

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12501
Рецензій:	19355

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Сатира й гумор

Зв'язок.

© Олександр, 16-04-2007
«…досі живуть люди, котрі не знають, як зайти на сайт…» Кока Черкаський. Про все вже домовлено. Всі про мене знають. Усіх попередили. О сьомій ранку я стою і чекаю, доки зморені, сонні сортувальники, котрі цілу ніч розвантажували поштову фуру з Києва й перебирали привезене, запихають лантухи із поштою (газети, журнали, листи) та різний крам (мило, пральний порошок, крупи) у будку старенького ЗІЛа. Усе звичайно ж не влазить. Водій довго гиркається й матюкається із черговим, обіцяє розтрусити більшу половину по дорозі, а потім, допомагаючи собі ногою, таки замикає будку і показує мені головою: «Сідай.» Вирушаємо. Проіржавілий наскрізь і обшитий, де найбільші дірки, листами жерсті, наш ЗІЛ нашвидкуруч із пропусками пофарбований блакитним по жовтому загалом справляє впевнено націоналістичне враження. Роздовбаний двигун бряжчить і реве, обігрівач топить на повну потужність. «Знаю, що літо, але вона не вимикається» ,- заспокоює мене водій. У кабіні, мов у сауні, і дорогою я поступово роздягаюся мало не до трусів, а водій, котрий уже до всього звик, так продовжує крутити кермо у промасленій фуфайці й шапці. Вантажівка ледве трюхикає з горбка на горбок, а водій розповідає мені про Київ, котрий обрізає фінансування, про краплі пального, що виділяються на розвезення пошти по області, про майбутнє укрупнення відділень, про нещодавнє пограбування поштово-інкасаторської машини, котра поверталася з величезною виручкою 211 гривень і 18 копійок. За розмовою ми майже непомітно навпростець, бо ж пальне необхідно економити, доїжджаємо до К***ського районного відділення поштового зв’язку (ВуПЗ). Нас розвантажують і, доки пошту знов перебирають, я спостерігаю, як три каліки на стихійно організованому вівторнику закінчують збирати сміття у причіп. Трактор, котрий заїжджав на подвір’я забирати сміття, зачепив і погнув одну стулку воріт, і вся інша компанія зараз намагається виправити її ковшем цього ж трактора, підкладаючи туди усілякі обаполи. Результатів ніяких, і стулку так кривою і вішають на місце. Трактор зачіпляє причіп і вже збирається тягти, аж раптом у нього закінчується пальне. Київ отримує додаткову порцію матюків. Когось наймолодшого на велосипеді відправляють із каністрою на АЗС по пальне, а решта йде дотрушувати яблука, котрі не встигли обірвати й з’їсти до того. Директор ВуПЗ іще з учора забрав машину – старенького УАЗика - і десь завіявся або до коханки або розпродувати поштове майно, котре ще залишилося. Близько полудня він нарешті з’являється, машину завантажують поштою, і ми вирушаємо об’їжджати сільські відділення по району. Їдемо утрьох: поштар, він же водій, він же супроводжуючий, він же інкасатор, він же охоронець, я і провідниця. Водій - молодий хлопець, нещодавно прийнятий на роботу - однією рукою кермує, а іншою грається ще поки що не звичною іграшкою – пістолетом. Провідниця – жінка пенсійного віку - потрібна, щоби ми, не заблудилися поміж селами, а також, щоби мене не лякалися, коли я з молотком і валізкою заходитиму на відділення. Та перш за все необхідно пояснити, чим я займаюся і що власне тут роблю. Усе просто. Повірка вагів – уявляєте, на деяких поштових відділеннях ще збереглися ваги 30-х років – це встановлення їх придатності до використання шляхом порівняння їх показів із вагою гир-еталонів. Ага? Звучить? А головне читати цікаво. Одним словом щороку я повинен об’їздити поштові відділення по району. Клеймо, молоток, валізка з гирями. Придатні – відбиток клейма на шкалі, непридатні – хрест. Все. Виявляється наша провідниця і сама погано знає, де що знаходиться, тож доводиться вже утрьох розпитувати, як доїхати до такого села або де у цьому селі знаходиться поштове відділення. До того ж вона боїться сидіти поряд із водієм, бо колись із п’яним чоловіком неодноразово літала з мосту у річку. Вона скрикує щоразу, коли машина підстрибує на вибоїнах і руками чіпляється за сидіння. Ми їдемо лісовими дорогами і степовими стежками, копанями і манівцями, деякі з яких іноді прокладено трактором навпростець просто через кукурудзяне поле. Їдемо юзом і боком, кроком і галопом, то вмикаючи обидва мости, то на двох колесах над урвищем, а провідниця, котра вже встигла заспокоїтися, відпускає сидіння і каже, що саме так і їздить її чоловік. Я сиджу у будці УАЗика, міцно тримаю валізку і вистрибую разом із нею на дерев’яній лавці, а довкола мене стрибають лантухи з поштою, пакети з грошима, пакунки із пральним порошком, милом, печивом та крупою. Нарешті ми таки добираємося до одного з відділень. І починається: - А хто ви такий? - А чого приїхали? - А молоток навіщо? - Ого, які «блістящіє» гирі? Багато відділень ще не повідчинялися, тож доводиться забирати поштарок з дому, розпитуючи селян, де вони живуть. - А ви не знаєте де живе ваша поштарка? - Оце їдете туди, третя вулиця праворуч, зелені ворота. Там живе Омелько. Він її кум. От у нього й спитаєте. Багато відділень взагалі розташовані у велелюдних місцях. У глибокому яру або на болоті, у лісі або на цвинтарі у старій покинутій капличці. Та хвора, та обпекла ногу, та пішла доїти корову, до тої родичі із сусіднього села приїхали. Наш УАЗик, немов йому пороблено, кривуляє вуличками й літає поміж селами. Ми підвозимо поштарок, щоби вони одмикали відділення, а іноді чуємо просте: - А там не замкнено. - Чого? - Та нічого вже красти. Проїжджаємо через місток, хоча важко назвати містком дві поздовжні колоди, перекинуті через річку і декілька, як попало покладених упоперек дошок. Минаємо колишні «княжі» стайні і старий млин, забур’янені поля і давно покинуті, переорані села, погруддя Чапаєва і пам’ятник Дзержинському із проваленим наскрізь животом. На кожному відділенні водій залишає декілька пакунків, натомість забираючи жменьку листів. Я проводжу повірку. Провідниця точить ляси. До одного з відділень із попереднього села підвозимо повну будку огрядних поштарок, котрі виявляються усі там працюють. Вони якомога щільніше напихаються досередини, розташовуються просто на пакунках, а одна вимудрується вмоститися у мене на колінах та все бідкається: « Це ж уявіть скільки нам іти, якби не ви. Це ж скільки йти, скільки йти.» Через район смугою пройшла гроза. Буревій порвав дроти, повиривав дерева з корінням, поламав і порозкидав по дорозі гілки. Ми обережно намагаємося їх об’їжджати, проте на котромусь із віражів чіпляємо колесами мокре узбіччя. Нас тричі закручує на грязюці й машина опиняється в кюветі. Усією гоп-компанією ми вилазимо з УАЗика й, залишивши водія біля машини, пішки теліпаємо залишок відстані. У відділення нічого не працює. «Про який Інтернет може йти мова, коли у селі вже три дні немає світла і мовчать телефони.» - відповідають мені. Про гарячу воду боюся й питати, бо насосна станція не подає навіть холодну. Не гаючи й хвилини відчиняється банка з солоними гірками і знаходиться пляшка. Перший тост п’ємо за те, що всі живі, другий за зв'язок. Тим часом якийсь випадковий трактор висмикує УАЗика з кювета й притягує до нас. Мені вже пропонують залишатися ночувати і хочуть женити на чиїйсь дочці. Ми святкуємо, а у двері раз-по-раз зазирають пенсіонери. Вони крутяться довкола машин і заглядають у вікна: чи не пенсію бува на тракторі привезли, а діти з-за парканів показують пальцями на чудасію. Нарешті нас відпускають, і ми вирушаємо назад у райцентр. Увесь кагал поштарок виходить надвір проводжати нас, вимахує руками і волає: «Приїжджайте до нас ще.» Маю надію приїхати, якщо буде куди. Дорогою сп’яніла провідниця варнякає про зв'язок між людьми, без якого жоден інший зв’язок, навіть пошта, не має значення, а у голові чмелиться і крутиться: «Це ж уявіть скільки нам іти… Це ж скільки йти… скільки йти…».
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00989699363708 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Зв'язок.

Мокра реалія...