Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44151
Рецензій: 86141

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Господиня гарна ч.1

© Михайло Нечитайло, 18-06-2017
Катя виглянула з-за припічка й закрокувала до швейної машинки. Той рідкісний момент, коли матері немає вдома, а Катя сама на всенький світ та й на хату, на все господарство сама – нарешті, може, здійсниться оте, заповітне, котре в снах та й на думці щоразу.
Сукенка була старенька, вилиняла, але мусила ходити в ній до школи, бо іншої не було. Недавно роздерла, біжучи за гусьми повз обламану вишню, то мати зашила сяк-так, дала, аби носила далі.
А Павлині он мати пришила біленького комірця, гонорує дівка, що аж зашпори в душі поколюють, бо як се так, щоби Павлина та краще малася, аніж інші. Іншим, то може й байдуже, а Каті ніяк не можна отак, нижче Павлини. Вона й сама не знає, чого ото воно скубає в серці, але нижче Павлини – аж плакати хочеться, а нижче ніяк не можна.
Ходила до матері, просила, щоби і їй торочку білу до плаття вшила, то мати ніяк.
– Фанаберію понапридумують та й казяться, – була відповідь. – Така непримітна, сіренька сукенка, для школи якраз – нічого випендрюватися.
Катя на ту мову не пристала, а затулила білим комірцем світ, та так з-за нього й виглядала, аби колись визирнути наяву. Комірця, як такого, в господі не було, але під припічком валявся забутий шмат білого краму. Катя його підібрала, відіпрала потай, бо мати, печучи пиріжки, вмурзала у вишневий сироп, діп’ялася до ножиць, викроїла з того скарбу комірця, накроїла по ньому узорів, справа залишалася за малим – підрубити, аби не торочився. А потім можна витягти у матері потай зі скрині пару шпильок та й чіпляти, йдучи до школи, до сукенки, та й похизуватися перед Павлиною та й іншими, бо відчувала, бачила – комірець у неї вийшов, череда, йдучи мимо, голову вслід повертає, аж об спориш корови перечіплюються, що вже про недорікувату Павлину казати.
До швейної машинки мати Катю не підпускала й близько: – «Такий скарб, а ти ще мале, наковерсуєш мені з нитками, що й старий Гельбо не розбереться, а ми без сього скарбу голими дницями будемо людей веселити».
Старий Гельбо – це политий сивиною, наче воском, дід, котрий ще в далеку, як він казав, «першу війну», гостював у австріяків і там наловчився на ремонтах швейної техніки. Колись він приходив і до них, коли машинка, Катя й не знає, чого, перекинулася, і в неї лопнуло якесь коліща. Він довго слинив пальці та щось там тулив, потім строчив на машинці, потім те коліща знов спало, він його вчепив назад, строчив далі, коліща знов спало, він його вчепив назад, а тоді плюнув з серцем і мовив стомленим старечим голосом:
–   Оце, Горпино, як спадатиме, то послинь вісь, вчепи назад і строчи, доки не спаде, а потім знов чіпляй, бо немає в мене того стопора, котрий у тебе лопнув, – та й пішов, забравши плату.
Відтоді мати так і строчить – «на слині та оці», як любить приказувати. Від того, певно, й дочку жене геть від агрегату, бо в тої ще ні слини, ні ока путніх.
А це матері немає, немає взагалі нікого ні дома, ні на городі, ні на вулиці поряд навіть, а Катя сама-самісінька, й комірець он з-під подушки виглядає, й машинка аж манить. Мати, щоправда, наказала борщу наварити, ряски качкам наловити й принести, свиням бур’яну нажати, на яйця під гускою глянути, бо чогось лупляться погано, часнику натибрити, бо Хівря хоче купити, гасу занести дідові, бо в того світити нічим, ночами, як до вітру йде, то коліньми темінь розсовує разом зі стільцями та баняками, до телички довідатися на вив’язок, бо якесь несамовите, рве мотузку ледь не щодня та топче сусідам отаву. Те все Катя, звісно, зробить, але пізніше, опісля, бо нині має намір підрубити комірця.
Принесла своє творіння до машинки, підсунула стільця. Як що робити, дивлячись за матір’ю, вивчила, тож, не вагаючись, приступила до справи. Засилила білу нитку, відчепивши чорну, підсунула під голку комірець, крутнула рукою колесо, голка пішла, далі вартувало ногою тиснути на підніжку й тільки дивитися, як тече нитка через таку близьку твою мрію.
Аж дух перехопило Каті. Стільки днів мріяла вона про цю хвилину, коли вона лишиться сам-на-сам зі швейною машинкою. Ніхто, ніхто з дівчат-однолітків ще й близько не підходили до цього, тож вона, Катя, малася бути в цьому першою. Як першою була на вигоні серед пастухів, коли дядько Самійло сміявся:
– Горпино, ти свого пастуха хоч лєнтою якоюсь познач, бо корови не побачать у траві.
Як першою була в школі, коли всі діти бекали-мекали коло букв, а вона, як дзвіночок, тараторила вірші, вдаючи, що читає, хоча насправді читала теж слабенько, але мати читала дома, а вона вивчила напам’ять.
Як першою була на полі, коли мати взяла, аби була на очах, а вона не захотіла сидіти просто отак, як усі діти, а взялася до сніпків і як уже там не в’язала їх, а в’язала, на диво всьому жіноцтву на полі.
– Гой, Горпино, а господиня, глянь, господиня яка в тебе накльовується, – шелестіла баба Варка, стомлено махаючи руками. – А що, Катю, підміниш бабу?
– А чого б і не підмінити, – гордо так, неначе молодиця повнолітня, відповіло дівча.
– Ха-ха-ха! – реготіли, припадаючи, жіночки, а Катя не звернула на те уваги, а мовчки скрутила перевесло й улигала чималенького-таки, наготованого бабою, снопа.
– Все, – видихнула тільки, наче їздовий Степан, коли знімає з воза на землю діжку з водою.
Баба Варка тоді не полінувалася, пішла аж ген на край поля та принесла зі свого клунка медяника, й Катя жувала тоді його перед пустотливими однолітками, що ще не мали тями до снопів, а бавились, як справжнісінькі тобі діти, край поля в пилюці.
– Зароблений, смачний, солодкий, – нахвалювала.
– Дай скуштувати, – канючили однолітки.
Катя відламала шматочок і подала до гурту.
– Пригощайтеся, – мовила зверхньо, – та знайте, що то воно є, вперше зароблений самотужки шмат хліба.
Таке чула від свого діда, коли той учив «непутьового», як каже мати, дядька Пилипа, котрий більше пив, ніж їв, а від роботи тікав, наче відпале під горою від воза у дядька Степана-їздового колесо до річки.
І ось нині Катя першою з-поміж усіх дітлахів коло швейної машинки. Нога не дістає до підніжки – і це є проблема, бо як рукою крутиш колесо, то нічим тримати рівно комірця, вислизає з-під голки.
Катя йде, бере стільчика, ставить на підніжку, тисне на нього ногою, машинка працює, комірець пливе, голка миготить – шиється, шиється.
Гордість розпирає Катю, душа набухла, от-от репне, тож Катя затягує пісню, як мати, коли шиє, аби якось применшити ту силу, що так розпирає душу.
Раптом стільчик під ногою схитнувся, Катя здригнулася з несподіванки, нахилилася, аби поправити непокірного стільчика, комірець вислизнув з-під руки, нитка в ньому зав’язла якось не так, як малася, машинка чимось дзенькнула всередині, певно, тим непослиненим коліщам – і все стало.
Як уже Катя не мучилася біля похнюпленої мовчкуватої машинки, але нічого з того не зрушило. Навіть гірше, нитка заплуталась остаточно, комірця витягти з-під голки, аби виплутати нитку, ніяк не вдавалося, всередину тіла машинки, де, певно, валялося паскудне поламане коліща, Катя боялася лізти, та й не знала, якими дверцятами туди рипнутись, одно смикала вже майже розірваного комірця – та плакала. Здогадалася раптом, що комірця можна вирізати ножицями, схопилася за них, величезні кравецькі, заходилася сургонити заплутане шитво, а кляті ножиці так гидко залізли попід голку, що, аби їх вивільнити, сподобилася Катя голку зігнути, тож тепер нитка з нею схрестилися остаточно, порізаний комірець вилізти з-під тої погнутої ганьби так і не спромігся – й насувалася велика біда.
Були забуті гонорове теля в сусідській отаві, сліпий дід без гасу, голодні свині, зачучверілий часник, міцні невилуплені гусячі яйця, качки без ряски та захололий, позбавлений вогню, наготовлений борщ – уже й вечір горнувся до вікон, а Катя все чаклувала над машинкою, та з кожними новими чарами ситуація ставала все страшнішою й страшнішою.
А ось і  мати на поріг. Що то був за вечір, ліпше не згадувати, бо кричали качки та свині, літав по подвір’ю часник, Хівря, котра причвалала по нього, й дід, що прибув особисто, не дочекавшись онуки, за обіцяним гасом, усе намагалися вгомонити Горпину, аби не так боляче хльоскала лозиною нещасну Катю, й тільки добре теля, зловлене в сусідській отаві та припнуте біля ясел, могло пожаліти, глянувши на повновидий Місяць на небі, свою благодійницю, що за цілий день не сподобилася повернути його до осоружного кілка й дала вволю насолодитися солоденькою соковитою сусідською травичкою. Теля лизало заплакану Катю, котру було вигнано з дому та наказано спати біля теляти, бо вона така ж дурна, як і те теля.
І тільки наступного дня під вечір, коли старий Гельбо, промарудившись півдня біля понівеченої Катею машинки, якось-таки дав їй толк, взявши за то дві курки, ще й цілий кошик яєць, мати чомусь змилостивилася, забрала дочку від теляти, ввела в хату й підвела до машинки.
– Давай будемо вчитися, швачко ти моя ненаглядна, – мовила, вставила під голку якусь тканину й приступила до навчання.
І як би там не було, але коли однолітки ще малювали в пилюці палицями кільця та рисочки, Катя вже на всю шила на машинці, як казав батько, «аж виверхні летіли». Отак. А ви як думали? Еге, це вам не рисочки в пилюці малювати – швачкою стати в таких літах.
Як любив приказувати дід:
– Воно ще не клюнулось, а вже дзьоба в діло встромило.
Він не про Катю казав, про курча, що втопилося в чашці води, але не в тому суть.
Суть у тому, що ти можеш. Інші ще й не клюнулись, а ти вже можеш, уже твій дзьоб у ділі. Ти – перша. Ти – господиня. Справжня. Рання й справжня.
                                      
                                                             (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Лакомна проза

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 21-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 19-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 18-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Амалія, 18-06-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47576689720154 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …