Тут пригадалась мені одна сторінка з життя моєї сім’ї. Якщо ви не проти, я скажу вам про це. Був тисячу дев’ятсот шістдесятий рік. Це був дуже сумний рік не лиш для нашої сім’ї, а і усієї нашої родини. У тому ж році померла моя мама. Її було щойно сорок сім років. Залишила нас троє малих дітей і тата, якому тоді було п’ятдесят шість років. Мені було чотирнадцять років, брату одинадцять і сестрі років сім... Були в мене ще дві старші, вже заміжні сестри, але вони жили у віддалі від нас зі своїми сім’ями. Сумно і боляче стало в хаті. Плакали тато. Плакали ми – сироти. Плакала родина. Але прийшов день похорону моєї мами, нашої мами. Ми всі стоїмо біля труни, у якій при свічах лежала Вона... Всі ждемо на священика, який мав прийти зі свяченою водою і кадилом освятити мощі НАШОЇ МАМИ. Це був римо-католицький священик, поляк, бо тоді наш, греко-католицький священик жив далеко від нас і правив тільки раз у місяці нашу Службу Божу в костелі в Зеленій Горі. До Зеленої Гори на нашу Літургію завжди ми їздили. Якщо не всі, то хоч хтось з родини. А коли не було нашої відправи у Зеленій Горі, всі ми ходили до костелу, який був у селі. У тому ж костелі я і мій брат приймали ми перше Святе Причастя, ходили ми на навчання релігії...
Повертаючи до дня похорону. Хтось підходить до тата і каже: - Пане Миколаю, священик зупинився біля пошти і просить вас. Так тато скоро пішов по священика, біля якого стояла група селян. Тато став на проти нього, вийняв з кишені гроші (це було, о скільки собі пригадую 300 злотих), дарує їх ксьондзу і говорить польською до нього: - Proszę księdza, niech ksiądz przyjdzie i czyni swą powinność. Люди, які кругом стоять, слідкують те, що діється. Священик подививсь на гроші, на їх кількість, віддав їх татові і потрясаючи рукою перед татом говорить: Za paradę trzeba zapłacić…
Тато оніміли. Голову опустили в низ. Сльози явились на лиці. Боролись з думками і не знали як їм тепер повестися. При собі більше грошей і не мали. Іти до людей позичати... А прецінь там в домі, в кімнаті жде на похоронну молитву вся наша родина, знайомі, сусіди... Тато тоді були водним у початковій школі. Їх зарплата була далеко нижча як тисяча золотих... А люди, які стояли біля тата і священика почали кричати на весь голос: - Zostaw tego handlaża! ...
Так тато і вернули до хати, до нас, до Покійної мами зі сльозами в очах кажучи, що ксьондз не прийде, що самі мусимо поховати ПОКІЙНУ. Так і сталося. Хтось приніс Свяченої Води і покропив нею Тіло мами. Люди промовили належні молитви. Закрили труну і винесли її з хати. На порозі тричі вклоняючись і прощаючись з хатою, в якій жила. Занесли маму на цвинтар. Поховали. Помолилися і всі розійшлися. З цвинтаря родина прийшла до хати. Ще раз ми помолилися всі разом, а з часом і родина роз’їхалась до своїх домів. В хаті залишились тато, молодші за мене брат і сестра і я. Тоді ми довго плакали і не соромились своїх сліз...
Після смерті і нагаданого похорону мами перестали ми ходити до костьолу на Службу Божу, яку правив нагаданий ксьондз. Їздили з татом на Служби Божі до Зеленої Гори завжди тоді, коли була вона правлена через наших священиків і в нашому обряді.
Це тривало якийсь час, як довго, нині не спроможний сказати. Тато дізналися від сусідів – поляків, римо - католиків, що до нашого села має приїхати їхній, римо-католицький єпископ на місійні святкування. Тато, через справжніх християн сусідів римо-католиків попросили о зустріч з тим же Владикою. Він погодився. Де відбулася ця зустріч і розмови, не пригадую собі. Все таки в середині тижня в якому проходили моління Владика попросив парафіян того села, тата і родину на похоронні молитви до костьолу (римо-католицької церкви), а потім процесією всі перейшли на цвинтар, де він також відправив похоронні молитви і посвятив могилу моєї мами. З того часу ми знов, коли не було нашої відправи у Зеленій Горі, почали ходити на Служби Божі і молитви до костьолу в селі, в якому ми жили...
29.07.2017р.
