Тягнучи на собі колгоспного воза, добираючись до пенсійного віку, Катерина мріяла ще об однім – уявляла, як проводжатимуть її на пенсію в тих умовах, у яких нині проводять людей. Лунає музика, вона виходить на сцену, голова називає її, як єдину медалістку в селі, як невтомного й заслуженого бригадира рільничої бригади, її напинають хусточкою, такий подарунок усталився в колгоспі для жінок, котрі виходять на пенсію, та просять ще попрацювати. Вона про людське око каже, що стомилася, що пора б уже й відпочити, але голова просить повторно – й вона ніби нехотя, але з великою радістю в душі, погоджується.
Та нічого того не сталося. За два роки до виходу Катерини на пенсію колгосп наказав довго жити, землі господарства загарбав якийсь холдинг, котрий чхати хотів на всілякі хусточки, сцени й урочистості. Як і на посаду бригадира рільничої бригади.
Катерину мовчки звільнили з роботи та й з господарства взагалі, ледь не підпільно в касі господарства тицьнувши до рук трудову книжку.
Пішла, аби дотягти до пенсії, не перервавши вистражданий на вітрах стаж, прибиральницею в школу. А сягнувши пенсійного віку, наступного ж дня з огидою позбулася осоружної швабри.
– Не для мене посада, – мовила директрисі, яка намагалася втримати на роботі такого відповідального працівника, – безініціативна.
Сіла на стільчику серед обійстя, вже пенсіонерка, глянула на Івана.
– Що ж робити? – мовила.
– А що, посадимо город, попораємо свиней та й дивитимемося телевізор, – байдуже відповів Іван.
Стало сумно.
– Знуджуся я, Іване, – сказала важко. – Треба щось собі придумати, аби люди мене не забули.
– Вони тобі треба, ті люди? – нерозуміюче глипнув Іван.
– Та мені не люди треба! – скрикнула.
– А що? – здивувавсь Іван.
– Не знаю, – та й похилилася.
На той час по Катерининім житті немов провіяв дуже сильний вітер. За три роки до сьогодні син, котрий працював у столиці в комунальному господарстві, раптом вивищився до посади начальника житлово-експлуатаційної контори, чим дуже потішив матір.
– Ти там дивися, – напучувала, – щоби кожна лампочка добавляла тобі слави, як господарю, щоби кожне деревце у дворах шепотіло тобі осанну, як дбайливцю.
– Ой, мамо, – відмахувався син, – міські люди, це вам не сільські, з ними не дуже заробиш осанни.
– На людей не зважай, – учила, – люди, це пластилін, з яких ти ліпиш колектив і собі пам’ятник. А ти палець, котрий над тим пластиліном. Як розімнеш, аби зробився податливим, вважай, з половини вже переможець. Головне, тисни з розумом, бо коли пластилін попервах засох, можна пальця й зламати. Але й сам не гнися, бо як розм’якнеш, наче той пластилін, вважай, пропав – не будеш ніколи зверху, будуть над тобою. А коли над тобою, перед вести дуже важко. А перед вести треба, інакше ніколи не відчуєш себе вільним і вищим. Наркотики, сину, оті, що з голки собі під шкіру булькають, то ж не насолода, то казна-що, насолода – відчути себе здатним до злету. А злетіти – то вже, як молодь каже, сущий кайф.
– Мені й без крил непогано, – пручався син, – я ніжками дибаю, то хоч знаю, що не впаду з висоти.
– Батько, викапенний батько, – зітхала розчаровано, – таким медалей не дають.
Поміж людей несла думку про сина, як великого комунального реформатора. Виписала якийсь журнал про комунальне господарство, уважно вчитувалася в нього, а потім ішла поміж люду та розповідала про прочитане, як про здійснений факт в очолюваному її сином ЖЕКу.
І яким же було для неї горем, коли через два роки її сина поперли з посади, ще й ледь відкрутився від тюрми за перевитрату чогось там на щось ради власної кишені.
– Що ж ти, сину, так? – питала, в очі дивлячись.
– Усі хочуть жити, й не варто про те, мамо, – відповідав роздратовано.
Та й вигулькнув через місяць після, як казав, «відмазки від зони», з дачею-палацом побіля столиці, ще й клаптик лісу мав коло оселі.
– Жирненько, – роздивившись на все те, мовила мати. – В нашому селі людські діти того, напевно, й за вік не сягнуть.
– От бачите, ви ж казали, щоби зліпив собі з людей-пластиліну пам’ятник, я й зліпив, – мовив син. – Гарний і на весь вік вистачить. Оце, мамо, по-сучасному і є злет – вийти на балкон власної оселі та плюнути на голову тому, хто на балкон вийти не може, бо в нього його нема.
– Що, Катерино, чула, прокрався син? – перестріла якось серед вулиці Петрівна, братова. – Що поробиш, такі зараз часи, такі діти. Наш лоботряс он також дременув з універу, бо юрисдикція, бачте, не його, його верне в поезію. Книжечку видав нещодавно, хочеш, дам почитати, якими словами мій син світ обтьохкує.
– Не треба, – заперечила Катерина, – я в тьохканні не мастак, ще сприйму неправильно, як ти звістку про мого сина. Не прокрався він, як люди пащекують, а сягнув мети. Перед веде мій Сергій, на балконі стоїть, і доки твій Василь світ обтьохкує, він той світ до рук прибрав.
– То я ж кажу, прокрався, – не вгавала Петрівна.
– Дурна ти Мармеладка, – не втерпіла Катерина, – сама весь вік прорипіла над світом, так нічого й не сягнувши, а тепер і сина послала тьохкати. Я зараз піду в книгарню, твого Василя книжечку куплю? Ним усі полиці заставлено? Люди його писанія розгрібають, ніби за римських часів святе письмо?
– Та ні, – знітилася братова, – в нас мало коштів, тираж невеличкий.
– Отож-бо, – вела Катерина далі, – дурне й слово, як воно рідке. А мій Сергій на балконі. Плює.
Чимдуж пішла геть, бо хоч на Петрівну й накричала, але отой Сергіїв балкон її й саму не тішив. Але ж мусила тішитися, бо не скажеш же людям, що син дійсно прокрався. Хай уже краще плює з балкона, може, хтось позаздрить хоч на слину, як на честь не можна позаздрити.
Дочка жила поряд. Вийшла заміж за медика. Катерина раділа доччиному вибору, думала, вправного ескулапа ведуть до хати, бо похвалявся, що після медучилища рвоне на хірурга, має, мовляв, до того хист, бо кроля чи кабана як розітне, то всі аж роти роззявляють. А рвонув на фельдшера в селі, бабам у запітнілі дупи уколи тицяє. Жалівся нещодавно, що деякі жінки за собою не дивляться, як звільнять ту дупу від лахів, то нашатир райськими яблуками після того пахне.
– То візьми та відріж сморід, – порадила сердито теща.
– Себто? – роззявив рота зять.
– Ти ж похвалявся, що хірургією себе вкриєш, – натякнула на втрачені сподівання Катерина, – то чого ж смородом укрився. Відріж. Мої ж надії відрізав, заховав у бабських дупах, то тепер відріж сморід, а надії витягни. Ти ж мастак у хірургії, чи не так?
– Та ну вас, мамо, – махнув рукою, пішов далі длубатись у дупах.
Його, щоправда, хвалили, казали, що й золоті руки має, й душу не з останніх – це Катерину й тішило, але вкрадена з її мрій хірургія, вона ніяк не відпускала її душу до зятя на свято гордості.
Дочка ж сиділа дома.
– Як це так, – обурювалася Катерина, – ти ж молода, тобі ж якусь зірку треба ловити, а ти приросла до палісадника, наче кліщ до собачої шиї. Ти з нього що, верха дістанеш?
– Мені ніякого верха не треба, я радію з того, що маю, – спокійно відповідала дочка.
– А що ж ти маєш? – аж руками об поли вдаряла Катерина. – Квіточки, пелюсточки, чоловіка при дупах, та ще свиней повен хлів, та дві корови. Тут же нема розгону для вивищення.
– Ще курей, качок та індиків не перерахували, – сміялася дочка. – Мене влаштовує те, що я маю, – ще раз наголошувала.
– У тебе зіпсовані гени, – розчаровано сказала Катерина дома Івану.
– А то ж чого? – втупившись у телевізор, відмахнувся той.
– Бо вони можуть жити тільки в хліві та на балконі, а в полі їх здуває вітер у безвість, – ледь не заплакала невідь-чого.
Чоловік стенув плечима, певно, нічого не зрозумів, але Катерина й не наполягала на роз’ясненнях.
А тут ще й невістка якось:
– У вас, мамо, якось сумирно в хаті. Давайте, освіжу. Ми там кахель міняємо на новий на дачі, його ще й мухи не обцілували, торік клали, акуратно майстри знімуть, а вам покладуть. Жаль викидати, дорогий, але вже вийшов з моди.
Катерина той кахель бачила, там такі узори та витребеньки, вона ледь не розчахнулася на ньому, задерши голову та роздивляючись на верхню «окантовочку» – тож, зачувши невістку, вибігла до власної ванної кімнати, подивилася на побілені, вкриті цвіллю стіни, й тої ж миті погодилась.
– А нащо це воно нам? – не зрозумів Іван.
– Щоб люди падали від заздрощів, – пояснила Катерина. – Годі, – якось ураз проясніла, – нидіти та скніти в зачучверілому стані, прогризаємося до цивілізації. Прогризаємося так, щоби в селі ніяка бенеря не змогла прогризтись глибше, краще й ретельніше. Ми попереду, а інші всі з зубами сточеними позаду. Літати, так літати. На те Господь і дав нам розум, щоб не тільки птахи, а й ми літали.
Іван знову нерозуміюче стенув плечима.
– Ти не совай тими плечиками, не совай, – аж підстьобнула Катерину ота Іванова байдужість, – сказала, будемо перед селом найяснішими, значить, будемо. Я свого добиватися вмію.
Іван заперечувати не став.
Обіцяний невісткою кахель, щоправда, так і лишився обіцяним.
– Не вийшло нормально здерти зі стін, – розвела невістка руками, – весь побився.
Катерина не те, щоби образилась, а просто запеклася злістю.
– Та то нічого, невісточко, – пробубоніла з притиском, – я не останній старець на світі, вартую чогось і без твого кахлю.
Полізла в запічок, порахувала заощадження, поїхала нібито до сина в гості. Там ще застала майстрів по кахлю.
– А що, хлопці, – гонорово підійшла, – утнете отаку чудасію, як оце мостите, і в бабиній хаті?
– Бабина хата далеко? – поспитали тільки.
– У селі, – повідала адресу.
– А нащо вам у селі отакі панські прибамбаси? – здивувалися.
– Не такі, – не погодилася, – прагну кращого.
– А бабусі в баби є? – засміялися.
– У вас у матнях немає тої сили, що в бабинім гаманці, – похвалилася.
Назвали ціну. В очах дещо потемніло, але гонор від того не пощез.
– А що, діти, – підійшла до сина з невісткою, – кахлю там мені обіцяли та проциндрили його весь через невміння, то, може, готівкою вернете обіцяне? – запитала, прискаливши око.
Трохи посіпались, але допомогли.
А коли невістка зайшла в бабину ванну кімнату, то через тиждень знову згризала в своїй щойно покладений кахель, бо сором стало заможній дамі супроти селянки задніх пасти по модних тенденціях.
Катерина знову запрягла Івана в господарство.
– Ти сказилася, чи що, – бурчав той, – не двадцять, либонь, у пенсію вже вріс.
– Бичечки та поросята пенсії не завада, – не погодилася Катерина. – Довше житимеш, бо біля телевізора скорчуватієш.
Господарство йшло на обладунок хати та обійстя.
– Певно, синочок дебело почистив столицю, що й мамі випендрьож мостить, – гомоніли в селі, спостерігаючи за перетворенням Катерининої ще колгоспного зразка хати в сучасний євродім.
– Не діти ведуть у Європу, пучки, – мостила Катерина заздрісникам-наклепникам мозолі та порепані долоні перед очі.
Не дуже й вірили, але бабине господарство, де вже громадилися наймити біля стада худоби та хмари свиней, лізло з язиків іншою хвилею:
– Господи, за шістдесят бабі, а вона в гній уростає, наче в молитву, – осуджували. – Зажене Івана, як коня, біля вічного галопу.
Іван, дійсно, почав потроху кректати та тріщати спиною, тож Катерина, оглянувши добротний свій дім знадвору, оглянувши зсередини, де меблі та килими заполонили весь простір, раптом сказала:
– Досить.
І збулася господарства.
– А мені? – прийшла якось дочка.
– Тобі чого? – запрагнула роз’яснень Катерина.
– Грошей, – зробила невинне личко дочка.
– Нащо? – поцікавилася Катерина.
– Ну, хату оздобили, наче сім віків зібралися жити, в хату напхали, що кіт жаліється, що ніде й лапи до пуття простягти, а дітей у вас, мамо, буцім і немає, – розказувала дочка. – Люди в такім віці для дітей та онуків живуть, а не гонором стіни підпирають. Допомогли б хоч дочці, чи що, а не лише себе ублажали?
– А дочка в мене що, дитина малолітня, чи каліка немічна? – напосілася Катерина. – Може, тобі, доню, соску дати, чи більше того, цицьки? На руки свої глянь.
Дочка глянула на руки.
– І що з цих рук? – не зрозуміла.
– Праці просять, – сказала мати.
– Та я що, ледача? – обурилася дочка. – Та мені за день ніколи й присісти, а ви мене попрікаєте лінощами.
– Менше гляди квіточок, а більше слави, – порадила мати й простягла сто гривень.
Дочка взяла купюру до рук.
– На розкрутку, – мовила Катерина.
Дочка образилась і схолола до неньки.
Тим часом сільським головою обрали видного підприємця, а він вирішив підняти село.
– Щоби, як квітка, – кинув гасло.
Та й оголосив конкурс на кращу садибу в селі.
– Перше місце наше, – без тіні сумніву поділилася надіями з Іваном Катерина.
– І що мені з того? – не зрозумів той.
– Тобі, може, й нічого, – махнула Катерина рукою, – а мені – життя не намарне.
Комісія лазила селом, заглядала в закутки, писала щось у блокноти.
І на святі Дня села оголосила:
– Перше місце за кращу садибу в селі присуджується Яцюк Галині, друге… – та й тицьнули, як обсмоктану карамельку, те місце Катерині.
– А це ж чому так? – не посоромилася запитати прямо на сцені, коли пхали до рук подарунок – кухонний комбайн.
– Бо у вашої дочки не подвір’я, а райський сад, а у вас тільки хата гарна, – лепетав голова-підприємець. – Але хата – це фінансові можливості; а рай – краса душі.
Катерина взяла подарунок, поклала дочці до рук.
– Аби не казала, що мати все собі та собі, – прошепотіла й покинула свято, пішла додому.
Сиділа дома й плакала. Що дочка в передових – радувало, але не настільки, аби затулити власну поразку.
– Старість ніж мала на лежанку відпочивати покласти, в хлів запхала, – не могла змиритися. – І задля чого – щоби Галині троянди всю працю пелюстками розчавили? Але ж я світ котила перед собою через силу, а дочка те й робила, що з лійкою бігала, наче білка з шишкою – чому не врахували поту. Чому не врахували поту? – кричала до мереживного гаптування на стелі, якого не те що в селі, в районі, напевно, ні в кого не було. – Що з тебе толку, – крикнула раптом до тої оздоби, – як ти мілке супроти клумби?!
А тут ще Іван приліз під вечір від дочки п’яний.
– Що, відсвяткували? – запитала.
– Ох, Катю, – розплився в усмішці, – ти тільки глянь, які в нас діти. Всіх криють, навіть нас.
– Клумбою, – пихнула Іванові межи очі. – Клумбою, – примружилась. – А ми що, біля клумби незугарні? Ну, скажи, незугарні? – допитувалася в чоловіка.
– У Галі всі куми та родичі гуляли, – розповідав своєї Іван. – Матері тільки рідної не було, – насмілився раптом осудити. – Негоже це, Катю, негоже.
– Голова боліла, – мовила. – Дуже, – пожалілась. – Але ліки я знайшла.
– А що їх шукати, – позіхнув Іван. – Он у серванті лежать.
– Не в серванті, далі, – пішла спати.
Наступного року з самісінької весни Іван, гноблячи свій радикуліт, не розставався з лопатою – Катерина робила клумбу.
Приголубила онука, попросила поритися в Інтернеті, пошукати квітів таких, яких його мати не те що не бачила, а й не знала про які.
І на осінь розкішна єврохата потопала в небачених клумбах поміж доріжок покручених і пісочком потрушених та статуеток хай і дешевих, але доладних.
Тої осені садиб у селі, рівних Катерининій, не було. Але голова-підприємець раптом відторгнув від себе ідею про село-квітку в образі ідеальних садиб і мостив дороги по всіх завулках, вбачаючи красу села в тому.
– А як же конкурс на кращу садибу? – спеціально ходила до голови ще в середині серпня Катерина. – Будете проводити?
– Ні, – відрізав голова, – досить такого конкурсу й одного на п’ять років. Щоби переможець їв славу, наче хліб, довго-довго.
І стало Катерині гірко.
– Обібрали, – тільки й мовила, вийшовши надвір із сільради.
А на початку вересня стало Катерині зле. Пішла до клумби просапати бур’янець між жоржин, нахилилася, а воно так запекло щось усередині, неначе оте вкрадене цьогорічне перше місце поміж садиб.
– Певно, нерви, – пошкандибала в хату.
А виявилося – рак.
– Чого ж не звернулися раніше? – картав лікар. – Вас повинно було турбувати.
– Бог його знає, певно ж, турбувало, – здвигнула плечима Катерина. – Але ж рак, він у багатьох, а мої клумба та хата, ви б їх побачили, лікарю, таких ні в кого немає. Хіба я могла з-за них побачити якийсь рак – це ж несумісні поняття.
– Дійсно, несумісні, – погодився лікар, – скажу вам чесно, ви, бачу, жінка міцна душею й волею, клумба й хата ваші залишаться, ви – ні.
І дав місяць на завершення земних справ.
Тільки із завершенням не склалося – болі почалися такі, що Катерина не відходила від голки з обезболюючим. Наостанок ще й упала в кількаденний сон, де й загубила зв'язок зі світом.
Та якогось ранку раптом прийшла до тями.
– Іване, – погукала, хоч той сидів край ліжка.
– Чого, Катю? – спохопився.
– Виведи мене надвір, – попросила.
– Та як же, – витирав сльози, – ти ж лежача.
– То винеси, як іти нездужаю, – крикнула, – дочку, зятя погукай, винесіть.
Винесли.
– Далі від хати відведіть, до воріт, – керувала.
Відвели, посадили в принесене крісло.
Поглянула на двір-красень, на хату-дівочку.
– То що, Галю, – всміхнулася до дочки, – бачиш?
– Гарно, мамо, – погодилася дочка.
Примружила очі Катерина.
– Вступиш перше місце? – запитала. – Не торішнє, то заслужено твоє, цьогорічне, хоч конкурсу й не проводять.
– Беріть, – здвигнула дочка плечима, – нащо мені те перше місце, як ви… – та й відвернулася.
– Перша, – закриваючи очі, прошепотіла Катерина.
І раптом заспівала. Спершу тихо, потім усе гучніше, гучніше. З-поміж зболених уст вилітали понівечені хворобою нерозбірливі слова. Лишень у кінці своєї пісні Катерина знову відкрила очі й чітко та виразно окреслила слова:
– Господиня гарна, господиня гарна.
І раптом пісня обірвалася.
– Господиня гарна я, – мовила Катерина.
Не питалася рідних, стверджувала.
– Господиня гарна, – зробила паузу й видихнула, – я.
І тільки захиталися жоржини та скрипнув завіс на відкритому євровікні, коли пролітала мимо них Катеринина душа.
