Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44615
Рецензій: 87294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №9

© Конкурс прозових творів "Нові історії" , 16-07-2017
НАЙДА
Оленка сумує. Чому? По-перше, в мами закінчилась відпустка. По-друге, Василь поїхав на змагання з краєзнавчого туризму. По-третє, Ліда застудилася, лежить з температурою. Навіть дідусь, і той на пасіці. А ще – цілісіньку ніч ішов дощ, надворі похмуро і сиро. І ці всі події – в один день!
Збираючись на роботу, мама нагадала, що скоро в школу і застерегла, що час позаглядати в книжки. Як же сумно! Оленка нехотя перекладає підручники, новенькі зошити. Натрапила на старий щоденник. Розкрила, давай гортати. Почерк красивий, охайний, хороші оцінки. На останніх аркушах яскравими фломастерами виведено «КА-НІ-КУ-ЛИ!!!»  І ось вони вже закінчуються…
А що це за приписка внизу?

   1. Підготуватися до уроку «Мої канікули».
2. Виготовити гербарій «Рослини нашого краю».

  – Ой! Я ж зовсім забула про завдання на літо! Що ж робити? – схвильовано говорила сама з собою мала. – З першим пунктом порядок – вражень від канікул вдосталь. А от гербарій… Стій! Не панікуй! Ще досить часу. Альбом ось зайвий є. А рослини заготую сьогодні.  Так погода ж… – з досадою глипнула у вікно.
Садок купався в сонечку, переливаючись у краплях-блискітках. Дівчинка аж зажмурилась від яскравих кольорів причепуреного і підсвіченого промінням саду. Через свій поганий настрій вона навіть не помітила, що погода налагодилась. Оленка широко розчинила вікно, на повні груди вдихнула пахуче свіже повітря й застрибала від радості:
   – Ура! Життя прекрасне!
Тільки-но хазяйка вийшла на поріг, Дружок прикипів до неї вичікувальним  поглядом, нетерпляче метеляючи хвостом, що означало: «Які плани на сьогодні? Візьмеш із собою?»
   Оленка знала: найбільше бажання песика – воля.
  – Візьму! Тільки на повідку! А інакше – будеш мені по всій дорозі курей та котів ганяти! Більше віри тобі немає, – строго бурмотіла, беручи бешкетника на поводок.  Дружок усім своїм виглядом не приховував радості. Згоден був на який-завгодно варіант, якби з цепу.
  – Ідемо до парку. Не гуляти – працювати, – розмірковувала вголос Оленка, – там багато видів дерев і рослин. Вийде гарний гербарій. А нам ще потрібно подумати й про Ліду. Поки вона видужає, не залишиться часу, щоб висушити заготовлене.

  Старий парк накрив гостей прохолодою і густою тінню. Височенні дерева позмикали над головою розкішні крони, скупо залишаючи маленькі отвори для сонячного проміння, і те пролилось ясними косими потоками, поприлипало до землі, жадібно спиваючи рештки нічної вологи.
Вузенька ґрунтовка, поблискуючи калюжами у вибоях, вивела на простору прямокутну галявину. Між некошеними травами ледь видніється стежка, яка веде до ставка. Подібних галявин у парку кілька.
Місцями дерева  так переплелися між собою, що нагадують непролазні хащі. А між них видніються обсунуті й  покриті бур’янами лабіринти траншей.
   – Бачиш, он місця зруйнованих будівель, – звернулась Оленка до Дружка. – Колись давно оцей парк заклав поважний граф, який отримав за заслуги від імператора наділ землі. Дерева і різні екзотичні рослини привозили звідусіль, навіть із-за кордону. Посеред парку виріс прекрасний палац. Пани прогулювалися по  рівних заквітчаних галявинах, відпочивали в тіні алей, вудили рибу в ставку.
Потім була революція, скинули царя, граф із родиною втік за кордон. Палац і господарські будівлі зруйнували. Я ніяк не можу зрозуміти дорослих, – вигукнула схвильовано, – чому вони поступають так необдумано? Був би в нас зараз, наприклад, дитячий будинок творчості чи оздоровчий табір. От як у сусідньому селі – зберегли і парк, і маєток, і місток. Тепер там історико-архітектурний музей. Приїздить багато туристів.
  Песик сидів навпроти хазяйки, кумедно схиливши голову набік, ніби й справді уважно слухав.
  – Не віриш про графа? – вело далі дівча, таке маленьке на фоні столітньої ялиці, яка прикрила їх із Дружком від розпашілого сонця. – Мамина прабабуся працювала в цих панів на кухні, допомагала кухарю. Такої смакоти навчилась готувати! А потім передала секрети своїй доньці – моїй прабабусі. Мені бабуся Наталка розповідала. Ти її не знаєш, минулого року померла. Я так за нею сумую… – Оленчині оченята зволожились. – Вона водила мене сюди не раз, показувала, що де було, як називаються дерева. Он з того боку була горіхова алея. А там – кипариси, ялівець. Шкода, що роки і байдужі люди перетворили все на захаращені зарості.
Та все одно, подивись, як тут гарно, як легко дихається. Природа вміє заліковувати рани й дивувати людей…

Кошик майже наповнився. Чого тут тільки не було: листя клена гостролистого, липи звичайної й декоративної, акації білої й жовтої, горіха волоського й ліщини, каштана кінського, дуба, в’яза, осокора, гілочки сосни, ялиці, модрини, а також шишки з них, зелені дубові жолуді, кленові крилатки, акацієві боби з насінням.  А ще конвалія, подорожник, конюшина…
Стомлені, але задоволені мандрівники перетнули останню галявину й упірнули  в живий тунель із загущених дерев, переплетених здичавілими заморськими ліанами. Вони йшли по порослій мокрицею алеї під супровід  галасливого пташиного оркестру. В тій мелодії відчувалися нотки тривоги й незадоволення: «а хто посмів порушити наш спокій?»
Раптом серед цього гамірливого базару Оленка почула слабий писк. Зупинилася, прислухалась. Дружок теж нашорошив вуха. Звук повторився. Собачка нап’яв поводок, потягнув малу хазяйку за собою в гущавину. Дівчинка ледве встигала за поводирем. Гілля шмагало по лицю, ноги заплутувались у бур’янах, вологий, перелопачений кротами й мурахами ґрунт провалювався під ногами й засипався в черевики. Пищання голоснішало.
Шлях перегородила вивернута з корінням стара акація з покрученим вузлуватим гіллям і порепаним стовбуром. Де-не-де на сухих гілках ще теплилося життя – майоріли поодинокі неповноцінні листочки. Коріння нагадувало гігантського павука, який, розчепіривши лапи в різні боки, безпорадно шукав опори й порятунку.
«Віджила своє… – ніжно погладила Оленка кору дерева й замислилась. –  Чи пам’ятаєш ти рівненькі ряди насаджень, п’янкий аромат від твого цвітіння, а ще – бузкового, жасминового, трояндового? Чи згадуєш ошатні карети, запряжені баскими трійками, які котилися  по тих он доріжках з візитом до пана ? Ех, якби ж ти вміла говорити…»
  – Гр-р-р! – вивело мрійницю з роздумів тихе насторожене гарчання. Дружок метнувся вбік.
   На мокрій голій землі лежало новонароджене руде кошеня й боролося за життя: трохи піднімало свою мордочку, жалібно пищало і знову тикалося носиком униз. Відчувши чиюсь присутність поряд, воно з останніх сил закрутило голівкою й голосно відчайдушно прохрипіло.
Собака потягнувся до малого.
– Не смій! – крикнула Оленка й схватила крихітку на руки. Бідне – сліпе, мокре, виснажене – заметушилося в теплих долонях, продовжуючи пищати. – Голодне… А де ж твоя мама? Скільки ж ти так пролежало? Мабуть мокло цілу ніч під дощем…
Кошенятко принишкло, покірно чекало на вирішення своєї долі. А дитина ледь не плакала, гладила його по руденькій спинці й приказувала, як колись над нею її мама:
–  Нічого-нічого. Вже все позаду. Заспокойся, малятко. Я врятую тебе.
Песик, потеліпавши обліпленими реп’яхами довгими вухами, вп’явся в дівча своїми вуглинками-очима. Оленка виправилась:
– Ми з Дружком тебе врятуємо. Це він відшукав тебе. Молодець! Тільки хто ж тебе так?
Озирнулася навкруги. Між деревами, ось поряд, просвітлилося. То  вулиця. Хтось просто без жалю і докорів сумління пошпурив навкидьки, подалі від себе  живу істоту, як непотріб чи зайвий клопіт. Викинув у бур’яни на вірну загибель…
  І вкотре добра, розумна дівчинка, мала школярочка намагалася збагнути цей світ.
                                                      ІІ
У тіні під горіхом кипіла робота. Засушеного матеріалу на гербарії подругам більш ніж достатньо. Дівчата клеять, підписують, радяться. Підступна ангіна швидко відпустила Ліду. Та й не дивно. Адже літнє оздоровлення далося взнаки.  Вона така вдячна Оленці за допомогу! А скільки  радості в Оленки!
Грецький горіх за двором дідусь посадив у день народження своєї доні, Оленчиної мами. Дбав про нього, оберігав від заморозків, від засухи. Ось так і виросли разом – горіх і мама.
Розлоге височезне дерево тішить тепер всіх затишком і рясними плодами. Тато змайстрував під ним зручний столик із лавками. Хто не йде – відпочине. Ще й розважиться: горіх облюбували білки. Особливо багато їх, коли ядра горіхів починають дозрівати, як от саме зараз. Так цікаво за ними спостерігати! Вони стали майже ручні. Але – майже! Близько до себе не підпустять.
Зриває  білочка зубами спілий горіх, вмощується в розвилці низенько біля землі, бере його  в передні лапки, викладає та розпушує по спинці хвіст і позує перед тобою: милуйся, мов, мені не шкода. А той горіх у двох шкарлупках – зеленій м’якій і  дерев’яній твердій. Поки білці до обіду – ще роботи-роботи. Обдирає по маленькому шматочку  лушпайку, кидає вниз, прокручує горіх у лапках – і далі. Хрумкотить гострими зубками, аж луна йде. А лапки – і передні, й задні, точнісінько, як мініатюрна людська рука.
Буває, впустить спритниця свій скарб, спуститься на землю, забере –  й назад, на своє місце. А як саме на той час сидить хтось на лавочці, то вже й пополається: й зіскочити не насмілиться, й смакоти шкода. Носиться тоді білка по дереву, заглядає вниз, наче вимагає, щоб забирався геть. А сварку її ні з чим не порівняєш: цокання, клацання, тріскотня! Як воно так виходить?  
Іноді зберуться  вдвох та зведуться битися. Ганяються одна за однією по найтонших гілках, як по бульвару, перестрибують метрів по два в довжину. Одна – з горіхом у роті, а друга з вереском і скрекотанням доганяє, щоб відняти, наче він однісінький на дереві. Або надумаються кішку дражнити, а та теж з ними заграє, підлізе  по стовбуру вгору, та під шалений скрекіт і відступить…
Подумаєш: білочка – таке вже ж красиве безневинне звірятко – «а пальця в рот не клади»! Хижак!

  Тут же, біля подруг, вистрибують кошенята, пухнасті, грайливі непосиди! Одне біле з чорними вушками, носиком і хвостом – то Білка, а друге – біле з рудими плямами, як кішка –  то Рудик.
  – Ти подаруєш мені одного? – заливаючись сміхом від котячих витівок, спитала Ліда.
   – Вибирай. Ой, постривай! Ти ж нічого не знаєш! – вигукнула Оленка й давай розповідати про пригоду з Найдою. Про свої переживання, коли несла його додому й думала, що ж робити з цим безпомічним створінням, тільки-тільки народженим і вже ледь живим. Як раптом згадала про Рижу, свою кішку, в якої саме є кошенята. Але мама сказала, що Рижа його не прийме. Кошенята вже великі, самі вміють їсти й пити. Кішка скоро кине їх годувати. Дівчинка розплакалась від безпорадності й полізла на горище хліва, схлипуючи: «Рижа добра… Прийме, прийме…»  
Кішка насторожено обнюхала брудну маленьку пискляву грудочку й почала облизувати. А далі вляглася на бік і ніжно замуркотіла…
Оленка з хвилюванням у голосі згадувала, як вона злетіла з горища, сміючись крізь сльози й пританцьовуючи: «Прийняла!!!» А мама теж змахнула сльозу й мовила тихо: «Що значить –мати!»
   – Я зараз принесу тобі нашого Найду. Рижа саме пішла полювати. Без кінця носить старшим живих мишей, щоб навчалися їх ловити. А якби була дома, не підпустила б до малого. Шипить, дряпається. І своїх так не охороняла.
Дівчина швидко метнулася до хліва і через мить вклала Ліді в руки товстенький рожево-рудий животик, з якого на всі боки стирчали крихітні лапки й манюсінький хвостик. Животик незадоволено ворочався й ліниво пищав. Аякже, перебили сон!
– Яке ти гарненьке стало, яка м’якенька шерстка на спинці! А оченята! Воно тільки вчора відкрило оченята! У котенят очі прорізуються на дев’ятий  день, – захоплено щебетала Оленка. – Тепер і ми з Дружком знаємо, що знайшли  Найду на третій день від його народження. Бачиш, у нього сині очі. В усіх малят, виявляється, при народженні сині очі. А потім змінюються: сірі, карі, голубі, зелені. А в котів ще й світяться вночі. Дивина!
Десь із городу почулося здавлене призивне нявкання. Оленка стрепенулась:
   – Рижа вернулася, з самого ранку не було. Щось вже вполювала, гукає кошенят на здобич. Дивись, подалися стрічати, – хутко вихватила з Лідиних рук Найду й понесла на горище до гнізда, подалі від неприємностей.
Кішка, мокра від голови до кінчика хвоста, з глухим нявканням брела через дорогу, несучи в зубах чималого карася. Рибина тяглася між ногами по пилюці, а кошенята дріботіли з обох боків, приноровлюючись ухопитися за неї.
Дівчата, порозкривавши роти від подиву, спостерігали за тим, що відбувається. Рижа притягла карася до них під стіл і аж там випустила із зубів. Подивилася стомленими очима на хазяйку: розважайтесь, а в мене справи, й заклично мурликаючи, неквапно пішла до хліва...
  Малі з голосним урчанням  накинулися на смачну здобич, не чекаючи запрошення.
   Ох, уже й повеселилися подруги з того дійства!

Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Avtor, 26-08-2017

[ Без назви ]

© Антон Борисенко, 23-08-2017

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 07-08-2017

гм

© Арсеній, 27-07-2017

все ніби Ок

© George, 21-07-2017

Стомлені, але задоволені (с) -

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 20-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 19-07-2017

3 бали

© ВЛАДИСЛАВА, 17-07-2017

Дуже добре

© Олександр, 16-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0588481426239 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …