Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44158
Рецензій: 86166

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Замок самоти ч. 1

© Михайло Нечитайло, 02-08-2017
Він стояв перед своєю скульптурою – і тінь від призахідного сонця простягалася аж ген до хати.
Коли вони з Надією купляли це обійстя, скеля, котра нині втілилася в скульптуру, вона вже стояла край городу, вона стояла тут споконвіків, бо тут, як казав колишній голова сільради та запеклий збирач усіляких історичних довідок, проходив льодовик і покинув нам «оцю белебуху».
Надя тоді ще й зраділа:
– Глянь, Олеже, дармовий камінь на наш фундамент.
Саме було на думці поставити нову хату.
Але скелі Олег зажалів.
– Буде мені на скульптуру, – сказав чи то всерйоз, чи жартома.
Воно як кому зблисне з дитинства, так і сяє в очах.
Олег Прильнюк тільки-но з пелюшок докорінно вибовтався, так і приріс до каменю. Хто його знає, чого воно таким боком рушило через душу, казали люди, що далекий прапрадід його на кар’єрі молотобійцем був і так умів по каменюці двинути, що вона гладенько тріскала, наче ножем хто відкраяв. Але бути молотобійцем і рівненько кришити камінь на дольки, й бути майстром з того каменю витесати якусь «порцеляну», як примовляла сусідка баба Тонька – то все-таки бубки різного калібру.
«Порцеляна» – то всілякий посуд з каміння. Все село сміялося, коли Олег натесав з каменю мисок та ложок.
– І нащо це воно? – не розуміли.
Олег і сам не розумів, нащо це воно, але мав потребу щось із того каміння втяти, от і втяв, що легше.
Відтоді й прилипло до нього прізвисько – Полумисок.
– Придурок, – мовила тоді Надія, – через твою дурну голову ще з дітей сміятися почнуть. Люди гроші заробляють, а він, ніж мався господарку воздвигати, камінь теше, наче зцапів. Кидай.
Міг би – кинув би. Не зміг.
Мисок, щоправда, більше не тесав, узявся за меблі. Першим видав          на-гора кам’яного стільця, а потім стола. Те й примостив посеред двору.
Надя взяла молота, гупнула по тому столу, він і розсипався.
– Нащо? – ледь не плакав.
– Бо це дурне діло – кіптюжити камінь, – пояснила дружина.
Вона була категорично проти Олегового захоплення.
– Ну чому? – допитувався.
– Боже, – скрикнула, – ти того стільця тесав півтора року. А смисл який? Ніякого, крім убивства часу. А діти ростуть, їм треба грошей, а не камінців на подвір’ї.
– Люди з мармуру ще й не такі столи тешуть, – заперечив.
– Граніт – не мармур, – не поступилася Надія. – І його не тешуть вручну рік чи й більше, його ріжуть машинерією.
– У машинерії немає душі, – не погодивсь, – а в мене є.
Скривилася дружина, покрутила пальцем біля скроні, вкотре заборонила вовтузитися біля каміння.
І тоді він відчув себе самотнім. Ніби й одружений, і дочки дві прижив – а сам, як перст.
– Не поступлюся, – мовив тільки стиха, – зі скелі край городу витешу скульптуру.
– Себе, дурного, увіковіч, – порадила Надія.
– Ні, – заперечив, – я воздвигну з неї замок самоти.
– Не забувай, що в тебе діти, а ми не при роботі, живемо суто з господарки, тож маємо рвати жили, – не вгавала Надія.
– З мене вистачить ночей, – сказав. – Ночі мої, ти не маєш на них права.
Надія стенула плечима, на тому й продовжили спільне життя у шлюбі.

Років два досліджував скелю, виміряв, так би мовити, параметри. А тоді взявся за художню частину – думав, що б його таке воздвигнути, аби той замок самоти символізувало. Хотів спершу витворити свою   Надьку-узурпатора, але швидко передумав, бо жаль було стовідсотково понівеченої праці.
Довго думав, років з десять, з камінців понавитісував безліч скульптур, руку набив, що міг будь-кого, як живого, з каменю витесати, але замок самоти до рук не йшов. Так і стояла скеля скелею край городу.
З тим і дожив до сорока п’яти років.
Якось сиділи побіля клубу, а Олег очолював той нехитрий сільський набуток, бо Надька втулила до праці («однак своїм мистецтвом мізки засушив, то хай з того чорносливу хоч якийсь узвар буде» - торочила, пхаючи в завклуби), так от, сиділи побіля клубу Олег, сільський голова Гнат Орехтович, який прийшов подиміти за компанію та ще продавчиня з сусіднього магазинчика Оксана, теревенили про сільського п’яничку, що прочовгав повз тінь тінню, пророчили йому скору смерть, бо пити й нічого не їсти місяцями, від того не тільки тінню станеш, гноєм усесвітнім.
– А був же чоловік при жінці, при дітях, – пахнув димом Гнат Орехтович, – і все процвікав. Що подвигло чоловіка на те? – задався питанням. – Певно, повна відсутність розуму, – сам же й відповів на питання.
– Можна бути при жінці й дітях, але навічно лишитися самотнім, – позіхнув на ту мову Олег, вірніше, вже Олег Андрійович.
– Дурня, – не погодився Гнат Орехтович, – коли в хаті гомін, пустка там не вживається.
– Ще й як, – свого гарбуза нарізав до розмови Олег Андрійович. – От я, наприклад, у камені живу, а що моя Надія, що дочки, всі мою душу мають за пил. Просять грошей та рук робочих, нащо їм мій камінь.
– А дійсно, нащо той камінь? – на бік Олегових опонентів став сільський голова. – Якби ще з нього зиск, або бодай слава, то я б пойняв той порив, а коли тільки мозолі на руках та скульптури односельців по хатах, пилом припалі – не бачу потреби в марнуванні віку.
– Я не марную вік, – аж підскочив Олег. – Я живу тим. Що гроші – вони приходять і відходять, але душа осторонь стоїть, її вони в небо не несуть, хіба в каземати земних турбот в’яжуть, що слава… – наразі замовк. – Слава приходить згодом, після поту, мозолів і польотів душі у всесвіт мрій, де Бог дарує тобі талант і спалах прозріння.
– О, поніс, поніс свою лірику, наче понос із штанів витрушувати, – сільський голова завжди твердо стояв на ногах реалій і з великою іронією ставився до всіляких польотів, бодай навіть словесних, у захмарні області. – Покажи мені свій політ душі, аби я зміг його узріти. Отой портрет Шевченка з граніту, котрого ти примостив у клубному фойє?... Та їх по Украйні нашій тисячі, твій ні кращий, ні гірший за інші. З чого там клюнутися славі? З шаблонності, з повторюваності, з копіювання всіма баченого? Та ніколи цьому не бути. Ото й слави твоєї, Олеже, що чиясь сільська мармиза, котрих ти напхав ледь не в кожну хату, збережеться в ґрунті та її знайдуть майбутні археологи. Не талантом візьмеш, раритетністю, давністю, тисячолітніми мохами. Тільки то тисячолітніх мохів слава буде, не твоя. Ти такий же талант, як і я, тільки дурняєш вік біля каменю, а я біля поросят у хліві.
– Просто я не подав світу свого головного творіння, – не знав навіть, чим крити, Олег Андрійович. – Є в мене задумка, від шаблонності така ж далека, як наш Гнат Орехтович від високого мистецтва – хочу зі скелі край свого городу витворити високохудожній символ замку самоти.
– Чого ж досі не витворив? – докурив Гнат Орехтович цигарку, збирався йти. –  Надька запрягла, не дає розгулятися таланту, гне до землі та сараю, а не до скелі?
– Та трохи й цього, – скрушно зітхнув Олег, – але й не зовсім це. Не можу підібрати символ. Не знаю, що там подати перед очі, щоби й у суть било, й у душу лягло.
– То подай мене, – раптом обізвалась Оксана, що донині не втручалася в балачку.
Гнат Орехтович засміявся й пішов, а Олег пильно глянув на жінку.
– Та яка з тебе самота, – вимовив, – без тебе її більше.
Усміхнулася.
– Та невже? – зблиснула очима.
Вам ніколи не доводилося плакати серед поля, просто так, від нічого робити, але сильно-сильно, плакати там, де тільки вітер і самота, й нікому витерти сльози, а тут раптом птаха, сполохана яструбом, несучись стрімголов, вдаряється вам у лице й мимоволі витирає крилом сльози, та забирає їх із собою, от тільки в душу ту птаху вам не поселити, бо вона полетіла, злякана, далі, а на душі камінь, туди взагалі нікого поселити не можна.
Великі ідеї прилітають, як птахи. Треба тільки відчути доторк їхнього крила.

Коли Олег Прильнюк утявся був за молодості в парубоцтво та його душу    з-поза каменю почали тривожити дівчата, він чомусь довго тою проблемою не мучився.
– Маю женитися, – вирішив твердо, – в серці так багато камінної душі, що відволікати його на щось, окрім того, немає сенсу.
На той час у містечку, де жили його батьки, появилося дівча з села – приїхало до подруги в гості.
– Я – Олег, – повис хлопець на тину над сусідським подвір’ям.
– А я Надя, – не гороїжилося, відразу зізналося дівча.
– О-о, Надія, – багатозначно промурчав Олег. – Надія – це завжди добре. Є надія – є, значить, нащо жити.
– Вона ще й помирає останньою, – всміхнулася, підтримала жарт дівчина.
– Рано помирати, ще одружитися треба, – мовив Олег. – Складеш пару?
– Ото, – зашарілася.
Але скільки б щоки не червоніли, а як воно на долю, то через п’ять місяців і весілля справили.
За долю Надія взялася круто. Відразу поставила умову, що житимуть у її рідному селі, а не в «просмерділому сирзаводом містечку».
Хотів заперечити, та й мати відраджувала від приймів, тож уперся:
– Не піду. Тут до кар’єру ближче, а в мене поклик душі.
– Ось твій поклик душі, – вказала дружина на підростаючий животик. – І це не камінь, жива плоть. Так що роби вибір між камінням і дітьми, бо мені чоловік на роздоріжжі не потрібен. Чоловік на роздоріжжі – порване життя, – резюмувала, – а я прагну цілісного.
– А душа на роздоріжжі – це як? – запитав.
– Притуляй свою душу, куди я скажу, або міряй статки на аліменти, – поставила вимогу.
Мати недарма казала ще змалку:
– Плохий ти, Олежику, ой, плохий. Попадеться каверзна жінка, загнуздає, як дурненьке лоша.
Так воно й вийшло. Піддався на шантаж животиком супроти душі, відтоді й похилився в негоду, наче клен серед бурі.
– Надю, як будеш вибивати з мене весь мій політ, я ж упаду з любові до тебе, як з неба парашутист без парашута, – колись мовив.
– Як любиш – не впадеш, – відповіла похапцем з-поміж справ.
Думав – любить. А вийшло…
Вийшло все з комори, як виходить тісто з діжі, як виходить кипляче молоко з посудини.
На комору під час жнив запхнула Надя
– А чого його дома стіни гризти нудьгою? – бубоніла. – Якусь копійчину розімнеш у днях, аби підперла бюджет, та й зерна курці в кишені принесеш.
Ходив по коморі з віником та лопатою, змітав та згрібав розсипане зерно поближче до кагатів, не встигав, бо зерно текло з поля, як вода з річки, його сипали туди й сюди, то на очистку, то з очистки, на тік заповзали фури, їх теж вантажили та кудись відправляли, аби господарство мало свіженьку копійчину.
– Підмогу дайте, – підійшов до завідуючого током, – бо переплетуться хвостами збіжжя ваші кагати, що й не втямите, що де починається, а де чому край. Не встигаю, запарився, наче каша в баняку, а не встигаю. Не дасте підмоги, покину цю каторгу і я, бо я ж до каменю тільки люблю горнутися, а сам не камінний.
– Добре, – кинув досвідченим оком на тік його завідуючий, – там он якась школярка придибала замість матері на роботу, то хай хоч з віником шпортається, а то сидить під навісом, горобцям казки розказує, аби реготіли. Оксано! – горлопанив, аж ті заколисані казками горобці шаленіли крилами до дерев ген за краєм току.
Прибігло дівча в біленькій хустині.
Напевно, є на світі якась така планида, котра закладається в душу, як еталон.  І жіночої краси теж. Тож, стрівши жінку на своїй дорозі, весь процес знайомства зводиться до зрівняння з еталоном. Одні відразу викреслюються зі зваби через абсолютну протилежність. Інші залишаються просто в ніяких, бо хоч протилежністю й не дихають, але й схожістю не яріють. Треті сіються в грунт приязності, оскільки біля еталону порозсідалися на щаблях. Котра вище, та й вруниться в душі яскравіше, хлюпаючи теплотою на серце, аби тужавіло покликом та врожаїлося коханням. А коли  якась, раптом є у Бога ласка таку послати на перехрестя днів, з тим еталоном співпаде по кожній рисочці й крапочці теж – тоді одного погляду досить, аби вже не розсипатися довкола пухом, а стверднути каменем навіки, де з усіх прийдешніх днів рівного цьому не знайдеш, як не знайдеш іншої такої, щоби в саму душу, як вогонь і теплий дотик хвильки, як жайвір з високості й квіточка з трав безкраїх, як музики дзвін щемливий і тиші крила всеохопні.
Все. Оте дівча, котре завтоком гукав Оксаною, воно прибігло з віником, а пішло, забравши не тільки душу, а й усе, що за життя в ній Олег наскладав. Він навіть зів’яв не на жарт, бо в голові гупало, наче п’яний коваль у кузні – куди, куди, хлопе, воно ще дівча, а ти дядько при роках, на дванадцять літ угніздився вище, що може подвигнути світ, аби він схрестив ваші долі.
Світ так нічого й не подвигнуло, хіба два роки Олегового життя потопли в журі незгойній за невикористаним білетом на ліричну драму втраченого шансу.
Та Оксана його навряд чи й помітила, хіба анекдоти, коли на коморі махали віниками та язиками, в пам’ятку лишила, й то не факт,  та й він сам не дурною ропою в світ плюнутий був, аби дівчатко лякати залицяннями нестримними й такими ж  безнадійністю битими страхами власну сім’ю кидати на зсув розтривожених димами спокус схилів у дурну й незгойну безпросвітність.
Отак віднайшов свій скарб та тут же його й прикопав у могилу нездійсненності. Дівчина тим часом, прийшли роки, вийшла заміж, пішла своїм шляхом, а Олегу тільки й лишилося вряди-годи провести поглядом її еталонну постать до чужих дверей не його хати.
Роки трохи присипали пилом еталон, дівча обростало тілом та зморщечками, очі Олегові теж сліпнули, затуркуючись окулярами зношених років, тож із часом усе залипло сирами протухлої й запліснявілої буденності, котра і є справжнім життям.

                                                               (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 06-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 03-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-08-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-08-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44349789619446 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …