Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ 20

© Анатолій Азін, 03-08-2017
У відділку міліції було душно, тхнуло якимось специфічним запахом солдатської казарми. Туди-сюди снували заклопотані люди в погонах і цивільному одязі. Еманаційне відчуття людських страждань, яке випромінювали стіни буцегарні, здавалося гнітили не лише доставлених сюди порушників закону, а й самих господарів цього суворого закладу.
Двоє конвоїрів завели Анатолія Борисовича до кабінету з номером шість на дверях. Тут на нього вже чекав слідчий Майстренко. Він сидів за міцним двотумбовим столом на якому, окрім телефону, лежали чисті аркуші паперу і кулькова ручка. Напроти столу стояв темного кольору табурет немов вилитий з чавуну. Панелі, фарбовані в зелений колір, здавалося вбирали в себе тьмяне світло єдиного вікна з тонованим склом, яке було заґратоване товстелезною клітчатою решіткою з середини. Вся спартанська обстановка кабінету була розрахована з єдиною ціллю – розчавити волю порушника. Змусити його тут відчути свою нікчемність і безпорадність. «Все пропало» – мав засвідчити його мозок.
– Присядьте, – промовив слідчий вказуючи рукою на табурет. – Зніміть з нього кайданки, – звернувся він до одного з конвоїрів, – і залиште нас удвох.
Дзвякнув ключ і руки стали вільними. Анатолій Борисович почав розтирати отерплі долоні. «Як мало потрібно людині для щастя – зняли кайданки і вже здається, що все лихо позаду», – подумав він.
– Якщо я арештований, мені потрібно подзвонити своєму адвокату.
– Я не брав дозволу на ваш арешт. Ви затримані в зв’язку з розголосом таємниці слідства. Але, якщо буде потреба, за цією процедурою справа не стане.
– Це незаконно. Ми маємо право на своє журналістське розслідування. Газета не повинна узгоджувати з правоохоронними органами свої дії. Ми вчинили розголос згідно своєї громадянської позиції і попередили вас про можливий злочин. Наш обов’язок…
– Ми знаємо про ваш обов’язок, а тому й застосовували проти вас лише превентивні засоби.
– Я це відчуваю на собі.
– Та ви присядьте. В ногах правди немає – кажуть розумні люди. Наша розмова буде довгою і, сподіваюсь – делікатною.
В словах слідчого був натяк на якусь утаємниченість.
– Може ви все таки поясните, що відбуває насправді? Вмене відчуття заарештованого, а тому я наполягаю на дзвінок до свого адвоката, – рішуче промовив Анатолій Борисович.
– Будь ласка, не гарячкуйте. Ви ще встигнете подзвонити куди слід, а зараз я надам вам можливість поспілкуватися з людиною, що знається в журналістських розслідуваннях більше ніж я.
За спиною затриманого рипнули двері. До кабінету зайшов доволі огрядний чоловік, що свідчило про його сидячий спосіб життя.
«Мабуть слухав розмову через внутрішні засоби комунікації», – подумав Анатолій Борисович.
Слідчий завбачливо підвівся, що свідчило про повагу чи службову субординацію при взаєминах з цією людиною.
Анатолій Борисович відразу відчув, що присутність слідчого Майстренко буде зайвою при їх розмові.
– Доброго здоров’я, пане редакторе, – ввічливо привітався чоловік. Вибачте, будь ласка, що доводиться з вами спілкуватися в таких некомфортних умовах, – він окинув поглядом приміщення, – але таке життя,  як то кажуть.
Чоловік, ледь помітним кивком голови, подав знак слідчому залишити їх наодинці.
Двері знову скрипнули за слідчим і все стихло. Абсолютна тиша тиснула на вушні перетинки. Чоловік пильно дивився в очі Анатолію Борисовичу вивчаючи його психосоматику.
– Мене звати Олександр. Це ім’я для вас нічого не значить, але для більш довірливої бесіди воно буде необхідним у спілкуванні. Вам що не будь нагадує слово егоїст? – зненацька запитав Олександр.
Він як досвідчений психоаналітик керуючись особливостями психічної сили, що лежить за межами свідомості, робив натиск на вибір поведінки співбесідника спираючись на його несвідому сферу сприйняття реальності.  Метою такої тактики було якомога повне розкриття антагоністичних відносин між свідомим і несвідомим. Але він не збирався звільняти душу Анатолія Борисовича від його ж демонів, а навпаки, заганяв його у безвихідь зізнання своєї відмінності від інших.
– Ну той що? – навіть не моргнувши парирував Анатолій Борисович запитанням на запитання, поставивши Олександра у незручне становище. Анатолій Борисович відразу зрозумів подальшу спрямованість розмови і був напоготові сприйняти цей виклик. В ньому завжди вирувала боротьба між протилежними бажаннями, а перемогу отримувала завжди лише та частина його особистості, яка усвідомлювала майбутні загрози.
«Довірливої бесіди в нас не вийде, в пацієнта гостро виражений симптом внутрішнього конфлікту поміж різними частинами його особистості», – подумав Олександр і вирішив іти в атаку.
– Ви стали помітною особою в клубі «Егоїст» серед його одіозних постійних клієнтів.
Олександр словами і очима вгризався Анатолію Борисовичу в душу.
– А вам яка справа, з ким і як я проводжу свій вільний час? – йому стала зрозумілою тактика Олександра і він не став корчити з себе дурня. Ілюзій по відношенню до людини, що сиділа напроти нього не було – відчувалася міцна рука Служби Безпеки. – Ви що, слідкуєте за мною?
– Я не збираюся тиснути на ваш моральний облік, але хочу, щоб в нашій розмові не було якихось непорозумінь. Мені байдуже до вашого особистого життя.
– Тоді в чому ж справа?
– Думаю, що розголос про вашу нетрадиційну сексуальну орієнтацію не надасть вам авторитету, а газеті популярності. Ви добре знаєте про ставлення нашого суспільства до таких людей… А ви ще й головний редактор… Можлива й зупинка державної реєстрації газети за нашим поданням. Ми багато кой чого можемо…
Олександр пильно слідкував за виразом обличчя Анатолія Борисовича.
– Ви мені погрожуєте?
– Ні в якому разі. Газета «Сенсація» набула такої популярності, що не помітити вашого успіху ми не могли. Вибачте, така вже наша робота. А тому ми вирішили залучити вас до співпраці на дуже вигідних умовах. Ви продовжуєте працювати як і раніше, а ми будемо інколи допомагати вам з підбором матеріалу для публікацій. Повірте, матеріал завжди буде цікавим і, що саме головне, вам не потрібно буде посилати кудись своїх журналістів, ризикувати, та не приведи Господь, отримати замість інтерв’ю – амнезію… чи ще якесь неподобство.
Анатолій Борисович натяк зрозумів.  
– Ми, при оперативній необхідності, передаємо через вашого журналіста наш матеріал для публікації. Ось і все. Це так просто. Здається я доступно висловлюю свою пропозицію?
– Ще б пак.
– От і добре. А ви мабуть думали, що ми якісь монстри? Що в нас тортурами вибивають зізнання, або силоміць залучають до співпраці? – Боже збав, ми керуємося лише гуманними методами. Ви щось робите потрібне для нас, а ми будемо захищати вас від всіляких там Майстренків, чи ще якихось пройдисвітів. Так би мовити – рука руку миє.
– Але ж я згоди ще не давав…
– А я вам офіційно ще нічого й не пропонував. Ми просто так, перекинулися словами і нехай собі шлейф пороку тягнеться за вами через все місто… В голосі Олександра прозвучало неприховане роздратування.
– Здається я зрозумів звідки ростуть ноги, – трохи невпевнено промовив Анатолій Борисович. – Якщо ви маєте на увазі той матеріал… щодо омолодження, то я його опублікую, але він може викликати в суспільстві негативний резонанс пов'язаний з деякими порушеннями моральних принципів…
– Ну-у, нарешті ми порозумілися! Олександр від задоволення плеснув долонями по столу. – Завтра ж підпишіть його до друку, а щодо моралі, то не вам за неї хвилюватися, краще хвилюйтеся за себе. Ми, з вашою допомогою, будемо робити людей щасливими, а не пропонуватимемо їм хибні принципи вашого клубу «Егоїст». А щоб домовленість мала якусь довершеність нам потрібно укласти письмову угоду.
Олександр простягнув Анатолію Борисовичу лист паперу.
– Це що, обов’язково?
– Ми з вами ділові люди, той справи маємо вирішувати по-діловому. Прочитайте і підпишіть. Ваш підпис рівноцінний клятві про нерозголошення наших стосунків.
Анатолія Борисовича кинуло в жар.
– Це перший раз коли мені довелося зіткнутися з людьми Служби Безпеки.
– З усіма колись буває це в перший раз, а потім звикають, – з усмішкою на вустах промовив Олександр.


    
                                                          

  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Комусь подобається

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 09-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.28471207618713 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …