Про Іванову рідню Катерина й згадувати не хоче.
Дві сестри має чоловік і брата. Сестри – тут хоч би й хотів родичатися, то ніяк. Старша – та вся в калитці. Одно базари, базари – ні дня, ні продиху. Ніде й дня на роботі не була, стогне ледь не щомиті на людях та охкає, хвороби ледь не зо всього світу на себе позбиравши, а як прийде неділя, таку кучугуру торб на собі тягне до базару, що верблюди в пустелі, її забачивши, за мух би себе рахували безсилих.
Колись була толока в селі – нову школу збудували, то приводили громадою до належного вигляду.
– Нінко, завтра хоч і неділя, але на базар не руш, бо толока, весь мир зійдеться, – порадила родичці Катерина.
– А мені воно нащо? – здивувалася Нінка.
– Як же ж, так весь мир… – остовпіла Катерина.
– Я не з того миру, – відрізала Нінка.
– Як це не з того миру? – гнівом сповнилася Катерина, наче молоденьке яблуко соком після зливи. – А в якому це ти селі живеш?
– В селі живу цьому, – погодилася Нінка, – але на толоку не піду. Бо що мені з того?
– Для села престиж, ось що нам з цього, – пояснювала Катерина. – Село оновлюється. Інші села дибатимуть першого вересня до старих своїх конюшень, що гордо величаються школами, а наше дітлахів у нову поведе. Уявляєш, яка це гордість, що твоє село в перших рядах? Ми попереду, Нінко! – скрикнула.
– То тільки дурні можуть тому радіти, – якось байдуже мовила Нінка, – розумна людина цяцьками чужими не радіє, розумна людина радіє грошам, за які може купити собі власних цяцьок. Дурному й мед у вулику радість, а розумному, як у рот ложку покладе. Я з дурними не дружу, так що відчепися, Катерино.
– То це я дурна? – насупилася Катерина.
– А то ж яка, – не знітилася родичка. – Якби була розумна, то їхала б зі мною на базар, а не пхала себе й Івана на просирання дня. У тебе не мозок у голові, Катерино, а купа сірого лайна. Вже звиняй, але як побачу свого брата за наймита на чужім святі, то так гірко робиться за його гірку долю, що якби мала зайву копійку, їй-богу, вділила б нещасному на смалець до окрайця.
– Ти!... – Катерина не знайшлася на слові. – Ти вділиш Івану копійку?! Не сміши. Та ти сніг зимою в мішках під ліжком складатимеш, як почуєш, що він по весні подорожчає. Ти – анафема людині. Та я Івана від тебе відгороджу семиметровим тином, бо там, де ти ступиш, світ чахне. Він осипається, наче спалене пожежею листя з дерева. За тобою немає нічого – ні людини, ні завзяття, ні пориву, ні навіть кроку, в який би хотілося ступити. Порожнеча.
– Хе-ге, – примружила очі Нінка, – не буду вихвалятися, але до моєї порожнечі вам з Іваном ніякого завзяття не вистачить добратися. Мілкі ви, хоч і жодної толоки не минаєте. Мілкі й дрібні, наче комарі. Писку багато, гонору за хмари, а роздивитися, що то воно дзижчить, не всяк і зможе. Не лізь зі своїм селом на першому місці межи очі, Катерино, бо я його не потребую.
– Може, ти й мене з Іваном не потребуєш? – звузила зіниці Катерина.
– По крові родичі, – відвернулася Нінка, – де мені вас діти. А були б поза кров’ю, віками б не згадала.
– Можеш забути про кров, – твердо мовила Катерина.
– Та чого ти, Катерино, – здивувалася Нінка, – погарикалися, хіба вперше, а кров є кров, вона має єднати.
Проте не з’єднала. Років п’ять уже Катерина сама не йде й Івана не пускає до сестри.
– Ми ще не викохали такого капшука, аби в ранг родички возвестися, – сердито промовляла. – А сидіти та слухати її теревені про чергову покупку й плани на покупку на завтра не хочу й не буду.
– Хай собі балакає, тобі що? – противився трохи Іван роз’єднанню родини. – У неї своя пальма, в нас своя, у неї висока та дорідна, а в нас низенька та в колючках, нащо їх поряд садити, як одна любить воду, а друга сушу. Кожному своє – і балачки, й поняття.
– Я не мавпа, щоби по пальмах лазити, – пішла Катерина в лайку, – я своє не понесу в чиюсь тінь, бо люблю сонцем сяяти. І не руш до Нінки, забудь комерсанта, бо як підеш у її тінь, не побачиш мого добра, як сонця з-за грозової хмари.
Іван змирився, бо змирився ще з першого дня, що Катерина на чолі – був би інакшим, гроза давно змила б, певно, як городину з крутосхила.
Про другу Іванову сестру й говорити соромно – повія ще з дівоцтва, інколи Катерині здавалося, що вона ніколи в своїм житті не зодягалася, так голою й пройшла роки до сьогодні, бо інакше коли встигла стільком голову та й інше все закрутити й випорожнити.
Раз колись… ох, Господи, ще коли Іван залицявся та причастився літнім вечором до скоромного, Ірка, а це вона звела Катрю з Іваном, повезла в місто й представила такому собі Миколі. Той Микола так упав Катерині в серце, що далебі Іван десь пощез і випав з душі. Три місяці Катря губила голову й усі інші свої жіночі чари, мріючи попутно про коханого Миколу на сцені сільського клубу, де він ставить підпис у документах про одруження, як раптом одного вечора, принісши радісно та збуджено власні чари до нього на квартиру, побачила, що він напився вже Ірчиних чар.
– Як же це так? – сльози не те що текли, вони горіли в її очах і обпалювали щоки. – Я ж… Я ж… Люблю.
Та й сіла на підлогу біля ліжка з двома оголеними тілами.
– А чого, приєднуйся, – запропонувала Ірка, – я брату ні-ні.
– А хто мені твій брат? – з таким серцем крикнула Катерина, що Іван мався десь померти тихцем, бо йому місця не було не те що в серці, а й на світі.
– Та мені байдуже, хто тобі мій брат, – спокійно мовила Ірка. – Буде чоловіком, хай буде собі для звітності. А життя, подруго, це не звітність, життя – це насолода. Пий його, як вино на вечірці, завтра прийде трудовий день, ще зсірієш, а сьогодні гулянка – пий вино.
– Кажеш, любиш? – перепитав і Микола.
Промовчала.
– То люби, – порадив. – Переплюнь подругу, я виберу кращий крам.
– Під винце, – простягала Ірка келих вина.
Катерині по цей день соромно за той вечір. Ніколи до того, ніколи й після не було й не буде більше нічого подібного.
Микола, мов той бугай, парував двох зразу – п’яних до нестями й веселих до роздертого крику.
І вже засинаючи, мовив:
– Ірка досвідченіша, хоча й ти, Катю, нічого – перший сорт.
– А я вищий, – гордо випнула Ірка свої пухкі спітнілі перса.
– Вищий, – прохрипів Микола й провалився в глибокий сон.
Яка вже не була п’яна та одуріла того вечора Катерина, але любов до Миколи здерла з себе, наче мокру майку з перемитого дощем тіла.
– Покидьок, – летіла в село, до свого Івана.
– Я для тебе хто? – перепитала наступного вечора.
Розгубився.
– Хто я для тебе? – крикнула.
– Ну, люблю тебе, – мимрив.
– Люблять багатьох і багато хто, а я для тебе хто? – не вгамовувалася. – Я для тебе який сорт?
– А які бувають? – не знаходив відповіді. – Який скажеш, такий і будеш, – нарешті видав.
– Вищим буду? – спитала нащось.
– Як хочеш, – погодився.
І цим зробив для неї вибір.
– Хилиться, значить, любить, значить, мій, – вила серед ночі потайки. – Миколо, – схлипувала, – Миколо, – стогнала, – ненавиджу, – рвала душу. – А ти кажеш, перший сорт, – докоряла. – Ірку, повію, вище поставив, – проклинала. – То ти ж для неї келих вина, за вечір випила, похмелилася, й по інших, а для мене… – де й сльози раптом поділися, – для мене ти ніхто вже, ніхто. Бо я вищий сорт, не перший. Вищий.
– Іване, – віддавалася майбутньому чоловікові під зорями та високими небесами, – то я вищий сорт?
– Що ти таке кажеш, – сопів, – ти вище вищого.
– Отож-бо… – всміхнулася та зло, злорадно глянула кудись за чорні ясени на фоні неба.
Чи любила Івана, чи любить? А як же інакше, хіба можна не любити рідного чоловіка.
– Я цей…– запротивився колись був, вже й не пам’ятає, чому, – по-своєму хочу.
– Треба було брати в жінки перший сорт, – кинула сердито, – а взяв вищий, себе, значить, поставив нижче, отже, корися.
Думала, обуриться, запротестує, ні, погодився, поник і більше не противився. Як такого не любити? Десь там поза колгоспом, поза роботою, поза життям, котре вирує в днях і кличе за собою – звичайно, любить.
Ірці прямо сказала, щойно побралася з Іваном:
– Щоб ноги твоєї в моєму домі не було, вищий сорт.
– То як же, – не зрозуміла та, – хай ти мені сьома вода на киселі, а Іван – брат.
– А я кажу, що ноги твоєї тут не буде.
– Ще побачимо, – хтиво всміхнулася Ірка.
Катерина й пішла до Івана.
– Твоя сестриця, – пустила сльозу, – пускає селом чутки, буцім я з нею на пару обіходила якогось молодця.
– Та вона що, дурна? – вперше щиро й гнівно обурився Іван.
– Я не знаю, хто вона, – перейшла Катерина на плач і крик, – але я так не хочу, не можу жити. Захисти. Від неї, сестри своєї, і її наклепів.
Наступного ранку Іван сам напосівся на сестру.
– Курва! – кричав на всю вулицю біля батьківського подвір’я.
– Але це правда, вона спала зі мною разом у обіймах Миколи! – верещала й Ірка.
– А я тобі що казала, – стомлено мовила, стоячи поряд, Катерина. – Пащекує, не брехали, значить, люди.
Була бійка, Іван бив сестру.
А коли відпустив і та пішла вмивати у ванну свої шмарклі, Катерина наздогнала.
– Тобі ніколи не бути вищим сортом, – кинула зверхньо. – Це я вищий.
– Для кого? – презирливо кинула Ірка. – Для отого дурня? – показала кудись за стіну, де ще й досі ревів її брат. – Та для нього й кізяк, як ти скажеш, стане тортом. Без волі чоловік, без волі, не твій, Катерино, не твій. Для покори – так; для життя, для твоїх небес – ні. Розумію, що вже так, бо вже він твій, але ж який ти вищий сорт, Катю, коли за в’ялим листком побігла, а сама вся аж бриниш наснагою. Краще вже разом зі мною першим – там хоч листя, наче в дощове літо, а не один, той, що в лазні липне сама знаєш куди. Тільки ти не підеш за мною, Катю, й навіть не тому, що засуджуєш чи зневажаєш моє вільне життя, а тому, що ти ніколи не будеш побіля мене вищим сортом для багаточисельних коханців. Бо в кожному герці перемагає завжди один. І в моєму житті переможу я, а ти цього не стерпиш. Ти думаєш, я не знаю, чому ти мене гониш? Ти прекрасно розумієш, що я ніколи не розказала б Івану про твій гріх, але ти не можеш мені пробачити, що Микола вибрав з нас двох мене, як соковитішу та смачнішу.
– Що ти мелеш? – сичала Катерина. – Та яка ти соковитіша, як ти стягана. Геть, геть з очей, сучко, бо вони, як тебе бачать, кривдою вкриваються, наче пеленою.
– А я тобі про що кажу, – сказала Ірка й назавжди зникла за дверима ванної, наче й не рахувалася між рідні.
Брат у Івана був як брат – такий же плохий і невиразний. Але мав дружину з дивним іменем Маркіяна. І та дружина завідувала птахофабрикою. Дуже великою, передовою за показниками, тож була людиною знаною й поважною.
Ще як тільки Катерина побралася з Іваном, малася та Маркіяна явитися в гості. Всі сиділи й чекали в свекрів у хаті. А Катерина візьми та й примостися на великий стілець, що стояв обіч накритого провізією столу.
– А киш! – раптом зірвався, забачивши те, свекор. – Це для Маркіяни Вячеславівни місце.
Катерина перелякано схопилася, а свекор ще й місце після неї хустинкою витер.
І хоч Маркіяна Вячеславівна нічого поганого Катерині не зробила, але ненавиділа її Катерина ненавистю лютою. За оту недолугу свекрову хустинку.
– Я не курячий послід, щоби після мене стільці витирали, – пожалілася тільки Іванові.
– Ну, тут нічого не зробиш, мій батько перед кожним начальством хилився, а тут воно в саму хату влізло, ще й у невістках числиться, – ніяково відповів той.
Катерина тему не розвивала, з Іванового брата сім’єю підтримувала тісні взаємини, але коли Маркіяна Вячеславівна закрутила роман з якимось міністерським чиновником і «збрила», прихопивши дітей і всі нажиті статки, на Київ, а Іванів брат влився в горілку та, знайшовши таку ж улиту, разом паскудили світ у занедбаній квартирці – щиро раділа.
Розуміла, що, може, й гріх радіти чужому горю, але коли прийшла раз до свекрів і витерла, перш ніж сісти, стілець, промовивши: «Щоб Маркіяни Вячеславівни святою дупою освячене місце не споганити»; коли побачила, як позеленів і аж за серце схопився свекор, то зрозуміла, що ніякий гріх не примусить її не радіти отакому чужому горю.
– Я краща невістка, – сказала тільки колись свекру, – я вашого Івана ніколи не кину й вас теж. І дарма, що я ніякий не директор, але я краща.
Свекор мовчав.
– Чи не так? – перепитала Катерина.
Свекор не відповів, чим посіяв у Катерининій душі сумніви відносно того, що вона колись догляне свекра. Івана точно не кине, а відносно свекра… Хай його Маркіяна Вячеславівна доглядає, її стільця він ні для кого більше так і не витер.
Був ще в Катерини двоюрідний брат Захар. Він був не зовсім сповна розуму, але коли стрічав Катрю, завжди всміхався своєю дурнуватою усмішкою та, вищиривши всі тридцять два зуби, шепотів-шелестів:
– Такої, як ти, Катю, світи обійди, не знайдеш. Жаль, я пришелепуватий і родич, а то б моя душа твоєю перев’язалася.
Катерина сміялася, але перепитувала часто:
– І чого б то такої, як я, не знайти, га, Захаре?
– Бо ти зіткана з волі й непокірності, ти обвінчана з духом, тим духом, що веде нас до вершин. Ти низько не вмієш бути, Катю, ти не трава, ти дерево широке та високе. З тебе, якщо шелест листя твого розшифрувати й зайти в нього без останку, можна весь світ побачити. Не той, що ось тут, поміж пильними споришами, – вказував під ноги, – а тут, – і гупав себе в груди. – З тобою можна прожити душею, тільки треба вміти горнутися до душі твоєї. До тебе без таланту підійти неможливо, отже, ти особлива, ти вища за тих, хто не потребує талантів при підході.
Жаль, помер ще молодим. Ні, на Іванове місце йому зась, бо й родич, і пришелепуватий, та й… дарма, що пришелепуватий, талантами повен, раз таке казав, а Катерині страшно біля талантів, не знати чому, а страшно, незатишно. Гляди, до вершин своїх підуть, а вона туди дороги не знайде. Ні, краще вже з похиленим Іваном – цей без неї нікуди не піде, а отже, підпільні полководці в хаті не заведуться.
