КЛЮЧІ ВІД МІСТА
Була неділя, та Евеліна прокинулася рано. Лежати із заплющеними очима, повертаючи сон, їй набридло.
Жінка встала і босоніж попростувала в лазничку, за кілька хвилин – до кухні. Липневі промені просочувалися крізь фіранку на підлогу. Евеліна трохи постояла на сонячній плямці із заплющеними очима, простягнула руки вгору. Далі рвучко опустила їх, наче стріпувала залишки сну, і взяла улюблене горня. Саме закипіла вода для чаю.
День давно чекав на балконі. Евеліна сіла в запорошене ротангове крісло і зробила перший ковток зеленого чаю. «Як же добре!» - подумалося їй. Усе було улюбленим: і місце, і напій, і пора. Навіть витерта подушечка, прабабця теперішніх подушок, обіймала за спину, наче рідна.
Після важкого тижня у мегаполісі Евеліні не хотілося зробити жодного зайвого руху. З часом вона так полюбила цей маленький острівець тиші, що призвичаїлася навідуватися сюди, в крихітне містечко, щосуботи. Заїжджала синьою автівкою – і на цьому її контакти зі світом припинялися до понеділка. Вона ночувала тут із завчасно вимкнутим телефоном, засинаючи з книгою в руках. Їла щось просте, привезене з міста, визбирувала смородину чи вишні в садку. Єдиним благословенням для жінки був спокій, яким дихали стіни.
Хоча…. То був навіть не її дім. Невідомо коли й ким побудований, він належав чоловікові Евеліни та його рідному братові. Однак ті звивалися в бізнесі, а тому любили відпочивати по-іншому. Та й взаємини Евеліни з чоловіком вгасали: вони жили окремо, бачилися двічі за останніх пів року, одного разу – випадково зіткнулися в маркеті, іншого – передавали якісь документи. А більшого не хотів ніхто. Може, й хотів, але все було складно. Макс потягнувся за братом, дітей не було. Холод прокрадався в їхню оселю, залишаючи все ширшу щілину. Як так вийшло – сказати непросто. Якби ж то Евеліна була поруч у ті скажено-напружені дні, коли Макс заробляв їхній перший мільйон! Якби ж то Максові йшлося не тільки про гроші! Але так не буває. Евеліна працювала редактором у видавництві і мало уявляла собі, що таке фондова біржа. Коли вони познайомилися, в їхніх головах вирували ідеї. Їх об’єднував трепет перед несподіванкою, випадком. Календар був умовністю: дні здавалися виром подій, а не монотонними краплями. О, коли вони познайомилися! Тоді в серці все було налаштовано на яскраве. Навіть люди були простішими. Так здавалося Евеліні тепер, п’ятнадцять років потому.
Якби в неї було дитя… Якби було, все б змінилося. Адже ж вони з Максом досі любляться. В їхню зустріч чоловік приїхав сам по папери та залишився до ранку. І все було, як колись. Евеліна подумала: чоловік утікає до неї так, як вона сюди, в цей порожній дім на вікенди. Але Ден висмикував Макса назад дуже швидко.
Ден – рідний брат, на п’ять років старший за Макса. Він усе й «заварив»: перетворився зі звичайнісінького хлопчини на чоловіка з мільйонними статками, яких вистачило б на тисячу років. Його шлюб луснув швидко, тому жодні аргументи типу « Ми з Евеліною вирішили відпочити….. вирушити в мандри….. побути наодинці…» не приймалися. Та й Макс поступово «втягнувся» у справи, він радів прибуткам. Записки на стікерах чи милі дрібниці в подарунок його напружували, бо на це потрібен час, якого в чоловіка ніколи не було.
Час – от що у людей в дефіциті. Якби знайшовся той, хто вмів би покерувати днями й роками, зберегти їх, примножити, той володів би світом. Евеліна відчула майже фізично, як поруч з часом витікає її життя. Це усвідомлення непотрібності, минущості спонукало до паніки: то вона займалася благодійністю, то пускалася в мандрівки, то відвідувала тренінги, майстер-класи. Цей дім її порятував. Ця тиша. Цей чай. Він став підзарядкою, аби пережити наступний тиждень у мегаполісних вересках машин, у сотнях сліпих поглядів і непотрібних рухів.
Евеліна зробила ковток. Тепла м’ята одночасно бадьорила і заспокоювала її. Листя дерев погойдував вітерець, промені загравали світлом, від якого жінка час від часу мружилася. «Щастя.» - майнуло в голові.
Раптом з боку вулиці почувся чоловічий голос:
– Агооов! Чи є тут хтось?
Евеліна підвелася, поставила горня на невеличкий консольний столик у кімнаті, вийшла до брами і зазирнула на той бік.
– Доброго ранку, пані.
– Здрастуйте.
Евеліна відповіла швидко, якось механічно, пильно роздивляючись несподіваного гостя. Чоловікові було десь за п’ятдесят. Це підкреслювала незначна сивина на його донедавна чорних скронях та черевце, туго впаковане в поліцейський мундир.
– Дозвольте познайомитися. Я – сержант Грум.
– Дуже приємно. Евеліна.
Вища на зріст, вона роздивлялася гостя, як дивляться діти в зоопарку на тваринку. Жінка усміхнулася:
– Ви у якійсь справі?
– Звичайно! Не турбував би пані в неділю вранці, коли сон, наче липовий мед. Але тут, розумієте…
– Проходьте. – Евеліна прочинила дверцята і пан Грум опинився поруч.
Поки вони пройшли стежкою аж до будинку, сержант пояснив суть справи:
– Чи бачите, панянко, ооо-н ту споруду на своєму подвір’ї? – він тицьнув повітря пальцем у напрямку комори.
– Бачу. – з цікавістю відповіла господиня. – То комора.
– Річ у тому, що Ваша комора і частина саду сусідує з обійстям пані Магди, добродійки з іншої вулиці. Знаєте її?
Евеліна заперечливо хитнула головою. Вона не знала нікого у містечку. Саме це й приваблювало її. Сержант Грум був першим знайомим, який, виявилося, відав чимало.
– Не знаєте… - розчаровано повів, - а ми знаємо Вас. От тільки не особисто, але щосуботи вранці та щонеділі увечері маленький синій автомобільчик чудово вписується в картину нашого міста. За кілька місяців ми звикли й до нього, і до Вас, пані Евеліно. Ви з великого міста до нас, чи не так?
Евеліна знов хитнула головою, цього разу ствердно.
– Прошу в дім, пане Груме.
– То не обов’язково… - бурмотів він, тупцюючи за господинею.
На диво, Евеліна зраділа розмові: виявляється, десь там з іншого боку мешкає пані Магда, через що сержант мав потребу порушити ранковий спокій своїм злегка рипучим голосом. Жінка майже відразу запропонувала Грумові почаювати на балконі. Той охоче погодився.
Сидячи удвох в плетених кріслах, вони насолоджувалися напоєм. З розмови стало зрозуміло, що справа не така термінова чи тривожна, отож, з пів годинки посидіти можна. Тим більше, випала така нагода познайомитися з жінкою, яку не видно і не чути, з гостею-на-вихідні.
Сержант любив побалакати, Евеліна більше слухала.
– Ви, пані Евеліно, мабуть, маєте якийсь стосунок до родини Еделів, що мешкала тут раніше?
– Так. Я Максова дружина.
– Максова? Чудова у Макса дружина! Треба ж, який я старий! Максова! – Грум дивувався, як дитина, і пильніше вдивлявся в співрозмовницю. – Я знав і Дена, і Вашого чоловіка, і їхніх батьків.
Він на мить замовк, наче пригадував щось, а згодом продовжив:
– Ох, і налазився я за ними по чужих садках. Пам’ятаю, одного разу яааак гепнувся з огорожі, а вони ще й на кпини здійняли, паршивці. Даруйте вже старому таке слівце.
Евеліна усміхнулася. Якби пан бачив братів Еделів зараз, успішними кремезними чоловіками, наближеними до тих, хто заправляє світом, хто диктує щоранку план і вектор, не повірив би, що колись то були хлопчиська, яких зганяв з чужих яблунь молодий сержант. Та й узагалі, в цьому крихітному містечку якісь іграшкові завдання для поліцейського.
– А чому ж Ви самі навідуєтеся? – раптом спитав Грум.
– У Макса з Деном бізнес, знаєте, весь час забирає.
– Так-так. Розумію. Нещодавно був у мегаполісі, то приходив до тями тиждень. Вірите? Це дуже втомливо для такого чоловіка, як я: неперервні гамір, гуркіт, суєта. То я до справи, бо, може плани які маєте.
–Не турбуйтесь. – відказала Евеліна. – Все добре.
– Справді? – чоловік трохи знітився.
Евеліна бадьоро продовжила:
– Ви давно тут живете?
– П’ятдесят п’ять років, три місяці і чотирнадцять днів.
– Ого! – вихопилося в жінки. - Як точно!
– Жити в такому чудовому містечку, як наше – щастя, пані Евеліно. А це треба добре облікувати, бо ніщо інше не приносить наснаги жити так, як усвідомлення щастя.
Вона раптом подумала, що й справді почувається старшою за свого літнього гостя.
– Погляньте навколо. – продовжив той. - Будьмо відвертими: хіба б приїздили Ви сюди щоразу, коли не було б тут так хороше? А знаєте, чому? Бо від закладин нашого містечка все було мудро зроблено. Усі тут жили щасливо, не дадуть мені збрехати брати Еделі.
Грум сьорбнув чаю і продовжив:
– Місце для закладин вибрали невипадково, тисячу годин працювали над планом, тисячу днів будували три вулиці, які обіймали ратушу і фонтан. Ви ось, на Першій мешкаєте, а пані Магда – на Другій. Ваші будинки в кутку.
Справді, Евеліна ніяк не могла зрозуміти таку дивну назву вулиці.
– Мій дідусь був очевидцем урочистого заселення міста. Тисячу років городяни мали б жити щасливо. І це як мінімум!
– Тут справді дуже добре. Бачите, як я завзято відвідую дім?
– О, ні. Тепер не так, як колись. Раніше було краще. Засновники зберігали в ратуші ключі від міста. Їх бачили всі на тій урочистості. Металеві, більші й менші, вони відчиняли всі двері. Бо щастя покликане відчиняти, розумієте? Тож ніхто не намагався б потрапити в пекарню чи крамницю або чиюсь оселю за допомогою одного з тих ключів. Вони були лише символом нашого щастя. Його запорукою.
Евеліна слухала цю казку і допивала чай. Пан Грум вільніше жестикулював, поводився більш розкуто. Радше, як добрий товариш чи сусід, а не як поліцейський. Ніхто не відчував, що їхнє знайомство тривало якихось пів години.
– Пані Евеліно, чи відомо Вам, що трапилося далі? – інтригував старий.
– Н-ні. А там ще й продовження історії є?
– Невже Макс ніколи не оповідав Вам про ключі від міста?
– Та… Не випадало якось.
– Ось послухайте, дорогенька. Ключі зберігалися на столі у дубовому ящичку в робочому кабінеті мера. Змінювався б очільник – а ключі повинні були зоставатися на місці. Такий закон нашого міста. Такий закон. І чи повірите, вельмишановна, що одного разу ящик з ключами від міста викрали?
– Як? – майже зойкнула Евеліна.
– А отак. Раз – і нема. Як я тільки не шукав – все марно! До розслідування долучили поліцейських з інших міст, а мер оголосив нагороду в тисячу для того, хто поверне скарб. Але цього так і не сталося.
– Даруйте, але кому вони потрібні, ці ключі?
– Той, хто заволодів ними, неодмінно став дуже щасливим. Заради цього й ризикував, напевно.
– Звідки Ви знаєте?
– Така їхня сила.
Евеліні хотілося спростувати цю історійку, однак ризик образити гостя був значним, тож вона змовчала.
Пан Грум допив чай з м’ятою, ґречно подякував і повів далі:
– За балачкою я й не пояснив Вам причини своєї з’яви отут.
– Якась проблема з нашою коморою та подвір’ям пані Магди?
– І так, і ні. Треба дещо перевірити.
– І що саме?
– Розумієте, пані Магда – то така добродійка, яка жодного собаку чи кота не залишить без уваги. Ви, мабуть, чуєте їхні голоси у себе?
– Зрідка. Однак це зовсім не заважає. – чомусь додала жінка.
– Так от днями один з її котиків - смугастий - не з’явився до вечері. І хоч їх у пані Магди п’ятеро, хто відмовиться від смачного? Самотужки жінка не впорається з пошуками, тож я зголосився допомогти. Там, за Вашою коморою, є проміжок, через який може прошмигнути і кіт, і невеликий собака через дірку в огорожі пані Магди. Тому прошу вибачення за вторгнення, та я знаю, що з понеділка не застану Вас удома, тому й наважився на цей візит.
Пан Грум замовк і потупив погляд. Він якусь хвилину сидів мовчки, не наважуючись першим порушити трапезу. Заговорила Евеліна:
– То що, ходімо?
– Перш за все, мушу з’ясувати, кому належить ця комора.
– Та ж Ви знаєте, сержанте, кому: моєму чоловікові Максу Еделю та його братові Дену Еделю.
– За законом?
– Та звісно ж! Вони вспадкували це обійстя після відходу батьків. І хоч тут з’являюся лише я, усе належить їм – і дім, і гараж, і подвір’я, і сад, і порожня теплиця, і оця комора.
Евеліна метнулася в кімнату і винесла копію документа, яку пан Грум зосереджено вивчав.
– Ходімо! – запросила сержанта. – Сонце освітило кожен закамарок, ми разом усе роздивимося.
Вона мала на увазі спільні пошуки, але поліцейський виявив серйозність. Він ще раз пересвідчився, що папери в порядку, перепросив, що це не обшук, а пошук, і чомусь показав Евеліні посвідку.
Врешті важкі двері старої комори прочинилися. Повіяло таємничістю. Сутінки розтікалися закапелками, з маленького прямокутного віконця угорі струменів пучок сонячних променів. Евеліна сюди не заходила. Може, раз, із Максом.
– Де б міг бути той котик? – запитала.
– Де завгодно. Смугасті коти – як свійські тигри. Наче свій, а все-таки хижак. І чого воно, нерозумне, утекло? Може, не вибереться з якоїсь пастки?
– Киць-киць-киць! – покликала Евеліна.
Пан Грум тим часом зазирав за скрині, стіл і вішак зі старим мотлохом, увесь час закликаючи кота.
– А як ми з Вами спробуємо від простінка шукати, з іншого боку? – запропонувала Евеліна.
– Давайте спробуємо! – погодився сержант.
Він ледве протиснувся за стіну комори ззовні. Тут справді була дірка в огорожі, але кота не було.
– Ось він, ось! – вигукувала Евеліна, яка зосталася в коморі. –Напевно, Ви злякали його, то він сюди забіг.
Поки пан Грум повертався в комору, почув збуджений голос Евеліни вдруге:
– Сержанте! Він утік з моїх рук. Але не хвилюйтесь: двері зачинені, зараз ми його спіймаємо.
Грум прислухався. М’явкання долинав зі скрині.
– Пані, чи дозволяєте Ви мені зазирнути всередину? Бо як інакше кота знайдемо?
– Звісно. Я й сама добре не знаю, що там. Ота друга скриня – Максова. Виходить, ця – Денова.
– А проблем не буде? Я ж представляю закон у цьому місті. – засумнівався поліцейський.
– Які проблеми? Невже ми з Вами дозволимо цьому котові загинути в лабіринті комори, так і не заспокоївши пані Магду? Погляньте: в скрині дірка збоку. Я її затулю, а Ви тим часом підійміть кришку та й зловіть того малого пустуна.
– Добре, давайте так зробимо.
Евеліна знайшла якусь важезну картину і затулила нею дірку в скрині. Пан Грум повільно підняв кришку і простягнув руки до кота, що зіщулив вуха від переляку:
– Дурненький, ходи-но сюди. Твоя господиня давно чекає.
Евеліна підійшла, погладила і собі пухнасте створіння, що принишкло на руках служителя закону.
– Дозвольте запитати у Вас, пані, а що це таке? – трохи ошелешений, Грум показував в середину скрині.
Евеліна й собі зазирнула. Скриня була майже порожня, лише на дні стояв невеличкий ящик з дерева.
– Не знаю, давайте подивимося.
Сержант поглянув на неї чи то перелякано, чи то насторожено.
– А чи не ключі це від міста?
Тільки не це. Її починають затягувати в міську легенду. Для чого? Звідки в старій коморі якісь вигадані «ключі від міста»? Тому Евеліна заперечила:
– Та навряд. Може, інструменти якісь.
Жінка дістала ящик і повільно відкрила його, пил затанцював у сонячній нитці. Пан Грум остовпів… Він навіть моргати забув… Це були… справді… ключі! І, як стверджував поліцейський, - від міста!
Евеліна також не могла отямитися, бо ж то було доказом казки, в яку вона майже не вірила. Якусь хвилину вони обидва мовчали. Кіт на Грумових руках скористався моментом і втік в бік простінку. Чоловік побіг навздогін, але побачив тварину на подвір’ї пані Магди. Тому щільно підсунув камінь на місце дірки в огорожі, щоб вдруге не ловити втікача.
У коморі Евеліна розглядала ключі. Вони справді були якісь чудернацькі, таких раніше не зустрічала. Жоден не повторювався, тож хотілося вірити в історію за чаєм. Пан Грум повернувся до комори все ще отетерілим і не знав, що казати.
– Запевняю Вас: це наша згуба, яку ми й не сподівалися відшукати. Як… це….ці… ключі… опинилися тут?
– Я не знаю, ніколи сюди не залазила. Та, оскільки ця скриня Денова, можна припустити… - вона злякалася своєї думки, різко закрила кришку ящика і замовкла. – Що тепер буде?
– Нічогісінько. Це велике (розумієте?) ВЕЛИКЕ щастя для нас, городян. Адже місто житиме тисячу років!
– Постривайте, як це – нічого?
– Про переслідування за крадіжку не говорилося, тільки про винагороду за повернення. Вам і мені.
– Не треба, заберіть собі все. Що далі?
– Я поверну їх в ратушу, у місті знов буде, як на початку.
– Чи можете зберегти в таємниці, де знайшли цей ящик? Не хочу, аби брати Еделі сердилися на мене. Це ж невідомо-хто міг його сюди впакувати.
Грум подивився на неї так пильно-пильно, поглядом дванадцятки присяжних, трохи помовчав і мовив:
– Пані Евеліно, Ви чудова жінка. Гадаю собі, саме через ці ключі Вас так магнетично притягував цей дім.
Вона спробувала перебити:
– Ні-ні, я просто люблю його тишу…
– Розумію. Бачте, щастя для Вас – саме в ній. Я й не здивуюся, як раптом Ви переберетеся з того свого мурашника сюди. От тільки викрадач може стати нещасним. – він помовчав якусь мить. – Це єдиний прикрий наслідок, на жаль.
Евеліна закрила ящик, передала його сержантові:
– Поверніть його туди, де він мав би бути, а вже як буде – так буде.
– Так от, пані Евеліно. Я виконаю Ваше прохання, хоч і не повинен був би. Ніхто й ніколи не дізнається, де я знайшов ключі від міста. Звісно, якщо й Ви не проговоритесь.
– Спасибі, - тихо відповіла жінка, коли вони виходили з комори.
У саду було сонячно і хороше. Їй і без ключів ця місцина видавалася раєм. Пан Грум поквапився відкланятись, господиня провела його до брами. Потім вона сіла в крісло, закинула голову і заплющила очі. Якісь непевні уривки думок роїлися в її голові: Денові ділові успіхи, Перша вулиця, смугастий кіт. Що, коли все це пов’язано? Невже рахунок до хмар є щастям для Дена? Або можливість впливати на засучаснених жителів мегаполіса? Тоді жодні ключі не зможуть йому зарадити. Їй стало радісно від такої думки.
– Ключі від міста, - тихо мовила Евеліна і стрепенулася. Вона раптом відчула легкий, ніколи раніше не знайомий їй, порух десь усередині. Несподіваний і слабкий, він був схожим на початок нової надії, щастя, на яке вона чекала все життя.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
