КОЛИ ПЛАЧЕ ДИТИНА
Про таке літо кажуть — гниле, але це дрібязковий, поверховий вислів, який не зачіпає сутності справи. Так усе співпадає може один раз за життя, щоб літо за всіма ознаками було гідне називатися гнилим, бо самого дощу й холоду для цього замало, а потрібно, щоб і в душі, як на заболоченому городі, все згнило — господарі хворі або п'яні, нема нікого вдома. А ти стоїш із пінцетиком — твоє власне літо згнило лише на половину — і копирсаєшся в чужому бруді. Робиш вигляд, що тобі до всього байдуже, і скрізь окуляри видно лише дрібнички типу ранніх зморшок на чужому негарному обличчі, а велетенського неоковирного піаніна просто посеред чужих легенів не помічаєш. Воно, ти бачиш, не дає людині дихати, упирається в шлунок і в ребра, безперервно завдає клопоту — але що тобі до того. Просто просиш: розкажіть і, хоча кортить взяти сокиру і роздовбати те кляте піаніно, звільнити людину, просто обережненько витираєш пил — мовчки слухаєш.
– Ви знаєте, коли в домі плаче дитина, це погано...
Так... Почала розмовляти. На вигляд інтелігентка, бита в десятому поколінні всіма можливими владами, що змінювалися на величезній території протягом двохсот років, дивилася зацьковано, скоса. От — затнулася... Так швидко? Жіночко, ви нагадуєте голодну вовчицю, в якій застрягло піаніно, не вичісуйте бліх — у вашому випадку це не допоможе. Підбадьорюю:
– Ну, ну. Далі, -
У шафці, прикрита порожніми коробками, стоїть пляшка з-під мінералки, а в ній — горілка — саме для такої нагоди. Начальник знає, тільки мовчить. Що тут скажеш: підлеглі теж люди, і на це треба зважати.
– Це, звичайно, заважає, - поволі добираючи слова говорить жінка. Я, звісно, знаю її прізвище і ім'я, ось вони без жодного докору сумління хизуються собою на паперах, але... колись цим іменем називали якусь святу, і тому мені не хочеться навіть подумки приміряти його на цю... штукенцію. Вона підвела на мене ясно-блакитні безневинні очі:
– Це заважає... Коли ти намагаєшся працювати... Ні, я не хочу сказати, що робота важлива, а дитина — ні. Діти — це прекрасно...
– Ви взагалі розумієте, де знаходитесь і про що вас питають? - злегка натискаю, майже не підвищуючи голосу, але жінка лякається, замовкає і починає труситися. Хочеться вже не горілки, а хоча б звичайного анальгіну. Замість цього наливаю в стакан води і підштовхую до неї, роблячи заохочувальні знаки. Вона труситься й далі і, як на мене, намагається косити під неосудну. Ні, вона, звичайно не цілком здорова, піаніно знову ж таки, тобто тягар минулого, особисті драми й усе таке, але дратує, що вона вимовила це - “Діти — це прекрасно,” - ніби вела світську бесіду, ніби йдеться хоча б про чиюсь чужу, не її власну дитину. Вона береться за стакан і, хоча рука дуже тремтить, сьорбає обережненько, ніби кокетуючи.
– Хто убив вашу маленьку дочку? - беру бика за роги.
– О? - на вишуканий англійський манер дивується вона, - Мою дочку? Ніхто. Вона жива.
Так. Приїхали. Хапаю ротом повітря, але стримуюсь:
– Добре, - заспокоюю радше себе, ніж її. Я бачу її наскрізь, я знаю, як це було — це був напад непереможної, майже безгрішної, як просвітлення, люті. Це була недвозначна обіцянка звільнення і прощення, але до цього стану вона зумисно доводила себе тижнями, місяцями, роз'ятрювала якісь свої душевні вавки, плекала образу і праведний гнів на вселенську несправедливість. У порівнянні з маленької дівчинкою, що з ранку до ночі плакала голодна й мокра, вона почувалася жертвою,
– Добре, - дуже наполегливо і переконливо заспокоюю себе, - десь плакала дитина... розкажіть про це детальніше. Ви знайшли її?
– Розумієте, в мене не було часу заспокоювати її, - тут жінка схаменулася й перелякано глянула на мене, намагаючись зрозуміти, чи її викрито. Їй здалося, ніби все добре, і перед нею сидить свята наївність. Це було важко.
– Але я мала принаймні знайти її, — зі складної ситуації вона виплуталася майстерно, ніби брехня була її покликанням, але одразу зіпсувала все поганою грою, бо, мабуть, дуже недооцінювала мене:
– Що то була за дитина? Чия? Де були її батьки? Треба було зясувати і вмовити когось із дорослих піклуватися про неї краще... Але, коли я знайшла її, виявилося, що вона була чужа, і навіть нічия. Мені довелося пройти кілька поверхів униз, і я побачила, що двері до квартири не щільно закриті, а звідти лунає дитячий крик. Я схопилася за ручку — і двері, справді, відчинилися. Я кликала господарів, але ніхто не озивався. Що ж мені було робити, якщо звіт не готовий, а це кляте дитя розривається й розривається? Ні, ні! Що я кажу? Чому кляте? Звісно не кляте, а хороше, миле, миле дитятко... Але що мені було робити, скажіть?
Я зціпила зуби. Таким жінкам на зоні буває непереливки — кому там не байдуже до її звіту та інших виправдань? Тамтешні закони набагато суворіші за наші, і люди там подекуди не чужі розумінню, хоч кособокої, а все ж справедливості. Я ж кажу ввічливо, що можна було б спробувати — а вона й спробувала, про що мені миттєво повідомляється:
– Я спробувала, спробувала. Я взяла її на руки і тримала так довго, доки вона не замовкла... - вираз відчаю і жорстокості на мить перекосив її негарне обличчя, але до нього додалося ще щось дивне на кшталт болю від розуміння, - Вона просто заснула...
Ти розумієш, так? Тебе треба покарати, бо ти розумієш, і заради власного порятунку, підеш на будь-яку брехню: вдаватимеш божевільну, дурну, психопатку, але мене не надурити. Я бачу тебе наскрізь і ненавиджу, бо ненавиділа таких, як ти завжди. Дітовбивця! Я боюся лише одного, що хтось тобі повірить, і ти не потрапиш за грати, не потрапиш до пекла... Мені треба зробити щось таке, щоб цієї помилки не сталося. Треба переконати весь світ і самого Бога, що ти винувата.
Я обережно, щоб жінка не помітила, відкриваю шухляду. Там, за стосом паперів, лежить маленький ножик. Нічого небезпечного — він може тільки злегка порізати твою шкіру, але світ побачить, що я тебе засуджую і слідом за мною засудить тебе і покарає. Вона ставить стакан, її увага розсіюється, на якусь коротку мить вона чомусь почувається в безпеці, і я кидаюся на неї і з усієї сили штрикаю ножем в руку, витягаю і б'ю знов. Жінка вищить і розривається огидним криком, як тисяча демонів у пеклі. Вона падає на підлогу, і я раптом бачу перед собою планки брудного паркету і кров просто перед своїми очима. Мені здається, що жінка кричить у моїй голові, і ось, на тобі, - я вже не бачу жінки, тільки її подряпані, заюшені кров'ю руки. Куди вона поділася, як їй вдалося втекти?
– Тримайте її, - несамовито волаю я, коли до кімнати забігають люди в білому і кидаються на мене, - Навіщо ви тримаєте мене? Це не я! Не я вбила свою дитину! Вам потрібна вбивця, не впустіть, вона щойно була тут. За грати її, за грати!
Кляті стерв'ятники. Вони напустилися на мене, ніби я вже не я, ніби неживе моє тіло можна бити й колоти. Мені здається, що бійка триває багато годин, або днів, але нічого навколо мене не міняється, навіть сонце за шаром міцного скла не змінює свого положення. І водночас, весь світ вивертається, і сама я наче вивертаюся серединою назовні. На мить я бачу те саме чуже й негарне жіноче обличчя — воно причаїлося в окулярах чоловіка, що низько схилився наді мною і, здається, нмагається задушити. Розуміючи, що вона грає в якусь бісову гру, і ніхто, окрім мене не взмозі її побачити, я б'ю головою ті окуляри, і вони повисають, зачепившись дужкою за вухо... Як у театрі, гасне світло.
Тепер я майже весь час проводжу у візку. Майже не бачу, але здогадуюсь, що на вулиці завжди дощить, а сонце — слабке і кволе, намагається зігрітися на брудному матраці небесної божевільні. Воно — спільник усіх земних злочинів, воно все бачить і все знає — нехай картається теж, як і ми, грішні.
Ніхто не опікується мною — тільки стежать, аби я трималася подалі від скла, що справляє на мене якесь дике враження. Вони бояться, що я знову побачу в ньому ту жінку, але я вже все розумію... Це прогрес і, може колись я доведу, що я все розумію, і що мені шкода. Я часто пригадую свій кабінет, і маленьку схованку в шафці, і суворого начальника, що вимагає звіту якнайшвидше, але я більше не в середині — радше, то воно усе в мені, разом зі зрадливим, але таким гарним чоловіком, який хоче грошей, уваги, поваги, кохання і свободи водночас. Всього й одразу! Але... Я знаю, хто вбив нашу дочку і чиє літе згнило цілком до самої середини, до самого серця...
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
