Уіл відкрив очі. Він побачив Карен. Вона стояла навпроти дзеркала, розчісувала своє розкішне темне волосся. Уіл любив спостерігати за нею в такі моменти. Її маленькі губи, носик, прекрасні, кольору неба очі причаровували його.
Він повернув голову праворуч і подивився на годинник, що стояв на тумбочці. Була 7:55.
- Доброго ранку, мила. Кудись збираєшся?
Вона посміхнулась.
- Доброго ранку. Ну не всі ж мають щастя бути безробітним, Уллі. Комусь і працювати треба.
- Аа… точно. А який сьогодні день тижня?
- Вівторок.
Він потягнувся і смачно позіхнув. Підвівся з ліжка, підійшов до неї ззаду, обійняв і ніжно поцілував у шию.
- Я підвезу тебе.
- Уллі, не треба. Звідси до ВТЦ 10 хвилин пішки.
Він стояв позаду неї, тримаючи її в обіймах і спостерігав за тим як вона фарбувала губи.
- Закінчуєш сьогодні як завжди?
- Так, о п’ятій.
- Я заїду за тобою. Сходимо кудись повечеряти.
- Чудово.
Карен повернулась до нього і поцілувала, посміхнулась і витерла помаду з його губ.
- Добре любий, мені вже пора.
Вона вийшла в коридор, взула чорні, на високих підборах туфлі і подивилась на себе у велике дзеркало. Карен була одягнена у світлу блузку, чорну жилетку і такого ж кольору спідницю.
Уіл дивився на неї , зпершись спиною на стіну.
- До вечора, володарко мого серця.
- Бувай Уллі – сміючись відповіла Карен і закрила за собою вхідні двері.
Уіл попрямував на кухню. Заварив собі каву і вийшов на балкон. На вулиці був звичний для Нью-Йорку гамір. Люди ходили туди-сюди, їздили машини. Всі кудись поспішали. А Уіл не поспішав нікуди і він був цим страшенно задоволений.
Вони з Карен одружились близько року тому. Їй 24, йому 26. Карен працювала в одній з Нью-Йоркських фінансових компаній. Уіл був журналістом. Нещодавно він посварився з головним редактором газети і звільнився. Вони з Карен щиро кохали одне одного. Про дітей поки серйозно не задумувались, хотіли налагодити кар’єру та й взагалі пожити трохи для себе.
Попиваючи каву Уіл думав куди б сьогодні піти з Карен. « Може в той ресторанчик французької кухні, що на Кросбі-стріт? Хоча ні. Підемо в «Red Compass». Ми ніколи не були там разом. Цікаво як вона поставиться до грузинської кухні?» - з усміхом розмірковував Уіл.
Уіл допив каву і пішов до вітальні. Розвалившись на кріслі, він увімкнув телевізор. Перемкнув кілька каналів і зупинився на CNN. В новинах показали багато різних сюжетів: десь у Техасі вбили чорношкірого підлітка, в Алабамі благодійники відкрили центр реабілітації наркозалежних. Була пряма трансляція виступу якогось судді. Він говорив про потребу реформування судової системи. Уіл з цікавістю слухав його слова. Після випуску новин, почалося політичне ток-шоу. І раптом Уіл почув вибух. Він вийшов на балкон і побачив у небі гігантські клуби чорного диму, які били з північної вежі торгового центру. «О, господи, там же Карен!» Хлопець побіг до спальні. Швидко вдягнув перше, що трапилось під руку, вхопив з тумбочки ключі від авто та вискочив у коридор. Взуваючись він почув з вітальні: «…пасажирський авіалайнер на повній швидкості врізався у північну вежу Всесвітнього торгового центру…» Уіл вибіг з квартири і за кілька секунд стрибками подолав 4 прольоти. Вилетівши з під’їзду, він кинувся до машини. Завів її і натиснув на педаль газу. Набираючи швидкість, він гнав по Олбані-стріт, , проскочив перехрестя на червоне, дивом не потрапивши в аварію. Проїхав повз ще два, а на четвертому круто повернув ліворуч і помчав вздовж Грінвіч-стріт, обганяючи інших водіїв. На вулиці була паніка, натовп наляканих людей тікав від місця, де щойно сталася трагедія. Уіл зробив ще один крутий поворот ліворуч і різко зупинився біля північної будівлі ВТЦ. Він вискочив з машини. Навколо був хаос. Гуділи сирени швидкої, поліціції, пожежників. Прибували телевізійники. З верхніх поверхів бив чорний дим. Уіл кинувся до входу. Але його зупинив поліцейський.
- Хлопче, ти що здурів?
- Пусти в мене там дружина.
- Де саме?
- На 105 поверсі.
- Ти все одно не зможеш туди дістатися. Літак врізався десь на 97. Сходи зруйновані.
- І-і що ви плануєте робити?
- Зараз іде евакуація. А з тими, що наверху… Чесно? Не знаю.
Уіл відійшов від входу, звідки вивалював натовп. «Чорт! Чорт! Чорт! Що робити? Що ж… Як її витягнути?» Уіл ходив взад-вперед взявшись за голову.
- Сер, покиньте будь ласка цю зону.
Копи і рятувальники вже обгородили територію в радіусі кількасот метрів від будівлі. Уіл все ще ходив, не звертаючи на нього уваги. «Не знаю, не знаю. Аааа та все одно! Проб’юся туди і там розберусь» - наполовину подумки, наполовину вслух міркував хлопець.
- Сер, вам не можна тут знаходитись, триває рятувальна операція.
Уіл побіг до входу.
- Сер, туди не можна! – крикнув йому услід рятувальник.
- Гей я ж сказав: не можна! – це був той самий коп.
Та Уіл не слухав. Він збив його на ходу і прослизнув усередину. Купа народу під керівництвом рятувальників і копів покидали приміщення. Та людей було надто багато, щоб хтось його помітив.
Люди спускалися зі сходів, виходили з ліфтів, що були зв’язані з поверхами нижче 97, вони йшли з пожежних сходів. Жінки, чоловіки, старі, молоді… Хто спокійний з виду, хто наляканий – усі тікали від небезпеки. А Уіл йшов назустріч цьому потоку, йшов назустріч небезпеці. І він не боявся, аби тільки її вдалося витягнути.
Він піднімався сходами, був на третьому поверсі. На четвертому, сьомому, десятому, двадцятому… Чим вище Уіл піднімався, тим менше було людей, тепер він не був таким непомітним. На 58 поверсі, його трохи не зупинили рятувальники, та він пробився. Він вдихав повітря отруєне газами, йти ставало значно важче, сходи розвалювались під ногами, обвалювались стіни. Шматок бетону впав Уілу на праве плече, воно хруснуло, та він не відчув болі. «Уже 86-ий…» Від диму йому паморочилося у голові. Людей вже майже не було, та й рятувальників мало, вони виводили звідси останніх. Один з них хотів його зупинити:
- Сер, сюди не можна, я проведу вас у…- край сходів, на якому стояв рятувальник обвалився і він полетів униз.
Впав на наступний проліт. Його привалило уламком сходів.
Уіл тримався краю стіни і йшов наверх. 93-ій, 95-ий, 96-ий, 97- ий… Далі проходу не було. Сходи повністю зруйновані. «Треба знайти пожежні сходи» Уіл зайшов на поверх. Нікого. Дивани, стільці, шафи, папки з документацією, довідники, комп’ютери – усе палало. Певно це була якась компанія, подібна до тої, в якій працювала Карен. Ліва сторона була повністю охоплена вогнем. Уіл прикривав ніс футболкою і йшов вперед, час від часу спираючись на стіну, щоб передихнути. Плече вже давало про себе знати, напевне перелом. В очах темніло. Він побачив великий план евакуації на стіні, частина його вже згоріла. «Ага, отже прямо, праворуч по коридору і посередині нього двері ліворуч» І він пішов, насилу перебираючи ногами, в очах у нього ще більше потемнішало, все навколо йшло обертом. Він якось спромігся дістатися дверей, за якими були пожежні сходи, та відкривши їх хлопець побачив, що вони зруйновані. « На плані були ще двоє» Він закрив двері і спробував іти далі, та він упав. Підвівся спираючись на стіну і зробив ще кілька кроків. Уіл почув щось позаду, повернув голову і побачив силует у формі рятувальника. Він наближався. Уіл втратив свідомість.
***
- Привіт, Уіл.
Майк сидів перед ним.
- Я в лікарні – це не було питання.
- Так, ти в лікарні – підтвердив Майк.
Як завжди спокійний. Брюнет, з карими очима і смуглою шкірою. В ньому вгадувалася південна кров, але вдача була зовсім не їхня.
- Це ти був там? Ти мене витягнув?
- Так – він дивився Уілу у вічі. Він знав яким буде наступне запитання, та ніби хотів, щоб Уіл сам побачив відповідь у його погляді.
Уіл відвів очі і втупив їх у стіну перед собою.
- Вона мертва – сказав Уіл. І це також не було запитання.
- Так, Уіл, мені шкода. Вона вистрибнула. Багато хто вистрибнув, коли стало зрозуміло, що надії нема.
- Краще ніж згоріти.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Уіл так і дивився пустими очима в стіну. Не відводячи погляду, він спитав:
- Скільки я тут?
- Вже третій день. Перелам плеча та серйозне отруєння, плюс численні забої та дрібні рани.
- Майк, що трапилось тоді?
- Літак врізався у вежу. Потім ще один протаранив південну, ще один направили у Пентагон. А четвертий впав у полі біля боро Шанксвіл у Пенсильванії.
- Хто це?
- У новинах кажуть, що терористи, Аль-Каїда – за попередніми даними.
***
Молодий чоловік у чорному костюмі, в чорній сорочці і такого ж кольору черевиках сидів на кріслі у вітальні. Його світле волосся було акуратно зачесане у лівий бік. Правильні риси його обличчя видавали рішучість, у погляді зелених очей була впевненість. Впевненість у тому, що він збирався зробити. На ньому були окуляри в чорній оправі. Він не завжди їх носив. Чоловік подивився на годинник на лівій руці. «11:55. Пора» На журнальному столику, що стояв ліворуч від крісла лежав телефон, а поряд з ним пістолет. Правою рукою він узяв телефон, вибрав контакт, який створив нещодавно і подзвонив. За секунду зв’язок обірвався. Чоловік обережно поклав телефон на стіл. Тоді він узяв пістолет, приставив його до скроні. Широко усміхнувшись, чоловік сказав: «Око за око» і прострілив собі голову.
***
Майк був в гостях у своєї кузини Маргері у невеликому містечку в Техасі. Зараз він з її чоловіком, Томом – статечним, 50-річним, вусатим дядечком, сидів у місцевому барі. Том розповідав Майкові про риболовлю, а Майк робив вигляд ніби йому цікаво. По телевізору, що висів зверху у кутку почалися новини. Майк потягував пиво.
«Сьогодні сталася жахлива трагедія на півдні Манхеттена . У мечеті на Аллен-стріт об 11:55 спрацював саморобний вибуховий пристрій. 80 людей загинуло, 33 поранено, з них 15 у важкому стані. Лікарі запевняють, що роблять усе можливе, аби врятувати поранених. Тим часом слідство вже встановило особу злочинця. Ним виявився 27-річний Уільям Костіган. Уільям Костіган був знайдений застреленим у власній квартирі. Чоловік здійснив самогубство. В якості детонатора для вибухівки був використаний мобільний телефон. Останній дзвінок на нього був здійснений з сотового Костігана. Слідчі дії тривають. Поліція встановлює мотиви злочину»
- А й правильно зробив хлопчина – прокректав дідуган, що сидів за барною стійкою – Взагалі після теракту у ВТЦ, треба було усіх чорнодупих виродків з країни вигнати.
- Не мели дурні, старий пердун – відповів йому лисий чолов’яга,що стояв за барною стійкою насупивши чорні густі брови – винні терористи, а не прості люди, що прийшли помолитися своєму Богові.
- А може це не він зовсім. Може кляті терористи все підлаштували, може це їхня провокація? – припустив Том, поглянувши на Майка.
- Ой, навряд чи, Томе. Навряд чи – опустивши погляд, сумним голосом сказав Майк.
