Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44519
Рецензій: 87065

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Екс

© Юрій Кирик, 25-07-2017
Польща, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи, запровадила  на окупованих нею західноукраїнських землях систему варварського терору. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського «культуртреґера» нищила українські школи, читальні, церкви.

На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору.

І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане.

Під тиском ворожого режиму то тут, то там ламались одиниці. Але, тільки одиниці; український же народ залишався далі незламним і невгнутим та продовжував нестримно прямувати до своєї мети. Зміна політичного положення зумовлювала зміну способу боротьби, зміну родів зброї, зміну тактики, але ніколи – припинення самої боротьби. Розбуджений до чину з вікового сну збройними визвольними змаганнями 1917-1921 рр., український народ уже за жадних обставин не припиняв боротьби і провадить її по сьогоднішній день – усіма можливими способами, в усяких умовах, проти кожного окупанта України і проти кожної сили, що ворожа ідеї самостійности та соборности України.

Петро Мірчук, Нариси історії ОУН (1 т.)



Третій тиждень бездіяльності. Микола шкодував за втраченим часом. Був він родом із села, сільські ж ніколи не марнували часу, бо від того залежав їх добробут, а часами й саме життя... На його видноколі вікно, єдине в цілому помешканні, за яким  бовваніє одинокий ясень на тлі сірого будинку з якого осипався тинк. В маленькому покої, що його винайняв за невеликі гроші, старий креденс та бліде люстро - фігуранти його самотини. Ті, що ближче знали Льолька, діяльного, запального, що від найменшої іскорки спалахував мов бікфордів шнур, розуміли, що від смертельної нудьги легінь міг  навіть запасти на здоров'ї. Він мучився, як мучиться алкоголік, коли нема за що похмелитися. Та алкоголік завше знайде можливість вгамувати свою абстиненцією. Якщо й ні - фрибра сама проходить. Тут же ситуація безнадійна. Поки не надійде наказ від провідника - сиди в чотирьох стінах, носа не висунь!

Не знав вступаючи  в законспірований підрозділ українських націоналістів - "Летючу бригаду" що буде аж так важко... Став людиною з десятком облич. Нині мусив удавати із себе студента політехніки. Ясна річ - поляка, то ж розмовляв усюди тільки й виключно польською. Так на вимогу шефа - Юліана Головінського чинили усі члени їхньої конспіративної групи, що прибула у Львів для звершення якогось особливо важливого ексу. Якого саме ніхто не мав права знати аж до початку акції. Та це було би пів біди. Мусив десятою дорогою обходити Клепарів, де мешкала його Богданка, його кохана, дівчина жагуча, терпка й трішки солона, в якій душі не чув. Почути слово від неї - повітря вдихнути. Та він позбавлений такої можливості. Це був набагато серйозніший випроб. Та що вже там Богданка? Їм категорично заборонено взагалі спілкуватися з українськими дівчатами.

Члени його групи розселилися по помешканнях в різних частинах міста. Було їм заборонено сходитися й бодай хоча б якось спілкуватись із собою.  Та найбільша  проблема полягала саме в очікуванні. Звісно, такий зарізяка, як Льолько, звиклий бути сам собі головою, давно б плюнув на всі заборони, бо горда його натура не терпіла над собою жодної влади. Порушив би з певністю усі ті приписи, якби не авторитет, а подекуди справжнє обожнювання свого провідника. Він служив під його орудою іще в 1920 році на  Італійському фронті, сотник Головінський був командиром VІ (Равської) бригади Української Галицької Армії. Захоплювався його відвагою. Сотник був вимогливий, але й справедливий, з найважчих боїв, де люди гинули сотнями, його сотня завше виходила з мінімальними втратами.  Був він хоробрим чоловіком, який в хвилину небезпеки завжди стане поруч з тобою перед цівкою рушниці і ніколи не підведе, не зважаючи на наслідки. Він був справжнім. А іще уособлював унікальність, яка виявлялась у тому, що завше був тим, ким дозволяв собі стати. Там й запримітив запального й безстрашного вояка - Миколу Ясіньського. У вільний від служби час не зважаючи на різницю в стані вели поміж себе щирі, довірливі розмови. В часи затишшя на фронті й розпочався вишкіл його і ще кількох бойових побратимів у підпільно-диверсійній роботі. Під керівництвом свого сотника вони стали справжні "спритяжі"*. Там отримав Микола своє перше псевдо - Льолько.

Юлько Головинський - голова, стратег, яких мало. Завше погляд його був у завтрашньому дні. Розумів, чого вимагатиме прийдешня доба. Іще тоді, в окопах, зрозумів, що новостворена УВО** для своєї праці вимагатиме чимало коштів. Здобути ж у ворожій державі гроші можна було лишень одним чином - актами експропріації. Фахівців для ексів треба було добре й всесторонньо вишколити.

Коли бригаду відвели в тил, вони з хлопцями день за днем осягали прийоми конспірації, вчилися стріляти з будь-якого виду зброї, освоювали підривну справу, відпрацьовували прийоми рукопашного бою. Коли ж бригаду їхню розформували, вони відразу ж пішли в глибоко законспіроване підпілля. Але проминули роки поки розпочались їхні перші, спочатку не надто голосні екси  - напад на поштові вози під Калушем, під Богородичанами, а й у самій Польщі - у місті Сьрем на Познаньщині. Льолько навіть відвідував "сходняки" кримінальних авторитетів у Калуському повіті, де уважався "своїм", бо за плечима у нього було вже декілька вдалих "скоків", які набули розголосу по всій Галичині. У злочинців можна було запозичити чимало потрібної інформації, чи ба - набратися досвіду...  Дехто з відібраних Головинським бійців обурювався: "Але ж ми нічим не відрізнятимемося від бандитів - розбійників з великої дороги!" Юлько заспокоював: "Ви повинні це робити з легким серцем, адже відібрані вами гроші здерті польським окупантом з українського населення. Тому їх слід відбирати й використовувати на боротьбу проти нього". Вже тоді їхній командир усвідомлював, що „головна фінансова база мусить бути здобута власними діяннями у краю, здобута від ворога, відбита в нього". Так глибоко й капітально мислив лише Юлько. Вони ж, зовсім молоді хлоп'ята, тихцем бачили себе сучасними опришками - Довбушами та Шугаями.  Проминуло не так щоб багато часу, й їхні найсміливіші сподівання стали дійсністю.

Делікатно і майже ґречно теленькнув вхідний дзвінок, хоча у Миколиних вухах відізвався він гучним дзвоном - так давно ніхто до нього не приходив. Здригнувся, висмикнутий з тривожного заціпеніння. То була телеграма від "вуйка", який сповіщав, що "поле зорано й чекає його рук"...

- Нарешті! - видихнув з полегкістю!

***

Був тихий березневий вечір 1925 року. Їхня бойова група знову зібралася разом. У повітрі напоєному пахощами весни розлилося ліниве задоволення і приємна млість. Стояли на шпилі цитаделі***, небо було так близько, що боялися звестися на повний зріст, аби не буцнутися головою в його темно-синю стелю. Звідси мов на долоні відкривався їхньому зору величавий будинок Головної пошти, на який планували напад. З гори усе здавалося іграшковим, мов досконало зроблений макет. В цей час відкрилася важезна, оббита залізом брама випускаючи з подвір'я пошти вантажівку й одразу ж так само безшелесно зачинилася.

- Аби пробити цю браму, треба хіба з канонів стріляти, - зауважив статечний й розсудливий Осип.

- Обійдемося без канонів, - посміхнувся Юлько, - самі нам любенько відчинять... У мене все прораховано "ґанц на ґанц!"**** Тільки зараз він до найменших деталей пояснив їм план операції й завдання кожного члена боївки, водячи мов по мапі пальцем неподалекої громади будинку пошти та ближчого довкілля.
Коли усі можливі питання були вирішені, семиладункові магазини вставлені в новенькі "штаєри" й зникли за пасками штанів, так, що з під маринарки їх годі було догледіти, хлопці спустилися з цитаделі в районі бібліотеки Оссолінських, звідки до Головної пошти рукою подати.

На Сикстуській - одній з центральних вулиць Львова тужили хіба лиш не запалені на ту пору ліхтарі. На  загал же настрій тої пори у львів'ян був радісний. Здавалося б, жителі міст могли б стати байдужими до природи і всього того, що їх оточує, але цього чомусь не відбувалося. Весна продовжувала справляти на всіх радісне враження, що межувало зі щастям. Людина не може не радіти, коли бачить, як все навколо оживає. Весна вдаряє людям в голови, мов молоде вино і, здається, трохи п'янить. Пробігаючи зграйками про щось своє весело щебечуть дівчата, робітний люд так само квапиться чимшвидше опинитися в колі сім'ї. Навіть усюдисущі львівські коти, що гріються в останніх променях сонця, підіймають свої писочки й, здається, хлебчуть небо з молоком, ще й смачно облизуються - таке воно привабливе після холодної зими. Недостережно день добігав кінця.

Лише невеличка групка молодих людей вдягнена дуже скромно, аби не виділятися й не привертати зайвої уваги, неспішно прогулюється вздовж вулиці намагаючись не віддалятися від величезного, фундаментального, здавалось на віки збудованого будинку Головної пошти. Такі проходи групи молоді центром міста нікого не дивували, львівська ж бо молодь над усе полюбляла це заняття - спацерувати корсо, зачіпаючи дівчат, та прилаштовувати усілякі геци. Серед молодиків, звертав на себе увагу молодий, статний, високого зросту чоловік. Він сипав жартами, обпікав своїми промовистими очиськами молоденьких жіночок і дівчат, а його веселий сміх, мов арканом притягував їх до себе. То ж багацько перехожих пасли його очима.  Хоча з певністю було чоловікові за тридцять, з усієї групи Юлько найбільше пасував на львівського батяра. Від усієї його постаті віяло плеканим педантизмом, акуратністю, чимось таким, чого не окреслити, хіба що протиставити п'яному подиху весни. Хотів того чи ні - цей чоловік ніс собою таємницю...

Тим часом з вулиці в центральну браму Головної пошти, як завше в цю пору гонорово в'їхав інкасаторський амбулянс. Хіба тут бригада інкасаторів почувалася найбільш безпечно, адже пошта знаходилась під одним дахом з управою поліції Львова... Одразу ж за ним туди проскочила група молодих людей, що охоронець при дверях не встиг й рота відкрити, як в живіт йому вп'ялася грізна люфа револьвера. Юлько приклав вказівний палець до рота й видав: "П-с-с-с" - мов малій дитині, але й це було зайвим - револьвер був переконливіший за будь які слова...

Як тільки автівка зупинилася й звідтам вийшло четверо інкасаторів їх враз обскочили молоді люди тероризуючи новенькими штаєрами. Не забули й про водія, якого виволокли з кабіни й приєднали до групи інкасаторів. Усіх  й поклали в рядочок, обличчям на землю.

- Коли хочете залишитися з головами, раджу їх не підіймати, - наказав керівник виправи, - голос у нього був не дуже грізний, раче звучала в ньому лагідна іронія, наче кігтики випущені кицькою для забави, та саме це чомусь переконувало, що погроза буде здійснена без щонайменшої задуми. Тому голови інкасаторів іще щільніше притиснулися до землі, й ніхто й гадки не мав чинити спротив чи бити на сполох. Тим часом чоловіки швиденько витягли з автівки мішки з грошима й тихенько, так що з численних вікон пошти, а й поліції ніхто нічого не помітив, покинули подвір'я, щільно причинивши за собою двері.
Коли один із інкасаторів врешті наважився підвести голову, нападників й сліду не було - розчинилися мов примари у вузьких і плутаних львівських вуличках...

***

Полковник Борецкі в розпачі й безсилій люті рвав на собі волосся - адже грабіжники ризикнули пограбувати поштовий автомобіль на подвір'ї міської поліційної дільниці. Це ж скільки треба мати нахабства! То був встид, шкандаль! Плювок в його, начальника поліції Львова обличчя.

На наступний день шпальти львівських газет тільки й трубіли про небачене раніше зухвале пограбування. Грабіжникам вдалось винести понад сто тисяч злотих. Річ ясна, це стало чільною темою розмов усіх без винятку кіл львів'ян від Замарстинівських злодюжок до аристократичної верхівки міста.

Зазвичай члени групи одразу після вчинення "ексу" розходилися, нині ж Юлько зробив їм свято - в затишному будиночку на Вульці, що була околицею Львова, зібралися усі учасники збройного нападу. Це був небачений виняток, бо їхній провідник - Юлько, найбільше дбав про безпеку своїх побратимів із "Летючої бригади". Та нині блискавичний наліт розпирав усіх від гордощів. Вони казилися від щастя й усвідомлення вчиненого. Льолько, підкидав у гору банкноти й мов дитина радів тому золотому дощу. Інші обкладалися ними в нестримному вируванні емоцій. Вони почувалися абсолютними володарями свого життя, та що там життя? Світу! Бо хіба є щось у світі здатне спинити молодість у її прагненні досягнути всього? Ні на мить не вщухав гамір, що важко було розібрати хто і що говорить. В ці хвилини вони були найменше схожі на грізних нападників, про яких із зачаєним страхом снували домисли львів'яни.

Кожен почував себе героєм. Тут вони  тішилися мов дітваки й виглядали трохи як вар'яти. Юлько їх не зупиняв - знав, іноді потрібно з'їхати з глузду, аби прийти до тями.
  
Начальник Львівської поліції, полковник  Борецкі зібрав нараду, аби вислухати думку фахівців усіх відділів стосовно цього безпрецедентного, зухвалого пограбування. Підлеглі по черзі доповідали. Врешті картина дещо прояснилася: широке гроно добре поінформованих інформаторів доносило, що в злочинних колах Львова ніхто про підготовку нападу не знав. Львівський кримінальний світ почував себе обійденим й ображеним. Хтось посмів вчинити такий блискучий напад на їхньому терені не погоджуючи з ними, не поклавши ані злотого до злодійської каси. Були годні разом з поліцією знайти й покарати зухвальців.  
- Можливо, з'явилась якась нова, досі незнана банда? - висловив припущення хтось із поліційної екіпи.

- Це неможливо, - зробив слушний висновок Борецкі, - такі добре організовані, вишколені й чудово озброєні банди не з'являються враз, як гриби після дощу.
Тоді висунули іще одну версію, мовляв, наліт вчинили гастролери з Варшави, або заблукала залітна банда з Одеси.

- Ви, тикаєте пальцем в небо, що малі діти! Не тут шукаєте, - скептично, та в той же час категорично заявив запрошений на це зібрання керівник військової жандармерії. Не озброєним оком видно, що це чудово зорганізований екс! А це набагато небезпечніше, аніж усі ваші грабіжники укупі взяті... . Це клята "Летюча бригада" - спеціальний підрозділ УВО
Знову залили за шкуру сала! Вони вже встигли добряче наслідити й не лише в Галичині - в цілому краю. Це не перший їхній "екс", хоча мушу визнати, - найзухваліший. Гадаю, вже нині треба подумати про те, аби впровадити в їхню організацію свою людину. Інакше успіхи
наші завше будуть дуже сумнівні... Не шкодувати на це жодних коштів, справа ж бо політичної ваги!

Борецкі  зітхнув з полегшенням - слава Богу, що це політичні. Нехай жандармерія ними й займається! Ось впровадити в їхні ряди свою людину - це можна й на себе взяти. Така людина у них є й якнайкраще надаватиметься для цієї ролі...
------------------------

* Спритні, удатні хлопці.
** УВО - Українська Військова Організація (УВО). Утворилася у липні 1920 р.  Остаточне організаційне оформлення УВО на західньоукраїнських землях проведено навесні 1921 р., після приїзду туди полк. Є. Коновальця, який почав особисто керувати організаційною працею УВО. Вона із самого початку позиціонується як революційна організація, основним завданням якої є пропаґувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єдинену Державу.
*** Цитадель - фортифікаційна споруда Будували Цитадель на узгір’ї із трьох гір: Шембека (Вроновських), Познанської (Пелчинської) і Жебрацької (Калічою). Ці гори прикривали південно-східні підступи до міста. Будівництво тривало протягом 1850-1856 рр. В цей час австрійцям необхідно укріпити свою владу у регіонах імперії, тому що революційні події 1848-1849 рр. значно похитнули її. Одним із способів укріплення влади стало будівництво потужних цитаделей у столичних містах імперії.
**** Ґанц на ґанц - чітко й відповідно прораховано.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Ольга, 29-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 28-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 25-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 25-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88943886756897 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …