ХАЙ ЙОМУ ГРЕЦЬ
Біля мене живе паралельний світ. Що це таке? Хочу вам донести свою версію, але спочатку зрозумійте, що я не математик і не фізик. Тобто, не вчений. Як поясню, так і буде. Отакої.
А тепер щодо місця знаходження. Може воно і «біля», але я схиляюся до думки, що краще казати «над»… чи «зверху». І ще... той світ таки набагато розкрученіший за наш. Він втручається в людські нелегкі стосунки, коли йому заманеться. А от щоб навпаки...
Ні, звичайно, є такі типи, що залазять туди, але не зізнаються про це. Може через зазнайство, а може з інших потусторонніх причин. З цими туристами з путівкою «до гори» краще не перетинатись. Поцуплять гаманця з рук чи кренделя з новорічного столу так, що навіть дідько не помітить...
А може паралельний світ за рогом будинку номер п’ять, де живе тітка Тамара з чоловічком, що ходить кожен день до крамниці купувати дешеве пиво? Можливо-можливо. Щиро між нами, він щопонеділка жаліється заздрісним сусідкам, що грошей не має, а сам ніде не працює. Ще й палить якусь нудоту. Зуби в нього – кольору чорної арабської кави. Щоправда, і таких у нього зовсім не багато – аж один. Але, ні... за тим будинком – територія кохання собацюри Дези та обдертої киці Сусанії. Скажу по секрету, саме я такі імена придумав. Чому такі? А хто зна... Це таїна. Паралельний світ, одним словом.
Візьмемо, наприклад, Ханну з моєї маленької та замудрої мініатюри. Чому Ханна? Гм... а було все так. Одного разу хотів я з паралельного світу вкрасти для нашої реальності такого собі чолов’ягу – добропорядного, а може й не зовсім. Він спересердя на жорстоку дійсніть, чи свій головний біль, прийшов спитати ребе, чи буде вночі «фунгувати» електрика, бо вдень сонце й так даремно світить. Літо ж надворі!
Я довго думав, яким іменем нагородити надоїдливця? Щоб влучно та на віки! І тут раптом, ні сіло ні впало з неба... вибачте, з паралельного світу, в голову – ХАННА!
«Як? Чому? За що?» – питаю.
Це ж тепер все переплутається, та і не туди, куди світу потрібно для негайного вдосконалення. Хід історії зміниться, а в мене самого, не дай Боже, ще і нежить почнеться.
А воно знову з неба – Ханна! І все. Щоб жодних вам гвоздєй, тобто цв’яхів. Простих з дроту, або дорогих з позолотою, тих, що так потрібні для нужд найбільш багатих та перспективних...
Ну що ж. Ханна так Ханна. А що, думаю, навіть нічогенько так жєнщіна в зеркало смотриться! Посидів, подовбався в собі, і стала мені до вподоби ця героїня. Непомітно зовсім, як борщ після самогону. А за нею вже і діти тупотять, чоловік з кейсом чи без нього, риба на кухні, що вимагає негайного очищення від гріхів. Страшний сморід від неї. І все таке рідне-рідне. Ні... сморід – то вже занадто. Обійдемося без нього. Не було ніякого смороду... А риба? А риба була... оброблена хімікатами, а тому надзвичайно красива та підозріла. Та нас це вже не хвилює. Хай собі нею паралельний світ тішиться... Скільки заманеться. Ми ж шествуєм далі...
Що ж воно таке? Світ отой паралельний? Достеменно не знаю. Але працюю над цим. Вдень і вночі. Не покладаючи… вночі, щоправда, більше. Вночі тихіше. Сусід-бовдур виключає шарманку з бадьорою музикою про сибірську нудьгу та любов до каламутного життя. Як тільки щось проясню, одразу повідомлю про це супільству. Чесно! Хай йому грець...
Паралельний світ дає знати про себе по-різному. Буває, що тільки сів снідати, наприклад, а він тобі:
"Сідай, пиши! Сідай, пиши!"
А що робити? Сідаєш і пишеш... Це ж вищий світ. Він командує...
А буває, не дає про себе знати і тоді здається, що його взагалі нема. Ага! Дзуськи! Це він грається так з тобою. Сховається, почекає, коли втратиш осторогу, щоб зненацька, в самому ненадійному місці, в тому, що найбільш віддалене від монітора, підкинути сверблячку і тішитися, як ти страждатимеш, бо не можеш негайно реалізувати словеси. Він такий цей світ! Жартівник...
А інколи стає до тебе прихильним, допомагає у всьому, диктує...
До речі, про диктування...
Ви думаєте, як я пишу? Правильно! Вже здогадалися. Він, паралельний посіпака, все і диктує. Тільки встигай записувати. Руки бігають по кнопках, метушаться. Голова пуста, речення в неї падають гулко, підскакують, лаються, збиваються до купи й бігом – у чисте поле...
Потім залишається тільки повиправляти, але небагато. Так... косметика.
Інколи починаєш клацати, а в наявності тільки одне слово, чи речення. Зате, яке! І сам не знаєш, про що воно буде згодом та яким чином все вляжеться! Я вже звик писати на невловимих відчуттях, анітрохи не дивуючись. З цього погляду створенняч тексту – процес інтуїтивний, гіпнозуючий та зовсім незрозумілий, але довіритися йому конче необхідно.
Постає доречне питання, а хто ж тоді пише? Гм... Якби ж то знати...
З одного боку, шкрябаю я. Тобто, мої руки. І сюжет саме в моїй голові копирсається. З іншого боку, хто закидує в мозок всі ці ідеї? Хто, врешті решт, диктує? Ото ж бо! Те, що це паралельний світ, в мене не викликає сумніву. Але, що воно за штука така, цей паралельний світ? Як, взагалі, він робить так, що коли пишеш, то сам стаєш героєм? Разом з усіма його болями, гараздами та негараздами? Смієшся, плачеш, сердишся, благаєш... А потім бачиш, як перемелені тобою почуття проходять через інших людей, що також впустили в себе твоїх мучеників...
Хай йому грець! Як це здорово!
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
