ШМАТОК СОНЦЯ НА ЗГАДКУ
Дощовий ранок зустрів мене цілунками крапель, які розмірено стукали по даху мого будинка. Дивно, чи не так? Ще вчора була нестерпна спека, така звична для літа. Я декілька разів перевернулася у ліжку, ніжачись під теплою ковдрою, і вирішила встати. Сьогодні на мене чекає купа справ, світлих і темних, приємних і не дуже.
Відчинивши вікно, я всміхнулася похмурому небу і ввімкнула веселу музику. Вона змусила мене танцювати, підстрибуючи дуже високо і зносячи майже все на своєму шляху.
Ще вчора я не могла уявити, що буду радіти, як дитя, і веселитися під стукіт дощу і шум вітру. Мені здавалося, що життя забирає всі веселі моменти і дарує лише одну звістку: мій найкращий друг від'їжджає до Нідерландів.
Звісно, я розуміла, що йому там буде краще, цікавіше й зручніше, але жагуче бажання змусити його залишитися обпікало зсередини і зробило так, що я наговорила Максиму багато неприємних слів. Дуже багато.
…Учора вдома ввечері я сіла на канапу, обхопила коліна руками і просто розплакалася. Я розуміла, що була неправа, що моєму другові дуже боляче від такого, але не могла нічого вдіяти. Серце охопило лещатами, сором скував ноги, а руки зарилися у волосся, ніби намагаючись знайти там відповідь на численні запитання.
Чому я так вчинила?
Я хитала головою, кусала губи і не переставала плакати. Спокійна музика, що лилася в унісон до неяскравого світла, дратувала мене, і я хотіла одного – заснути. Ніби у мареві, схопилася і повимикала усе в квартирі, зачинила вікно, за яким ніч гудками машин кричала про щось таємне, і з усього розмаху стрибнула на ліжко, з головою вкрившись ковдрою. Тільки б не проспати…
…Мені снився дивний сон. Ні, це навіть і не сон, а мої думки у невагомому стані. Я приймала рішення, думала, вигадувала. Я зливалась із Всесвітом, шукаючи шляхів, які б привели мене до Максимового прощення.
Ідеї охоплювали мене, крутили у водовороті спогадів, намагань, вигадок, а я знала одне: зроблю так, аби моєму другові стало приємно, навіть якщо він про це не дізнається. Навряд чи дізнається…
Веселі пісні лунали одна за одною, листя за вікном підтанцьовувало їм в такт. Я зробила останні па й, підстрибуючи, пішла на кухню.
Закотивши рукава сорочки, я скептично оглянула стіл і усі шафки. Що мені потрібно? Борошно… цукор… молоко… Ага, десь тут повинна бути кориця… Ваніль?.. Згодиться… Лимонна цедра? О, якраз, те, що треба!
Максим любить лимонні тістечка. Він навіть колись сказав, що вони йому нагадують маленькі сонця на коричневій галактиці – великому дерев'яному тарелі. Мій друг обожнював їх та розповідав, що в нього є мрія – вийти на вулиці рідного міста з купою таких тістечок, бажано у дощовий день, і роздавати їх усім перехожим. А всередині має бути маленький сюрприз, який гарантовано підніме настрій.
Я старанно працювала, змішуючи інгредієнти, час від часу витираючи лоба рукою і жадібно ковтаючи воду із прозорої склянки праворуч мене на столі. Минуло майже три години. Я задоволено поглянула на свої витвори – маленькі жовті сонечка на величезній коричневій тарілці-галактиці.
Схопивши парасольку і кинувши тістечка з сюрпризом до пакету, я вибігла на вулицю, прямуючи до центру міста. Нічого, Максиме, я втілю в життя твою мрію. Навіть якщо ти про неї не дізнаєшся.
Калюжі надворі відблискували в очі, а перехожих було мало. Я спочатку розгубилася, а потім зібралася з духом і підійшла до однієї жінки, протягуючи тістечко:
- Це Вам! Відкусіть, будь ласка.
Вона здивовано поглянула на мене, але все ж скорилася.
З лимонного сонечка виглядував маленький білий аркуш паперу. Жінка квапливо витягла його і почала читати:
- Посмішка зажди допоможе в дощовий день. Даруйте її всім навколо.
Вона не промовила нічого, тільки повільно пішла вперед.
Так я і стояла з цими тістечками, даруючи їх всім і кожному. Звісно, деякі відмовлялися, хтось брав декілька штук, інші казали «залиш їх собі».
Минула майже година. У мене залишилося одне лимонне «сонечко», накрапав дощ, а на душі знову стало сумно. А йому це треба?
Я повернулася в бік свого дому, опустила голову і тихо пішла. Я не думала ні про що, дивилась тільки на краплі дощу на асфальті.
Аж хтось схопив мене за руку:
- А мені можна?
Я обернулася. Максим.
Він нічого мені не казав, тільки дивився в очі з глибоким розумінням і взяв пакет з останнім тістечком.
Щоб завтра прочитати в літаку: «Завжди пам'ятай цей шматочок сонця на згадку».
Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737
