Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Крамб з Ейнесунду

© Максим Т, 02-07-2017
Колись у давнину містечко Ейнесунд процвітало – та воно й нині не бідує. Адже стояло воно й дотепер стоїть на перехресті торгових шляхів, і тут ще за діда-прадіда збиралися найбільші ярмарки в цілому краї. Тому в Ейнесунд приходили та приїздили торгівці з далеких країн і навіть з тих народів, про яких сьогодні згадують лише казки та легенди. Не дивно було зустріти на ярмарку в Ейнесунді гнома або й троля: цьому дивувалися хіба що прибульці з таких далеких земель, де про такі народи навіть і не чули. Зараз гномів або тролів в Ейнесунді годі зустріти, а колись це було як годиться.

Ейнесундці від нашестя торгівців та іноземців лише багатіли, тому всіх вітали та не звертали уваги на чудернацький вигляд, говір або звичаї тих, хто приїздив у Ейнесунд щось продати, купити або виміняти. Аби товар був добрий, і торгівлю правили чесно, а хто, який, з ким – не обходить! Та коли хто вдавався до шахрайства з вагами, пропонував негідний товар або фальшиві гроші – той начувався. Якщо таку нечесну людину або нелюдину в Ейнесунді хоч раз спіймали на гарячому, шлях на ейнесундський ярмарок для неї закривали назавжди.

Жив у ті часи в Ейнесунді торговець на ім’я Крамб. Торгував він лікарським корінням і травами цілющими, жив не те щоб заможно, але й не бідував – нема на що нарікати! Та одного дня трапилися з ним лихо: продав він якомусь гномові ліки від ломоти в кістках. Загалом Крамб чудово знався на всіх лісових і польових травах, квітах і деревах, будь-яку хворобу міг здолати настоянками та відварами, мазями та порошками. От тільки гномів раніше він ніколи не лікував, тільки людей зцілював. І Крамбові ліки не допомогли тому гномові – навпаки, стало йому зовсім зле, а на додачу ще й осліп він! Інші гноми зчинили ґвалт та потягли Крамба до бургомістра: мовляли, він є пройдисвіт і шарлатан! І гноми вимагали покарати Крамба та навіть погрожували дорогою додому розповідати всім і кожному, що ейнесундський ярмарок – місце небезпечне, торгівля там погана, товар нікудишній, а купці – шахраї та дурисвіти!

Бургомістр був чоловік літній та досвідчений в питаннях торгівлі. Він добре знав, що доля Ейнесунду залежала від ярмарку. Також він зрозумів, що Крамб припустився помилки ненавмисно, з недоумства, а не з наміром. Однак жертвувати добробутом цілого міста заради одного недолугого травника бургомістр також не наважився: гноми в ті часи приходили на ярмарок сотнями, і вони могли розпустити ганебні чутки про Ейнесунд по всіх усюдах, всіма північними горами та лісами. Чекай тоді звідти торгівців і покупців – однак нікого не дочекаєшся. І бургомістр ухвалив таке: Крамбові належить виплатити осліплому гному двадцять золотих монет, а за три дні залишити місто та більш ніколи не повертатися. Гномів таке рішення цілком влаштувало, вони заспокоїлися та повернулися до своїх справ.

Нещасний Крамб тоді й сам ледь не втратив зір від горя: рішення бургомістра було таким жорстоким, таким несправедливим! Адже Крамб почувався цілком невинним, а якщо й винним, то не такою мірою, аби так його карати! Однак не було на те ради: Крамб видобув зі схованок усі свої заощадження, продав свою халупу, віддав постраждалому гномові двадцять золотих монет та назавжди залишив Ейнесунд. Гном той, між іншим, невдовзі прозрів, однак ані Крамб, ані бургомістр, ані інші містяни про те не довідалися: на той час гном повернувся до своєї штольні далеко на півночі та про Крамба геть забув.

Крокував нещасний Крамб лісовою дорогою – а нею туди й сюди рухалися вози, на ярмарок або з ярмарку. Гірко, болісно Крамбові стало дивитися на ті вози, і вирішив він тоді зійти з битого шляху та попрямувати неходженими стежками – так вже йому пекло несправедливе вигнання! Отак Крамб опинився в лісових нетрях. Він собі йшов та йшов, продирався крізь хащі та зарості ожини, бабрався в болотах та долав гірські кручі. І за деякий час дістався Крамб такої місцини, про яку ніхто з ейнесундців навіть і не чув.

Мешкали там дивовижні істоти: вони мали величезні голови, завбільшки з хату, та крім голів, більше нічого. Називали вони себе ґупут, розмовляли сумішшю мови гномів, балачки тролів та ще якихось говірок, якими Крамб не володів. А людських слів у мові ґупутів взагалі не траплялося – тому Крамб вирішив, що з людьми ґупути ніколи не стикалися.

Ґупути мешкали в поселеннях, які нагадували лани, заставлені величезними гарбузами: а отими гарбузами й були велетенські голови ґупутів. Рухалися вони вкрай нечасто та з великим зусиллям: довго накопичували сили, а тоді ррррррраз! – і перекочувалися на нове місце. Харчувалися вони травою та всім, що траплялося в траві: ягодами, равликами, жабами, ящірками, мишами, пташиними гніздами разом із пташками та яйцями. А нічого іншого добути собі своїми довгими язиками вони не могли. Так, їжу вони хапали язиками; коли навколо якогось ґупута не лишалося нічого, крім голої землі, він перекочувався деінде, якщо там, звісно, не підібрав геть усе його сусіда. Отже, велося цьому народу абияк.

Крамб подивився-подивився на ґупутів, аж раптом йому спало на думку помститися несправедливим ейнесундцям – і він вже знав як помститися. Він заговорив до вождя ґупутів – як і слід було очікувати, в нього була найбільша голова та найдовший язик. Звали вождя Ґупут-Сторк. Крамб розповів йому свою історію, дещо применшивши помилку з гномом та добряче перебільшивши жорстокість бургомістра. Далі Крамб запропонував Ґупут-Сторкові помститися ейнесундцям і заразом справи ґупутів поліпшити (якщо, звісно, дуже пощастить, сказав він до себе подумки).

Ґупут вислухав Крамба, подумав днів зо два, а потім відповів таке:
- Крамбе, ми шкодуємо про несправедливість і жорстокість, яких ти зазнав, однак допомогти тобі ми не в змозі. Подивись на нас: ми не воїни. Ми загалом сумирні та боязкі. Можливо, тому наш нарід вимирає – їжі дедалі менше, іноді ми просто не можемо докотитися до місцинки, де ще лишилися трава та пташині яйця. Шкодую, але тобі краще пошукати інших товаришів, аби вирушити в похід на Ейнесунд. Когось дужчого, жвавішого та більш войовничого.

Однак Крамб наполягав:
- Ґупут-Сторку, я про все подбав. З моєю допомогою твій нарід здобуде собі неабиякий добробут, а я виправлю несправедливість, від якою потерпаю. – І Крамб докладно розповів вождю все, що задумав (ну, майже все).

Ґупут-Сторк міркував ще зо три дні, а тоді звелів Крамбові зібрати ґупутів на раду – ґупут-стортюнґ. І Крамб цілісінькій тиждень перекочував інших ґупутів ближче до вождя, а також збирав довкола траву, пташині яйця, черепах та взагалі все, що могло підтримати сили ґупутів під час ради – а радитися вони, вочевидь, збиралися довгенько.

Ґупути й справді сперечалися ледь не місяць, а Крамб увесь цей час їх годував. Він виснажився та знесилився, однак ґупути второпали, як зручно жити, коли не треба перекочувати власну важезну голову туди-сюди та видирати язиком траву з кам’янистого ґрунту. Мабуть, саме зусилля Крамба прогодувати ґупутів переконали їх пристати на його замисел, а зовсім не промова, яку Ґупут-Сторк тримав перед ними днів із десять, з перервами на сон і обід. І отак ґупути, врешті-решт, вирішили допомогти Крамбові.

Він збудував чотири вози; на три з них навантажив ґупутів – Ґупут-Бала, Ґупут-Рора та Ґупут-Хуґа, а на четвертий наскладав цілу гору припасів. І загін рушив на Ейнесунд.

Шлях видався надважким: Крамбові доводилося самому тягнути вози, поповнювати запаси їжі та питва для ґупутів, годувати їх та підтримувати їхній дух. Щоразу, як перед ними поставали найменші перешкоди – пагорб, калюжа, чагарники – ґупути починали нарікати та проситися додому. Однак Крамбова жага помсти зростала щодня та лише підсилювалася тяготами й клопотами. І тому він без упину переконував ґупутів рухатися далі та без угаву змальовував їм, яке безтурботне життя, щедра їжа та покірні слуги чекають на них попереду, вже незабаром. Тож загін повільно, але впевнено рухався до Ейнесунду.

І отак за якийсь час вони прибули до околиць Ейнесунду. Крамб негайно заходився валити дерева та будувати високі помости. Спорудивши три помости, він збудував ще й потужний воріт, за допомогою якого ще вдосвіта підняв ґупутів на помости. Тепер три велетенські голови – кожна завбільшки з будинок – височили над верховіттям і дивилися просто на Ейнесунд.

На світанку бургомістра Ейнесунду розштовхали стривожені містяни: в лісі з’явилися три велетні, такі височезні, що їхні страшні голови здіймалися вище дерев! І велетні вимагали від ейнесундців данину! Бургомістр підхопився з ліжка, підтюпцем вибіг у двір, протер очі та побачив, що понад лісом справді височіли гігантські голови. Голови ворочали величезними очима, вимахували довгими чорними язиками та волали:
- Данину! Данину! Несіть нам золото! Інакше смерть тобі, Ейнесунде! – так їх навчив Крамб.

Бургомістр перелякався, як всі інші містяни: велетні, здається, не жартували. Отже, ейнесундці заходилися тягнути до його будинку всі свої гроші та коштовності – їм дуже хотілося відкупитися від велетнів, аби ті пішли якомога скоріше, і ніщо не порушували звичне спокійне й сите життя в Ейнесунді. Так вони зібрали три вози золота – все, що назбиралося в кишенях, скриньках та схованках  за довгі роки їхнього ярмаркового процвітання. Під волання та стогони вози рушили дорогою – повезли данину велетням.

Коли вози наблизилися до узлісся, велетні заволали:
- Стійте! Киньте вози та йдіть геть, або усіх вас поїмо! – і нажахані погоничі кинулося навтьоки, назад до Ейнесунду.

Коли погоничи зникли за поворотом, з лісу вийшов Крамб та перегнав вози ближче до свого табору. Там він звалив золото в заздалегідь викопані ями, прикрив ялиновим гіллям, а порожні вози повернув на дорогу. Крамб вйокнув на коней, і вони потягли вози назад до Ейнесунду. Потім Крамб повернувся до ґупутів, адже їх тепер слід було добряче нагодувати. Він махнув їм рукою, і вони заволали до ейнесундців, які дотепер ще зі страхом споглядали велетенські голови над верхів’ям дерев:
- Ми незабаром прийдемо до Ейнесунду! Готуйтеся! Будете нам за рабів!

Тим часом вже засутеніло, і Крамб спустив ґупутів з помостів, вклав на землю та заходився годувати. Ґупути страшенно зголодніли на височині, отже, тепер вони жадібно поглинали все, що підносив Крамб. А той додав у їжу сон-зілля, та ще й такою мірою додав, що можна було не лише заснути, а й взагалі ніколи не прокинутися. Та зголоднілі ґупути, що вже звикли в усьому покладатися на Крамба, навіть і гадки не мали щось підозрювати та знай собі ковтали нові й нові оберемки сон-зілля. Навіть коли їх почало хилити в сон, а їхні очі заплющилися, величезні чорні язики ґупутів хапали й хапали траву, які підносив Крамб. Ще кілька оберемків, і Ґупут-Бал, Ґупут-Рор і Ґупут-Хуґ захропіли, а ще за якусь годину їхнє дихання стало вже ледве чутним. І Крамб зрозумів, що його задум спрацював, він навіть трохи перестарався – адже ще стільки зілля лишилося! Тепер тільки й роботи, що довести справу до кінця – а це вже здавалося Крамбу дрібницею. Адже він здолав такі труднощі, порівняно з якими все інше й справді виглядало забавкою. І Крамб ще раз оглянув ґупутів, які вже зовсім не дихали, помилувався купою ялинового гілля, під яким сховав золото, та рушив до Ейнесунду.

В Ейнесунді панували жах і розпач: мешканці сиділи просто неба, де кого вразило горе, та ридали ридма. Бургомістр вештався серед них, не маючи змоги якось втішити ейнесундців, та губився в думках, як дати раду цьому лиху. Крамб підійшов до бургомістра; той підняв на нього очі, але навіть не вимовив нічого, тільки рукою махнув: мовляв, пропав Ейнесунд, кінець всьому! – та й собі заридав, наче дитина. Тоді Крамб сказав:
- Гей, ейнесундці, чи ви пам’ятате, хто я?

Крізь плачі та стогін йому відповіли помертвілі голоси:
- Так, пам’ятаємо, ти – Крамб, який отруїв гнома та був за це вигнаний з Ейнесунду назавжди. – А бургомістр розповів Крамбові про велетнів, непомірну данину та про загрозу велетнів обернути містян на рабів.

Крамб послухав, похитав головою та вигукнув:
- Якщо вибачитеся переді мною за несправедливість та кривду, яких мені завдали, я вас врятую. Мандруючи світами, я зазнав невимовних страждань і лих неймовірних, але й побачив чимало, і тепер я знаю, як вам допомогти!

Звідусіль до нього потяглися люди, вони втирали сльози та з надією на нього дивилися:
- Пробач нам, Крамбе, пробач і допоможи! Врятуй нас і дітей наших, врятуй славетний Ейнесунд! Пробач зло, якого тобі завдали!

Тоді Крамб сказав їм:
- Гаразд. Я пробачаю вас! Я допоможу. Я вб’ю велетнів і заберу в них ваше золото. А чи згодні ви обрати мене бургомістром?

Нещасні ейнесундці були згодні на все, аби позбутися велетнів, а бургомістр – той і сам негайно зняв з грудей ланцюг із гербом Ейнесунду та передав її Крамбові. Той почепив ланцюг на шию, міцно поцілував герб - перехрещені ключ і ріг достатку – та вигукнув:
- Ховайтеся по хатах і не виходьте! Я йду битися з велетнями. Повернуся на ранок із перемогою та з вашим золотом – чекайте на мене вранці! – Сповнені надії містяни розбіглися по своїх оселях та позачиняли міцно двері й вікна, а Крамб з гордовитим виглядом попрямував до ґупутів. Він не забув прихопити з собою три вози з кіньми: досить вже самому гнути спину, скільки він рвав собі жили, а тепер задум можна довести до кінця без зайвих зусиль!

Крамб крокував дорогою, вйокав на коней та міркував, що тепер йому тільки й роботи, що привезти до Ейнесунду мертвих ґупутів і представити їх ейнесундцям як голови вбитих велетнів. А тоді можна й все золото повернути. Або й не все – можна збрехати, що велетні вже відправили частину здобичі додому. І Крамб ледь не підстрибував від втіхи, що сповнювала його серце: як же ж він все чудово придумав та вдало влаштував! А ті ейнесундці – несправедливі бевзі, жалюгідні йолопи, так їм і треба!

Та коли Крамб наблизився туди, де лишив трьох мертвих ґупутів, їх там не було: всі три ґупути зникли! Зникло й золото Ейнесунда, яке Крамб дбайливо сховав у ямі та накрив ялиновим гіллям – все, до останньої монетки! Та що ж це! Крамб у розпачі бігав лісом туди й сюди, однак ані ґупутів, ані золота так і не знайшов. Задум Крамба розсипався на порох просто перед його безтямними очима!

А що, гадав собі Крамб, а що як повернутися до Ейнесунду та розповісти, що він вигнав велетнів, а золото вони ще раніше встигли відправити в свою далеку-далеку країну, куди людині немає шляху? Ет, не слід було обіцяти ейнесундцям повернути золото! – вони й порятунку від рабства зраділи би, - ось які думки кружляли в голові Крамба, коли він блукав лісом в пошуках ґупутів і золота. Та що поробиш! – доведеться повертатися до Ейнесунду. Крамб вийшов на дорогу – а там на нього чекала нова несподіванка: всі три вози, якими він збирався доправити «відрубані» голови велетів до Ейнесунду, також зникли! І Крамб почимчикував назад у місто, дорогою вигадуючи таку-сяку переконливу розповідь для ейнесундців, однак від розгубленості та нестями нічого путнього йому не вигадувалося.

В місті на Крамба очікувало дещо непередбачуване. Всі ейнесундці зібралися перед будинком бургомістра, а серед них стовбичили три ґупути - Ґупут-Бал, Ґупут-Рор і Ґупут-Хуґ - і вони справді стовбичили! Тепер вони мали короткі потужні ноги з довжелезними ступнями та короткі потужні руки з широченними долонями. Поруч із ними стояли три вози, по вінця завантажені золотом Ейнесунду. Що за халепа! – від здивування Крамб очманів, навіть мову йому відібрало від нестями!

Містяни, як побачили Крамба, негайно оточили його зусібіч, зняли з його шиї ланцюг із гербом і повернули його законному володареві, своєму старому бургомістрові. При цьому очі ейнесундців зловісно палали; Крамб зрозумів: трапилося те, що дощенту зруйнувало його задум, та й самого його запроторило в якесь незбагненне та невиправне лихо. Але що саме? І що сталося з ґупутами? – їхнє перетворення так вразило Крамба, що про свою власну долю він навіть і думати забув.

Та відповіді на всі питання, якими картав себе Крамб, він отримав негайно: виявилося, що сон-зілля не тільки не вбило ґупутів, але й зробило з ними диво. В них з’явилися руки та ноги; отаким чином на нелюдські тіла ґупутів діяло зілля, що наводило на людей сон і навіть спричинялося до смерті. Ґупути, що за природою своєю були сумирними та навіть боязкими, від радості повернули золото ейнесундцям, а тепер намагалися довідатися від них, якою травою труїв їх Крамб, адже завдяки їй весь їхній нарід міг здобути руки-ноги! Коли ж ґупути показали містянам залишки сон-зілля, назбираного Крамбом для них, ейнесундці з гнівом та обуренням пояснили голованям, що Крамб, схоже, намагався їх вбити, а себе виставити визволителем міста від жахливих велетів-людожерів.

Спантеличений Крамб навіть не намагався заперечувати: його задум було остаточно зруйновано, разом із усіма мріями про помсту, про панування в Ейнесунді, тому тепер він цілком збайдужів геть до усього. Він тільки хитав головою та все згадував осліплого гнома: треба ж було йому пам’ятати, що ґупути – не люди, слід було йому второпати, що сон-зілля може діяти на них не так, як діє на людей! А він же мав достатньо часу та прекрасні можливості, аби випробувати на ґупутах дію різних трав і коріння!

Суд на Крамбом відбувся без затримки. Містяни приставили до нього варту; під наглядом озброєних вартових йому слід було назбирати стільки сон-зілля, аби вистачило всім ґупутам для здобуття рук і ніг. Потім Крамб повинен доставити зілля ґупутам, звісно, під охороною Ґупут-Бала, Ґупут-Рора і Ґупут-Хуґа. Щойно весь нарід голованів отримає руки й ноги, Крамбові надається воля – та якщо занесе його лихо до Ейнесунду, хай начувається: тут на нього чекає люта смерть!

Крамб назбирав сон-зілля та відбув разом із ґупутами до іхніх країв. Більше про нього ейнесундці ніколи не чули. А Ейнесунд і досі відомий на всі на всі усюди своїм ярмарком, а ще – оцією історією про Крамба та ґупутів. Щоправда, мало хто приймає її на віру: адже ніхто й ніколи ніяких ґупутів не зустрічав та про такий нарід навіть не чув. Однак тепер, коли в ґупутів є руки та ноги, – хтозна, можливо, вони й називають себе інакше?

2015-2017

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35516786575317 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …