дура, літає по селу…
Через місяць-два Пересядько знову перевернув кожуха: такий-сякий, мать-переламать, війна з тебе не вивітрилась, влаштував стрілянину на цукровому заводі – там одеські рейдери різали обладнання на металобрухт. А хіба він винен? Сам же прокурор послав його туди захищати комунальну власність. Чи він хотів, щоб Артем перевіряв папірчики в бухгалтерії – хто кому Рабинович, поки газовий різак працює, а чужі гапони у чорній формі пістолетиками, газовими балончиками та кийками відганяють цікавий люд?.. На Артема, як на барбоса, не можна визвірятись, бо в нього конвульсивно спрацьовує хапальний рефлекс… Нехай подякують, втікаючи на берег моря, що нікого серйозно не покалічив – так, дрібниці несуттєві: одному щелепу вивихнув, другому три пальці зламав, третій сам в штани наклав, коли він туди всунув реквізований пістолетик з гумовими кулями. Та й по всьому весіллю…
Так тривало рік – Веніамін то лаяв, то хвалив, аж бронзові світильники у прокуратурі гаснули. Невтомний вихователь із луженою горлянкою, мастодонт старої зелено-сукняної системи…
Якось засидівся до пізньої ночі у кабінеті – марудна писанина таки дістала його, нікуди від неї не дінешся. Та й поспішати не мав куди – жив сам, з дівчатами не складалося: то замолода на його тридцять три, то занадто нахраписта, осідлати хоче… Загадкові істоти з каверзами і вередуванням.
Аж ось забігає тонкими копитцями Мар’яна з приймальні і без передмов – вона вже давно махнула на Артема рукою, нема чого бісики пускати, бо жлоб черствий і неуважний – бекнула: тебе кличе Веня. У прокурора закон – поки він на роботі, все жде і працює, борони Боже першому поскакати із високих східців…
Веніамін Андрійович сидів за столом у формі з еполетами, немовби на високу нараду зібрався. Грізно сидів, твердо, як справжній начальник, який знає толк в адмініструванні. Гаркнув люміній – значить люміній. Нема чого тут вишивати. Хмуро показав, щоб причалював до столу, уважно оглянув, наче прицінювався, чи потягне молодий слідчий завдання, і скрадливо поспитав:
- Ти пам’ятаєш нашу розмову, коли я тебе… на роботу… приймав?
- Витягли з-під сукна мою анкету? – іронічно відгукнувся Нагорняк.
- Та ні!.. Їхала Хима до Максима… Не гальмуй!.. Слідчий з особливих поручень… Згадав?
- Денщик чи що?.. – дратував його Артем.
- Зараз чимось… кину! – хапнув по столі офіційний френч. – Хвате дурня клеїти!..
- Ну-ну, кажіть, - примирливо здався хлопець.  
- Так краще, - присмирнів і прокурор, провів по столітньому, трохи поїденому міллю, сукну, змахуючи тільки йому відомі пилинки, гукнув у комутатор на приймальню. – Мар’яно, дві кави!.. І мій бімбер!..
Мовчали, чекали, поки секретарка, відірвавшись від люстерка, приготує каву – зайшла з тацею, чеберяючи на високих шпильках. Поклала перед ними джентльменський набір – горнятка і чарочки з рожевеньким напоєм. Веніамін демократично пересів навпроти Нагорняка, порозсовував посуд.
- Спробуй… Це мій фірмовий… прокурорський… напій, - порекомендував приязно. – Колись розкажу рецепт із секретним інгредієнтом. Не сутулься, наче тобі затисло… Я добрий…
Молодий слідчий вмочив губи у чарочку з бімбером – таки смачно. Ворожить, гад старий, аби печінку помилувати, бо вже мабуть зносилась. Що він туди накидає?..
- Ну, розказуй, - плямкнув і собі звабленими на всілякі пійла губами. – Як ти?.. Обжився?.. Не менжуєш?.. Нервами?..
- Нормально, - коротко відповів на те Артем.
- Це я сам бачу, - погодився Веніамін Андрійович і засміявся. – Тобі щоглу… у теє то як його… пхати не треба. Заряджений… Ще й будь-кого… на плаху положиш.
Нагорняк скромно промовчав – нема чого перебивати начальство, коли воно збирається з думками.
- Але, знаєш, в нашій справі… перти буром… напролом… не завжди правильно, - Пересядько спроквола спостерігав за його реакцією. – Розумний в гору не піде, розумний гору обійде. Іноді, боєць, треба обходити, залягати, маневрувати… У делікатних ситуаціях. Та що я тобі кажу!.. Ти сам знаєш…
- Я маю попереду щит… Невидимий, - просто відповів на ті недомовки  молодий слідчий.
- Який щит? – захлиснувся кавою Пересядько.
- Закон, - відкрив для нього свою таємницю молодик. – Безвідмовно допомагає…
- Це ти правильно, правильно! – погодився з ним велеречивий начальник. – Та в делікатних ситуаціях діють обережненько… Без галасу. Щоб не було чути і не було видно… Особливо якщо десь там… за горбом… маячить… контроверз… фігура. З якою… геть зовсім… не хочеться заїдатись. З урахуванням закону!
- Пам’ятаю, слідчий з делікатних діл, - нагадав Артем. – Кажіть уже…
- От, молодець! Ловиш на льоту!..
Пересядько кинув на мисочку чашку з кавою і пересів у робоче крісло за сукняний стіл – бар’єр відновлено, годі базікати, пора приступати до суті. Начальник сказав – підлеглий взяв під козирок, нема чого мигдалем запихати рота. Наказ отримав – виконуй, виконав – доповідай…
- У Великих Ходаках убили юриста, - розглядав папірець з написом від руки Веніамін Андрійович. – Зальотного… З Києва. Поїдеш туди з опергрупою, Ковтун відряджає. Оперативник… Ехм… Де він тут? Лейтенант Михайло Чорний.
- Знаю, пересікались… разів зо три, - кивнув уважний Нагорняк. – Працювати  можна… А в чому власне проблема? Це ж не наша юрисдикція. Нехай собі міліція займається…
- Чуєш, що я тобі сказав? Київська колегія адвокатів. Юрист! Вважай, наш колега… Зарізаний. Маю повне право відкрити провадження!
- І в чому тут… делікатність? – ніяк не міг второпати причини смикання прокурора.
- До біса! Нема тут ніякої делікатності! – нахилився до рожевої чарочки Веніамін, вхопив і перехилив до дна. – Делікатність з’являється, якщо зопалу вриваєшся у чужий нужник. Починає смердіти… Я хочу, щоб ти не дуже там… відкривав двері. Защеми носа прищепкою, дістань звідти убивцю того… юриста… і до побачення.
- Чий же це нужник? – позирнув на Пересядька, як сорока на кістку, уїдливий Артем. – Ваш?..
- Тьху на тебе! – замахав руками метушливий начальник. – Багато будеш знати – скоро зістаришся… Пам’ятай: всі ми у цьому світі пов’язані, залежні, крок вліво, крок вправо – розстріл. Запевняю тебе! Авторитетно… Щодня… Щогодини!.. Доповідай і радься. Це твоє перше серйозне завдання. Від мене… Ніякої самодіяльності. Бритва дуже гостра… Може шуснути помежи ноги…
- Кому? – ляпнув невразливий до страхань Нагорняк.
- Іди вже звідси, щоб я тебе не бачив! – випровадив його з кабінету Веніамін Андрійович. – Безголов’я кругом… Говориш – і не знаєш… Втямило  воно… чи ні. Нема з ким край боронити. Доповідай щогодини!
«Які ми сором’язливі, ніжкою малюємо, - подумав Артем, зачиняючи за собою горіхові двері. – І рибку з’їсти, і на… карк… сісти».
- Скажеш, ні? – став перед Мар’яною.
- Може й не скажу, - хіхікнула на ніч секретарка і відібрала у нього олівець, який він крутив у пальцях.

7
Це якесь знущання – телефон, як мала дитина, взяв ніч за день: з ранку до смерку він мовчав, спав, а вночі знову озвався, та так вимогливо, ніби на пожежу. Телень-телень!.. Телень-телень!.. Чоловік підскочив на ліжку, наче йому по грудях ножем урізали. З тривогою ухопив апарат.
- А… Алло!..
Ніч мовчала й шипіла, немовби змія перед грозою.
- Чого ти, гнидо, мовчиш?.. – вилаявся на те шипіння виведений з себе чоловік. – Навіщо дзвониш?..
Пітьма німувала тяжким мовчанням, наче загубила всі слова, ніби роздумувала, озиватись чи ні. Десь звіддалік тенькали переливи ефіру. Свіргун й собі затих та й прислухався, що ж воно далі буде, чого хазяїн лається серед темряви.
- А щоб тебе люди не знали!.. – щиросердно вилаявся чоловік і вимкнув телефон. – Якесь упороте!.. Взяло собі за моду дзвонити… Серед ночі!.. Балакайло німе!..
- Чого ти тут гарчиш?.. – стала над його головою розбуджена жінка.
- Та дзвонить якесь!.. Уже другу ніч!.. – поскаржився чоловік. – І ні слова не каже…
- Посунься!.. Зараз тебе заспокою, - ковзнула до нього під руку дружина.
Свіргун подумав-подумав, та й заграв тихенько на прозорій шибці, мов на скрипці…

8
- Нехай стелиться вам дорога трояндами. З колючками… - казна-що побажав, насунувши чорні гнізда брів на очі, непоетичний Кеша, якого щойно турнули з директорського крісла. – По тій дорозі… будете йти, бігти, зашпортуватись… втікати… поки не зупинитесь… Ото, де зупинитесь, перестанете втікати… там і буде ваш дім.
Він утік недалечко – з Шамраївки у Великі Ходаки. Спершу ходив понад Синицею пішки, стежками, поміж терновими кущами, обтирав чоботи у суху траву, а потім купив перехняблену розвалину і збудував домище із силікатної цегли. З червоними кутами…
Після випускного Галя Ординцева, Люда Марчук й Іван Підпалий поїхали вступати у Львівський університет. Колективний рефлекс… До Києва було ближче, але вони всерйоз вважали, що чим далі, тим менший конкурс. Еге, мажори, за царя Тимка, як земля була тонка, лютував конкурс – по 15-25 осіб молодняка на одне місце. Зате без хабарів. Знання вирішували все… Дивні були часи, Господи прости…
З-під Умані Львів здавався краєм землі. З якогось лиха Люда Марчук не сіла в поїзд, на самій станції в Грушці урвалось їй, сказала, що приїде через день-два. Здала квиток. Взяла паузу на роздуми… Нібито. А сама кілька разів попитувала, куди поїде вчитися Степан Шамшур.
У затхлому вагоні сусіди по купе вирішили, що Галя та Іван - молодята. Щойно побралися. Почали вітати, накривати на стіл. Та покликали ще й іще люду. В дорозі компанія хутка і слизька на слово – поговорив і забувся, тої людини більше в житті не зустрінеш. Можна не стидатися. Жінки радили, як накинути вуздечку чоловікові, щоб не брикався. І все пошепки-пошепки, одними губами із заїдами, в жовтку, а потім голосним сміхом припечатували. «Ти його пригодуй. Наче коропа. На… На… На… Нехай плямкає. А потім не дай. Голова болить… Шовковий буде!..» Чоловіки після третьої-четвертої стопки, з краплями поту на носі, відкинувшись до стінки, ділилися досвідом, як не потрапити під каблук. «Моя скривилася – швидко… Тоді я… Дістав із шафи ременяку… Морська піхота… А там така пряжка – тулумбаса бити… Переперезався. І тою пряжкою її в живіт… А вона крутиться. А вона стогне… А вона плечі дере пагністями… Щоб знала!» Треба було зразу обрізати ті розмови, а не пекти раків. Галя по-хлопчачому пропищала, щоб не вигадували… не вчили… не чіпали… не шептали… гидко… соромно… блювати хочеться… бо вони просто однокласники, їдуть вступати в університет.
Варнякання не замовкало цілу ніч. Очей не закрили.
Здали документи, просять направити в гуртожиток, а їм – жонатих не приймаємо.
Галя подалась на біологічний, Людмила, припершись таки, – на математичний, Іван – на юридичний. Першою провалилась Люда: математика в нашій школі не була в пріоритеті. Тільки тс-с-с… Не кажіть про це Валюші. Вона – донька школи, як у війну – син полку. Її мама Катька (ми так її позаочі звали) викладала алгебру, геометрію та іншу магічну цифру. Прийшла до нас у шостому класі, коли ми проспали всі початкові ази. Скільки Катька не старалась, я дивився на її формули, ніби на загадковий текст. Все бачу, але не розумію. В Катьки були червоні гострі нігті, довгі, обпиляні, вона продирала тими пазурами вуха наскрізь. Тато завважив криваві смуги і резонно порадив не битися з дівчурами.
- Цей дівчур сам пристає, - винувато мекнув я.
Тато поклав на стіл мило, помазок, дзеркало, припнув до ліжка шкіряний пасок, шарнув туди-сюди бритвою. Поголився, приклеїв на шиї два кусочки газети, щоб зупинити кров, вдягнув запрану зелену сорочку в клітинку, покропився трійним одеколоном, викурив дві «біломорини» посеред подвір’я і пішов поза городами до школи. Увечері притримав мене за літньою плитою, щоб мама не чула:
- Ти це… Втікай від неї. Якщо вчитися не можеш.
- Чую-чую, - озвалась мама. – Про що шепочетесь?..
Дівчата виписували крейдою на дошці абракадабри, а ми вгиналися за партами, наче лози під вітром. Тільки би пронесло, не подивилась. Тільки би не підняла відповідати. На останній парті в кутку сиділа трирічна Валюша. Малювала, висолопивши язика. Катька не хотіла віддавати її в ясла, наче боялась відлучити до себе. Тягала з собою до школи. Борис Дранчук нашіптував малій: скажи мамі, що пісяти хочеш, скажи мамі, що пісяти хочеш. І давав їй липучу цукерку-подушечку. Валюша голосно репетувала:
- Мамо, пісяти хочу! Ой!.. Бігом!
Катька хапала дочку і тягла в туалет. Поки не зауважила, що кожного разу у малої цукерка за щокою.
Помста була гарячою. Тільки Валюша хапнула цукерку до рота і скрикнула: «Ой, пі-пі буде!», Катюша шулікою налетіла на Бориса і вп’ялася кігтями у вухо. А Борис у нас першим стояв у шерензі на фізкультурі, плечима стелю підпирав, ноги прудкі. Перескочив через парту в інший ряд. Катька на високих підборах прудко цокала за ним. Борка почав перелітати з парти на парту. Падали вазони, книги, зошити, портфелі, чорнильниці, ручки, дзвеніли вікна, ми кричали аля-улю, лови-втікай, киці-баба, поки знавісніла математичка не скинула хлопця на підлогу. Гепнулась на нього, ґудзики на блузці відірвалися, спідничка задерлася, туфлі заторохтіли до дверей. Била худенькими кулачками Борку по шиї і плакала, мовби то був її чоловік, який виніс із хати останній килим. Валюша запхинькала і справді попустила струмок...
Не пам’ятаю, як звали Катьчиного чоловіка. Пляма та й годі. Вони разом приїхали з малою дочкою після закінчення педфаку. Чорнявий джиґун у білому костюмі викладав музику і співи, малювання. У кишеньці піджака стирчав камертон – вправно відкривав ним пиво – на сцені за старими партами, коли дуже пекло. Але найвищий пілотаж демонстрував у смакуванні самогонки. Сільські жінки запанікували: їхні загартовані пияки раптом втратили гальма під патякання про культуру пиття. Той корзину яєць розтовк задом, той розлив три каністри солярки, той поміняв у цигана Мірчі картоплю на білу глину – віддав щедро кілька мішків за три відра, а Дмитро Кулачок загубив сім борін на семи городах. І скрізь при цих подіях було чути баритональний фальцет учителя співів. Потім пішли балачки про ночівлю фертика у пащекуватих молодиць. Про крадені килими. Про суху криницю Гриця Солодкого, куди він упав чи його вкинули. Про лайки і бійки на подвір’ї Теклі Двобірної, де молода сім’я жила в комірному. Про міліцейський бобик, що чергував під сільрадою. Про протоколи Давида-міліціонера… За рік-півтора Катьчин чоловік пропав, як булька під заставками старого млина. Аж тоді Катька віддала Валюшу у сільський садок. Ми вже маленьку полюбили, і коли вона зрідка з’являлась у класі з мамою, все ще тицяли їй цукерку:
- Скажи, що пі-пі хочеш.
-  Сам кажи! - показувала язика.
Отож, з математикою у нас дружба не склалася. Валюша, коли виросла, пішла маминою стежкою, теж математичною. Катька давно померла, про її чоловіка не пам’ятають, а про Валюшине «пі-пі» нікому згадати, адже всіх нас похапала ненажерна траса за селом…
Другою не склала іспиту Галя. Біологія – не складна, тоді симиренківська, наука, якщо мати до неї інтерес. Викладала біологію Марія Дмитрівна Самійлик-Березовська, дружина директора школи Григорія Івановича Березовського. Як би це точніше сказати? По-сучасному це була зразкова (зараз кажуть – понтова) радянська пара в білих сукняних валянках, у фланелевих пальтах з каракулевими сірими комірами, з пещеними руками і лицями. Ма́ра і Кеша. Чого саме так прозивали, - не знаю. Ці прізвиська дістались нам у спадок. Кеша! Точно в десятку. Кеша пішов, Кеша сказав прибирати, Кеша нахмурив кошлаті брови. Кешу школярі боялись, а вчителі тихо ненавиділи. Ця ненависть передавалась на Ма́ру, яка малювала губи. Уявляєте? Стара баба у селі, де від магазину до хати не можна чобота витягнути з багнюки, фарбує червоним губи?.. Катька – зовсім інше діло. Катька молода. Гадаю, їй тоді набігло трохи більше двадцяти. Ми на неї потайки зазирались. Зваблива була, попри те, що дерла вуха пазурами. Вона не винна, що в неї синяк-чоловік… А Ма́ра?.. Виведе нас на грядки і вчить садити квасолю, буряки, моркву та іншу капусту. Сама білим платочком кутики уст витирає. Це знущання. Вдома предки штурхають до городу, тут Ма́ра допікає. Потім збираємо ті грядки і тягнемо тачкою їй у підвал. Вони, бачте, сільська інтелігенція, а трудотерапія потрібна для закріплення знань…
- Хлопчики, не спішіть… відпочивайте, - жаліла нас. – А потім ще раз поїдете…
- Всім п’ятірки кладіть! – гукали молоді лошаки від тачки.  
Ма́ра і Кеша завжди світилися. Це таке невимушене зблискування зубами назустріч кожному, хто переступить певний кордон (наприклад, за два метри). Людський оскал. Реакція на потривожене біополе. Згодом цю усмішку назвуть американською. Ця пара тоді не знала про її справжню назву, але використовувала розтягнуті губи інтуїтивно. Гумові губи. Я довго міркував над цим феноменом, що працював бездоганно у спілкуванні з дітьми. Поки ми були в полі зору Ма́рі і Кеші, - все о’кей. Тихо, сумирно, нога за ногою. Наче у кінохроніці про успіхи четвертої п’ятирічки. Німа сцена. Як тільки ці двоє відверталися, з нас мовби машкара спадала. І з вчителів, до речі, також… Ви любите собаку, який на вас гарчить? Ні, ви його обходите, остерігаєтесь. Піднімаєте до нього палицю. А того песика, що дрібненько трясе хвостиком, згинається на передні лапки, улесливо зазирає у вічі? Того ви підгодовуєте. Ма́ра і Кеша лагодились до нас (хилить-хилить хвостиками), щоб приручити. Добренькі такі, справедливі, цілющі, хоч до рани прикладай…
Цього їх мабуть навчив Макаренко.
Кеша, крім директорування, викладав хімію. Це теж загадка з формулами. Я її ненавидів. Але якось втрапив, як індик у борщ: посперечався з Миколою Перевізником, що здам державний екзамен на п’ять. Кеша перед класом перебив руки. З тих пір ми стали його заручниками. Хитрий маневр. Хлопці чкурнуть у плавні гріти пуза на сонці, а ми з Миколою коло сонного Кеші досліди проводимо. З гонором. Кеша любив у хімкабінеті ковтнути чистого спирту, загризти цибулею і куняти на уроці. Він півтора року не виганяв Катьчиного співуна з камертоном тому, що в них співпадали періоди вселенської нудьги: тишком-нишком закривались у директорській комірці з портретами совєтських начальників – з ними ми ходили на демонстрації, - і цмулили високооктанове пійло, пантруючи, щоб не сказати зайвого. Як старший товариш Кеша вчив катьчиного чоловіка грамотно пити і менше базікати…
Це не помогло Кеші утриматись на посаді. Після однієї з перевірок райвно виявило, що наша школа на останньому місці за успішністю. У Березовського забрали ключі від директорського кабінету. І від комірчини з портретами також.
А я склав хімію на п’ять. Хто скаже, навіщо вона мені здалася?!.
Галя не захотіла битися об заклад з Валею Бирловською, хоч її до цього підштовхувала Ма́ра.
Ця хитрість тут не спрацювала. Може жінка директора неуважно послухала настанови чоловіка? Або в Макаренка була примітка дрібним шрифтом, а Ма́ра полінувалась взяти окуляри?.. Сталося навпаки: Галя з Валею на уроках біології почали казитися. Чи пам’ятає хто справжній біологічний кабінет простої сільської совєтської школи? З білими шафами, наповненими гербаріями, злаками, корінцями, скам’янілостями, запилюженими, вишкіреними опудалами косуль, лисиць, куниць, вовків, нутрій, ондатр, черепах, побитими міллю ворон, орланів, синичок, снігурів, сорок і кажанів, законсервованими у формальдегіді трупами риб, вужів, жаб і людських зародків?.. З апетитними, веселковими, кольоровими парафіновими яблуками, грушами, сливами, вишнями, що так і просили перевірити на дотик їхню справжність?.. Галя-Валя брали ті фрукти і натирали дошку. Ма́ра Дмитрівна ковзала крейдою, писати нічого не могла. І водила ганчіркою. А ми хихотіли…
Діти жорстокі. Не бити ж…
Який Макаренко може відповісти, чого ж тоді Галя поперлася на біологічний факультет?..
Останнім зазнав фіаско Іван Підпалий. Він упертюх, мав фотографічну пам'ять. Пошелестить підручником чи конспектом і біжить здавати. А через день-два забуває. Універсальний студент, який ніколи не стане універсальним спеціалістом. Щоправда, Іван таки вивчився на юриста в Київському університеті, коли ледь не сорок стукнуло. Навіть захистив кандидатську дисертацію в галузі неврегульованого права. Перед зустріччю у Великих Ходаках я пробив його у Ґуґлі. Справді, є такий широковідомий у вузьких колах адвокат Іван Овксентійович Підпалий, який працює на нічийній смузі між законами. Дорого коштує, приймає тільки з письмовими рекомендаціями. «Що ж, прапор тобі у руки», - подумав я. Незлюбили ми Івана після їхньої поїздки у Львів. І це ще м’яко сказано…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 13-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42469716072083 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …