Крізь зарості терну і духмяну чайну розу він продерся до її маленької хатинки. Маленька оаза миру у зруйнованій війною місцині із темними пащами вибоїн у землі, із прихованими десь глибоко у земляних нетрях бомбами – ними так гордились країни, вони так дорого коштували і покликані були вбивати.
Людина – єдина тварина, яка вбиває не задля харчування або безпеки, а заради задоволення, подумав чомусь. Він знав, що тут його можуть здати сепаратистам – серед місцевого населення всякі люди траплялись. Він знав, що у цих ошатних, помальованих блакитним, віконницях можливо на нього чатує смерть. Але що ще було робити?
Він довго йшов. Так довго, що кров потрохи зупинилася і він зняв з рани джгут. Так безмежно довго, що його рот покрився білим нальотом і губи тріскалися і кровили – від спраги.
Він не мав вибору. Це був його єдиний шанс на життя.
Гарячий червень палив, але цього він вже також не помічав. Як і болю рани, як і болю в ногах, як і голоду. Все що йому хотілося – знайти маленьку мирну місцинку і напитися там води, а потім спати, так довго, скільки зможе, і щоб снилася йому київська квартира, і Люба, і навіть його надмірно гламурна мама.
На порозі хати сиділа чепурненька баба. В’язала.
Міраж, подумав. Кругом війна, кров, ідеї, контрідеї. Кругом бомби, і вирви у землі, і тут сидить чепурненька баба на порозі хати із гарно пофарбованими віконницями у блакитне, із побіленою яблунькою поруч, і в’яже. Наче ніхто і ніщо їй не загрожує.
Побачивши його, усміхнулася, наче нічого й не трапилось, не було ніякої війни, онук повернувся із сільського магазину.
- Ходи, - сказала, - їсти будеш?
І він пішов за нею і плісняву прохолоду хати.
- Хто вони? - Перелякано сахнувся назад, побачивши чоловіків всередині, що сиділи на підлозі, на коврику, і їли полуниці з великої миски руками.
- Люди, - відповіла баба.
- Сєпари! - аж завив він, і рука пішла по кишенях шукати незаряджену зброю – вистріляв усі патрони, які мав.
- Ні, вони люди, - впевнено відповіла баба.
Він подивився на її зморщене спокійне обличчя, на білий комір її старозавітної блузки, на теплу кофту, які зазвичай одягають баби у спеку, і повалився на підлогу.
Він так довго йшов, так безмежно втомився, - подумав, перш ніж заснути.
Баба намочила ганчірку і приклала йому до чола. Полила водою обличчя. Наклала пов’язку на руку.
Все намагалась згадати, який це рік і чому ці хворі люди приходять до її оселі? І як її звуть. Іноді аж плакала, що нічого не пам’ятає.
Що за прокляття ця старість? – думала.
В’язку знаходила то на лавці під хатою, то на колодязі. Окуляри самі пересувалися з місця на місце, здавалося, в них вселився злий дух і ховає їх від баби.
Пам’ятає, що мала колись гроші, і навіть лежали у такому старому палярусі під матрацом. Як зараз пам’ятає. А куди вони звідти втекли – не знає. Добре, що хоч хлопці приходять – город виполють, садок скосять. Тільки звідки вони такі скривавлені приходять? І казали ж, а забула.
Прокляття - думала баба, шукаючи свою в’язку – ця старість.
