СЛУХНЯНА ДОНЬКА
…Дитини треба було позбутися. Тут нічого й роздумувати. Аборт і крапка.
Справа, звісно, гріховна й ризикована. Та в двадцять років рішення приймаються блискавично. Усі вмовляння Ірини, кращої подруги Нінки, були марними. Ні гнів Божий, ні страхітливі наслідки не лякали. Намагався достукатися до коханої Сергій, наполягаючи на одруженні. Адже три роки разом, наступного літа планували весілля. Хлопець надійний, вірний, супроти неї й кроку не зробить. Одразу зрадів новині, як несамовитий, закружляв дівчину на руках. За мить же отетерів від її категоричного: «Ще не час». Розгубився, знітився, якось зіщулився. Придивлявся й наче не впізнавав своєї Нінки. Наводив аргументи, але вже якось кволо, без запалу, для годиться, на захист нового життя. І слухати нічого не хотіла! Проблема вирішена – і край!
Скільки можна було копирсатися їй у тому літі дев’ятнадцятирічної давнини? Таке ж спекотне й непривітне, як і нині. Як і всі ці дев’ятнадцять років поспіль. Проте нічого не могла вдіяти. Зсутулена, передчасно постаріла жінка тягла свій мікроскоп, наводила на події минулого, прискіпливо оглядала. Збільшувала якнайсильніше – й пережовувала знову й знову слово, погляд, думку, які уривчасто проносилися під склом.
…Сміливості того літа їй додавав страх.
Нінка завжди була слухняною донькою. Батьки казали: «Дитина від Бога». Не було з нею ніякого клопоту: тихе, сумирненьке, справжнє янголятко. Часто вдень з нею залишався дідусь, а бабусі діставалося глядіти двоюрідного братика Ніни. Це сварило старих, але дід своєї позиції не здавав. Бабуся човпла ввечері додому, наче після важкої зміни. Старий же, добряче виспавшись, відпочивши, начитавшись казочок, підхихикував із невезучої дружини.
Підросла ж – і мати заслуховувалася на батьківських зборах хвалебними одами педагогів: «Якби всі діти такі були!» І навчанням, і поведінкою тішила. Щоденника сама матері підписати несла. Засидиться за уроками чи за книгою - батьки її надвір кличуть, до дівчат теревені правити.
Відмінно навчалася в педагогічному, не зраджуючи батьківських сподівань. Мати ж мріяла, щоб усе, як у людей було. От закінчить донька інститут, а потім можна й про сім’ю подбати. Пишалася, що сама у фаті була чесною. Про цноту, збережену до шлюбу, раз у раз згадувала Нінці в нескінченних моралізаторських лекціях. Такою воліла бачити й свою дитину. А про нетерплячих, безсоромних сучасних дівуль, що, бувало, в пелені приносили, часто й густо череваті заміж ішли, говорила з презирством і огидою.
– Коли ж і ти таке утнеш, повішуся! Так і знай! – погрозливо дивилася на дівчину, а та мовчки відводила очі. – І про часи мені не говори! Порядність завжди в моді!
Для слухняної доньки зізнатися в скоєному було чимось на кшталт ядерного вибуху, апокаліпсису. Варто було уявити матусин крик, як отой липкий, мерзенний страх розповзався нутрощами. Відчувала себе настільки скутою ним, що не могла руками ворухнути. Усюди й у всьому робила, як мама скаже. І раптом таке! Обманути неньчині сподівання не мала права. Знала, що мама не переживе тієї ганьби, що, певно, в її голові тільки й гніздилася. Укоротить собі віку, щоб не горіти від сорому перед знайомими, сусідами, родичами. Оте знаття, живлене страхом і спекою, швидко та бездумно вирішило долі первістка, самої Ніни, її матері та Сергія.
Два смертні вироки того злощасного літа. Чи не завеликий тягар на одне життя? Ніна Петрівна обхопила голову руками, немов заганяючи розбурхані, болісні й напрочуд виразні під збільшувальним склом думки глибоко всередину. Позбутися їх було неможливо точно так, як і самотності. Вони нахабно виринали знову, обсідали і роз’ятрювали зболіле серце.
… - На жаль, у цьому випадку ми безсилі, - суха фраза, беземоційно кинута лікарем, проковтнула останню надію молодого подружжя.
Мстиве літо нарешті виголосило свій присуд Нінці: матір у ній було вбито.
Дедалі ставала все більш нестерпною і жовчною. Незабаром пішов Сергій. Тихо й без сварок. Не уявляв сім’ю без дитини. Тактовний і стриманий, дружині не докоряв. Обійшлися без сліз і умовлянь.
Скоро померла мама, так і не дочекавшись онуків.
Важко, часом гублячись, вона збирала докупи клапті розтривожених думок. Укотре марно переконувала себе, що по-іншому вчинити не могла. Тільки вицвіле, неслухняне літо, глумливо зазираючи в душу, спростовувало нанівець усі її хиткі виправдання.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
