Непочатий авторський аркуш. Живий, дихає. Мовчить, таїть, обіцяє. Хвилює, надихає, кличе. Такий чистий та бездоганно білий, що кожна літера, кожне слово лягає на нього тавром.
Цікаво, чи паперу боляче? Мабуть, так. Особливо коли таврують за провину. Тоді пече не лише шкіра, а й сумління.
Стоп. Яка провина? Яка шкіра? Яке сумління у паперу? - спитаєте ви і матимете цілковиту слушність. Справді, папір не винен. І немає у паперу ні шкіри, ні сумління. Хоча ні, шкіра є. Шкіра, призначена для полегшення авторського сумління. А ще для авторського самоствердження. Ось ви берете чистий аркуш і нещадно тавруєте його сповіддю, зізнанням про скоєні злочини супроти власної душі. Чи скоюєте злочин в цю саму мить, насолоджуючись заздрістю, ревністю, праведним гнівом або ж помстою. Або ж передчуттям від майбутніх злочинів. І неважливо, чи всі ці речі проявлені через автогероя чи героя вигаданого. Бідний аркуш паперу! Мовчки терпіти на власній шкурі пекучі тавра чужих емоцій!
А якщо борознувати біле поле емоційними трелями про свій неймовірний світ та його мешканців, про інші чудові світи і неймовірні польоти фантазії, скажімо на сьоме небо чи Марс? А якщо про природу, високі почуття та вічні цінності? До чого тут авторське сумління? Як це до чого? До того ж. Бо що таке емоція, що таке відчування? Це продукти життєдіяльності душі. Вихлюпування продуктів життєдіяльності навіть власної душі на папір заради її полегшення, вибачте, егоїзм найвищого ґатунку. Хто просить автора це робити? Папір якому болить? Чи може шухляда, в яку покладете понівечену шкіру паперу?
Читач! – вигукнете радісно та натхненно, так, наче щойно відкрили для нетямущого Америку. Читач просить! Читач вимагає! Ми просто змушені, це робити. Інакше нас заїсть відчуття невиконаного обов’язку, мулятиме невисловлена емоція.
А що буде якщо не писатимете? Кому від цього стане гірше? Паперу? Шухляді? Якраз навпаки. Папір та шухляда зітхнуть з полегшенням, і довіку дякуватимуть вам за вашу щедру жертву.
Та ж читачу! Читачеві!!! Вдячний читач плакатиме і сміятиметься над нашими опусами і прославлятиме наше ім’я!
Читач, кажете? Ну ось ми і повернулися назад до сумління та самоствердження. І до потаврованої шкіри паперу. І до напханої нещасним папером шухляди.
Авторе! Агов, натхненний авторе! Невже муки сумління та жага самоствердження настільки нестерпні, а егоїзм настільки непогамовний, щоб завдавати болю невинному? Навіть, якщо це папір. Я вигадую? Папір не живий? Це ви сказали, не я. Це ви не чуєте або ж звикли не чути. Це ви щодня безсовісно та безцеремонно тавруєте його невинне і прекрасне тіло. Тому саме на вас лежить відповідальність за його біль. І за ціну болю.
