Під вікном полум’яніють квіти. Їх так багато! Напахчують подвір’я, веселять людське око. Хто йде вулицею, то обов’язково зверне увагу на той клаптик під вікном старої похиленої хатини, що вікнами, здавалось ,вгрузає у землю. Щоб заглянути у вікно, потрібно нахилитися. Але чого там у те вікно заглядати? Стару хату давно потрібно прибрати з обійстя. Давно уже сусідить із старою халабудою гарний та добротний будинок, покритий металочерепицею, З сучасними металопластиковими вікнами, броньованими вхідними дверима. Ошатне подвір’я обрамлене високим кам’яним парканом, акуратні стежки із бруківки помережили його, на городчику давно вже росте газонна трава, котру щотижня підкошують газонокосаркою, і клумби, розбиті дизайнером, милують око. У дальшому кутку, під самісіньким парканом, жебонить міні водоспад й маленьким струмочком впадає в таке ж невеличке озеречко. В озеречку плавають качечки, але вони не крякають, не ґелґають – штучні, радше пластикові. І квіти, багато квітів, екзотичних, яскравих, підібраних за кольором та висотою. Усюди лад, як в аптеці.
- В аптеці, не в аптеці, але ота халабуда псує все! – завжди невдоволено відказувала гостям чи знайомим господиня цієї краси Оксана. – Ну хіба ж ото годиться таке? Ні, ви тільки гляньте на те убожество! І ви уявляєте, як то мені таке терпіти!
- Не гнівіть Бога, Оксаночко, ця екзотика додає шарму вашому острівцю досконалости, вашому смаку й таланту. Потерпіть ще трохи і прийде час знесете все це до чортової матері. Скоро настане той час і ви здивуєте нас новим витвором, - чула у відповідь на свої нарікання господиня дому.
- Скоро! – сердито відказувала Оксана. – Ви не уявляєте, як то чекати того скоро, а літа мої летять, мрії марніють. Ох-х-х! – манірно зітхала й завертала очі вгору, ніби чекала звідтам благословення на початок того «скоро».
Ні, ніхто навіть не має уяви, як вона втомилася од того чекання. Уже літ двадцять чекає. А сподіване й бажане не збувається. Як же хочеться їй стати повноправною господинею усього цього. Давно потрібно знести оту халупу із квітничком , а на цьому місці зведе вона альтанку із піччю, проведуть воду, засклять вікна, щоб комашня не псувала вечорів, прийматимуть друзів, знайомих, частуватимуть шашликами, барбекю… Боженьку, як вона мріє про це. Вже скупила кераміку до своєї альтанки, світильники, домоткані килимки, пригледіла меблі із лози. Оце мрія!!! Оксана від задоволення замружує очі, усміхається сама собі, розставляє руки, як крила, ось так, розпростер і полетів…
Р-р-рип!!! Р-ри-п-п!!! Почулося від хатини й мрії Оксани знялися ввись і щезли. Щезла усмішка з обличчя, стерлася вмить загадковість, голубі оченята вмить посіріли, взялися колючками, вуста скривилися.
- О-о, знов старе патеруші суне на вулицю, човгає ще,- зі злістю просичала, а вітерець підхопив те сичання й миттю доніс до старенької зіжмаканої грудочки, що тулилася до одвірка своєї врослої у землю господи.
Рука старенької тремтіла на старому вичовганому костурі, другою рукою вхопилася за поручень. Всім тілом прикипіла до одвірка. Хто кого трима чи баба Горпина хату, чи хата столітню свою господиню? Поволі обводила поглядом навколишній світ баба. Вицвілими очима ловила барви світу. Обвела поглядом нову господарку, усміхнулася. То її дитина так змоглася, добре її дитині раз таку господарку має. А добре дитині, то добре і їй. Зробила крок, швидше посунула ногою, ше один раз, ще й всілася на лавчинку. Отак посидить на вулиці яку часинку, намилується світом й посуне до своєї господи. Баба Горпина вже ледве ноги переставляє, але хати своєї не хоче покидати. Вона тут господиня. Давно син просив перейти у великий будинок жити, але не хоче Горпина на заваді дитині бути.
- Вмру тут. Тут мій дім, моє життя.
Отак її дитина поміж нею і жінкою А що робити? Невістка не любить її.
- Ви не моя мама і вас так називати не буду. Тут мій дім і буде так, як того хочу я! Ви своє пожили, а я маю жити по-своєму.
Отак на одному подвір’ї й живуть. Кожний по-своєму. Ні. Горпина не нарікає на Оксану. Чого там нарікати. Чужий є чужим. І синові не жаліється ніколи, а нащо в сім’ю сміття нести. Скоро вона, Горпина, буде на своїй правді, а в невістки ще до-о-овга дорога до тої правди. «Каждий має свій путь. Каждий йде свою дорогою», - заспокоює себе Горпина. І на життя не нарікає, чого там нарікати. Як було , так було, того ніхто вже не змінить. Шкода лише, що мудрість приходить часом так пізно. Трьох синів зростили з Андрієм. Трьом хотіли щастя і доброї долі. Для трьох жили. Складали копійку до копійки, щоб дітям було за що жити. В усьому собі відмовляли. До міста возили свою працю, спродували і на книжку несли одразу. Зарплату одну на себе брали, а другу, більшу, теж несли на книжку, для дітей. « А де то ті книжки тепер? Де то ті гроші?! Жити треба було, жити!» чула як одного разу вигукувала Оксана. ЇЇ правда, нема ні грошей, ні книжок… Обличчя щось залоскотало. Горпина хотіла змахнути й стареча рука натрапила на квітку, що нахилилася над дрібною постаттю.
- Агій, яка красна. Мене пошкодувала, - промовила тихо, нюхнула квітку й усміхнулася. – То ти до мене у віконце заглядаєш? Хочеш до хати? Нє, голубочко, нє. Рости тут, тіш око. Квітни, голубочко поки є час,- тихим шелестом рознеслося по квітничку, зачепилося за вершечок розквітлої мальви, що заглядає так часто в дрібненьке віконце старої, як світ,хатини…-Рости, поки твій час…
