ВЕДІННЯ
Чудеса та й годі. Одного погожого літнього ранку, на околиці села, біля ставу, немов грім серед ясного неба, з’явився табун білих, як сніг, крилатих коней – пегасів. В тутешніх краях вони здавалися примарою. По тому, як пегаси жадібно хапали губами траву, а кобили-годувальниці різко ремиґали задніми ногами, відганяючи надокучливий молодняк від сосків, було зрозуміло – пегаси зголодніли після довгої подорожі бозна звідкільсь. Інколи вожак, гривастий жеребець з хвацьке задраним доверху хвостом, погрозливо змахував своїми граціозними крилами, ще й в добавок несамовитим іржанням давав знати неслухам, хто в табуні головний. Кобилиці його гарему слухняно трималися поруч, а нетерплячим жеребцям-одноліткам кортіло вислизнути з-під опіки кормчого, аби звабити якусь неслухняну кобилку та насолодитися силою і вправністю свого граціозного тіла. Здавалося коні не ходили, а пурхали над землею.
В селі дивувалися таким неочікуваним гостям. Дехто із сільських парубків, шибайголів, навіть намагалися піймати хоч одного пегаса, аби, на заздрість односельців, погарцювати верхом на чудо-конях, та злітати на побачення до дівчат у сусіднє село. Але всі їх наміри були марні. Боязкі пегаси, здалеку взрівши вуздечку в руках молодиків, миттєво зникали, немов розчинялися у ранковому тумані; навіть не чути було тупоту копит, лише плескіт крил збуджував уяву невдалих ловців вранішньої музи.
Не лячно було диво-коням бачити лише хлопчика-підлітка, що приходив посидіти з вудочкою на березі ставка, не стільки заради карасів, а щоб помилуватися вранішньою зорею – коні йому були не завада. Він навіть здружився з молодим грайливим крилатим лошаком, який, взрівши на зорі хлопця, грайливо зустрічав його веселим іржанням і плескотом крилець. Хлопець відповідав йому посвистом. Їх дружба з часом переросла в обопільну любов. Лошак вже сміло брав у нього з долоні скибку білого, печеного бабусиного хліба і, змахуючи крилами від задоволення, з вибриками, накидав кола по пасовищу. Вожак, норовистим іржанням, застерігав його від необачних пустощів.
Хлопець, спостерігаючи за чудо-конями, часом забував про рибалку. Йому й самому кортіло побігати навипередки з хвацьким пегасом, щоб весь табун побачив його спритність, можливо й вожак став би прихильнішим до нього і підпускав би до гурту бавитися з іншими лошатами. Невдовзі вони так потоваришували, що хлопцеві конче закортіло осідлати свого товариша – молодого пегаса, який вже так осмілів, що й сам став заохочувати хлопця випробувати себе на вправність у верховій їзді.
Але хлопчак і не второпав, що за їх товаришуванням таємно спостерігали сільські парубки, вони заздрили хлопцеві, тому й задумали з його допомогою спіймати крилатого необ’їждженого коника і змусити його скоритися людям на потіху.
Нарешті хлопець, забувши геть про рибну ловлю, стрімко вхопився за гриву і миттю скочив на лошака верхом, всівшись поміж крил. Він інстинктивно притиснувся всім своїм тілом до кінської холки; парубки закричали як навіжені: «Тримай міцніше крилатого! Ми зараз накинемо на нього вуздечку!»
Молодий пегас аж здибився від гучного крику шибайголів, а потім пустився галопом до табуна. Вітер свистів за вухами сміливця, вони стрімко мчали на зустріч долі. Хлопець не злякався і не відпускав гриву, він вже уявляв себе балуваним долею, його душа була переповнена наївним дитячим натхненням грати на сонячних кларнетах.
Вожак несамовитим іржанням підбадьорював лошака і вершника.
Парубки з улюлюканням кинулися навздогін втікачам… Та де там...
Табун пегасів, разом з вершником на молодому лошаку, змахуючи крилами, знявся в небо і зник за обрієм.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
