Прокопович утоптався в свій трактор і потягнув гусеницями осінь на поля.
В тій осені Катерина шаленіла. Окине поглядом бурякові плантації, зрівняє свої з іншими – мати рідна, не рівня, не рівня. В інших ланках бурячки кволі, а як не кволі, то миршаві, гичечка жовтенька, невиразна, а в Катерининій ланці - та там буряк у буряк боками впираються, наче пасажири в переповненому автобусі, рядок на рядок лавами насуваються, що нікуди трактору, котрий гичкозбиральну машину тягає, й гусеницю встромити до пуття. А гичка, гичка – зелена, брава, розкішна, не гичка, фікуси, за котрими й вікон у хатах не видно, як на підвіконня вазона висадиш. Всі механізатори й водії, котрі худобу тримають та гичку силосують, на Катеринину гичку око поклали – всяк хотів такого скарбу лапнути, ледь не билися за чергу.
Комбайн пішов по полю, а Катерина ззаду.
– Регулюй ножі, – кричала комбайнеру, – глянь, ріжеш корені.
– А що я зроблю, як це не буряки, а бегемоти, – розводив той безпомічно руками.
– Регулюй, – Катерина на своєму.
– Не буду я в Катерининій ланці копати, – жалівся комбайнер голові, – зупиняє що п’ять хвилин ножі регулювати. Я так во віки віків норми не втну.
– А ти не норму гляди, а врожай, – супився голова.
– Лесику, а що це ти робиш? – тягнула Катерина з кабіни тракториста, котрий косив гичку.
– Гичку тру, – гордо вистромив той голову у вікно.
– Гичку, чи буряки, – вхопила Катерина гичину, біля якої теліпався шматок так званої головки, тобто частина відрізаного буряка.
– Так високі посіви витяглися, ріжеться й буряк, – шморгав носом Лесик.
– Підніми агрегат вище від землі, воно й не різатиме, – пояснювала Катерина.
– Так це, – тер Лесик потилицю, – люди просять, щоб з бурячком трохи гичечка, так корова краще поглинає силос.
Катерина по тій потилиці долонею своєю шкарубкою:
– Піднімай, сучий сину, бо посаджу зараз біля купи, будеш свою напартолену гичку ножем обрізати.
– Не буду, – вперся парубійко, – всім однаково кошу й ніхто претензій не пред’являє.
Катерина не пустила агрегат на поле. Робота стала.
Приперся червоний від гніву голова.
– Як ти смієш? – визвірився. – Дощі находять, хочеш, аби замерз урожай?
– Як його з половини збирати, то най мерзне, – розвернулася Катерина, пішла до села.
– Ти куди? – ревіло керівництво.
– Серце рятувати від інфаркту, – відповіла.
– Від якого ще інфаркту? – не зрозуміли.
– А хіба це робота?! – вихопила гичку з-під Лесикової техніки. – Гляньте, Олексійовичу, оце мої мозолі до гички причеплені, а там, за десятою гичиною, уже й серце. А моє серце – не ваші яйця, що бовтаються, як їм заманеться, воно живе, воно не бовтається, а б’ється, стукає, воно болить урешті-решт, я його не можу зцідити, як ви свої яйця, бо воно – це я; оці буряки – це я, тут моя душа росла, а ви що ж хочете, аби я її з-за прийдешніх морозів переполовинила й забрала лише частину. Не вийде. Душа не ділиться, серце не ділиться, їх можна забрати або всі, оптом, або не брати взагалі. Не хочете, аби брала оптом, то забирайте ви, я покину, через сльозу, а покину, подавіться, вам, бачу, що яйця, що душа, що серце, всьо єдіно, все похер. А я так не можу. І не буду. Або по-моєму, або ну його к бісу, керуйте, я відійду, як негожа, я ні серця, ні душі не ділю. То мені йти? – і голову схилила вичікувально.
Олексійович, трохи сконфузившись від возведення його яєць у роль головних героїв битви за буряковий урожай, потер підборіддя, трохи подумав, а потім як увірве Лесика по загривку.
– Ану взяв ключі й підняв ножі, – гаркнув, аж комбайни немов і не ревли моторами. – Скільки вас, ледацюг, нероб, можна вчити працювати?!
– Краще б я пішов на ферму до роботи, – бурчав Лесик, пхаючись з ключами до агрегату, – там роздав як-небудь корми та й вільний. І ніхто голову не прогризає, аж череп тріщить.
– Попав би до тітки Катерини, вона б її відірвала, – мовив голова та й помчав по своїх справах.
– Це точно, – гордо мовила Катерина. – А ти не стій, не стій, – гукнула до комбайнера, котрий виснув на комбайні, чекаючи, доки Лесик відрегулює ножі, – подивися до транспортерів, бо щось багато дрібного буряка губить комбайн.
Той плюнув, взяв до рук якогось ключа й поліз кудись у глибину свого дракона.
Викопані буряки лягли в кагати.
– Машини давайте, – примчала Катерина до голови, – навантажувача давайте, в’яне продукція.
– Катю, ти ж не одна на полі, – підняв руки голова.
– А ви що хочете, – йшла Катерина в наступ, – аби я своїх велетнів вив’ялювала з-за отих мушурок з інших ланок?
– Всі переді мною рівні, – наголосив голова.
– Ви судіть за результатом, – наполягала Катерина.
– А я суджу за справедливістю, – не відступив голова.
– Справедливість – вона в чому? – домагалася роз’яснень.
– У порядку, – м’яв олівця в руках голова.
– Порядок – він дає результат, а інакше як його й визначити – порядок це чи непорядок, – сипала думками.
– Я мав на увазі черговість, – виправився голова.
– А черговість – вона задля чого, заради того, аби була лишень, чи заради вивищення результату, як алгоритму всіх дій керівника? – витягла слівце з учорашньої передачі по телевізору, біля якої засинала стомлено.
Олексійович аж поперхнувся тим «алгоритмом».
– Хай ти сказишся, – розсміявся раптом, – Катерино, ти як клюєш, то вже клюєш, дзьобом не лиш у тім’ячко товчеш та мозок розкльовуєш, а й голову кудись аж у дупу, наче молотком гвіздка, забиваєш. Я вже не тямлю, що мені й робити, наче сам собі, вибач на слові, насрав повну макітру, що нікуди й краплю думки примостити. Забирай свого погружчика та не їж мені печінок, ну тебе к бісовій мамі.
– Бісова мама – теж мама, – весело блиснула очима Катерина й помчала до своєї ланки.
Два дні навантажувач вантажив буряки з Катерининого поля, зовсім забувши, що є буряки й у інших ланках.
– Це ж чого так? – верещали інші ланкові. – Всім потроху хай відправляють.
Прибігли й до Катерини.
– Не подавишся? – питали.
– Ні, – заперечно хитнула головою – Гляньте на моє буряччя, усвідомте, чому я маю право на першочерговість, задумайтеся, чому у вас не такий урожай і мовчки несіть свій сором до вирощених вами курдупликів.
Ланкові, не маючи змоги щось змінити, йшли геть, але несли не сором, а прокльони, та ще підозру в дивній лояльності голови до Катерини.
Навіть Іван, і той надувся.
– Балакають про тебе негоже, Катю, – ник якогось вечора.
– Брехня, – жорстко до Івана Катерина.
– Ну, не знаю, – шкріб Іван сорочку на грудях, – усе село гуде, а мені куди очі дівати.
– Запхни їх собі в матню та дивися нею, – вибухнула Катерина, – коли вона в тебе прозорливіша за очі й душу.
А серед ночі проснулася сама й розбудила Івана.
– Завтра занесеш заяву в сільраду, – мовила.
– Яку заяву, про що? – не міг нічого второпати спросоння Іван.
– На розлучення подаси, – роз’яснила.
– Чого б то? – аж гикнув.
– А нащо я тобі, з головою згуляна? – відкинула геть ковдру, розпашіла стояла в нічній сорочці серед кімнати. – Глянь на мене, тут же куди не кинь, скрізь Олексійовича знаки. На губах слина, на руках синці та мозолі, на косах сало з його рук, на пупі вм’ятина від його пупа, на ногах подряпини від його нігтів. Скрізь він, тебе й крихти нема, хіба між ногами відмітина.
Іван тільки очима кліпав.
– А його що, між ніг нема? – видавив раптом.
– Нема! – скрикнула. – Я ж кажу, мозолі на руках, як знаки від нього.
– Себто? – не второпав Іван.
– Дою діда, – зітхнула.
– А він що, не того?... – аж язик вивалився з Іванового рота.
– Тьху! – плюнула, аж очі втер. – Та звідки мені знати, дурню?! Кажу ж – не віриш, сумнівами точиш душу, звільнися. Завтра занесеш заяву в сільраду, – та й лягла спати далі.
– Катю, – горнувся, – та я ж того… ти не сердься… люди тарабанять, а я ж теж живий…
– Від сьогодні ти для мене мертвий, – відвернулася.
– Катю… – бубонів.
Забрала ковдру, пішла в іншу кімнату.
А на ранок Іван мовив:
– Ніякої заяви я не понесу.
Взяла чоловіка ледь не за руку, повела в колгоспну контору.
Підвела до голови.
– Скажіть моєму Іванові, коли ми востаннє ночували в скирті, – попросила.
Іван стояв червоний, мов рак, а Олексійович, він не те що втратив дар мови, а десь дівся тої ж миті. Він стояв, дивився ошелешено в очі, але десь дівся.
– Ти що, геть здуріла, – понеслося незабаром по коридорах, – розум вигрузила на завод разом з буряками?
І таке матюччя пхалося конторою, що на що вже Катерина міцна жінка, а й та тікала світ за очі.
Ледь відвантажила Катеринина ланка буряки на завод, як ударили нічні морози, й буряки почали приймати, як підморожені, зі знижкою.
– Отак, – усміхалася Катерина, йдучи полем, – а в нас усі, як один, пішли вищою категорією.
Та й спотикнулася.
Із землі стримів невигвалтуваний з ґрунту комбайном красень.
Поодаль також подекуди бовваніли перерізані чи просто загублені корені.
Та й після навантажувача темнів серед поля міленький кагатик усякого дріб’язку, що просипався крізь прути елеватора.
«А це ж усе урожай» – осінило Катерину.
Наступного дня дув рвучкий холодний вітер, сіяла мжичка, але Катеринина ланка длубалася серед поля.
– Хай ми, дякуючи вам, не вивантажили вчасно свій урожай, – йдучи мимо, єхидно та зло водночас мовила ланкова сусідньої ланки, – то мусимо гибіти, а вам що треба ще тут? Не наїстеся ніяк?
Жінки мовчали, бо й самі були сердиті на холоди й ланкову, яка ніяк не наїсться, а Катерина не втрималась.
– Я б соромилася, Ганно, називати оті ваші купки урожаєм, – вказала на померзлі поодаль буряки в кагатах, - а ми маємо та й маємо, але й ще втратили на полі. Мусимо зібрати, бо в нас же урожай, не урожайчик. А людина, вона роботою наїстися не може ніколи, коли та робота в неї переплітається з душею, а коли переплітається, наче парубок з дівкою, то такий і наїдок – короткий та бистрий – пшик, і капут, і все впало.
– Ну-ну, – потягла свій гнів до померзлих кагатів сусідня ланкова.
А коли всі ланки нарешті забралися з поля, то Катерина тягнула й тягнула своїх дівчат до землі – збирала й після інших ланок утрачені корені.
І ось нарешті результат – шістсот вісімнадцять центнерів буряків з гектара. Перший результат у області. На Катерину зливою сипонули грамоти, подяки, навіть на медаль «прошеніє» подали.
Колгосп – і той третє місце по врожайності в районі посів, про що раніше Олексійович, котрий завжди плівся як не десь посередині, то аж у хвості, й мріяти не міг.
– То що, Катю, – весело походжав по кабінету, – закотимо в твоїй ланці сабантуйчик? Де гуляємо?
– У мене вдома, – навіть не думала над відповіддю, – я гукну дівчат, наготуємось.
– Добре, – погодився Олексійович, – у тебе, то й у тебе. Гукнеш там Петрівну, вона ж тобі родичка, хай порипить баяном, з музикою та піснею, воно й гулянка, як гулянка.
– Нащо та Петрівна, – враз набурмосилася Катерина, – ми що, не заспіваємо без неї?
– А музичка? – потирав голова руки.
– І музичка буде, – запевнила Катерина.
Готувалася до оказії, мов на крилах літала. Перша, перша, перша. В області! В області! В області!
Казав якийсь із обласних чинуш:
– Ви, шановна, можете себе уявляти й уседержавним передовиком, бо я не впевнений, що в інших областях результат чесний.
Селом ішла по провізію на гулянку, голову гордо несла, ні на йоту очі до землі не опустила. Дивіться, дивіться, дивіться, односельці, ось вам і Катька. Хто не вірив – вірте; хто не бачив – бачте; хто сумнівався – забудьте; хто заздрощами повниться – вдавіться; хто душу власну кривив – з покрученою тепер живіть; хто чекав падіння – сам тепер у болоті, хто сяйво всіляко закривав, згорів, і воно ринулося на землю, вплелося в душу, дивіться тепер, дивіться, люди, ось вона, колишня Катька, ниньки Катерина, на всю державу примножена славою, працею своєю, розумом, здібностями, силою й душею. Можна, все можна, треба тільки бути у вірі до себе, як до Бога, й не жаліти дня, як поклонів у молитві, не жаліти тих, хто поряд, бо вони або в покіс, або сторч, і як ти їх покладеш, то так і ступнеш; або широко аж до небокраю, або вузько, бо через високі пороги, котрих не стешеш, широко не ступиш – труси репнуть, що далі ступати хіба на сміх людям, або ж на глум для себе, що в принципі одне й те ж.
На гулянку з’їхалося все колгоспне начальство, дівчата з ланки всі посходились.
– За нашу Катерину! – піднімали тости.
І не горілку пили, мед, так, принаймні, Катерині здавалося.
– А де ж музика? – посоловілими очима поводив довкола Олексійович. – Я ж казав, баяна треба.
– Не треба, – різко відповіла, витягла заслінку з печі, зуспила до рук ополоника й заходилася вибивати дрібно-дрібно, приспівуючи, – господиня гарна, господиня гарна…
Олексійович розставив руки, пішов у танок, за ним повелися на гамір дівчата, а там і з колгоспного начальства, хто ще не геть старістю спікся, розсовували лави та витинали черевиками по підлозі.
– Господиня гарна, господиня гарна, – дзвеніло Катерининим голосом та ополоником об заслінку, аж хата хилилася набік, наміряючись і собі пуститися в гулянку, та клятий фундамент, як учорашній день, тримав за охвістя й не пускав до гурту.
– Молодець, Катю, – нахвалював агроном, – ой, молодець!
Цвіла. Як вишня, як бузок, як черемха по весні. Цвіла й пахла так, що й Олексійович не витримав, притис у сінях у закапелку, зашепотів:
– Ото воно, Катю, люди пліткують казна-що, то, може, хай не пліткують.
– Уже не будуть, – мовила гордо, – я передовик, без двох днів орденоносець.
– Ай, Катю, – сопів Олексійович, – медалька – не орден, та я й не про те. Може, согласуємося, та щоби пліточка обернулася в ніжний притиск. Їй-богу, Катю,ти така осяйна та величава, що я й того… ну, знаєш, з головою треба в мирі та согласії, то й до ордену шлях перекотиться швидше.
– Не вийде, – глянула голові у вицвілі очі, – матня у вас не мого розміру.
– Ото, – аж утерся, – а чим же воно не в такт?
– Мала, – кинула, аж очиці керівні розширились, – я й не відчую.
– Ойо-йой, – звузилися головині очі, – невже Іван з гераклів…
– Ні, просто він по паспорту розмір підігнав, – пояснила, – а у вас, гляньте, штани з пуза сповзли, матня коліна натирає, але ж у ній вітер свище, наче в небесній порожнечі – чи ж там узагалі щось є?
– Та ти що, Катю, – рипів голова, – уже стоїть, дай притиснуся, відчуєш…
– То підіпріть ляду на горищі, бо бачите, стовпець зітрух та вона навскоси лежить, – увернулася від п’яного голови, – може, для вас і стоїть, а для мене сохне.
– То не там сохне, то я за тобою сохну, – все ще гнувся голова.
– А нащо мені в’яле латаття, як я жива? – мовила та й побігла до гостей.
– М-да, – бурчав голова позаду, – файна квітка та джмелями не засиджена.
Повернулася, вчувши, на мить.
– А ви не джміль, – шепнула на вухо, – ви – жук. Але не з моєї купи.
– Та я вже бачу, – зітхнув Олексійович і почалапав надвір.
– Там, Катю, – зустрів у хаті Іван, – люди ще хочуть танців. Утнеш?
– То я ж не Мармеладка, в мене пальці не терпнуть, – гукнула Катерина, – нумо, дівчата, в танок, у танок.
Гриміла заслінка, аж хрипли голоси, а Іван, котрий до танців не дуже вдатним був ще й замолоду, раптом вилетів насеред хати в розхристаній сорочці та як ушкварив щось на зразок гопака, то аж стільці дибки стали й годинник на стіні згубив секундну стрілку.
– Оце моя Катя, оце моя Катя, – примовляв, присідаючи та розкидаючи навсібіч черевиками. – А ви що думали, я так собі женився, на красі лиш? Я орденістку собі вибирав. І вибрав! Орденістку! – волав, захмелівши, ловив Катеринині губи, цілував, а вона відповідала взаємністю.
– Медалістку, – поправляла Івана, відриваючи вуста від його губ.
– Ні, – не погоджувавсь, – орденістку.
Жінки потомлено падали на стільці, колгоспне начальство витирало рясний піт, і тільки Олексійович важко жував голубця, примовляючи-чавкаючи:
– М-да, воно того, й орденістка, та… ех… де наші зорі. М-да…
А через тиждень гукнув Катерину до кабінету.
– Воно цього, Катю, – ховав очі, – прийшла пора виплат та премій за результати роботи. Твоя ланка, звісно, заробила, але ж наш колгосп не передовик, ну, одним словом, я не можу твоїм жінкам дати ого-го які виплати, коли в інших і третини від вашого не буде. Люди образяться, а працювали ж усі. Оце, Катре, хочеш, бушуй, а хочеш, промовч, але твоїй ланці виплат дам лишень на сорок відсотків більше, ніж іншим. Бо завалите колгосп роздраєм. Між іншим, на зборах вручимо тобі медаль. Уже лежить ось у сейфі.
– Покажіть, – схопилася.
– Може, хай тоді, – запручався, – дорожча буде. Сюрприз, так сказать.
– Ні, зараз, – наполягла.
– Ну, дивися, – витягнув голова з сейфа нагороду.
Взяла до рук, притисла до грудей. Зробилося тепло. Так тепло, наче сонечко торкнулося тіла. Здалося навіть, що ніколи й нікого не любила так, як оцю щойно побачену медаль.
– Ну, зачекай до зборів, потім намилуєшся, – відбирав нагороду голова.
Віддала, помчала на вихід.
– А як відносно моїх пропозицій щодо виплат? – натякнув голова.
– Хай уже буде, як виходить, – кинула, прикриваючи двері. – Колгосп – попереду; ми – за ним.
Дівчата з ланки, щоправда, почали ремствувати, зіставивши очікуване й отримане.
– Не з-за грошей старалися, – грубо обірвала їх Катерина.
– А з-за чого, з-за твоєї медальки? – кинула роздратовано одна.
Глянула сердито на неї Катерина, підійшла впритул, просичала-гримнула:
– Цить! – і пальцем нащось по лобі стукнула. – Не з-за грошей, з-за держави.
– А ти що, держава? – ще пролопотіла вдарена в лоб.
– Зовні – ні, а в душі, напевно, так, – сказала. – Наступного року йдемо на державний рекорд.
Але наступного року ніхто в ланку Катьки Держави (прізвисько вчепили вмить) іти не захотів. Розпалася ланка, мов і не було.
– Хай сама собі заробляє медалі, а не нашим потом, – гомоніли.
Олексійович, аби не впасти лицем перед районом, що не шанує медалістку, призначив Катерину бригадиром рільничої бригади – рекордами там не пахне, а порядок з її характером триматиме. І напевно, що не помилився. Катерина ще років зо два, окрилена підвищенням у посаді, прагла якихось звершень, але величезний ввірений їй колектив не дуже в той степ тримав ніс, а тягти весь колгосп, як колись невеличку ланку, на власних плечах і тацях з рибою, не було ніяких можливостей, тож урешті-решт Катерина трохи оговталася та збавила темп, раділа здобутій свого часу медалі, як весні щирий хлібороб, повісивши в хаті на видне місце, а всю рільничу бригаду затисла в залізний кулак, не давала ні попуску, ні спуску, як кару за те, що вони в неї мимохіть украли мрію стати, як казав колись Іван, «орденісткою».
