Швачкою піти по життю Каті так і не судилося. Бо не до того було. Ледь зіп’ялася на ноги в позбавленому ситості сільському житті, як вийшла заміж, потім пішли діти, а потім колгосп заглянув у вікно та погукав до своїх справ.
Хотіла в ланку, в широкі поля до буряків та скиртування соломи, але голова думав не так.
– Хе-ге, – чухав пузо, – а ферму хто обхаючить?
Завідуючий фермою підвів Катю до зашкарублих від гною корів.
– Твоя лава, – гикнув.
– Чого вони такі задрочені? – вжахнулася Катя.
– Муська пила, їй не до догляду було, – витерся завідуючий і сплюнув з-поміж зубів шматком огірка. – Ти не ляпай язиком, Катерино, – дав настанову, – а тягай худобу за дійки. Наша справа – молоко у відрі, а що корови задрочені, то така в них, видно, доля.
Катерина не погодилася. Вона три дні металася з відром між коровами, вириваючи їх із гнояки. Вимила, витерла, висушила – була худоба на фермі, брудна та незугарна, стали корови, чисті, з розчесаними хвостами. Надої, щоправда, з того не зросли, але навіть голова колгоспу відмітив Катеринин труд.
– Ого, – почесав п’ятірнею потилицю, – а що це тут так сяє?
Більше нічого не сказав, не похвалив навіть, але оте його здивування Катерину потішило.
Та десь через тиждень над Катерининою лавою нависла загроза. Запили хлопці, котрі вичищали гній, щось там не так і не туди встромили, гноєтранспортер порвався, все захрясло, ферму почали заливати гної.
Катерина до завідуючого фермою:
– Щось робіть, – благала, – ферма гине.
– Не загине, – вкотре плюнув з-поміж зубів завідуючий шматком огірка.
– У вас що, хліб не родить, птиця не ведеться? – згарячу кинула Катерина.
– Себто? – не второпав завідуючий.
– Ну, – роз’яснила, – коли не плюнете, з рота огірки вилітають. Ви що, більше нічого не їсте? Дома одні огірки, на фермі одвічні гної – що ви за чоловік? Наводьте порядки хоч тут, як дома незугарні, бо я не втерплю, я піду вище, я своїх корів у вашому гною топити не дозволю. Не для того я їх відмивала, не для того в люди виводила, аби ви своїми огірками їх навіки заплювали.
– Ти цього… – надувся завідуючий, – ти спершу шмарклі витри під носом, а тоді рвися до керівництва. Фермою керувати, це тобі не корові хвоста помити, це, знаєш, це… – підбирав слова, – це вперед дивитися треба, бачити аж до тої стіни, а не лиш до цього хвоста, – махав руками, показуючи на стіну навпроти та хвіст перед носом.
– Ви куди не дивитеся, то, крім огірків пережованих, однак покласти там більше нічого незугарні, - не на жарт розкричалася Катерина.
– Зачекай, – зло, з притиском видобув із себе завідуючий, – я їх тобі ще й у душу накладу, цих огірків, зачекай.
Не зважила, побігла до голови.
– В район поїду, як не наведуть порядок на фермі, – здавалося, навіть Ленін на стіні злякано совався на портреті, слухаючи запальну промову доярки.
– Ти, Катерино, цить, не єрепенься, – плямкав голова, – гній, знаєш, це тимчасове, головне – надої.
– Та що ж ви тільки плямкаєте та огірками сиплете, – на вгамовувалася Катерина, – і ніяк зрозуміти не хочете, що будуть корови, як линочки, то будуть і надої. Куди мені звернутися, аби ви це втямили? В райком, у газету, куди?
– Нікуди не треба звертатися, – мовив голова, – я зараз утру завфермою часнику в голову, то порозумнішає та прийде до тями. Йди, йди, Катерино, дій корів, інше всотаємо, як належить.
Гній із ферми прибрали, завфермою перестав плюватися перед людьми огірками, але Катерина від того нічого не здобула, а от милість керівну втратила.
– Якби було оце кому дунькати цих корів, – шепнув раз був завфермою сердито на вухо, – в один мент сиділа б у мене без роботи. А так мушу терпіти. Наберися розуму, Катерино, бо корови коровами, а повага людська – це значно вище.
– Нащо мені ваша повага, – кинула зверхньо, – я за вас заміж не збираюся, а в невістки й поготів. Мої корови мають бути найкращі на фермі. Отоді буде й повага, й усе інше. А яка повага може бути між гною та непотребства? Хіба це повага, так, проституція, й нічого більш.
– Що?! – немов бугай, ревнув завідуючий.
– Ви, мабуть, у цих чоботах, – вказала на задрипані чоботи завідуючого, – з огірками між зубами, й на бабу свою залазите. Але хіба то повага до неї? Ви б вимилися у ванній, а не смердите, аж горобці попід фермою чахнуть, а тоді вже й до баби… Утямили б, може, тоді, чим повага відрізняється від проституції.
– Гостра, гостра на язик, – почервонів, як буряк, завідуючий. – Але ж і я не тупий, – дико зблиснув очима. – Ще дізнаєшся, що таке проституція. Ох, дізнаєшся, – прошипів грізно.
Не злякалася. Вела свою лінію.
У ту лінію не вписався доставщик кормів Федя Лунь.
В шапці зимою й літом на засмальцьованих кучерях, в галошах на босу ногу, або ж з онучами, не праними ще з далеких повоєнних буднів, ледаченький і п’яненький щодня, він абияк вантажив свою підводу, розкидав з половини те, що сподобився навантажити, в жолоби, а з іншим мчав на село по могоричі.
– Так не буде, Федю, – мовила Катерина, – вимийся сам і приступи до праці, як належить.
– А хто ти така? – визвірився Федя. – Я двадцять літ на фермі, а ти скільки – три місяці? От і пішла… – висловився нецензурно. – Бо я он де, – вказав кудись на небо, – а ти отам, – пужалном тицьнув у риштак із гноєм.
– Якщо ти такий вилізеш на небо, – не погодилася Катерина, - то Бог утече звідти до нас на ферму, бо інакше задихнеться. Але я не про Бога, я про своїх корів. Не даси їм належний харч, вилетиш із ферми.
Федя не послухався. Тож Катерина домагалася, аби «такий непотріб», як висловилася перед усім колективом, «не псував нам атмосфери».
– Федя незамінний, – не погодився голова колгоспу, – як він покине ферму, все стане, бо ніхто не хоче до віжок і силосу, а Федя від них ні на крок.
Катерина вмовила свого чоловіка, аби покинув будівельну бригаду та взявся до віжок. Іван хоч і пручався, але протистояти не зміг, тож Федя після довгого двадцятиліття при віжках раптом їх утратив.
– З’їла, Катька паскудна, – ніс свою біду межи людей.
– А таки паскудна, - жаліли люди Федька. – Вік прогнив чоловік на фермі, а тут знайшлася передовиця, з’їла.
– Як так можна? – дорікали Катерині в очі й поза очі. – Жива ж людина, він же нікуди, крім габель та воза, незугарний. Пропаде, згниє живцем.
– То хай би не гнив, а працював, – огризалася. – А то душу втопив у смороді, а я воліла ту душу бачити біля своїх корів.
– Ну-ну, – не погоджувалися, відходили люди вбік.
Іван тягав такі вози корму, аж осі в тих репали. І за рік Катеринина лава пасла передніх по надоях, а ще через рік, оновившись нетелями, зоставила далеко позаду всі інші лави всіх інших доярок.
Навіть від підміни Катерина відмовилася, працювала без вихідних, бо Галька Заворотнюк, що малася бути при ній на підміні, на її думку, «не доїла корів, а цяпала», від чого за той день Катерина втрачала в надоях.
– Треба воно мені, аби я в той храм хоч ногою ступила, – ображено підібрала Галька губи й відмовилася бути на підміні, а взяла собі лаву корів, аби «доказати пихатій Катьці, хто тут на фермі доїть корови, а хто цяпає».
Звідтоді місце, де порала Катерина своїх корів, прозвали храмом. Той «храм» навіть голові колгоспу в носі свербів.
Колись першого занесло в колгоспний корівник, узрів він там Катеринин «храм» та й визвірився до голови:
– А такої чистоти не можна добитися на території всієї ферми?
Голова покректав і мусив ладнати колектив на шлях до «храму».
– Катька задовбала, – висловлювала невдоволення Заворотнюк, - та мені хай тих корів хоч і видно за павутиною не буде, аби я дійки знайшла, щоб було за що тягати.
Галька теж притягла в доставщики кормів свого чоловіка й зі своєю лавою по надоях підтягувалася до Катерини. От тільки чистота в приміщенні явно не входила в її плани, тож тою халепою вона не надто й переймалася.
– То хай Катька своїм хвости розчісує, як така чистюля, – пащекувала, – а мені як моя корівка брудним по пиці ляпне, я вмиюся та стерплю, мені з того ні убуде, ні прибуде, а платять за молоко, не за хвости.
Тим часом наближався кінець року й час підбиття підсумків. За всіма ознаками Катерина виборювала по надоях перше місце не лише в господарстві, а й у районі, й навіть, подейкують, на область претендувала.
Сама чула, миючи свої бідони, як хтось з району напучував голову:
– Ти, Миколайовичу, добре масажуй мізки, бо є надія, що твої доярки тягнуть на першість.
– А-а, так, так, – гув голова, – Катерина он і Галина Заворотнюк мітять у висоти.
– Висоти висотами, – гуло й районне цабе, – але є така традиція, що кожен районний керівник своїй передовиці доточує трохи скоромного, аби обігнати інші райони. Ми теж тої ж думки.
– Так мої й так першими нібито є, – хвалився голова.
– Ти думай, думай, – вторили з району, – зробити варто, щоби наші були першими в області. Є думка, що твої доярки не збідніють, коли вточать зі своїх надоїв передовій на посаг. Ну, ти мене зрозумів, я думаю.
– Зрозумів, – хилився голова.
Катерина того дня так вишкребла бідони, що якби вони були не з металу, то здобули б вигляд решета й наступного дня з них дзюрками струменіло б зусібіч молоко.
А наступного, коли новий рік уже перегорнув останню сторінку попереднього, Катерина, прибігши зранку на ферму, першим ділом кинулася до журналу надоїв, аби потішитися своїм найвищим з-поміж усіх.
Гортала сторінки, добираючись до своєї, й мимоволі зауважила, що в інших доярок дещо зменшилися надої.
«Мабуть, тягнуть на область,» – спогорда подумала.
Зиркнула на свої дані й усміхнулася – шість тисяч двісті п’ятдесят літрів на корівку здобула.
«Гарно, – запишалася. – Перша, перша,» – гупало в голову, в серце, в душу.
«Без хімії, без дописувань, – гордістю розпирало груди. – Чесно.»
«А кому ж тоді з доярок познімане вписали?» – блискавкою ввірвалося в душу.
Кинулася до сторінки Заворотнюк. І – о, Боже – Галька, котра відставала від Катерини чи й не на триста кілограмів, раптом обігнала її чи й не на півтонни.
Не вірила своїм очам, ледь добрела до своєї шафки з одягом, бо треба ж було переодягатися, доїти корів. Відкрила дверцята, біля халата, підвішений до стелі, теліпався квашений огірок.
Відірвала того огірка, пішла, переодягнувшись, шукати завфермою.
– Це що? – жбурнула, знайшовши, огірка на стіл.
– А що? – весело кліпав той очицями. – Кажуть, у тебе цього року не вродили, то люди скинулись, аби з голоду не скніла.
– То значить, Галька передова доярка? – мовила з притиском.
– Що є, те є, – розвів руками завідуючий, – в області перша. Бо не конозиста, – мовив уже тихіше. – І не така грамотна, – добавив уже ледь пошепки. – Завтра поїдете по премії в район.
Катерина ще шукала голову, але він кудись поїхав, тож наступного дня на пару із Заворотнюк опинилася на районній нараді-віншуванні.
– Перше місце в області по надоях молока на корову здобула Заворотнюк Галина! – гордо глаголив зі сцени ведучий свята.
Галька, наче ошпарена, вискочила на сцену, отримала грамоту та якогось пакунка, заходилася чоломкатись із першим секретарем, щось там ляпотіла про здобутки соціалізму, тож її ледь випхали назад у зал.
– Друге місце має доярка… – линуло зі сцени.
Катерина вчула своє ім’я, підвелася з місця, рушила по проходу до сцени.
На півдорозі, біля бічних дверей, зупинилася, мовила гордо, твердо й голосно:
– Я перша!
І вийшла із зали.
Назавжди. Більше не бачили на фермі ні її, ні її Івана.
Завідуючий прилетів наступного дня:
– Корови недоєні, – волав, стоячи серед подвір’я, – господарство несе збитки. Виходь на роботу, бо не розрахуєшся, Катерино.
– Я перша, – мовила твердо. – А ні – то мене там немає.
Викликали до голови. Той волав так, що завфермою нещодавно, здавалося, не кричав, а шепотів серед подвір’я.
– На ферму! – вказував товстим пальцем кудись за вікно. – Інакше згною!
– Я – перша, – стояла на своєму.
– По правді – так, – оглянувшись на двері, враз осікся й пошепки повідомив голова, – і в області, як без приписок – теж. Але ж зрозумій, Катерино, без приписок зараз ніяк. А ти чесна, тобі приписувати ми не захотіли.
– Я – перша, - напостоювала.
– Ти зараз станеш останньою, – втратив терпець, знову пішов у гін голова, – позбавлю всього й уся. Дулі гризтимеш людські, щоб не загнутися.
– Я – перша, – розвернулася, пішла до виходу. – Але мені це вже однаково, бо чхала я на вашу ферму, – пішла геть.
– Кров’ю, кров’ю!... – летіло навздогін. – Кров’ю ти в мене чхатимеш.
Не прислухалася до погроз, лишилася на своєму. Три роки сиділа дома, бо нікуди деінде в колгосп, окрім як на ферму, брати на роботу голова не дозволяв. Оштрафована, бита словами й діяннями, без копійки іноді в кишені, стояла на своєму:
– Я – перша.
Так її ніхто звідтіль і не зіпхнув. За якийсь місяць пощез на фермі «храм», брудні корови так нікому й не дали того молока, що давали їй, а перехвалена Заворотнюк наступного року не взяла навіть двадцятого місця в районі.
– Немає Катьки, то немає за ким тягнутися, – виправдовувалася.
– Я – перша, – гордо мовила, вчувши те, Катерина.
Тільки ніхто, крім неї самої, того не почув.
