...1995 рік, зима. За вікном віє завірюха, яка малює на вікнах вигадливі бліді візерунки. В суїцидальній напівтемряві грудневого вечора з кутка видніються масивні обриси старого телевізора, до якого по кабелю поволі добирається павукоподібна сирість із промерзлих стін. В іншому кутку червоніють штучні жаринки електричного каміна, який відкидає на вичовганий килим потойбічне новорічне світло, а трохи вище — старе радіо, проте його зараз не видно, лише чути, як президент читає новорічне привітання. Його голос пливе по кімнаті і вмерзає у вічність, тріскотить сухим морозом. Час зупинився і вмерз сам у себе…
Радіо для мене було завжди чимось особливим. Я не пам’ятаю, як і коли воно у нас з’явилось, але точно пам’ятаю, що було ввімкнено постійно. Цей жовтуватий приймач біля годинника, із білим кружальцем навколо ручки гучності, яке з’явилось в результаті багаторічного користування-крутіння, був повноправним членом сім’ї. Малим я не пам’ятаю, коли його вимикали, хоча і не слухали особливо. Мабуть, це був дух, який оберігав будинок від телевізійної нечисті та часово-безмовного божевілля. Міському жителеві складно зрозуміти всю жахливість тиші, та це і неможливо, бо в місті кожен куточок простору зайнятий якимось звуком, від гулу трамваю до глухого рокоту води в батареях, від праведних співів кришнаїтів на площі до стогону болю знедолених біля смітників. В селі безмов’я вбиває, а якщо і не вбиває, то калічить, змушує людей пити горілку і вішатись в колгоспному саду. От проти цього всього люди колись тримали вдома ладан, а згодом — державну радіоточку.
Радіо відігравало важливу роль не тільки в екзестенційно-містичному житті, а і в календарно-побутовому існуванні сільської людини. Радіоточка завжди починала новий день, декого вона піднімала для роботи в полі, дехто прокидався, щоб не спізнитись на автобус до райцентру (на роботу чи на базар, за насінням), а деякі персонажі, які вважали себе розумнішими за інших, вставали разом із природними «будильниками» (тобто півнями) близько четвертої ранку, вмикали світло в «галєрєї» і … знову лягали спати, щоб прокинутись, як і всі, після радіо-гімну, але десь близько дванадцятої години ранку, ліниво позіхнувши, сказати: «Нє, спать охота. Я ж не те, що ви, соні, я з четвертої ранку не сплю, а ви що світла в кімнаті не бачили?».
До речі, інші часові відрізки розпізнавали за радіо, вірніше, за тими передачами, які оте радіо транслювало. Якщо чуєш пропиті голоси і пискучі звуки, значить, що по радіо транслюється сесія ВРУ, а це середина дня; співає Іво Бобул — пора виганяти корів в череду, а якщо чути, як диктор розповідає про болячки, то корів виганяти пізно, вони вже десь біля річки. А коли з радіо лунає шизофренічне сюсюкання, значить йде вечірня казочка, а це означає, що всім час мити ноги і лягати спати. Ну а далі для робочої людини наступала комендантська година тиші і спокою, бо якщо вона, робоча людина, засидиться біля приймача, то не зможе завтра встати о четвертій і ввімкнути світло в «галєрєї», ну ви пам’ятаєте.
До речі, з першої до третьої години ночі українське радіо транслювало чудові і мелодійні композиції із творчого доробку гуртів Дес, Олд Менс Чайльд, Бурузма та Кенібал Корпс, ведучий читав мантру і бився головою об каструлю, але це маловідомий факт, бо зазвичай, як я вже і казав, в таку годину радіо ніхто не слухав.
А що, власне, йшло, транслювалось по цьому радіо? Як уже зрозуміло, все було цікавим і захоплюючим. От, наприклад, трансляції із Верховної Ради приваблювали ораторськими здібностями депутатів, викликали почуття громадської вартості та самосвідомості, а також добре відганяли мух і присипляли маленьких дітей. Чи візьмемо ті пізнавальні програми про пронос та лишай третьої п’ятки, які розвивали медичну ерудицію, а також змушували бабусь, які це слухали, хреститись і сказати: «Слава Богу, у мене такого немає!». Але хітом радіомовлення мого регіону були регіональні включення з райцентру з останніми місцевими новинами, які читав САМ наш тодішній голова. Чого варта була сама музична заставка до цього «шоу», яка була мелодійніша від скреготу металу в гаражі, але не розумніша від останнього альбому Шуфутинського (я точно не пам’ятаю, якийсь тодішній російський хіт). Після шматка цієї гм-гм композиції чулось кашляння та інші цікаві звуки, далі голова вітався поганою російською, і нею ж озвучував новини району впродовж години, може менше. Втім, новини читались перші кілька хвилин, потім голова знаходив в цих новинах знайоме прізвище і починав згадувати власникові прізвища якісь гріхи, типу загубленої втулки до якого-небудь комбайна чи недобросовісність в роботі при проріджуванні соняшника. Якщо гріхів не було, голова, не довго думаючи, робив пропедевтичний втик або згадував молодість. Цю передачу дійсно слухали чи то в надії почути знайоме прізвище (звісно не своє, бо своє прізвище з уст начальства нічого гарного не обіцяли), а можливо слухали за звичкою чи тупо ржали над бригадирською, але такою барвистою, насиченою епітетами та порівняннями мовою, яка нерідко загрожувала перейти на лайку. Я завжди уявляв, як в особливо кульмінаційний момент лице «ведучого» червоніє і надувається, і це мене страшенно тішило.
Ера життя з радіо закінчилась раптово і в один момент. Десь на початку двохтисячних люди почали один за одним купувати нові телевізори. Хтось говорив, що почали ловити російські канали, а це означало серіали і фільми про спецназ, і телевізори з’явились майже в кожного, а в кого вони були, то були протерті від пилюки і виставлені в залі. Навіть ми завели беушну «берьозку», а радіо так і залишилось самотньо висіти біля годинника, припадаючи пилюкою, апатично скидаючи фарбу.
І от, на початку нульових за один день комунальники пройшлись по дворам і повідрізали радіо кабелі. Бо за нього перестали платити.
Та ось зараз супер-пупер технологічна ера. Село вже не те, що в дев’яностих. Кожен сам за себе, немає череди і вечірніх посиденьок бабусь на лавочках, люди стрімко апргрейдяться, щоб бути схожими на міських, і вже не те, що телевізор — комп’ютер в кожного, а якщо телевізор, то не один і обов’язково «жидкокрісталічєский». Ну а смартфони є навіть у котів, всі зі Інтернетом (не коти, а смартфони). Навіть говорять, що в Веселих Корчах механізатор айпад купив, отак от.
Проте, чи зникло радіо? Аж ніяк. Гаджетів так багато, що бідні люди не знають, що з ними робити, але купують все нові і нові, не встигнувши розібратись у старих. Телебачення на великих та пологих екранах виглядає гидко і примітивно, що не включиш, то побачиш або жорстокість, або порнографію, або взагалі щось таке що ні в які ворота, щось типу «Канікул в Мексиці», чи ТСН, чи нового російського кінохіта, із манекенами в головних ролях. І люди помаленьку дістають з горищ старі радіоприймачі чи купують нові, щоб ввімкнути і просто розслабитись.
…першого січня 1996 року, сонце піднялось високо і почало розтоплювати сніг. Поки люди продирали очі і жмурились від яскравого сонця, приймачі увімкнулись самі собою. Рівний, спокійний голос сказав: «Зима закінчилась».
