МЕНІ ДВАНАДЦЯТИЙ МИНАЛО
"- Констанціє! Констанціє! - вигукнув Д'Артаньян. Зітхання злетіло з вуст пані Бонасьє і торкнулося уст Д'Артаньяна; з цим зітханням відлетіла на небо її чиста й любляча душа."
Е-ех! Вміють же люди викладати свої думки на папері - здається ті ж самі слова, якими розмовляємо і ми, а відірватися неможливо, - читав би й читав, забуваючи й про їжу, й про сон.
Цікаво, а у мене - якщо спробую,- щось схоже вийде, чи ні?
Що там потрібно для початку?
Чистий зошит, мабуть. Ага, ось якийсь є. Перша сторінка розмальована, але це дрібниці - її в сміття, все інше підійде. Ручка кулькова, червона. Хм! Добре, поки що піде й така, потім знайду іншу. Зі столу все прибрати - щоб не відволікало уваги, - стіл протерти, зручно вмоститися…
Мурчику, це я не тобі.Ти диви який прудкий! Йди звідсіля, ніколи мені з тобою гратися.
Так, наче все готово.
І що? Знаття б ще, про що писати! Збирання матеріалу, копання в бібліотечних завалах не годиться - творити бажано зараз, поки полум’я з очей і дим із вух. Хоча мати каже, що дим валить набагато нижче.
Втім, не про це мова. Тему треба - для роману, чи хоча б для оповіданнячка. Про школу не хочу - всі до школи ходили й всі все про неї знають. Але окрім неї та дому я майже ніде не бував.
Раніше тато декілька разів брав мене з собою до міста, але нічого надзвичайного тоді не траплялося. Хоча ні, одного разу стався прикрий випадок. Батько зустрічався того разу з друзями - розклали стіл у них вдома, під виноградом, наїдки усілякі виставили, вино, горілку. Потім пішли балачки. Нудно. Тому я взяв пиріжка і пішов спостерігати за трамваями, що гуркотіли поряд. Тато перед цим купив мені цілу купу морозива - що в тому селі хлопець бачить, нехай посмакує досхочу! - але мій шлунок не звик до таких делікатесів, тож збунтувався, і саме на вулиці. Добігти до туалету я не встигав, тому присів за купою каміння біля сусідського будинку - там ще поряд лопух ріс, як на замовлення.
Отже, в животі революція, в голові панічні настрої, а на вулиці хлопці звідкілясь намалювалися, приблизно мого віку. Примітили мою фігуру та й почали насміхатися. Що мені залишалося? Червоний від сорому і від натуги (живіт не відпускав), я однією рукою тримав штани, а другою жбурляв каміння по хлопцях. Якби батько через деякий час не вийшов на вулицю - йому хтось розповів про мою ситуацію, - то на місці купи каміння залишилася б лише купа з-під мене. Тато хлопців відігнав, провів до хати, попросив у господаря склянку води й солі, зробив ропу (каже, що допомагає при розладах шлунку) і дав мені випити. Боже, яке ж воно гидке!..
Ні, моя ганьба не для сторонніх - кепкуватимуть ще, засранцем обзивати будуть. Воно мені треба?
Напишу я краще, як батькам допомагав. Щось на кшталт: "Як я пас телят."
А чом би й ні, як робоча назва згодиться.
Отже, заголовок є, тепер трохи відступити й можна розпочинати сам текст:
" Коли я ходив до школи, то на літніх канікулах допомагав мамі й татові пасти череду телят. Там був бичок Лисий, теличка Зірочка і..."
Хм! Щось не те. Перераховувати всіх, мабуть, не варто, та й не пам'ятаю я кожного. До того ж я вже став забувати, що такого видатного вони могли витворити, телята ті.
Он ситуацію з кукурудзою мені дядько Гаврило, той, що на фермі працює, нагадав нещодавно. Прийшов він на тому тижні до батька, теревенив з ним під вишнею, звісно під чарку і десь після третьої він раптом підкликав мене до себе:
- Підійди-но, - каже.- Поясни старому, як у тебе з телятами так добре розумітися виходить? - Потім до тата розвернувся й продовжив.- Торік це було. Готую я на фермі кашу для корів: залив в бак води, насипав дерті, ввімкнув, щоб варилося, а сам вийшов на вулицю, цигаркою побавитися. Дивлюся, через балку, біля кукурудзяного поля, телята пасуться - твоя жінка з однієї сторони стереже, щоби в шкоду не лізли, син з другої. Потім зійшлися, мати щось говорить; Сашко ж хитає головою, погоджується, начебто. По тому жінка побігла до телятника - силос по яслах розкидати (це я вже потім дізнався),- а синок твій з бичками залишився. Ну, думаю, як же він буде один півсотні чотириногих телепнів раду давати. Всівся зручніше, чекаю, коли ж перегони почнуться. А телята біля поля збилися до купи й не розбігаються, попри мій прогноз.
І Сашка не видно.
Цікавість розібрала мене: що ж там діється? Перебіг я через балку, непомітно заліз в кукурудзу і тихцем підібрався до телячої компанії. І що бачу: біля самого поля стоїть твій Сашко, в руках кукурудзяне листя, а телята дивляться на нього, наче загіпнотизовані.
"Хто тут ще не їв, підходь, - каже хлопець й дає листочок ближньому. - А ти, Бурмило, вже ласував - не нахабній, все одно не одержиш."
І проганяє бичка, що без черги лізе. Потім підбігає до поля, зриває ще декілька листків і знов до череди. Телята слухають його уважно - кумедно хвостами помахують, вухами ворушать і мовчать. Вони дивляться на свого чередника, а я ледь стримую сміх у кукурудзі. Потім тихенько вибрався з поля і назад, до кормокухні, побіг, кашу доварювати.- Дядько Гаврило перехилив чарку, крекнув, закусив салом.- Ось так.
Я слухав дядькову розповідь мовчки. Дещо згадував, дещо зовсім вилетіло з голови. Та дядько ж вигадувати не буде, воно йому ні до чого. Отож, мабуть таки все було, як він каже.
Зате, коли з мамою пас бичків на стерні, а потім вузькою лісосмугою переганяли їх до літнього табору в Лисячій балці, я добряче закарбував в своїй пам'яті.
По один бік лісосмуги росла кукурудза, по інший - соняшник. І треба ж було такому статися, що саме напередодні бджолярі вивезли туди свої вулики. Половину шляху ми вже пройшли - матір йшла попереду, стримувала телят, а я позаду їх підганяв. Біля пасіки зупинилися, поміркували та вирішили не вертатися, а гнати далі, кукурудзою. Нею здавалося безпечніше - коли теля і зірве якесь листячко, то це буде менша шкода, ніж якщо влаштують гармидер серед вуликів. Бичкам наш план був до одного місця - хоч як я не намагався тримати все під контролем, але все ж таки один чотириногий бовдур прорвався до бджіл, його там почастували й почалося: спочатку пролунало голосне мукання, потім вбік відкотився один вулик, за ним другий...
У мене не було вибору - горланячи від страху та злості, я побіг виганяти дурного бичка з пасіки. Звісно, що меду мені також перепало добряче.
Коли лісосмуга закінчилася, телята заспокоїлися та розбрелися по схилах балки в пошуках трави. Я теж полегшено зітхнув і нарешті оглянув результати незапланованого спілкування з бджолами: праве око запливло і не бачило, ліве вухо розмірами було не набагато менше, ніж у Чебурашки, а нижня губа стала схожа на половину великого бублика. Про руки й ноги вже мовчу, бо їм теж дісталося. Мати бідкалася, а мені було смішно, хоч і боляче...
Що ж, начебто гарна історія, та тільки як це все перенести на папір, щоб складно вийшло, не гірше ніж у Дюма?
Хм! Чомусь Шевченко згадався: " Мені тринадцятий минало, я пас телята за селом..." Як про мене написано. Майже. Тому що мені тоді було всього дванадцять. І здається у Тараса Григоровича ягнята були. Чи все таки телята? Втім, неважливо.
Ягнят я все одно не пас, але перетинатися довелося. Мені тоді всього два роки було, коли батьки отару по степу водили. Якось старші сестри їм в поле обід понесли, і мене з собою прихопили. Поки вони обідали, балакали, зирк, а мене нема ніде. "Куди ж він міг подітися, тільки-но тут був?"- кажуть. А я, білявий, заліз в середину отари, мене й не видно, лише вівці хвилюються чогось... Сам такого не згадую - малий дуже був,- а от мама розповідала.
Ех, маячня це все - телята, ягнята. Не вийде з мене Дюма, займуся краще віршами. Вчителі кажуть, що у мене талант, - не дарма ж моє творіння до шкільної стінгазети потрапило. "Перший сніг" називається. Я його до дитячого журналу ще надсилав, щоб надрукували, та мені відповіли, щоб краще вчився, бо помилок багато. Та то вже таке...
Ось зараз для Людки із паралельного класу віршика складу, потім передам через когось при нагоді.
Людка дівчина гарна: волосся чорне, очі карі, губи як горіхи. Проте, на мене уваги не звертає - може хоч після вірша змінить своє ставлення.
О! Вже й придумав:
" Констанціє! Твої блакитні очі
Мені приснились раптом серед ночі.
І ще скажу - бо ти повинна знати, -
Що буду вічно я тебе кохати."
Хм! Але ж у Людки очі карі. І якщо вона спитає, до чого тут Констанція?
От проблема!
Втім, чого це я переймаюся? Вірша однаково виправляти не буду - дівчат навколо багато, а вірш такий один. І, до того ж, гарно вийшло, що не кажи.
Еге ж, Мурчику?..
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
