Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44158
Рецензій: 86166

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ 21

© Анатолій Азін, 09-08-2017
                                                          
Цього разу Київ нас зустрічав смородом і задухою тліючих торфовищ у передмісті. Все навкруги: будинки, автомобілі, безкінечний людський потік ніби плавали в якомусь гігантському акваріумі наповненому мертвою суспензією з димової завіси, часточок згарища і алергенів сінної лихоманки, що втягувалася з людською лавиною в підземелля метрополітену. Час-від-часу серед натовпу чулося гучне чихання, яке завжди викликало в мене відчуття приреченості. В мене почало свербіти в носі, а в горлі, здавалося, ніби хтось почав дряпати наждачною шкіркою – це було першою ознакою алергійного синдрому. Буковель залишився лише в спогадах, але телефон Назара я забив у свій електронний записник про всяк випадок. Взагалі, мені сподобалася його розкутість і якась, на перший погляд, надмірна самовпевненість – можливо це саме ті риси характеру які й штовхають продвинуту молодь до винаходу нових технологій доповненої реальності, чи віртуальних іграшок для домашніх улюбленців.
«Це може бути гарна стаття про наших стартаперів», – подумав я пропускаючи вперед Інгу до вільного сидіння. «Обережно! Двері зачиняються! Наступна зупинка «Університет!» – карбував кожне слово металевим голосом гучномовець потягу метрополітену. Навіть тут чувся в’їдливий сморід згарища. Вмене в носі почали ворушитися «мурахи». Я стримувався від чихання, але «мурахи» вже повзали в моїх гайморових пазухах. Нестримний, нелюдський стогін алергійного чихання неконтрольовано вирвався з моїх грудей. З очей бризнули сльози. – Вибачте, – ледь видавив я з себе отетерілим пасажирам. Мурахи вже повзали по всьому тілу.
Від мене, як від навіженого, відсахнулися люди.
– В мого хлопця приступ сінної лихоманки, – якось незграбно спробувала пояснити Інга.
Мені терміново був потрібен антидот.
– Зараз вийдемо, я забіжу в аптеку і куплю «Діпроспан», – хотіла заспокоїти мене Інга, але, глянувши на моє зблідле обличчя, з острахом запитала:
– Тобі зовсім зле?
Я змахнув головою.

Доки Інга була в аптеці я подзвонив у редакцію. Мені захотілося почути голос головного редактора і вибачитися за довге мовчання, але, якщо чесно, я в Буковелі й не збирався розмінювати свій відпускний настрій на су толоку редакційного життя. Слухавку підняла Азалія і дізнавшись, що це дзвоню я, тремтячим голосом сповістила приголомшливу звістку:
– У нас в редакції обшук. Люди в чорному перевернули все вверх дном – гармидер несусвітній.
Я остовпів, почувши цю новину.
– Яка причина обшуку? Чого їм приспічило бомбити нашу газету?
– Вся ця катавасія із-за статті Насті Воловик. Швидше приїжджайте з Інгою і все зрозумієте. Все-все, я кладу слухавку, «ніндзі» в кайданках виводять Анатолія Борисовича.
Інга поспішно підійшла до мене з ампулою «Діпроспана» і одноразовим шприцом.
– Хтось дзвонив?
– Це я подзвонив до редакції…
Мабуть вигляд мій був недотепний.
– А чому такий заклопотаний?
Вмене знову почався приступ лихоманки і я, лише змахнувши рукою, став безперестанно чихати.
– Треба терміново ловити якогось бомбило. Вдома зробиш мені ін’єкцію, а я потім спробую дізнатися детальніше, що там відбувається. Азалія вкрай злякана. В редакції розгардіяш, головного арештували…
Інга не повірила почутому.
– Це якась фантасмагорія! В тебе мабуть знову глюки зашкалюють!

Вже через годину після ін’єкції я відчув як мурахи почали залишати моє тіло. Дихання набуло природного ритму через ніс і лише інколи  відчувалися залишки алергійної реактивності, але моя свідомість була доки що загальмована. Дзвінок мобільного швидко привів мене до об’єктивної реальності.
Інга нерішуче піднесла телефон до вуха. Мені здалося, що це дзвонить Азалія.
– Вибачте, але він захворів, – стурбовано комусь повідомила Інга. – Ні-ні, це звичайна осіння сінна лихоманка. А тут ще й цей смог…
– Хто там?
Інга опустила руку з телефоном.
– Якась Аліса.
Мене ніби наштрикнули на палю.
– Що їй сказати?
– Дай мені телефон, – нерішуче вимовив я.
– Алло! Я тебе уважно слухаю.
– «Здрастуй Обраний! Ти можеш говорити?»
– Все гаразд. Мій ангел охоронець вдихнув в мене іскру життя, – спробував я пожартувати.
– «Співчуваю. Цей васильківський смог дійсно всім нам губить здоров’я, але я дзвоню не заради співчуття. Я знаю, що у вас в редакції виникли проблеми… Нам необхідно зустрітися. Ми, нарешті, дочекалися твого приїзду, щоб зрушити з місця, ту, нашу справу…»
Я зрозумів її езопівську мову.
– Коли і де?
Аліса з відповіддю не забарилася. Мабуть вона все заздалегідь обміркувала.
– «Бажано сьогодні, о 16-00, біля входу в Мистецький Арсенал. Сподіваюсь ти мене ще не забув?»
– Хочеш переконати мене в нетлінності сучасного мистецтва?
Зі слухавки бризнуло дзвінке дівоче хіхікання, а потім все стихло.
– Це та дівчина, що передала тобі флешку? – Інга підозріло поглядала на мене.
– Здається настав час відпрацьовувати гроші. Давай щось перекусимо і я поїхав.  Мені вкрай потрібна ця зустріч.

Аліси, біля центрального входу в приміщення Мистецького Арсеналу, я не побачив. Поодинокі відвідувачі ставно виходили і заходили через відчинені масивні двері. Неподалік входу стояла дивного вигляду особа одягнута в чорний одяг з макіяжем «вампіра».
«Гатішна», – подумав я. Так на молодіжному сленгу називають сучасних готів жіночої статі.
«Що тут робити готам?» – промайнуло в голові. Я неспішно став прогулюватися вулицею тримаючи в полі зору вхід до музею. Мені здавалося, що гатішна слідкувала за мною. Нарешті вона зрушила з місця і хиткою позірною ходою рушила мені навперейми, сріблясті ланцюжки прикрас одягу бовталися на її стрункій фігурі в такт руху, а чорне з синявою довге волосся хвилями розпливалося на плечах.
– Ти не впізнав мене? – гукнула дзвінким голосом гатішна і залилася переливчастим звабливим сміхом.
Я не відразу зрозумів, кого мала на увазі ця дивачка. Але вона не надала часу на роздуми.
– Юрію, я тебе відразу впізнала.
Гатішна підійшла до мене майже впритул.
– Ти?.. – я ладен був провалитися крізь землю. Лише зараз, по голосу, я впізнав Алісу. – Це що, вистава одного актора?
– І для одного глядача!
Її очі, підмальовані чорною фарбою, гіпнотично діяли на мою свідомість. Я відчував, що втрачаю орієнтацію в часі і просторі. Гатішна простягла руку для привітання, але я бачив лише її проникливий погляд і долоню з видовженими накладними чорними нігтями, якими вона ніби хотіла вп’ястися мені в душу. Я машинально потис її руку. Тепло долоні розлилося по всьому тілу.
– Розслабся. Інколи бажано перевтілюватися, аби відчути глибину відчуття реальності.
– Образ гатішни, не зовсім вдалий вибір.
– А чом би й ні. Для розваги не потрібно зосереджуватися на застарілих  проблемах і стереотипах. Тож будемо створювати нові. Туга серце крає, коли я дивлюся на сучасних панянок схожих на ляльок «Барбі».
Аліса майстерно грала свою роль відлюдькуватої дівчини-дивачки.
– То ти вирішила покепкувати надомною образом вампірші?
– О! Свята простота! Журналісти мабуть всі зациклені на боротьбі з вітряними млинами в своїй класичній формі, а молодіжна субкультура для того й існує, щоб якось подолати естетику панівних культурних стереотипів. Вона, своєю вампірською тематикою, породжує ідеальне втілення замкнутого індивідуаліста. Кожний гот своїм образом повідомляє суспільству: «Ми не такі, як всі!» Людям, в сучасному середовищі, щоб вижити, потрібно навчитися бути другими. Ми з тобою особливі!
Аліса не відпускала мою руку. Ми так і чимчикували вулицею вздовж стіни Арсеналу, змушуючи прохожих здивовано поглядати на дивну парочку.
– Що ти маєш на увазі? – нерішуче запитав я.
– Примітивізм мислення завжди приводить до примітивізму вчинків.
– Але ж  примітивізм мислення виникає від зовнішніх подразників.
– Нарешті я в тобі відчула думаючого журналіста. Великий Рембрандт  колись сказав своїм ученикам: «Ваше малярство повинно бути яскравішим за дійсність, лише тоді його повісять на стіні заради прикраси». Ось ваша «Сенсація» набула популярності внаслідок вдалих журналістських розслідувань і правдивого відображення дійсності, але зворотною стороною вашої популярності є невдоволення  влади. Чи не так?
Аліса заглянула мені в очі з надією знайти хоч якусь долю вагання.
– Ми працюємо не заради прихильності влади.
– В такому разі «Сенсація» ніколи не буде «прикрасою на стіні» влади придержаних, а ваша сьогоденна популярність тому й є сьогоденною, що завтра про неї може ніхто і не згадає… А їсти хочеться завжди…
Я нарешті зрозумів навіщо Аліса зробила таку інсталяцію переді мною. Вона, своїм примітивізмом антуражу, спершу вибила з моєї голови стереотипи буття, а зараз намагатиметься атакувати мою розбалансовану свідомість. Це був тонкий натяк на мою поступливість.
– То це вами спровоковано наїзд на газету?
– Ніхто не хоче неприємностей для редакції, – відхилилася від прямої відповіді Аліса.
– Тоді що це?
– Доречі, як тобі відпочинок в Буковелі? Вам грошей вистачило, щоб відчути себе заможними?
При згадці про гроші в мене щось йойкнуло під серцем.
Гроші – це справжня мана до набуття надприродної величі. Вони, як іржа, поїдають наш мозок, вони стимулюють бажання вирости до непристойних потреб.
– Ти згадала про гроші – вони ніколи не бувають зайвими, а сам відпочинок був змазаний київськими неприємностями.
– Ти маєш на увазі цей непередбачений васильківський смог?
– І смог теж.
– Ми переймаємося майбутньою публікацією матеріалів з твоїх відвідин Лабораторії, – пішла нарешті в наступ Аліса. Вона зробила наголос на слові «ми», аби дати мені зрозуміти, що за цим словом стоять дуже впливові люди, а вона є лише провідником їх інтересів. – Нами вже створена розгалужена мережа новітніх салонів омолодження і краси, а тому статтею відомого журналіста потрібно наробити розголосу в суспільстві, аби люди нам повірили і справа пішла у маси.
– Я вже тобі говорив: нам заважають проблеми етичного характеру. Головний редактор рогом уперся в небажанні ставити газету під осуд суспільства за пропаганду сумнівних маніпуляцій по омолодженню людей якимись незрозумілими ін’єкціями стовбурових клітин. Йому потрібна відкрита інформація з наукових джерел.
– Тоді для чого ти так наполегливо добивався інтерв’ю з Директором?
– Суспільству потрібно було дізнатися на що витрачає бюджетні кошти ця сумнівна Лабораторія, ось і все. Я не сподівався колупатися в етичних нормах і правилах досліджень генетиків.
«Твердий горішок цей журналіст», – подумала Аліса ледь стримуючи емоції.  
– Спускати в каналізацію пуповину кров і викидати на смітник плаценту – цей життєдайний післяпологовий генетичний матеріал не шкодить етиці і моралі суспільства!? А виготовлення на його базі екстракту для омолодження – це вже є порушенням людської етики? Якось нелогічно! Ти маєш завтра ж переконати головного редактора в публікації статті, – голос Аліси звучав погрозливо. – Його згода на публікацію відразу зніме з видання всі несистемні перепони, а на тебе чекає значна матеріальна винагорода. Ти ж сам сказав, що зайвих грошей не буває!
– То редакційні проблеми з-за мене?
– Аж ніскілечки. Ми давно вибрали вашу газету як рупор пропаганди наших інтересів. Ви просто не помічали цього, бо наша наживка була занадто приваблива. А зараз ми надаємо новий імпульс вашій газеті для затвердження наших пріоритетів.
– Це занадто жорстоко, – я спробував огризнутися.
– Юрчику – се ля ві! Ти не повіриш, але в мене є ще один смажений нарис для забійної статті, – Аліса з потайної кишені достала флешку і подала мені.
– Що це?
– Твоє нове розслідування корупційних справ у верхах, – вона ткнула пальцем в небо.
– І кого ж на цей раз я виводжу на чисту воду? – сарказмом прозвучало запитання з моїх вуст.
– О-о-о! Цікава справа для такого пронози як ти. Цей нувориш, – Аліса показала пальцем на флешку, – гарно заробляє на держзакупівлях – і все як з гусака вода, але зараз він потрапив на гачок при закупівлі плавучих бурових вишок через офшорні компанії по завищеній ціні, а відкат, декілька сотень мільйонів, безсоромно поклав до своєї кишені.
– І не поділився з кимось?
Я залився від сміху.
– Не смішно. Там вся схема закупівлі: іноземні фірми, банки, рахунки. Всі матеріали достовірні – це робота наших спецслужб.
«Вона дійсно схожа на вампіршу», – майнуло в голові.
– То їм і карти в руки!
– Е ні! Потрібен суспільний розголос через засоби масової інформації з метою видимої боротьби з корупцією. Ти маєш не підмочену репутацію, а ваша газета, з мільйонною аудиторією читачів, посприяє довести справу до логічного кінця.
– Цікаво, хто ж цей бідолаха?
– Стойко.
– Хто-хто?
– Міністр промислової політики, Стойко.
Я був у шоку.
– Що, Батя (так звали Президента в ближньому колі) своїх любих друзів мочить?
– То вже не наша справа. На твій рахунок уже переказано десять штук зелених. Вибач, але більше сказати нічого. Я поспішаю.
– Одну хвилинку. Вмене є зустрічна пропозиція.
Я нашвидку розповів про стартапи Назара з нанесення тату і пірсінгу.
– Це було б доречно запровадити в новоспечених салонах. Розширюється асортимент послуг. Молодь полюбляє всілякі диковинні штучки.
– Ти ділова людина. З тобою цікаво мати справу. Ми обов’язково  обговоримо твою пропозицію на спільній нараді у Директора.
– Бувай здоров, Юрчику. Аліса помахала пальчиками і вмить, як мана, щезла з виду.

                                                        











Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46515202522278 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …