Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44359
Рецензій: 86674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ 19

© Анатолій Азін, 23-06-2017
Настя фурією влетіла до кабінету головного редактора. Азалія навіть очима не встигла моргнути від несподіванки і зараз розгублено дивилася на стрімко зачинені двері за спецкором газети.
– Настя? – відірвавши погляд від монітора комп’ютера, не приховуючи свого здивування, промовив Анатолій Борисович.
– Доброго дня! – з надривом у голосі привіталася Настя. – Не чекали?
Анатолій Борисович звичним рухом зняв окуляри, прищурився, немов розглядаючи дівчину через лупу.
– Здрастуй Золотко! – так лагідно він завжди називав Настю за її золотаве волосся коли вони були наодинці. – Чому ж, чекали. Я радий бачити тебе живою, здоровою і в доброму гуморі. Присаджуйся. Розповідай.
– А чому ж так здивувалися моїй появі?
– Вперше бачу діючу акушерку в своєму кабінеті.
– Ви все жартуєте, а мені не до жартів.
– Та ти присядь. Заспокойся. Все вже позаду.
– Е…е… ні, все лише тільки починається, – Настя жбурнула на стіл газету. – Ось, купила на шляху до редакції, і, що ж бачу: Ви злякалися мого репортажу? Матеріал подали куценький як купіруваний собачий хвіст. Але ви хоч зараз усвідомлюєте, куди ви мене послали?
– Заспокойся! Ти сама дала на це згоду! Я тобі професію не вибирав!  Журналістика – це як ковзанка по тоненькій кризі: слизько, лячно, але завжди приємно відчувати гострі відчуття. Присядь і розповідай все по черзі.
– Ні, ви мені спершу скажіть, що з іншою частиною матеріалу?
– Анастасіє Семенівно, – головний редактор перейшов на офіційний тон, – нам було важливо розкрити механізм зникнення новонароджених немовлят і ти це зробила, а до всього іншого в нас немає справи. Можливо й Кепочка щось там колупнув зайве, а згодом опинився з амнезією на смітнику.
– Анатолію Борисовичу, сліду перебування Юрка в пологовому будинку я не знайшла. Доречі, цей заклад доволі закритий для стороннього люду. Аби й я не знала тамошніх правил внутрішнього розпорядку то, можливо б, і мені не вдалося так швидко знайти спільну мову з головним лікарем-акушером. Ймовірно з Юрком відбулася зовсім інша історія.
– Добре, я зрозумів. Розповідай все детально, але спершу вип’ємо кави, бо в мене вже шарики за ролики заскакують, спілкуючись з тобою.
Азалія, вже знаючи уподобання шефа, заварила каву і лише вчула дзвінок виклику, миттю зайшла до кабінету з підносом в руці.
– Хочу щоб ви мене вірно зрозуміли, – сьорбнувши кави спокійно заговорила Настя, – пологовий будинок, це такий собі невеличкий концентраційний табір, де вагітні жінки, потрапивши в його за стінки, відразу втрачають всі свої громадянські права на час пологів. Анатолій Борисович, від почутого, ледь не захлинувся кавою. – Так-так, це десь там, за кордоном, чоловікам дозволяється бути присутніми на пологах, але в нас – то справжнє таїнство за семи замками, чим і провокуються всі негаразди наших перинатальних закладів. Моя легенда спрацювала блискуче, а можливо – був простий збіг обставин. В мою легенду, Ангеліна Михайлівна, головний лікар-акушер, повірила, і відразу ввела в свою тіньову справу, навіть обіцяла гарні преміальні, а зараз мене гнітить думка, що я її зрадила, хоч я й знаю про її кримінальні стосунки з міжнародною мафією, але, на мою думку, вона в цій справі лише гвинтик гігантського механізму корупції в міністерстві охорони здоров’я. Вона всього-на-всього нещасна жінка.
По Насті було видно, що її мучать муки якогось хворобливого каяття.
– Хочеш, я прийму твою сповідь як священик? – Анатолій Борисович блаженно схрестив руки на грудях. Настя нарешті посміхнулася. Анатолій Борисович, навряд чи був схожий на батюшку в церкві. – Довірся мені і все буде гаразд. Хочеш? Я заберу на себе твої муки совісті. Настя махнула головою в знак згоди. – Коли ми, журналісти, беремося дослідити корупційну, чи якусь іншу злодійську справу, то це означає, що ми стаємо своєрідними асенізаторами людської клоаки: бридкої, зловонної і навіть небезпечної для життя. Але наша доля така – вичищати її від нечисті. А коли борсаєшся в нечистотах, нічого совіститися брудного одягу. Алілуя.
Що ж до післяпологового генетичного матеріалу, то це для мене стало справжньою новиною, яку потрібно гарненько обсмоктати з усіх сторін, щоб не наламати в поспіху дров. Почекаємо яке буде відлуння після нашої публікації, а потім, разом, і вирішимо долю другої частини твого розслідування. Мені вже дзвонили з слідчого управління і настирливо вимагали не надавати розголосу справі до закінчення розслідування. Ось чекаю неприємностей від слідаків, – Анатолій Борисович заклопотано розмішував чайною ложечкою кавову гущу на дні чашки, ніби гадаючи на подальший розвиток подій. – Розкажи, що з немовлям? Його вдалося повернути матері?
– Це сумна історія. Вічна проблема батьків і дітей. Розумієте, дівчині всього п’ятнадцять років, а вона вже при тілесах, – Настя зробила відповідні рухи руками. – Акселерація! Її батьки вирішили здихатися небажаної дитини шляхом конфіденційної відмови дочки від немовляти. Тут виявилася абсолютна втрата моралі дорослих людей до молоденької мамочки. Як мені стало відомо, її мати, сама, загодя, запропонувала Ангеліні Михайлівні угоду, що після народження, дитя буде передане в чужі руки за винагороду. Все інше – то справа техніки. Мені не довелося бути присутній при передачі немовляти замовнику. Але, як потім я дізналася, наші спецслужби прибули вчасно і голландська подружня пара отримала облизня. Сьогодні зранку я написала заяву на звільнення і…
– Так-так…
Анатолій Борисович тарабанив пальцями по столу обмірковуючи подальші дії.
Раптово двері з гуркотом відчинилися аж хряпнувши об стінку книжної шафи.
– Маски шоу!!! – витріщивши злякано очі щодуху закричала секретарка.
В ту ж саму мить, відштовхнувши дівчину, до кабінету вдерлися з десяток справжніх «ніндзей» озброєних коротко ствольними автоматами.
– З місця ні руш! Руки за голову! Служба Безпеки! – вирвалося з-під балаклави здоровенного ніндзя.
Чашка, з недопитою кавою, випала з рук Насті на підлогу і розкололась навпіл, – недобрий знак, майнуло в голові. Недопитий напій, рваними плямами, заповнив відстань поміж нею і «ніндзем».
– Ти що, стерво, не чула команди? – Здоровань штовхнув дівчину автоматом в плече. – Руки за голову!
Настя з головним редактором, стоячи з піднятими руками, отетеріло дивилися на непроханих гостей.
– Здається я вас попереджав про можливі неприємності після публікації статті, – плюгавий чоловік у цивільному одязі жбурнув на стіл, перед Анатолієм Борисовичем газету «Сенсація», на титульній шпальті якої, чорним на білому, різав очі заголовок: «Діти на продаж». – Ви порушили таємницю слідства і будете відповідати по закону.
– Представтеся, будь ласка, – ледь стримуючи обурення промовив Анатолій Борисович.
– Капітан Майстренко, слідчий по особливо важливих справах. Чоловік вийняв з бокової кишені червоне посвідчення і змахнув ним перед самісіньким носом головного редактора. Анатолію Борисовичу війнуло в ніс часником і сивушним перегаром. – Які ще будуть запитання? – з єхидною посмішкою запитав капітан.
– Ми що, отак і будемо розмовляти з задраними за голову руками?
– Хіба це незручно? Так по уставу зазначено, – він явно знущався виказуючи свою зневагу до своїх бранців.
– Газета, і це приміщення, моя приватна власність і ви, без рішення прокурора, не маєте права вдиратися до редакції. Я буду подавати скаргу.
– «Утоли моя печали», – промовив російською капітан. Його скорботний вигляд  навівав якийсь сюрреалістичний сюжет, але це був умовний сигнал для «нінзів», які до сих пір стояли в стійці «Замри». Вони миттєво, ніби зірвавшись з ланцюга, стали нишпорити в кабінеті. Редакція, за декілька хвилин, перетворилася на гармидер. Книжки, папери, папки – все полетіло шкереберть. Це був не обшук, в повному розумінні справи, а просто хуліганський вчинок зарозумілих силовиків, що в повній мірі відчували свою безкарність.
– Зараз я вам тут і прокурор, і суддя, і адвокат, – крізь зуби карбував слова слідчий.
– Скажіть, в решті-решт, що ви шукаєте? – не втерпів Анатолій Борисович.
– Це ті люди, що вчора запобігли викраденню малечі, – тихо промовила Настя звертаючись до головного редактора. – Ми всім пологовим будинком ходили з задертими руками.
– А ти хто така? – визвірився слідчий. – Документи!
– Це наша співробітниця, спецкор газети, Настя Воловик, – Анатолій Борисович добре розумів чим може закінчитися цей екзерсис.
– Ага! Попалася, голубко сизокрила! Гулі-гулі-гулі… – слідчий, жестом пальців, показував як він заманював уявного бідолаху – птаха. – А вам, пані Воловик, я пред’являю підозру в організації злочинної організації по викраденню новонароджених дітей з пологового будинку. Надіньте на неї кайданки! – на обличчі слідчого сяяла злорадісна посмішка. Нарешті він зможе відзвітувати наверх про виконання завдання по ліквідації  цього журналістського кубла правдолюбців.
– Ви… ви… перевищуєте свої повноваження! – викрикнув Анатолій Борисович.
– Можете опустити руки, з вами буде особлива розмова. Можливо тоді, ви, пане Довбня, будете більш поступливішим і прагматичним.
Все йшло по заздалегідь розробленому плану силовиками: Спершу несподівана масована атака на газету, залякування, погрози і, добившись кінцевої мети – вилучення всіх матеріалів журналістського дізнання по справі – умити руки. Наслідки його не лякали – вони були під надійним дахом Служби Безпеки.
– Зніміть з Насті кайданки. Вона тут ні причому. Це я спланував журналістське розслідування цього ганебного спруту пов’язаного з викраденням дітей. Ми, журналісти, запобігли виконанню чергового злочину і, якщо буде потрібно, дізнаємося куди і до яких високих кабінетів може привести ниточка яку ми ціпко тримаємо у своїх руках.
– Ви, пане головний редакторе, вдерлися на чужий огород. Це наша справа розслідувати злочини. А ви, своїми нишпорками, – він зирнув у бік Насті, – завадили нам вийти на міжнародне угрупування. Вам потрібна сенсація заради матеріальної вигоди, та гучного розголосу, та збудження суспільної думки, а нам – плідна робота. Він ніби й не чув слів головного редактора. – Ось посидить ваша золотоголова красуня в нашій буцегарні разом з відспіваними душогубами, можливо й зробить якісь висновки для себе. Це тут ви гонористі, а побувавши в нас, всі відразу починають цінувати кожну мить свого життя.
Слідчий явно насолоджувався своєю владою.
– Залиште в спокої Настю, – тремтячим голосом промовив Анатолій Борисович. – Я готовий до співпраці зі слідчими органами.  
                                                        
                                                            









Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 27-06-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46541404724121 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …