«…досі живуть люди, котрі не знають, як зайти на сайт…»
Кока Черкаський.
Про все вже домовлено. Всі про мене знають. Усіх попередили.
О сьомій ранку я стою і чекаю, доки зморені, сонні сортувальники, котрі цілу ніч розвантажували поштову фуру з Києва й перебирали привезене, запихають лантухи із поштою (газети, журнали, листи) та різний крам (мило, пральний порошок, крупи) у будку старенького ЗІЛа. Усе звичайно ж не влазить. Водій довго гиркається й матюкається із черговим, обіцяє розтрусити більшу половину по дорозі, а потім, допомагаючи собі ногою, таки замикає будку і показує мені головою: «Сідай.»
Вирушаємо.
Проіржавілий наскрізь і обшитий, де найбільші дірки, листами жерсті, наш ЗІЛ нашвидкуруч із пропусками пофарбований блакитним по жовтому загалом справляє впевнено націоналістичне враження. Роздовбаний двигун бряжчить і реве, обігрівач топить на повну потужність. «Знаю, що літо, але вона не вимикається» ,- заспокоює мене водій. У кабіні, мов у сауні, і дорогою я поступово роздягаюся мало не до трусів, а водій, котрий уже до всього звик, так продовжує крутити кермо у промасленій фуфайці й шапці. Вантажівка ледве трюхикає з горбка на горбок, а водій розповідає мені про Київ, котрий обрізає фінансування, про краплі пального, що виділяються на розвезення пошти по області, про майбутнє укрупнення відділень, про нещодавнє пограбування поштово-інкасаторської машини, котра поверталася з величезною виручкою 211 гривень і 18 копійок. За розмовою ми майже непомітно навпростець, бо ж пальне необхідно економити, доїжджаємо до К***ського районного відділення поштового зв’язку (ВуПЗ).
Нас розвантажують і, доки пошту знов перебирають, я спостерігаю, як три каліки на стихійно організованому вівторнику закінчують збирати сміття у причіп. Трактор, котрий заїжджав на подвір’я забирати сміття, зачепив і погнув одну стулку воріт, і вся інша компанія зараз намагається виправити її ковшем цього ж трактора, підкладаючи туди усілякі обаполи. Результатів ніяких, і стулку так кривою і вішають на місце. Трактор зачіпляє причіп і вже збирається тягти, аж раптом у нього закінчується пальне. Київ отримує додаткову порцію матюків. Когось наймолодшого на велосипеді відправляють із каністрою на АЗС по пальне, а решта йде дотрушувати яблука, котрі не встигли обірвати й з’їсти до того.
Директор ВуПЗ іще з учора забрав машину – старенького УАЗика - і десь завіявся або до коханки або розпродувати поштове майно, котре ще залишилося. Близько полудня він нарешті з’являється, машину завантажують поштою, і ми вирушаємо об’їжджати сільські відділення по району.
Їдемо утрьох: поштар, він же водій, він же супроводжуючий, він же інкасатор, він же охоронець, я і провідниця. Водій - молодий хлопець, нещодавно прийнятий на роботу - однією рукою кермує, а іншою грається ще поки що не звичною іграшкою – пістолетом. Провідниця – жінка пенсійного віку - потрібна, щоби ми, не заблудилися поміж селами, а також, щоби мене не лякалися, коли я з молотком і валізкою заходитиму на відділення.
Та перш за все необхідно пояснити, чим я займаюся і що власне тут роблю.
Усе просто. Повірка вагів – уявляєте, на деяких поштових відділеннях ще збереглися ваги 30-х років – це встановлення їх придатності до використання шляхом порівняння їх показів із вагою гир-еталонів. Ага? Звучить? А головне читати цікаво. Одним словом щороку я повинен об’їздити поштові відділення по району. Клеймо, молоток, валізка з гирями. Придатні – відбиток клейма на шкалі, непридатні – хрест. Все.
Виявляється наша провідниця і сама погано знає, де що знаходиться, тож доводиться вже утрьох розпитувати, як доїхати до такого села або де у цьому селі знаходиться поштове відділення. До того ж вона боїться сидіти поряд із водієм, бо колись із п’яним чоловіком неодноразово літала з мосту у річку. Вона скрикує щоразу, коли машина підстрибує на вибоїнах і руками чіпляється за сидіння.
Ми їдемо лісовими дорогами і степовими стежками, копанями і манівцями, деякі з яких іноді прокладено трактором навпростець просто через кукурудзяне поле. Їдемо юзом і боком, кроком і галопом, то вмикаючи обидва мости, то на двох колесах над урвищем, а провідниця, котра вже встигла заспокоїтися, відпускає сидіння і каже, що саме так і їздить її чоловік. Я сиджу у будці УАЗика, міцно тримаю валізку і вистрибую разом із нею на дерев’яній лавці, а довкола мене стрибають лантухи з поштою, пакети з грошима, пакунки із пральним порошком, милом, печивом та крупою.
Нарешті ми таки добираємося до одного з відділень. І починається:
- А хто ви такий?
- А чого приїхали?
- А молоток навіщо?
- Ого, які «блістящіє» гирі?
Багато відділень ще не повідчинялися, тож доводиться забирати поштарок з дому, розпитуючи селян, де вони живуть.
- А ви не знаєте де живе ваша поштарка?
- Оце їдете туди, третя вулиця праворуч, зелені ворота. Там живе Омелько. Він її кум. От у нього й спитаєте.
Багато відділень взагалі розташовані у велелюдних місцях. У глибокому яру або на болоті, у лісі або на цвинтарі у старій покинутій капличці. Та хвора, та обпекла ногу, та пішла доїти корову, до тої родичі із сусіднього села приїхали. Наш УАЗик, немов йому пороблено, кривуляє вуличками й літає поміж селами. Ми підвозимо поштарок, щоби вони одмикали відділення, а іноді чуємо просте:
- А там не замкнено.
- Чого?
- Та нічого вже красти.
Проїжджаємо через місток, хоча важко назвати містком дві поздовжні колоди, перекинуті через річку і декілька, як попало покладених упоперек дошок. Минаємо колишні «княжі» стайні і старий млин, забур’янені поля і давно покинуті, переорані села, погруддя Чапаєва і пам’ятник Дзержинському із проваленим наскрізь животом. На кожному відділенні водій залишає декілька пакунків, натомість забираючи жменьку листів. Я проводжу повірку. Провідниця точить ляси.
До одного з відділень із попереднього села підвозимо повну будку огрядних поштарок, котрі виявляються усі там працюють. Вони якомога щільніше напихаються досередини, розташовуються просто на пакунках, а одна вимудрується вмоститися у мене на колінах та все бідкається: « Це ж уявіть скільки нам іти, якби не ви. Це ж скільки йти, скільки йти.»
Через район смугою пройшла гроза. Буревій порвав дроти, повиривав дерева з корінням, поламав і порозкидав по дорозі гілки. Ми обережно намагаємося їх об’їжджати, проте на котромусь із віражів чіпляємо колесами мокре узбіччя. Нас тричі закручує на грязюці й машина опиняється в кюветі. Усією гоп-компанією ми вилазимо з УАЗика й, залишивши водія біля машини, пішки теліпаємо залишок відстані.
У відділення нічого не працює. «Про який Інтернет може йти мова, коли у селі вже три дні немає світла і мовчать телефони.» - відповідають мені. Про гарячу воду боюся й питати, бо насосна станція не подає навіть холодну. Не гаючи й хвилини відчиняється банка з солоними гірками і знаходиться пляшка. Перший тост п’ємо за те, що всі живі, другий за зв'язок. Тим часом якийсь випадковий трактор висмикує УАЗика з кювета й притягує до нас. Мені вже пропонують залишатися ночувати і хочуть женити на чиїйсь дочці.
Ми святкуємо, а у двері раз-по-раз зазирають пенсіонери. Вони крутяться довкола машин і заглядають у вікна: чи не пенсію бува на тракторі привезли, а діти з-за парканів показують пальцями на чудасію.
Нарешті нас відпускають, і ми вирушаємо назад у райцентр. Увесь кагал поштарок виходить надвір проводжати нас, вимахує руками і волає: «Приїжджайте до нас ще.»
Маю надію приїхати, якщо буде куди. Дорогою сп’яніла провідниця варнякає про зв'язок між людьми, без якого жоден інший зв’язок, навіть пошта, не має значення, а у голові чмелиться і крутиться: «Це ж уявіть скільки нам іти… Це ж скільки йти… скільки йти…».
