В селі, де Юрко літував малим, були дві водойми – Лиман і Канал.
Лиман був із тих речей, що існують і не обговорюються: безмежний природний басейн, нема про що казати – він просто є. Натомість Канал мав штучне походження: довжелезний глибокий рівчак, він тягнувся від Лиману до першої вулиці села та впирався в насосну станцію. Однак спорудили Канал доволі давно, і тому він міцно посів місце в свідомості Юркових односельців як об’єкт – водойма, і як назва місця – Канал. Третя водойма – копанка посеред солончаку, повна крижаної гірко-солоної води, - водоймою не вважалася та в місцевій топоніміці навіть не згадувалася.
Якось ранком Юрко вийшов з двору на вулицю та роззирнувся у пошуках справ і розваг нового дня. Навколо було порожньо, тільки замість звичайної сільської тиші в повітрі висів оглушливий шум: насосна працювала на повну потужність. Юрко на той галас подумав собі, що спека тримається пекельна, води для поливу треба багато, от насоси й гарують з ранку до ночі. Юрко покрутив головою туди-сюди, не помітив нічого цікавого та подався на звичний ранковий обхід околиць.
Спершу він навідався до ямища під насосною. Воно утворилося минулого року, коли буревій вивернув величезний осокір; деревину розпиляли та розтягли на дрова, пень викорчували, а ямище так і лишилося – неохайне провалля на глинистому п’ятачку поруч із насосною станцією. Довкола провалля височіли зарості бур’яну, тепер змарнілого й всипаного рудуватим пилом – дощу не було вже тижнів зо два.
У тому бур’яні віднедавна оселилося кошеня; цілком дике, воно в руки не давалося. Саме тому Юрко та його малолітні приятелі палали мисливським азартом: вполювати та приручити звіра стало справою їхньої хлопчачої честі. От і тепер Юрко підкрадався до ямища, тому що сподівався зненацька схопити кошеня та пред’явити здобич малому Сергійку та іншим хлопцям як доказ власної звитяги та вправності.
Загалом у селі не бракувало кішок, здебільшого вони мали доброзичливий норов і не опиралися дитячим заграванням. Однак траплялися й такі, як оце кошеня, - хижі, здичавілі, неручні. Юрко знав лише одну людину, яку визнавали ці спритні хижаки – власного прадіда Якова. Прадід – а він отримав важке поранення ще в Першу світову – зазвичай цілісінький день сидів посеред двору на темно-вишневому віденському стільці, оглядав сад і город і щось тихенько наспівував. А під його стільцем із незмінно бридливо-несхвальним виглядом лежала одна з сільських диких кішок.
Іноді кішки приходили удвох, і тоді друга хижачка вилазила дідові на коліна й навіть дозволяла йому себе гладити. Коли ж Юрком намагався бодай наблизитися, користуючись прихильністю кішок до старого, вони блискавично зникали, а потім ще довго не з’являлися у дворі. Дід, мабуть, за ними сумував, і тому Юрко майже щоразу долав спокусу вполювати яку-небудь з його улюблениць. Але з кошеням справа інша: воно з дідом незнайоме, і Юрко вважав це шансом для полювання.
Щойно хлопець дістався ямища, він тієї ж миті забув і про кошеня, і про диких кішок, і про діда. Ямище було по вінця повне водою - чистою, по-справжньому прозорою. Вода була зовсім не такою, як у Лимані – а там вона влітку мала зелений, взимку – жовтуватий колір. У Каналі вода, закачана з Лиману, набувала червоно-коричневого відтінку завдяки забарвленню місцевого ґрунту. Юрко підійшов до ями та нахилився до води. Крізь неї, немов крізь збільшувальне скло, чітко виднілися камінці, бите скло, уламки черепиці на дні. В одному місці камінці ніби ворушилися; Юрко придивився та помітив, що у воді понад камінцями ще й піщинки танцювали. Це було джерело.
Подія непересічна; не абищо, третя водойма в селі! Село лежало в низовині, яку з одного боку обіймав розпечений степ, а з іншої Лиман. Юрко вважав, що Лиман берегів не має; адже навіть із верхівок жовтих скель на березі годі було побачити щось інше, крім пустелі зеленкуватих вод. Однак влітку степ був такий гарячий, як сонце над ним, тому у величезну водойму за крок від села важко було повірити. Спекотним, навіть посушливим місцем було Юркове село; тому джерело стало сенсацією, і Юрко негайно дав йому ім’я власне – Джерело.
Та й загалом Джерело як явище хлопця хвилювало, бентежило: з незнаної глибини, з невідомих причин вийшов потічок чистої води, без якої життя на Землі, як і життя на селі, неможливе. В цьому напевно є дещо, про що варто ретельно помізкувати, обов’язково, але потім, згодом, коли-небудь…
Джерело, судячи з млявого руху камінців на дні, струменіло кволо, а ще вчора його взагалі не було, Юрко знав це напевно. Ввечері вони з Сергійком невдало полювали тут на кошеня, а за ніч Джерело ледве встигло наповнити яму. Несміливий струмок щойно почав шукати собі дорогу з ями; він виливався з неї та губився у заростях бур’яну. А понад струмком завмерло те саме дике кошеня, втупивши в Юрка жовті банькуваті очі.
Юрко позадкував, не зводячи погляду з кошеняти, яке й собі не відводило від хлопця холодних очей. Коли купа глинистої землі, вивернутої корінням осокору, сховала Юрка від тваринки, він кинувся чимдуж бігти - по Сергійка. Він за будь-яку ціну волів першим розповісти тому про Джерело! – та й полювання тепер обіцяло бути щасливим, адже кошеня почне ходити до Джерела пити, ось там його можна буде здобути, на манер крокодилів і левиць, що у посуху хапають антилоп біля води. І хлопець мчав селом щодуху, адже день просто з ранку запропонував йому нові щедрі можливості; та що там день – ціле життя попереду було прекрасне!
…І полювання відбулося, і було воно вдалим, якщо не рахувати подряпаних рук, ніг і одного кирпатого носа, що нині прикрасився розчерком котячого кігтя. Кошеня сиділо під ящиком і злобно сичало щоразу, коли щасливі мисливці наближалися, аби помилуватися здобиччю. Тепер, коли перша частина задуму виконана – звіра впольовано – вони второпали, що друга частина – приручити звіра – є набагато складнішою.
Справді, як зробити ручною істоту, яка мови не розуміє, їжу добуває самостійно та взагалі не потребує ніяких рук? Розмова, швидко вичерпавши знання хлопців у царині одомашнення диких тварин, попрямувала до інших царин: про тварин взагалі та кішок зокрема. Незабаром Юрко виголосив таке ж складне запитання, як «чому літаки не падають» та «чого пароплави не потопають».
- Отже, - промовив Юрко, вперши кулаки в боки та з непідробним «науковим» інтересом розглядаючи ящик, який сичав, нявчав і підстрибував, - отже, - повторив він, - чи вміють кішки плавати?
Сергійко висловив припущення, що кішки плавати не вміють. Свою гіпотезу він обґрунтував тим, що між собаками й котами точиться непримиренна боротьба. Вони взагалі не схожі. А собаки при цьому плавати можуть і роблять це навіть охоче. Кішки напевно і в цьому сенсі відрізняють від собак, тому плавати не люблять і, мабуть, взагалі не вміють.
Юрко вислухав міркування приятеля з вкрай скептичним виглядом і заявив, що такого роду ідеї, можливо, мають право на існування, але тільки не серед поважних дослідників. А тоді запропонував, користуючись наявністю лабораторії (Джерело) та піддослідної тварини (кошеня), поставити науковий експеримент. Сергійко без вагань погодився, а кошеня питати вони не стали, аби «не порушувати чистоти досліду», як висловився Юрко.
Виявилося, що вкинути кошеня у воду важче, ніж спіймати. Кінець кінцем, це хлопцям вдалося – при цьому постраждали й без того вже понівечені руки, і ще один кирпатий ніс оздобився малиновим розчерком котячого пазура. Та експеримент несподівано вийшов з-під контролю, а дослідники самі перетворилися на піддослідних. Щойно юні експериментатори добилися свого, а досліджуваний звір опинився у воді, хлопці негайно розбіглися в різні боки та поховалися в бур’яні, як зазвичай робило кошеня. Вони ховалися одне від одного, від кошеняти та ще від чогось – нестерпного й пекучого, мов кропива. Це щось пекло, невідступно переслідувало та заганяло їх в задушливі зарості.
Тільки створивши загрозу чужому життю, нехай і котячому, нехай навіть одному з дев’яти, хлопчиська раптом усвідомили, що зробили. Можливо, зараз вони вперше відчули дещо важке, безкомпромісне та безжальне, добре відоме людям дорослим, - відповідальність. Якби тієї миті над ними залунав безтілесний голос – «Адаме, де ти?» - вони б не здивувалися та лише почали би дурнувато й незграбно виправдовуватися, валити провину одне на одного та не кошеня й заливатися сльозами…
Та нічого такого не сталося, і жодні несподівані та гіркі картання не здолали цікавості. Зі своїх задушливих схованок, до яких дослідники марно втікали від відповідальності, вони потай спостерігали за кошеням: а що, як..?
Кошеня дійсно плавати не любило, але вміло; адже любити та вміти зовсім не одне й те саме. Воно уплило по воді, як тікало в бур’яни, - а тікало воно стрімко, лишаючи по собі лише повільно танучу хмарку куряви. Воно видерлося на протилежний берег ямища, швидко та рішучо обтрусилося та гайнуло в зарості, на прощання навіть не глянувши через плече на дослідників. А вони з полегшенням і мовчки розійшлися по домівках. Лише за деякий, не дуже короткий час вони зможуть стримано обговорювати навігаційні якості диких кішок, намагаючись нічим не видати свого збентеження, пов’язаного з тим, як саме вони здобули таку обізнаність.
Наступного дня перша Юркова думка була про Джерело. Він скотився з ліжка й так-сяк натягнув шорти; стрибаючи на одній нозі, доки друга чіплялася за холошу, дістався відра під літньою кухнею та мимохідь плеснув водою в обличчя, а тоді врешті-решт здолав опір холоші та почимчикував до Джерела. Ще б пак! – третя сільська водойма все ще була новиною, та й статися біля Джерела вночі могло будь-що. І будь-що таки сталося.
До оглушливого шуму насосної станції додалися якісь сторонні звуки, і Юрко кинувся бігом. Він міг розпізнати всі сільські шуми на слух, але тепер, вже вгадавши походження сторонніх звуків, він не хотів вирити своїм здогадкам – він все ще сподівався.
Там, де вчора струменіло Джерело, чорніла свіжа купа землі, а поруч стояв екскаватор – той самий, що зробив копанку на солончаку. В кабіні сидів водій – теж той самий, курив папіросу та зазирав у ямище. Коло ями стояли та сиділи люди в брезентових робах і тільняшках, вони також курили папіроси та поглядали – то в провалля, то на екскаватор, то – прищуливши очі – на сонце. А Джерела більше не було.
Там, де вчора прозора вода ворушила в своїй незначній глибині камінці та викидали фонтаном піщинки, був розритий неохайний котлован із лискучими слідами екскаваторних кликів на схилах. На дні котловану виднілися реліктового вигляду труби; в одній з них зяяв невеличкий отвір. Поруч по коліно в масній коричневій багнюці клопотався ще один дядько в брезенті, тільнику та з папіроскою, що прилипла до нижньої губи. Прорив труби, звичайна справа, та й годі. Юрко повернувся та пошкандибав геть, уздовж Каналу до Лиману. День стрімко втрачав будь-які можливості; та що там день! – все життя попереду було позбавлене бодай якихось можливостей…
На Лимані Юрко зустрів Сергійка, потім ще декого, а потім вони разом грали в старому сейнері, що багато років тому намертво загруз у прибережному піску. День поступово вирівнявся, попрямував далі своїм звичайним широким потоком, в якому було все, й всього було вдосталь, і бракувало в ньому тепер лише одного – Джерела. Потім той день злився з іншими днями, і якось непомітно сталося так, що Джерело, якого вже не було, все ж таки існувало, і десь в потоці Юркового часу, що безперервно тік з майбутнього в минуле, Джерело, як і колись, ворушило в прозорій глибині камінці і викидало вгору фонтанчики з піщинок.
