СЛІПИЙ ДОЩИК
В розпалі літо. Сьогодні особливо спекотно. Ще з ранку ми награлися в усілякі цікаві ігри. Двір у нас великий. В ньому кожен може знайти собі певне заняття.
От халепа! Як тільки внизу на доріжці починається гра в м’яча, з’являється злюща бабця і починає з натугою ганяти дітвору. Вона з балкону другого поверху кричить завжди одне й те ж саме:
«Діти, йдіть геть! Біжіть собі гратися на дитячий майданчик!»
Бабуся піднімає руку і показує кудись в далечінь. Саме так, як це робить гранітний Ленін на майдані в центрі міста. Вона зовсім самотня. В неї немає дітей, онуків і навіть чоловіка-дідуся.
«А може у неї весь час болить голова?» – намагаюся знайти пояснення я.
Одного разу мені треба було збігати до магазину. Назустріч йшла непривітна бабця. Я страшенно злякалась – напевно, знову буде кричати. Але вона раптом посміхнулась і запропонувала мені великий кусень домашнього торту з білосніжним кремом.
Торт виявився надзвичайно смачним. Я вирішила, що в бабусі перестала боліти голова і тому вона на радощах випекла таке диво. Але вдома мені розповіли, що люди просто святкують якусь важливу релігійну подію.
На другий день бабуся знову промовляла у байдужий простір свою улюблену фразу: «Діти, негайно йдіть геть звідти!»
«У неї знову головні болі» – подумала я...
Наближається полудень. Ми набігались та добряче стомились. І раптом починається дощ. Чудернацький, аж ніяк не земний. Дощові крапельки крихітні-крихітні. Їх дуже багато – сиплються з неба щедрим суцільним потоком. Ми за одну мить стаємо мокрі, мов курчата біля ставку. Я витягую язика і пробую на смак казкові крапельки. Дивлюсь на небо. На ньому не видко грізних темних хмар. На ньому сонечко. Зовсім не зрозуміло, звідки ллє дощик.
Асфальт, дерева, лавиці – все мокре. Навіть волосся на голові, не кажучи вже про «ромашковий» сарафанчик, що так щільно прилип до мого тіла.
«Сліпий дощик!» – ми у захваті. Кричимо, а над будинками вже вимальовується веселка.
Мільярди перлинок з дощу, дрібніших за найменшу піщинку на пляжі, виблискують, переливаються іскорками під сонячним промінням. Дощ неймовірно теплий, добрий, життєстверджуючий.
Ми несемося, мов навіжені, по вулиці з сандаликами в руках. Наші босі ноженята радіють оновленій землі та великим калюжам. Це неймовірне відчуття!
Ми біжимо, а руки самі тягнуться догори, до неба, солнця, веселки. Кричимо щось радісне та безглузде.
Як хороше жити! Яка красива наша земля! Сонце! Небо! Хмари! І цей літній чарівний дощ. Дощ нашого дитинства!
А на балконі другого поверху стоїть бабуся, що полюбляє кричати на дітей.. Вона посміхається дощику. Я бачу, що він їй теж дуже подобається. І обличчя у бабці зовсім не зле.
День опісля «сліпого дощику» промайнув майже без дитячих суперечок. Ми сиділи на товстому стовбурі зрубаного дерева і мріяли. Про що? Про те, що зазвичай так хочуть усі діти – швидше вирости і стати зовсім-зовсім дорослими. Уявляєте?
Так ось. Тепер я зовсім-зовсім доросла. Я давно вже виросла. Дивно, але тепер мені хочеться знову бути маленькою.
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
