Ми зі старим знайомі давно. Вперше зустрілися в ті чудові часи, коли він працював в одному маленькому джазовому оркестрі. Нас познайомив тромбоніст, запропонував мене на зміну колишньому напарнику. Одначе старий прийняв це тоді з неохотою. Спочатку прискіпливо і довго розглядав мене, випитував тромбоніста про деталі, про те, звідки я і з ким працював раніше. По його дещо сумному обличчю неможливо було зрозуміти, чи задоволений він відповідями. Проте варто було нам почати першу розмову, як старий пом’якшав. Звичайно, дружба почалася не відразу. Попереду було кілька важких місяців, протягом яких ми звикали одне до одного, знаходили спільну мову, сперечалися на репетиціях. Однак на концертах все проходило ідеально. Я дуже хотів, аби старий мене прийняв за свого, аби ми стали одним цілим, аби ми були музикою. Думаю, він хотів того ж самого. Просто щось там із минулого досі йому боліло.
Як я пізніше дізнався, попереднього напарника старий втратив в метрополітені Гельсінкі. Тоді саме проходив якийсь джазовий фестиваль, здається пам’яті Чарлі Паркера. Оркестр вирішив відпочити після репетицій, відправившись на набережну. І мій старий захватив із собою свого товариша, хоча всі інші і відмовляли його, мовляв, відпочиньте вже один від одного, і без того весь день були разом. Одначе то був для нього не просто напарник. Їх поєднувала не тільки спільна справа, не тільки творчість. Вони були продовженням одне одного. Звичайно, музика була їхньою мовою, їхньою дружбою. Та мені здається, це тільки одна грань того таємного зв’язку, який витав між серцями обох. Тому й не дивно, чому старий так побивається і до сьогодні, хоча ми з ним разом вже років з п’ятнадцять.
На станції зчинилася шалена штовханина, і старого відвинули аж до краю платформи. Його самого останньої миті ледве врятували від падіння, хлопці з оркестру допомогли. Та футляр ніхто просто не встигнув підхопити. Напарник потрапив під потяг. Це відбулося буквально за секунду. Потяг миттю вилетів із тунелю, і, немов паща страшного дракона, проскреготів по рейках своїми зубами, пожираючи серце старого. Від його улюбленого саксофона залишилися самі лише понівечені деталі. Багряно-оксамитова оббивка футляру, яка назавжди в’їлася в розплавлені клапани, нагадувала кров. Для старого саксофон був за друга, за справжнього друга.
То була важка втрата. Такого горя він ще не знав. Хіба лише смерть дружини через три роки прокотилася все ж болючішим тягарем. Коли ці два нещастя прийшли до життя старого, він зовсім занепав духом. Якби не тромбоніст, той, що нас познайомив, хтозна скільки би ще йому вдалося протриматись.
Хлопця звали Владиславом. Він час від часу навідувався до старого, розповідав останні новини зі світу джазу або ж просто приносив продукти. Той спочатку обурювався його візитам, буркотів, вдавав, що не чує і не помічає, та все ж завжди відчиняв йому двері. Через кілька місяців вони почали говорити про погоду, продукти, ціни, політику. Владислав пробував повернути розмову до музики, однак старий просто ігнорував будь-які натяки на це. Тоді він спробував піти іншим шляхом. Якось, після чергового візиту хлопець залишив на кухні пакет з продуктами. Та окрім круп і яблук, він поклав туди конверт з грамплатівкою. То була Елла Фіцджеральд, перша леді джазу, в тому числі і для старого. Він знайшов конверт ввечері, коли почав розпаковувати продукти. Його обуренню не було меж, в голові крутилися самі прокльони та дорікання на Владислава, які він планував пустити в дію при найближчій можливості. Одначе тромбоніст здогадувався, яку реакцію у старого викличе такий сюрприз, тому і не приходив до нього днів зо десять. На одинадцятий він все ж ризикнув зазирнути в гості. Двері були незачиненими. Спочатку Владислав злякався, адже хтозна чи правильно він учинив, чи не зарано це було, чи не надто болісно відгукнулося це в серці його друга. Та коли він увійшов до квартири, то почув, як з вітальні лунає музика. Так, то була чарівна Елла. Її сміливий тембр впевнено пронизував простір кімнати, додаючи до осіннього вечора якийсь особливий шарм. І серед усієї цієї розкоші сидів згорблений старий, понівечений життям, розхитаний втратами і болем. Він сидів і плакав. Ледь чутно пролунав його голос.
̶ Ти чуєш, про що вона співає? – промовив старий.
̶ Ні, я щойно зайшов.
̶ Присядь. Послухай зі мною.
Well, you can cry me a river, cry me a river, I cried a river over you….
Вони сиділи і слухали. По обличчю старого стікали сльози. Владислав підійшов до дивану і просто обійняв старого.
̶ Дякую тобі..
̶ Пусте.
Почалася наступна пісня. Це була Lullaby Of Birdland.
̶ От і колискова для мене, – промовив старий трохи спокійнішим голосом.
̶ Елла чудова.
̶ Беззаперечно.
Вони сиділи і слухали. Однак вже не Еллу, а свої серця.
̶ Той саксофон був для мене.. – старому ці слова давалися важко, – не просто інструментом. Він був частиною моєї душі. Моїм провідником до музики. Мені його подарував батько, коли я вступив до консерваторії. Пам’ятаю, як усі заздрили. Такий інструмент тоді важко було знайти. А тато зміг. І навіть не знав, що подарував мені тоді такий скарб… Мій власний ключ до музики, до мого серця. Знаєш, коли я робив пропозицію своїй дружині, то зіграв її улюблену мелодію. Думаю, саме ті звуки остаточно покорили її серце. Я розумію, що, можливо, зміг би досягти приблизно того ж і з будь-яким іншим саксофоном. Але ті відчуття, коли я брав його до рук, коли робив перший видих, плавно натискаючи на клапани… Наче це був інструмент шамана. Наче в моїх руках всі дощі світу, всі вітри пустель. Я відчував через нього неймовірну силу. Коли ми грали, ніхто не міг говорити. Всі тільки слухали, мов зачаровані. То був не просто саксофон. То була сила. Моя сила, хлопче.
Владислав був приголомшений. Тепер він знав біль цього чоловіка. До цієї розмови старий в його очах був ледь не богом джазу. Ціллю своїх візитів хлопець вважав допомогти йому знову піднятися на свій Олімп. Та зараз ракурс змінився. Важливо було повернути любов до життя в цю роз’ятрену душу.
Вони пили чай і довго-довго говорили. Старий розповідав про той клятий день в метрополітені, про біль від погляду дружини з фото, про своє життя. Він відчував, що тепер все повинно бути якось інакше. Що не може більше бути в цьому стані, з цими настроями і думками. І що не може більше бути без музики. Владислав слухав, питав щось, намагався не пропустити нічого повз вуха і серце. Він полюбив цього старого. І вже мав деякі ідеї щодо того, як йому допомогти, та і не думав, що час для цього настане так швидко. Однак саме зараз була потрібна мить. Хлопець запропонував старому повернутися до виступів, концертів, репетицій, до цього неспокійного джазового життя. І той не зміг відмовити. Це був шанс на порятунок. І його не можна було проґавити.
Владислав привів старого на репетицію. Той досидів до останніх хвилин, доки музиканти не почали збиратися додому. За його поглядом можна було зрозуміти, що в голові кипить напружена робота думки. Коли в залі більше нікого не залишилося, Владислав підійшов до нього. Вони трохи поговорили, а після цього тромбоніст показав старому мене. Ми тоді зіграли вперше. Це було магічно. Він немов боровся сам із собою, зі своїми сумнівами, з моїм голосом, зі своєю силою. Він видихав повітря так, як це роблять востаннє. Але коли цей подих відгукувався звуком, до нього наче поверталося життя. Знову і знову, одна клінічна смерть за іншою. Ніби я і є дефібрилятор. Ніби музика носить заряд більший, ніж всі електрони світу. В цій боротьбі перемогло життя. І з тих пір ми з ним разом.
Чимало ми отак пройшли, чимало відіграли концертів. Та настали часи, коли всім було не до музики. Кожен думав, чим прогодувати дітей, себе, як дожити до зарплатні і де взяти хоча би хліба. Нам зі старим теж прийшлося нелегко. Оркестр розпустили, а пенсіонера ніхто брати на роботу не хотів. І вік, і рід занять були, так би мовити, нерентабельними. Тож ми просто спостерігали, як кудись мчить це століття. Старий продавав якісь речі, купував інші, перепродував ще якісь. Одного разу йому навіть пропонували обміняти мене на мішок картоплі. Та про це і мови йти не могло, старий ладен був голодувати, аніж позбутися доброго інструменту. Допомагав і Владислав. То продуктами, то теплим словом. Так ми разом і пережили ті часи. Тепер живемо трохи краще. Час від часу Владислав бере нас до свого джаз-бенду. Старий особливо радий тим виступам. Хоч і плата достойна, та йому важливіша атмосфера. Цим він мені і подобається. Ще я люблю, коли старий ділиться зі мною своїми історіями, протираючи клапани, мундштук, раструб і дбайливо вкладаючи це все до футляру. По суті, з цих розповідей я і дізнався про все його життя до нашого знайомства, про всі переживання і найболючіші думки, які навіть перед собою визнати не завжди вистачає духу.
А на вихідних ми ходимо то на вулицю грати, то в метро. Мені здається, саме на платформах і в тунелях його мелодії виходять найбільш трепетними, найбільш проникливими. Я розумію чому. Але шкода, що більш ніхто в потягах цього не знає. Люди по-різному реагують на дідугана, який ходить по вагону і щось там награє на саксофоні. Нерідко хтось дає якусь копійчину, а хто і на прокльони чи обурення не поскупиться. В кожного своя розмінна монета.
Якось, коли ми вже вийшли з вагону нас наздогнала дівчина з цього ж потягу. Каже, засоромилася давати гроші на людях, особливо, коли ти така одна. Старий тоді відповів, що розуміє її. Сказав, що особливо це важливо осінню. Дівчина здивувалася. Він пояснив, що осінню першими жовтіють дерева, які стоять поодинці. А ліс тримається найдовше. Каже їй, шукай своє дерево, бо поодинці листя важко вберегти. Вона задумалась, помовчала кілька секунд, тоді усміхнулась і попрощалася. Старий її пам’ятає і досі.
Та найбільше я радію усмішкам людей у вагонах, коли вони нас чують. Коли це не жалісливо, а по-доброму. Тоді і в старого настрій підіймається, хоча в метро він грає тільки сумну музику. Ніби ходить і кличе свого товариша, зазиває його душу з якоїсь чарівної країни птахів і неймовірних мелодій. Мені здається, він таким чином віддає йому шану. Реквіємом в тунелях чи останньою колисковою. І я не проти, я розумію. Головне, що ми разом, і ми творимо музику. Мій старий і я, його саксофон.
