Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86450

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Healing day

© Арсеній, 02-08-2017
Healing day (англ. “день сцілення (лікування)”)
Дисклеймер: я не закликаю до насильства і не зневажаю українських військових. Це щось типу чорного гумору, переважно над самим собою

___

Надворі було добіса спекотно. Хтось по телевізору говорив про аномальну спеку. Я тоді сидів удома і відчував себе, немов шматок гнилого дерева, яке викинуло хвилями на берег. Зараз мене можна було взяти і підставити десь під старий паркан, який от-от завалиться, і я б там стояв, інколи вимагаючи котлети і почесати носик. Та, в принципі, і це не треба. Депресія — не така вже і погана штука, бо в такому стані ти, хоча і схожий на желе, але менше паришся на подразники. Тобто тобі на них пофіг. А ще ти не особливо заморочуєшся стосовно планів. Приміром, завтра на роботу можна не йти. Набрехати, що в тебе застуда чи ховрашок помер. Хто дізнається? А зараз можна піти погуляти. По телевізору говорять, що стовпчик термометра наближається до +40. Мабуть, для нормальних людей, які реагують, це щось жахливе. Але не для мене. Я іду гуляти.
Шукаю в купі одягу щось парадне (футболка з вицвілим малюнком ідеально підходить), чухаю бороду і виходжу з дому. Уже з порогу обдає розжареним повітрям. Так, не набрехав телевізор, спекотно. Я іду знайомими вуличками, мимо наливайок та мєнтовок, біля яких стоять люди з однаково небезпечними фейсами. Цих фейсів небагато: вони трохи тусуються надворі, гомонять, плюють собі під ноги і зникають в темних плямах дверей. Людей також майже не трапляється, хіба що пару собачників з собаками і дві дівчини, старшого шкільного віку, але доволі вдувательного виду.
Я іду і думаю, що прогулянка не приносить жодної розради. Дійсно, спекотно. Дійсно, краще було залишитись удома. Телік мав рацію. Ба навіть навпаки — коли ідеш, відчуття безвиході охоплює сильніше. Може через рух, який скидається на біганину в колесі того ховрашка, який завтра помре. Навіщо це все? І де я? Переді мною — дворик, обтягнутий сіткою, за нею відніються похилені халабуди, купи залізяччя та пару авт з відкрученими колесами. Ремонтна майстерня. Дивно, я не знав, що вона є в мене в районі. Хоча яка різниця? Зараз найдивніше те, як я сюди потрапив, бо хвилин десять брів на автоматі і, якщо мене спитають, я не зможу показати шлях назад.
За наступні дві, може більше, години ця ситуація повторюється. Я безцільно блукаю містом, смажусь на спеці і ніяк не можу зупинитись. У той день мене можна було бачити в різних кутках, навіть районах міста, більшість з яких я раніше не відвідував, цілком імовірно, про них ніхто з містян взагалі не знав. У ті просвітки свідомості, які осяювали мій мозок, немов блискавка грозову ніч, я якимось дивом зупинявся і бачив навколо себе то якісь нові житлові масиви, абсолютно безлюдні і схожі на декорації до фільму про апокаліпсис, то хаотично розкидані майже сільські будинки, депресивні і обставлені тинами. Одного разу мене занесло в струмковий рай, інакше не скажеш, так, це був рай струмків, їх було так багато, що я ще більше ціпенів. Харків скидався на сон шизофреніка, було навіть страшно подумати, що ще він мені готує, я боявся і йшов далі.
Нарешті я вийшов у парк. Тут було доволі багато людей, традиційних для таких місць: матері з колясками, парочки, бомжі в порваних кедах. Десь поряд глухо бубоніла якась ритмічна музика, марш чи якась стилізація під нього. Звісно, були собачники, куди ж без них. Більшість лавок були зайняті, як і годиться для середини робочого дня. Поблукавши, я таки знайшов одну вільну, сів, не розуміючи, що робити далі. Можна іще кудись піти, але тепер і ця думка видавалась мені безглуздою: а навіщо? Здавалось, я тікав від власної тіні, і коли сонце було високо, зробити це було простіше, але ось наближався вечір, моя тінь лиховісно збільшувалась, розросталась і скоро вона перевищить мої розміри і заковтне у свою непроглядну чорноту. Я подумав, що краще гуляти вночі. Тіні немає, як і собачників.
Навколо мене кипіло життя і всім було весело. Люди з відстороненими, але вдоволеними обличчями насолоджувались залишками літа, нехай і спекотного. Дехто весело сміявся, це вже почало бісити, як і надлишок жінок у короткому одязі. Мине кілька років — і вони будуть ходити голими. У один момент у мене в голові виникла думка, така безглузда і від того така цікава, що я готовий був реалізувати її прямо зараз: а що, якщо я зараз, у цьому залюдненому парку розстебну ширінку, дістану член і почну мастурбувати? Цікаво, як на це відреагують люди. Ця парочка, яка сидить поряд, мабуть, почне гигикати, а потім втече. Люди, які ітимуть повз, вирячуватимуть очі і говоритимуть «Боооже, подивіться, що він робить?...». Хтось почне знімати на телефон. Жіночки кидатимуть презирливі погляди, не забуваючи оцінити розміри мого пристрою. Обов’язково якась стара моралфагша залементує на весь парк про те, що «такого в союзі не було», і залишки інтимної атмосфери розтануть, немов ескімо в руці. Тому я нічого не діставав, а продовжував залипати і відчувати, як злість булькотить у венах.
Музика, що на мить затихла, залунала з новою силою. Тепер це була якась протяжна балада про дембель і маму. Що це тут за репертуар? Чи … Ааа, сьогодні ж день десантника. Як я міг забути. Вірніше, я і не згадував. Тепер зрозуміло. Ніби на підтвердження моїх слів біля альтанки почали збиратись чоловіки в камуфльованому одязі, дехто без верхнього, з голим торсом або в тельняшках. Один тримав прапор ПДВ. Усі чоловіки було здорові, голені, з впевненими звіриними вишкірами. Вони весело реготали і тихцем прикладались до пляшок. Поряд з ними крутилось кілька дівчат, на диво, доволі вродливих. Біля військових, мабуть, інших і немає. Цілком імовірно, що це були жінки військових, дівчата або звичайні кобіти, які ішли сьогодні парком і причепились до військових.
Розглядаючи цю компанію, у мене виникла інша ідея, цього разу жодним чином не пов’язана з статевими прилюдними забавами. Я усміхнувся і відчув десь всередині холодок. Це було вперше за кілька місяців, коли в мене всередині порушилось розморене заціпеніння і я відчув страх. Я припіднявся і подумав, що краще зараз піти додому, але тоді з острахом подумав, що цього нового почуття вкрай мало, його, немов дрібки солі, не мине і години, як я повернусь у звичний стан кімнатної рослини. Треба зробити те, що задумав.
Повільним кроком я підійшов до компанії військових. Вони були вже напідпитку, тому спочатку не звернули на мене уваги. Мені довелось до них звернутись, намагався говорити голосно та нахабно:
— Ви чого честь старшому не віддаєте?
Мій голос пролунав зламано і якось пискляво, але мене почули. Одна жінка пирснула зі сміху, всі інші мовчки повернулись, а їхня розмова обірвалась на півслові. Я повторив своє питання.
— Шо? — озвався один із військових, звісно, великий, як шафа, і з голеною довбешкою. — А ти шо за хєр?
— Я генерал.
— Генерал? — здивовано перепитав військовий-шафа.
— Плюс-плюс, — відповів я, подумки згадуючи всю військову термінологію, яку знав. — Генерал диванних військ.
Десантники та їхні пасії перезирнулись, а потім вибухнули сміхом, таким сильним, що люди навколо почали озиратись. Я стояв на місці, з насолодою відчуваючи, як у мене трясуться коліна, а всередині все перевертається.
— Ішов би ти звідси, хєнєрал, — якось навіть співчутливо мовив військовий-шафа.
— Ви хочете під трибунал піти? — не вгавав я, уже зумівши вкласти у свої слова таку-сяку нахабність.
Це справило враження, бо військові, що ще тихо гиготіли, враз спохмурніли і почали мене посилати, на три літери чи просто геть. До посилань долучились жінки, які погрожували міліцією і санітарами. Я мовчав, не знав, що ще сказати. Тут я відчув, що наблизився до межі, і ще бодай одне моє слово, і почнеться бійка, тим більше, військові дедалі сильніше хмеліли, а їхні очі наливались кров’ю.
— Якщо ти зараз не заберешся звідси, — крізь зуби прошипів військовий-шафа. — То до кінця життя будеш їсти через соломинку, і то, якщо пощастить!
Він наблизився впритул і я зрозумів, що він не жартує. Йому на вигляд було стільки років, скільки і мені, але виглядав він мав дуже маскулінний. Справжній чоловік. Такий дійсно кістьми ляже, але зробить. Витривалий, як психічно, так і фізично. Мабуть, воював і втомився від війни. Хотів з друзями відпочити, а тут якийсь дурень стоїть, докопується і зараз, не знаючи, що ще сказати, візьме і лясне по його обвітреній донбаськими вітрами пиці.
Наступні кілька хвилин знову випали з життя. Не знаю, чи справді я ляснув його по обличчю, чи тільки подумав про це, але за якусь секунду я опинився на землі, а всі військові з задоволенням гамселили мене по різних частинах тіла. Вони влучно били поставленими ударами у ті точки, від яких по тілу електричними спазмами розбігається максимум болю, били, щось примовляли, до процесу долучились їхні жінки, які більше лементували, але теж кілька разів зарядили мені по голові і ногам. Я лежав на траві, в очах темніло, я вже бачив Елвіса, і був неймовірно радий: нарешті я почав щось відчувати.
Процедура тривала кілька хвилин, але мені вони здались вічністю. Потім ніби все стихло, і якусь секунду я лежав на траві. Насправді минуло хвилин п’ять, коли я зумів зробити хоча б якийсь рух. Усі тіло боліло, з носа юшилась кров, я не міг стати на праву руку, бо при найменшому русі вона віддавала нестерпним болем. Я якось відкрив очі і помітив, що військові давно пішли, натомість навколо мене зібрався чималий натовп. Він стояв і дивився, що я буду робити далі. Я вирішив ще полежати. Шок минув, натомість по всьому тілу зі скаженою швидкістю носився адреналін. Неперевершене відчуття. Тоді я подумав, що пиздюлини — непогані ліки від депресії. Швидко і ефективно. Вони повертають до життя, говорять, що ти ще є людиною. Може, профілактичні побої треба виписувати в лікарнях, звісно, чоловікам і за їхньої згоди. Якщо лінь буде іти в лікарню, робіть процедури самі: коли ви захворіли або вам сумно, вставайте з дивану, розганяйтесь і з усього маху бийтесь головою об стіну. Чи хоча б подумайте про це? Хоча, може, ви нормальна людина, вам вистачить самої думки і ви зможете все життя прожити, як кімнатна рослина?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4417679309845 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …