Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44630
Рецензій: 87330

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Той, що обманює смерть. Частина 1. Розділ 2.

© Іван Дурський, 11-08-2017
2.
Мене все ще трясло, ноги поволі плентались. Я пожалкував про те, що стільки випив лише як вийшов з пабу. На дворі сиро. Де обіцяне літо? Кляте похмілля. Чого воно почалось раніше? Чого не вранці?
Подзвонив телефон. Паскудний рінгтон, все ніяк не поміняю. Глянув на мобільний. Наталія. Клята відьма. Я хотів підняти, але шлунок підвів мене в останній момент. Я зігнувся над найближчою урною і виблював весь вміст шлунка. Горло обпекло, дихати не було чим, очі засльозились. Це ніколи не буває легко.
Розігнувся, вдихнув повітря і знову зігнувся. Блювати вже, здавалось, не було чим, але шлунок все ж знаходив спосіб мене здивувати своїм вмістом.
Нудота відійшла. Мене знобило від холоду. Телефон далі дзвонив. Відьма не давала мені спокою.
- Якого хуя тобі зараз треба? – гаркнув на неї – я блюю тут між іншим.
- Сподіваюсь ти обмивав спасіння ще однієї душі – в трубці пролунав її голос.
- Почитай завтрашню газету – холодно відповів їй – колонку нещасних випадків.
Тишина. Я нутром відчув, як вона там біситься. Рве і мече. Вона б давно наслала на мене якесь прокляття, або приворожила, щоб я танцював під її отруйну мелодію, що вона видаватиме своїм роздвоєним язиком. Але мене не беруть ніякі прокляття ні, тим паче забобони та пристріти. Єдиний плюс мого вміння.
- Ну – вона врешті опанувала себе – плакали мої 300 баксів.
- Всіх грошей не заробиш – я не зміг приховати свого злорадства.
Я знаю, що ви думаєте. Померла людина, яку я не врятував, хоч міг, відьма париться втратою грошей, а я радію, що вона обломилась. А до померлого немає нікого діла ні мені ні їй. Вам здається, що мені начхати?
Ви праві.
- Сподіваюсь в тебе завтра буде сильне похмілля – спокійно сказала вона.
Я уявив, як вона піниться. Схиляється над моєю фотографією і виколює мені очі. Робить ляльку вуду і штрикає в неї голками. Мені стало веселіше.
- Придумала вже, що пояснити клієнтці? – я й далі знущався.
- Дам їй твій адрес…
- Ти не знаєш де я живу – я розсміявся.
- Знала б якби ти не змінював так часто житло.
Я промовчав. Втеча – частина мого життя. Я недавно перебрався в Івано-Франківськ з Києва. До цього Одеса, Львів, Ужгород, Черкаси, Костопіль, Чернівці, Маріуполь, Ялта та багато інших міст і сіл. Всюди одне і те саме. Просто не витримую. Сподіваюсь, що хоча б десь я не бачитиму цих смертей. Сподіваюсь, що зможу відсторонитись від них. «Contra spem spero» – як в Лесі Українки.
- Я зараз в Франківську – сказав їй.
- Знаю. Ти втретє повертаєшся. Вже п’ять місяців. Як по твоєму я тебе знайшла? Скільки місяців ще пробудеш, допоки знову зникнеш?
- Не знаю. Допоки не стане  забагато смертей.
- Ти не можеш вічно тікати.
- Я не тікаю.
- Тікаєш…
От так ми й проводили бесіди. Спочатку раділи невдачам одне одного, далі просто балакали за життя, а інколи я до неї приїжджав, ми пили і кохались. Хоча кохались не те слово. Вдовольняли тваринні потреби.
Але сьогодні я не хотів її. Вже нікого не хотів. Лише спати.
- Приходь завтра – ласкаво попросила вона – похмілля зніму.
- Не знімеш – всміхнувся я – на мене не діє твоя магія.
- Бабусин бульйон на всіх діє – засміялась вона.
Наталіну бабусю я знав давно. В них в роду всі начебто відьми. В селі їх боялись і ненавиділи, тож Наталії з матір’ю довелось перебратись. Бабуся залишилась, бо її ніхто не смів чіпати. Але мене і мого брата старенька любила. Я на жаль не міг відповісти взаємністю.
- Я думав вона вже того…
- Вона ще нас з тобою переживе. Передавала тобі вітання. Казала мені приглянути за тобою, бо ти скоро маєш влізти в халепу.
- Влізти? – перепитав я – мені б спочатку вибратись…  
Хахах… Її сміх іноді змушував мене забувати з ким я маю справу
- Ти завтра по-любому зайдеш – сказала вона – в тебе ж є питання на які ти хочеш почути відповідь будучи тверезим, правда?
- На добраніч – я поклав слухавку.
От же сука! Навіть злитись на неї не виходить. Треба десь собі записати, коли захочу затопити їй в лице наступного разу.
Я потягнувся по планшет. От же ж блядь! Моя сумка в пабі, який зараз зачиниться. Ні, перти сюди завтра я не хочу. Та й не довелось. Мені на зустріч йшла дівчина. На ній біла майка, та довга спідниця незрозуміло зеленого відтінку, що віддалено нагадував колір морської хвилі. Вона махала мені рукою, гукаючи мене. В неї на плечі висіла моя сумка. О, радість, є ще добрі люди на світі! Я протер окуляри. Або я ще добряче синій, або вона таки гарненька. Її зріст мені по груди, худенька, фігуриста, блондинка пострижена під каре. Коли вона підійшла, я розгледів лице. Пропорційне, шкіра загоріла, макіяжу майже не було, хіба тоненько підведені голубі очі. Що взяти з жінок? Про очі вони не забудуть хоч би що. Таки гарна. Або я таки ще п’яний.
- Це ваше? – зніяковіло всміхнулась вона.
Усмішка здалась мені милою. В маленькому роті знаходились рівні білі зубки.
- Я не такий старий, щоб до мене звертались на ВИ – всміхнувся їй – і так. Це моє.
Я простягнув руку, щоб забрати сумку…
Холод, темрява, дорога, десь світять фари машини, що за мить швидко мчить геть. Невже вона? Невже сьогодні? Я затримав видіння в голові. Де це? Зовсім близько. Роззирнувся навколо.
Ми на цій вулиці. Ми на переході, що за кілька метрів від того, де стою я. Це станеться зараз. Зовсім скоро.
- Не забудь її наступного разу – всміхнулась вона – а то не повернуть. Ну, мені бігти треба, папа.
- Чекай – я дістав телефон з кишені.
Вона не схвалила цього жесту. Я розумів її: клеїться якась п’янь серед ночі. Але робити нічого, мені треба якось відстрочити момент її смерті. Я рятував людей з різних ситуацій, тож орієнтувався швидко. Може це тимчасова печать? Таке рідко, але буває. Проте досвід говорив, що це не той випадок. Смерть серйозно націлилась на неї. Життя за життя не обійдеться.
- Хочу сфотографувати ту, що спасла мій гаманець від додаткових витрат.
- Номер не дам – холодно відповіла вона.
- Не треба – я включив камеру і навів на неї – всього фото і я піду.
Вона всміхнулась. Їй це лестило, а може вона вважала мене романтиком. Нехай. Я вглядався в дорогу. Чому ще ніхто не проходив? Камера клацнула.
- Все – я перевірив якість зображення і заховав телефон – дякую тобі…
Вона промовчала. Я не дізнаюсь її імені.
- Бувай – вона ще раз всміхнулась і пішла до переходу.
Каблуки застукали по тротуару. Їх відлуння боляче різало мені вуха. Вона дістала з сумочки телефон, витягла навушники. Я стояв і дивився їй вслід. Така молода!
- Ти не врятував того чоловіка – сказав сам собі – за неї ціна вища.
З кінця вулиці почувся рев двигуна. От і її смерть. Біле БМВ летіло на всіх парах. Вона не чула, через кляті навушники.
- Обережно! – крикнув я, хоч машина була ще далеко.
Вона не почула. Я повернувся спиною до неї. Не хочу цього бачити. За все своя ціна – повторював собі – ти не врятуєш всіх…
Все сталось швидко. Водій не встиг загальмувати. Він намагався, але так легко це не зробити. Вона розвернулась, закрила лице руками від фар, сподіваючись, що це її врятує…
Наївна…
Я встиг.
Не знаю, чому я вирішив все ж втрутитись. Швидко побіг за нею. Вона розвернулась до мене боком. Я обхватив її за талію, відштовхнувся ногами від землі і штовхнув її руками геть. Нехай це буду я, а не вона…
Машина зачепила мене боковим дзеркалом, коли я перелітав через капот. Я почув, як щось тріскає. Ми з нею впали на тротуар. Вона на бік, я ледь далі, все ж БМВ мене дещо прискорило. Окуляри впали на землю разом з сумкою. Шкіру на боці наче спалило. Костюм затріщав по швах.
Але це все пусте. Вона жива, хоч і налякана. І як не дивно, я теж живий. Не виходить в мене зводити рахунки з життям. Бог свідок, я вже намагався…
- Дивіться куди йдете, суки! – з вікна висунулась невдоволена морда – ти глянь, ти знаєш скільки коштує нове дзеркало?!
Мене охопила злість. В повітрі занесло алкоголем і шмаллю. Ясно чого він не загальмував. Трава погіршує тимчасову реакцію. А ще є ймовірність паніки і параної.
Він ще сказав щось образливе і поїхав. Я дивився йому вслід, бажаючи побачити над ним мітку. Ні, марно, такі довго живуть. А жаль.
- Ти ціла? – я підійшов до неї і допоміг звестись на ноги.
- Здається – відповіла вона.
Її трясло. В цьому немає нічого дивного, це трапляється і доволі часто. Мене перші рази теж трясло. Зараз вже менше. Тепер тряслись лише руки і коліна.
Добре, що з нею було все  порядку, не доведеться відкачувати.
- Обережніше – м’яко сказав я – а то літають всілякі…
- Гандон! – заволала вона вслід машині, що вже зникла на вуличках міста.
- Я якраз це і хотів сказати – усмішка пробилась крізь мої стулені губи – гандон…
Вона оглянула себе. Я думав, вона заплаче, що було б нормально, для дівчини, що ще не була в таких ситуаціях. Та де там. Вона лише оглянула одяг. Майка почорніла, спідниця подерлась. Над бровою виднілась багряна смужка. Зараз з неї піде цівка крові.
- Я дуже погано виглядаю? – спитала вона.
Я стримався, щоб не зареготати. Ти ледь вижила, а тебе цікавить твій вигляд. Я закотив очі вверх: жінки! Бог, чим ти взагалі думав, створюючи їх такими?
- Та ні – збрехав їй.
Це виходить переконливо. В цій професії потрібно вміти брехати, інакше ніяк. Інакше мене запроторять в «м’які кімнати» і все.
- Трішки забруднилась, а так то все та ж красуня – продовжив брехати.
Вона кілька хвилин перевіряла вміст сумочки. Я перевірив свою. Планшет цілий, як не дивно. Телефон розбився. Супер. Він дорого мені вийшов. Ну, за те я хоча б знаю, що тріснуло. Краще він ніж мої ребра.
- Дякую – сказала вона.
- Будь ласка.
Мені була б приємна подяка такої красуні, якби я знав, що ніхто не помре замість неї. Єдиний плюс, я побачив це, коли ледь не розмазався по БМВ і все. Може ще присниться. Але це відносно (ВІДНОСНО!) хороший знак: той хто помер замість неї не страждав. Може серце, раз і все. Але однаково, краще б мені цього не бачити…
- Провести тебе? – насправді я хотів якомога швидше піти геть.
Ну ж бо, видай: ні дякую. Вона спробувала зробити крок і я зрозумів, що так швидко сьогодні я додому не потраплю. В неї травмована нога.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 15-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 12-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1154270172119 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …