Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87352

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Господиня гарна ч.4

© Михайло Нечитайло, 05-07-2017
Прокопович теж кольнув у саме серце. З ріднею в Катерини, дійсно, злагоди було малувато, наче в горобця віку.
Брат. Як злигався зі своєю Петрівною, як осідлали баян, то зі сцен з тої пори не злазять. Прикипіли, як старий дід до печі. Їздять районом та областю, аплодисменти збирають, ото й уся їхня робота. Катерина, жінка голосиста, колись запропонувала:
– А давайте втнемо щось тріо. Та ми як утнемо, районна сцена провалиться в кочегарку, бо її трухлі дошки не витримають нашого звуку.
– Катю, – прожебоніла тоді Петрівна, – співати – це не значить кричати щодуху. Ми ж співаємо чисто та ніжно, а в тебе голос є, а от ноту тягнеш навскоси, наче собака перебиту лапу.
– Гравіруй слух, – підтримав дружину братець, – огранка – це все. Без неї голос – зозулястий півень, гонору багато, співу не дуже.
Катерина як спалахнула тої миті, досі пожежа буяє.
– Ах ти ж мармеладка, – мовила Петрівні, натякаючи на колишній її зв'язок з Миколою, прозваним у селі Мармеладом, – ти диви, яка бистра та гонорова. Обкрутила брата, наче корову цепком, своїми чарами, затулила йому очі риплячим баяном, що й третьосортну яму має за ніжну постіль, а мені тицяєш межи очі моїм голосом?! Та я тебе переспіваю, що й зірки тобі потухнуть. Боїшся цього, завидуєш, шепчеш зі сцени пісні, наче молитву, що ні люди не чують, ні сама не втямиш, що робиш, а когось паплюжиш? Навчися співати, кувікало, потім інших учи. Покажи хоч одну грамоту, артистка задрипана. Як співати, то вже співати, щоб інші й рота боялися розтулити супроти тебе, нікчемності власної соромлячись, щоби як вийшла на сцену, то люди мліли, бо прима вийшла, а не шилохвіст тихохідний, яких тисячі довкола й усі межи очі лізуть, аби їх помуляти.
– Я співаю не з-за грамот, – відповіла тоді Петрівна.
– А з-за чого? – не втямила Катерина.
– Щоби просто співати, – верзла своєї Петрівна. – От подобається мені це – і що тут удієш?
– Ні, це дурня, робити роботу, аби лише робити, – не погодилася Катерина. – Як робити, то щоб аж зашпори в пальці й ступні, щоб аж душа навиворіт, щоби над світом ранком, а всі на тебе, як на сонце, бо ти сяєш. Треба світ гріти, а не грітися в ньому. Бо як усі будуть грітися, замерзнемо к бісу, вичерпавши тепло.
– А коли я просто хочу співати так, як мені до снаги, – стояла на своєму Петрівна, – як я нікого не хочу гріти, а хочу зігріти себе, як мені твої грамоти, наче бджолі сіль у ложці, ні в тему, ні в смак, то мені що, повіситись? Жити – це не завжди означає пилити людям ув очі. Жити – це значить жити. І все.
– У тебе, Катю, дуже багато гонору, наче ото на невичищеній фермі гною. Викидай той гній, – порадами сипала Петрівна, – оглянься, не пнися до сонця, бо воно, буває, й випалює все довкола, зійди зіркою серед ночі серед тисячі таких же та зрозумій, що кожна з них несе світло, й навіть якщо її ніхто й не виокремив, без неї однак світ був би не таким.
– Як ніхто її не виокремив, то на дідька вона світить, – пхикнула Катерина. – Сонце хоч день несе, а та зірка серед ночі, вона що несе? Пітьму?
– Промінь, – пояснила Петрівна. – Але ти, бачу, цього не зрозумієш, бо в тебе твоє Я виступає поперед душі, наче цицьки поперед жіночого тіла. Ти живеш не душею, а своїм Я, котре виросло в тобі понад тебе саму. Ти маленька, а хочеш здаватися великою, бо себе бачиш не через душу, а через чиїсь слово, думку, погляд. Тебе немає, Катю, ти вся в комусь, а в собі… – задумалася на мить, – у собі ти, Катю, наче вата в бюстгальтері на маленьких цицьках, вид створює, але коли її постійно туди пхати, то на людях без неї показатися потім сором – ні виду, ні об’єму, ні правди. Краса, Катю, не у ваті, а в тих самих хай і маленьких, але справжніх, і комусь, а не всім, дорогих цицьках.
– Ти бачиш, вона, ота мармеладка, котра свої цицьки пхала ледь не половині чоловіків села в рот, аби плямкали, доки мій брат не присмоктався туди не на жарт, мене цицькою обізвала, – гнівом повнилася Катерина на невістку. – Зачекай, баяністко злизана, я тобі ще зіграю концерт.
Відтоді Катеринин шлях до братового обійстя поріс густими споришами.
Коли гукали на якусь оказію, завжди відповідала:
– Сьогодні не прийду, цицьки ще не виросли.
– А коли прийдеш? – питали, бувало.
– Як виростуть, тоді й прийду, – відповідала. – Хоча ні, – добавляла, – як виростуть, то нащо тоді мені до вас іти, як у мене будуть більші за ваші.
Петрівна колись серед дороги зустріла.
– Годі сердитися, Катю, – мовила. – Давай миритися, рідня як-не-як.
– Рідня, кажеш? – глипнула невдоволено Катерина. – Рідня зі сцени не спихає, вона туди тягне.
– Так у тебе ж зі слухом проблеми, Катю, – здійняла руки Петрівна. – В селі співай собі, тут не такі вимоги, а десь вище… ну як я тебе туди взяти могла, Катю?
Розвернулася, мовчки пішла Катерина геть.
– Я не знаю, як з тобою балакати, – сумно зітхнула Петрівна, – як ти нікого, крім себе, не вмієш слухати.
– А як мені слухати, коли в мене немає слуху? – кинула, не оглядаючись, Катерина.
Спориш на стежці до братової оселі не зів’яв, навпаки, окріп, як кущі в лісі – зневага підживлювала його, ніби добриво буряки в Катерининій ланці.
Сестра – то інша тема. Красуня була писана, Катерина змалку коло неї, як біля найріднішої людини – любила до нестями сестричку. Коли ж Маринка перетворилася в дівку, Катерина вже була заміжня, але все їй ввижалося, що веде її сестра до хати на оглядини моряка. Широкоплечого, широкогрудого, стрічки з безкозирки розвіваються за його широкою спиною, усмішка ширша за вулицю, очі сині, як море, й теплі, як узбережжя в липні місяці. Сама не знала, чому ввижався їй той моряк біля сестри, напевно, найбільше пасував до сестриної краси. Тож, коли сестра притягла до хати конюха з сусіднього села, в кирзових чоботах і робі, на десять років старшого, зі щурячими зеленавими очицями, просмерділого силосом і випитою та закушеною часником буряковою самогонкою, до того ж жонатому в минулому з розтрушеними по світу дітьми, Катерина громом постала серед батьківської хати й поставила умову:
– Жени цього підстарка з хати, інакше ти мені не сестра.
– Я тобі чоловіка не вибирала, – відрізала сестра. – Невже красень, невже магнат, невже зірок з неба нахапався й носить, наче офіцер на погонах, невже розумом голова забита, наче хата пиріжками на свята? Та ні ж бо, простий Іван, простий, наче з казки – посади його на піч, дай у руки вудку та прикрикни, буде рибу ловити на печі, слова супроти не скаже.
– То я хоч сумирність собі вибрала, бо два вогні як звести в одну хату, то вона згорить на другий день, а ти, ти що вибрала? Боже, мамо, тату, гляньте, - голосила Катерина, – така краса, з якої картини писати й у Лувр везти, притягла купу силосу в матні та часничину на похмілля в роті, й милується, як на святу ікону. Отямся, сестро, він, може, й схожий на ікону, але тільки віком, тільки віком. Дітей позбирай по світу, моряк ти з кінського моря, - крикнула вже до новоприбулого жениха, - та й смерди перед ними своїм силосом, щоб вони тебе хоч на нюх визначали, як забули до цієї пори.
– Марино, в тебе не сестра, а гоп-стоп серед хати, – обізвався раптом новоприбулий. – Жени ти її під три чорти, бо пограбує наше щастя.
Катерина вмовкла, подивилася на Марину.
– Ну, вибирай, – сказала тільки, – я чи це хламиддя в робі, – вказала поглядом на конюха.
Сестра пригорнулася до «хламиддя».
– Він – прошепотіла.
Синьоокий моряк, він не розтанув, ні, в Катерининих надіях, він просто зігнив, розклався й засмердівся силосом на весь світ. І той сморід гнув Катеринині очі до землі, бо соромно було дивитися ними на людей. Малося бути таке весілля – Маринка ясна, як сонечко, моряк-місяченько їй до пари, найкраще в селі подружжя й Катерина біля нього, як горлиця коло малечі, туркотить, туркотить, до ума доводить і любується-милується… А вийшло геть без весілля, бо батьки теж не вподобали конюха, вийшло по-дурному й не гарно. Той конюх, щоправда, через шість років, змайструвавши двоє дітей, був викинутий з хати, наче навильник силосу з очищуваного жолоба, бо пив горілки більше, ніж його коні за день води, але те викидання конюха ставлення Катерини до сестри не змінило – гіркота зради її не покинула й до сестри, як колись, з любов’ю, не пустила.
Навіть племінники, й ті навіки просмерділися для неї ненависним силосом, що й навернутися до них не могла. Цукерки на свята давала, й то кирпу відвертала – тхнуло силосом від дітей. Силосом сестриної зради та зневаги.
Раз, щоправда, йшлося між сестрами до миру. Сестра, а вона вчителькою працювала, здобула якусь грамоту й покликала «обмити, – як казала, – аби не сиротою на стіні скніла, а й сестричок за собою привела».
«Молодець сестра, – подумала тоді Катерина, – перейняла трохи й моєї науки, не все конюху віддала.»
Прийшла, посиділи, повечеряли, випили трохи на радощах.
Катерина взяла до рук грамоту.
– Оце, – показала сестрі лінію від верху до верхньої строчки букв, – твого в цій грамоті, а далі аж до низу все моє.
– Себто? – витріщила очі сестра.
– Ну, я в тебе прагнення до висот вклала, моя наука в тобі живе, моя любов тебе веде до вершин, – гордо, аж груди випнула, мовила Катерина.
А сестра взяла та й склала дулю, та й тицьнула під ніс.
– Оце твоє, – кинула, – а ото, – на грамоту тицьнула, – моє й нічиє більш.
– За що? – ошелешено до неї Катерина. – Я ж тебе так любила.
– За твою любов, – засміялася Марина. – Бо ти не мене любила, а себе в мені. А яка любов, така й дяка.
Ну, наче ото братова Петрівна зі своєю мораллю. Тьху, паскудство та й більше нічого. Від тої пори горня поміж сестрами й досі блищить тріщиною. А ще відколи сестру підвищили до завуча, то вона так відвертає голову, мов пан від смердючого хлопа.
– Дивися трохи під ноги, – порадила раз Катерина, – бо так несеш голову, що гіллям очі повидираєш.
– Хто б казав, – огризнулася сестра. – Хто це там на буряках жінок докатовує  в надії на медальку? Не ти часом, сестро?
– Робота має бути зроблена на совість, ото й уся моя медалька, – відрізала Катерина.
– То не завидуй і на чужу роботу, котра вже зроблена на совість, – порадила сестра. – Ти ще зроби її так, як я, потім про гілля торочитимеш.
Кольнула, ох і кольнула. В саме серце. Сучка. Прямо закортіло хай хоч маленької, але медальки, щоби ткнути сестричці під самі гланди та блиском вибити очі. Хто вчив, хто в люди вивів, хто радів за неї, а вона… Себе тільки бачить. Гріх, сестро, гріх. Бо як би ти не рвала світ, однак Катерина старша, й цього ти не перервеш, як не старайся, люди однак усе бачать і ціну кладуть по краму, а не по рекламі.

                                                               (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 05-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Амалія, 05-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76960611343384 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу
Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом …
Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …